Курт Воннеґут "Колиска для кішки" / Kurt Vonnegut - Cat's Cradle

"Колиска для кішки", на думку багатьох знавців творчості Воннеґута, — про відповідальність творця за своє дітище. Йдеться про вченого, котрий доклався до створення ядерної бомби — людину загалом не від світу цього. Він дійсно займався наукою здебільшого задля науки, а от насправді відповідальними за вибух ядерної бомби були зовсім інші люди — прості й не дуже. Саме вони виносили ідею, склали план, розробити стратегію, прикинули кількість жертв, вирішили, що це — дрібниця й натисли на кнопку. І те, що науковець зрештою розробив лід-9, стало наслідком діяльності усіх цих людей. Однак відповідальності за це все одно ніхто з них не взяв на себе, ба навіть не усвідомив своєї причетності...

Книги Курта Воннеґута варто включати до навчальних програм школи (до речі, вони там є, хтось знає?), вишів й просто списку обов’язкових для прочитання книг. Чому? А щонайменше для того, аби майбутнє людства було трошки іншим, ніж його бачить автор. "Він не пророк і не може нічого знати напевне!" — скаже мені багато хто. Але тут і знати напевне не треба — варто лише уважно озирнутися навколо і провести лінії розвитку сюжетів трошечки вперед.

Червоною ганчіркою для мене особисто стала тема війни й загиблих у ній. Фрагмент із виступу посла Мінтона — яскраве пояснення цього: "Я не стверджую, що діти на війні не вмирають як личить чоловікам, коли їм доводиться вмирати. До їх вічної честі та нашого вічного сорому, вони дійсно вмирають як чоловіки, щоб ми потім могли мужньо святкувати патріотичні дати. І все ж таки вони залишаються вбитими дітьми. Тому я пропоную вам, якщо ми бажаємо віддати нашу щиру повагу сотні загиблих дітей Сан-Лоренцо, давайте висловимо в цей день презирство до того, що вбило їх, — до дурості та злості всього людства. Можливо, згадуючи про війни, ми мали б скинути одяг, пофарбувати себе в синій колір, стати рачки та хрюкати, мов свині. Це точно було б доречніше, ніж благородні промови, майоріння прапорів і залпи добре начищених гармат". 

Бо за всі війни відповідаємо ми всі, як би пафосно це не звучало. Людство радше погодиться на черговий "хрестовий похід" чи ж бойню номер N , ніж на те, аби посунутися зі своїми інтересами й не допустити самознищення. А до того, що описав Воннеґут у "Галапагосі" лишилося небагато — якийсь мільйон років... 

А поки що ми створюємо засоби знищення (фізичного, ментального й духовного), розвиваємо релігії, які допомагають перетворювати особистостей на гвинтиків і частинки натовпу, радо самі стаємо майже рибами з Галапагосу, бо так легше й простіше пережити своє існування. Тоді навіщо воно взагалі?..

Переклад із англійської Аліни Немирової, вид. "Клуб Сімейного Дозвілля", 2016

Максвелл Мольц "Психокібернетика" / Maxwell Maltz - Psycho-Cybernetics: Updated and Expanded

Я, певно, належу до тієї купки надміру самовпевнених людей, які не потребують / не хочуть / не люблять / не сприймають повчань щодо того, як їм жити. Це стосується й живого спілкування, й книг, і супермодних нині тренінгів тощо. Ні-ні, я не стверджую, що все написане / розказане — маячня, я виключно про свій скепсис до подібного "перезавантаження". Однак у цьому мінусі є й свій плюс: критичне ставлення дає змогу відсіяти зерно від полови (наскільки я на це здатна, звісно, зі своїм незначним досвідом поглинання такої інформації))))

Власне, цей вступ вів до того, що мені трапилася книга, про яку хочу розповісти без зайвого критиканства. Тому що критикувати ліпше наслідувачів, так буде справедливо, а от Максвелл Мольц був одним із першопрохідців того, що ми нині називаємо психологією самодопомоги. Саме він 60 років тому сформулював оті поширені нині постулати про "візуалізуйте й отримаєте", "будьте впевнені в собі й досягнете", "відчувайте щастя тут і зараз, бо вчора й завтра — то все не насправді" тощо. Десь таке вже чули-читали? Авжеж! Бо після Мольца ці установки повторюють (і ще повторюватимуть) багато гуру самодопомоги. (Задля справедливості варто зазначити, що й до Мольца про це говорили інші, однак він, на відміну від багатьох своїх наступників, їх багато й влучно цитує.)

Термін "психокібернетика" Максвелл Мольц (пластичний хірург за фахом, до речі) вигадав для позначення механізму, за яким він спостерігав тривалий час. Люди, переконані у своїй нікчемності, залишалися такими ж навіть після вдало проведеної пластики. І навпаки: часто розмова з пацієнтом давала змогу виправити його життя й без хірургічного втручання. Мольц зрозумів, що робота зі своєю свідомістю, програмування розуму як машини на досягнення певних цілей, вміння керувати емоціями здатні допомогти людям позбутися негативу й прожити значно щасливіше життя. Як це працює і яким чином цього досягти, він і розповідає у "Психокібернетиці".

Я прочитала книгу значно швидше, ніж радить це робити автор. Практичні заняття (навички розслаблятися, працювати зі своїми травмами, налаштовуватися на успіх і позитив), розраховані на щонайменше 21 день, я, зізнаюся, пропустила. Однак надолужую, зокрема під час занять йогою, коли тіло й розум дійсно розслаблені достатньо, аби методика Мольца почала діяти... До чого це призведе — подивимося))) А поки що запишу тут для себе, що наразі це найкрутіша книга із самодопомоги з тих, котрі мені потрапляли до рук.

Переклад з англійської Тетяни Семигіної, вид. BookChef, 2020

Вільгельм Гауф "Малий Мук"

Якось у своєму дитинстві період отакого штибу казок — для вже не геть маленьких читачів — я пропустила або ж прочитала їх занадто рано, аби оцінити майстерність й глибину сенсів авторів. До таких творів належать і казки Вільгельма Гауфа. Син, який, власне, і приніс цю збірку зі шкільної бібліотеки, раз по раз спотикався об незрозумілі поняття чи зміст, закладений у нібито нехитрій на перший погляд оповіді. Зате я відверто насолоджувалася чарівністю описаного німцем Сходу, паралельно пояснюючи дитині купу нових слів і понять.

Ми, зокрема, обговорили питання релігій та протистояння християн і мусульман, а також деякі східні звичаї, котрі згадуються в казках. А ще — війни, які точилися між країнами Сходу й Заходу. Рабовласництво також було для нього чимось новим, як і зневажливе та зверхнє ставлення до євреїв (тут тем для розмов виявилося кілька, бо я згадала, що на деякі твори Гауфа стали підґрунтям для нацистської антисемітської пропаганди). Про чемне ставлення до старших і згадувати не потрібно — історію Карлика Носа пам’ятають усі. А слово "мутабор" і для нас стало кодовим під час деяких ігор)))

А ще вкотре оцінила ефект від перечитування книг зі свого дитинства. Це дуже емоційний процес, скажу я вам)))

Ілюстрації Юлій Радіч-Демидьонок, переклав із німецької Ігор Андрущенко, вид. "Країна мрій", 2011 

Підсумки читацького 2019 року

Мій читацький 2019 рік був значно біднішім, ніж минулий (на цілих 30 книг!). Однак не менш цікавим. Я свідомо відмовилася від різних челенджів і списків, читаючи те, що хочеться тут і зараз. Це, з одного боку, було плюсом, а з іншого — мінусом: коли хтось радить (чи й змушує))) прочитати ту чи іншу книгу, вона може виявитися як тією самою, найкрутішою, так і  навпаки — найгіршою (що й досить часто траплялося). Поміркувавши, я цьогоріч також вирішила утриматися від примусового читання — обиратиму найцікавіше.

Отож, у 2019 році загалом прочитано 83 книги. З них:

*35 — українські;

*45 — перекладні;

*21 — дитяча;

*21 — нонфікшн;

*31 — видана 2019 року;

*4 — ще невидані (з них 2 мають вийти цьогоріч, тому відгуки й опублікую, коли будуть обкладинки);

*1 — білоруською мовою.

На жаль, торік навіть не розгорнула жодної книги англійською (урочисто обіцяю виправитися!), не прочитала навіть половини з того, що назбиралося на поличці з придбаними й ще нечитаними виданнями, закинула свою інстаграм-сторінку (от міркую, чи варто її реанімувати? Що скажете?).

А тепер традиційні списки найкращого прочитаного (доросла й дитяча література) і найменш вдалих книг (нині антирейтинг складався саме за таким принципом, а не з "найгірших", як раніше).

ТОП-10 найкращих книг:

1. Арундаті Рой "Міністерство граничного щастя".

2. Сергій Сингаївський "Дорога на Асмару".

3. Жауме Кабре "Моє каяття".

4. Юрій Руденко "Світло й цеглина".

5. Вікторія Амеліна "Дім для Дома".

6. Лю Цисінь "Темний ліс".

7. Дорж Бату "Франческа. Володарка офіцерського жетона".

8. Ілля Гурнік "Ієрихонські трубачі". Оксана Забужко "Код Гурніка".

9. Петро Білоус, Оксана Савенко "Демонізація української міфології".

10. Таня Касьян "Про що мовчать".

ТОП-5 дитячих книг:

1. Матс Венблад "Ось як працює тіло людини всередині і зовні".

2. Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і незламний код".

3. Всеволод Нестайко "Чарівні окуляри".

4. Олександр Корешков "Захар Беркут: Легенда".

5. "Від тиранозавра до півня! Велика книга еволюції тварин".

Антирейтинг:

1. Дмитро Кудряшов, Євген Козлов "Адміністратор Instagram. Керівництво із заробітку".

2. Фредерік Пол "Брама".

3. Тетяна Трофименко "#окололітературне. Усе, що ви хотіли знати про українську літературу".

4. Олена Монова, Сергей Сергеевич, Олег Коваленко, Яків Кутовий "Чемоданные истории".

5. Василь Карп’юк "Ще літо, але вже все зрозуміло".

Всеволод Нестайко "Пригода в кукурудзі"

Соромно зізнатися, але з творчістю Всеволода Нестайка син познайомився... сам. Узяв цю збірку в шкільній бібліотеці. Прочитати сам на ГПД не подужав, тому приніс додому, аби надолужити перед сном (є у нас така традиція). Я почала читати і... пропала. Повернулася на -дцять років назад, у своє дитинство, бо ж практично всіх героїв усіх оповідань, котрі увійшли до цієї збірки, добре пам’ятаю, як і обставини, в яких вони живуть (здебільшого це радянське село).

Проте найцікавішою була реакція сина, який виріс на Гокінґівському Джорджі, сучасних ілюстрованих енциклопедіях, зарубіжній пригодницькій літературі. Він так захопився, що, здавши цю книгу в бібліотеку, приніс звідти... чергове видання Нестайка)))

І я його розумію: герої культового (не побоюся цього слова) дитячого письменника такі живі-живісінькі, що мимохіть починаєш читати діалоги на різні голоси, хекати від бігу чи хлипати, бо сумно. Про них не дізнаєшся — з ними проживаєш кожну їхню пригоду, якою б вона не була. І неважливо, де й коли відбуваються події: у тій пресловутій кукурудзі півстоліття тому чи практично на сусідній вулиці позавчора — дитячі емоції ж не змінюються, як і проблеми та радощі.

А щойно я втямила ось що: добре, що син сам знайшов автора, який — я впевнена — стане одним із улюблених. Бо це вже виключно його, а не мій вибір. І добре, що цей вибір тішить не тільки його, а й мене))) Принаймні, наразі)))

Ілюстрації Юлій Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2011

Ілля Гурнік "Ієрихонські трубачі". Оксана Забужко "Код Гурніка"

Якби ви знали, скільки разів, читаючи цю книгу, я шкодувала, що не маю хоча б основ музичної освіти! Отримуючи колосальне задоволення від читання просто неймовірної (повірте на слово!) збірки "Ієрихонські трубачі" Іллі Гурніка, я постійно думала: а що ж відчувають ті, для кого ці всі бемолі, тональності, композиції, періоди й іще багато чого — не просто слова, а сенси? Тож якщо ви не тільки читач, а ще й музикант, я вам щиро заздрю...

Книга складається з коротких, інколи геть коротких — на кілька речень — оповідань та есе. Ви вже зрозуміли, що всі вони пов'язані з музикою, бо як же інакше, якщо автор — відомий музикант і композитор? Талановитий настільки, що талановитий у всьому — в тому числі літературі.

Герої оповідань здебільшого добре відомі нам усім. Бо хто не знає, скажімо, біблійну історію про ієрихонські труби? Або ж Діогена, який жив у бочці? Чи Шерлока Голмса, залюбленого у свою скрипку? Однак Ілля Гурнік їх усіх переосмислює — настільки, що мимохіть замислюєшся: а що іще я сприймала надто поверхово, геть не заглиблюючись у суть, яка може бути зовсім іншою, ніж звичне трактування міфів та традиційних сюжетів? А ще дуже-дуже тішили спочатку фінал кожної історії, а потім, коли я втямила, що в ньому завжди сховано сюрприз, очікування фіналу — дотепного, оригінального й зовсім неочікуваного! 

Післямова до видання, а точніше — окрема історія, написана Оксаною Забужко, чий батько в 70-ті роки минулого століття й переклав Гурніка українською, повертає з музичного ефіру на землю. Точніше, добряче гупає читачем об неї, чи то пак об радянську дійсність, у якій Ілля Гурнік (так-так, у Чехословаччині теж було достатньо радянської дійсності) писав, Стефан Забужко перекладав, а Оксана — росла. Це так боляче — знову й знову усвідомлювати, скільки  української еліти знищено протягом тих часів, які багатьма (і це ще страшніше) досі сприймаються як благословенна епоха стабільності, достатку, миру й за чим там іще тужать прихильники СРСР? А скільки інтелектуалів так і не з'явилося, бо не мало змоги зрозуміти, що можна мислити інакше й жити по-іншому? А скільки ще є різних "а скільки", які ми щойно починаємо відкривати, дарма що завершується третій десяток української незалежності. Чи буцімто незалежності? Бо ж це — не дата на календарі, а здобутки нації, народу, які могли б бути набагато чисельнішими й потужнішими, якби...

Переклад із чеської Стефана Забужка, вид. "Комора", 2019

Елвін Брукс Вайт "Павутиння Шарлотти" / E. B. Wight - Charlotte's Web

Це чи не перша книга, яку син не захотів дочитувати (тобто дослуховувати, бо перед сном читаю йому я). Помічала, що йому нібито нецікаво, але списувала на те, що нині читаємо рідко (літо ж!). Однак у якийсь момент він узагалі відмовився слухати. Почала розпитувтаи, чому. Виявилося, що причиною був страх: над головним героєм книги кабацем повсякчас повисала загроза того, що його вб'ють, зарізжуть і пустять на м'ясо. Жорстоко? Так. Правдиво? Теж так. Однак пояснювати все докладно дитині, яка й так майже не їсть м'яса, я не стала))) Натомість пообіцяда дочитати сама й розповісти, чим закінчилася історія.


А історія виявилася прекрасною, хоча й сумною. Чи можуть дружити геть різні створіння, як-от порося й павучиха? Наскільки важливе для подального спілкування перше враження? Ні, не тому, про кого воно склалося, а тому, хто може (або ж ні) зациклитися на ньому. Чи здатні діти розуміти мову тварин? Якщо так, то чому цього не можуть дорослі? І головне: як відпускати у безвість тих, кого любиш?


Книга справді емоційно складна. Племінниця, дочитавши її, проплакала цілий вечір, бо їй було невимовно сумно. Але цей сум продуктивний, бо юні читачі таких важливих історій не просто знайомляться з пригодами героїв, а вчаться чи не найголовнішому: відчувати.


Трошки зіпсували насолоду переклад і радагування. "Улюблене" багатьма редакторами словосполучення "будь ласка" тут написано у двох варіантах, які регулярно чергувалися. Бідненькі, як для дитячого видання, й ілюстрації. Крім того, ніде не вказано, що принаймні обкладинка зроблена за мотивами оригінальних ілюстрацій Карта Вільямса (див. фото нижче). Можливо, таких вимог власники майнових прав і не висували, проте, як на мене, було б не зайвим це вказати.


А ще мені трошки сумно, що син, здається, переріс історії про тварин, які раніше так любив... Ех, доведеться читати їх самій )))

З англійської переклав Олександр Мокровольський, ілюстрації Олени Чичик, вид. "Країна Мрій", 2012

Юрій Яновський "Майстер корабля"

Перечитати "Майстра корабля" Юрія Яновського торік мені хотілося двічі: коли читала збірку спогадів та листів "Довженко без гриму" й (іще більше) роман Йвана Козленка "Танжер". Занадто часто, а то й неоднозначно згадуються там і Юрій Яновський, і цей його перший роман, у якому описується становлення радянсько-українського кінематографа. 

Описується, слід сказати, в дуже цікавому ключі. Це — спогади То-Ма-Кі, які він пише наприкінці свого життя. Тут змішалися і його праця, й стосунки з синами, й згадки про дружину, й фантастичне майбутнє — таке, яким його уявляв автор. Однак основною тканиною роману є все-таки події одного літа, котрі відбулися в Одесі. Прототипами героїв стали реальні люди (в тому числі й Олександр Довженко), котри стояли біля витоків українського кінематографа. Розповідь про зйомки фільму перемежовується описами буденної роботи операторів, режисерів, сценаристів, інших фахівців, котрі робили тодішнє кіно. А паралельно читач занурюється в життя припортової Одеси із моряками, повіями, власниками човнів та кораблів, підглядає в так неоднозначно описані Йваном Козленком стосунки Яновського, Довженка та Іти Пензо, вболіває за долю врятованого ними моряка й частково стає майстром корабля, котрий має доставити всіх (і нас у тому числі) у  світле майбутнє.



Вид. "Центр навчальної літератури", 2017

Фредерік Пол "Брама"/Frederik Pohl - Gateway

Коли я побачила, скільки премій у галузі фантастики отримала ця книга, то мені стало соромно від того, що я, яка в дитинстві перечитала всі фантастичні твори, до котрих мої руки могли дотягнутися, про цей роман навіть не чула... Тож узялася читати із передчуттям отого дитячого занурення у безміри Космосу і... Ні, я таки занурилася — у невроз головного героя.

Він багатий і нещасний, а тому ходить до психоаналітика. Робота-психоаналітика, звісно, ми ж про майбутнє говоримо. Й от фактично знаючи, чим закінчиться історія героя, ми раз по раз повертаємося в його минуле, аби знову ж таки зануритися — цього разу в його страхи й острахи, непевність і невпевненість, тобто нічого хорошого нам і там не світить.

Втім, читач (я тут виключно про себе, звісно, кажу))) все одно отримує задоволення від роману, бо потрапляє в інший світ, в якому може реалізувати мрію багатьох (тут можна було б написати банальне: "хлопчаків", але не буду, бо дівчинка, й то — доросла))) про освоєння незвіданого Космосу. А спосіб, який підвернувся нашим нащадкам, дуже цікавий... Який — звісно, не скажу)))

Скажу лише, що люди кажуть, буцімто роман зайве розхвалений, а насправді нудний і низькоякісний. Однак не погоджуся. Він справді не розважає читача, а натомість змушує замислитися не стільки про зовнішній космос, скільки про внутрішній, той, який всередині кожного з нас і в якому так само легко згубитися, як і в Усесвіті.

Переклад Юрія Єфремова, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Підсумки читацького 2018 року

Традиційні вже підсумки прочитаного в 2018 році. Починаю їх підбивати — й самій цікаво, що вийде)))

Отож загалом прочитано 112 книг.

Із них:

* 39 — вийшли друком у 2018 році (і навіть є одна, датована вже 2019 роком));

* 44 — написані українськими авторами;

* 36 — належать до сучасної української літератури;

* 41 — дитяча, прочитана вголос (у тому числі й цілі томи на понад 200 сторінок)));

* 15 — нонфікшн і довідкова література.

І також традиційна проблема з визначенням ТОП-10 найкращих книг 2018-го — надто багато хорошої літератури траплялося, тож список мусила різати по живому.

1. Арундаті Рой "Бог Дрібниць".

2. Ганья Янаґігара "Маленьке життя".

3. Катерина Калитко "Земля Загублених або Маленькі страшні казки".

4. Дорж Бату "Франческа. Повелителька траєкторій".

5. Сергій Жадан "Месопотамія".

6. Артем Чапай "The Ukraine".

7. Наталка Сняданко "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма".

8. Лоран Біне "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх".

9. Юрій Руденко "Психи двох морів".

10. Світлана Тараторіна "Лазарус".

ТОП-5 дитячих видань так само нелегко було визначити, бо книг, які захопили й сина, й мене, нам трапилося значно більше.

1. Галина Вдовиченко "Чорна-чорна курка".

2. Таня Малярчук "Mox nox".

3. Суза Кольб "Вівсяна банда. Вітер у гривці".

4. Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і великий вибух".
5. Нікола Кухарська "Як це працює?".

Антирейтинг цьогоріч складався теж тяжко, бо відверто поганих книг, котрі я навіть дочитати не спромоглася, не було. Однак традиція — є традиція, тому...

1. Юлія Чернінька "Лицар Смарагдієвого ордену".

2. Джорджина Говелл "Королева пустелі".

3. Остап Вишня "Самостійна дірка".

4. Дмитро Білий "Басавюк ХХ".

5. Йван Козленко "Танжер".

Чому так — читайте у відгуках (лінки активні).

Михайло Стельмах "Щедрий вечір"

Перечитування творів українських класиків у цьому році стало вже традицією. Намагатимуся й надалі розбавляти улюблену мною сучасну літературу, бо це дає змогу, по-перше, по-новому поглянути на твір та письменника, а по-друге, й на себе саму. Моя філологічна освіта передбачала прочитання багатьох авторів, яких ми відносимо до класиків. Тож знову читаючи їх нині, через 20 років, я можу відзначити насамперед зміни в собі, бо класика, як то кажуть, вічна)))

"Щедрий вечір" Михайла Стельмаха засвідчив, що я — все та ж поліщучка, безтямно залюблена в ліс. Я просто відчувала всі оті запахи й звуки, бачила оте сонячне світло, що просочується крізь листя, насолоджувалася м'якістю моху під босою ногою й теплою живою корою дерева під долонею... Я заздрила Михайликові та Любі — не за себе, а за свого сина, котрий росте дитиною мегаполісу й позбавлений усіх тих можливостей потрапити в справжню казку, які були в мене. І я так хочу до лісу!..

Сюжету в повісті практично немає — у ній змальовано півроку життя однієї селянської родини, яке ми бачимо очима хлопчика. Навіть бідність і негаразди родини його зачіпали не надто боляче — в дитинства проблеми зовсім інші: як би то на ковзанку завіятися чи нову книгу роздобути. Однак певне уявлення про те, як велося селянам в буремні 20-ті роки минулого століття, складається. Й оцінювати його з відстані майже ста років і зовсім іншого устрою можна по-різному. Однак не заглиблюватимуся в якісь навколополітичні хащі, бо книга настільки прекрасна і сприйняттям життя, й мовою та метафоричністю, й добротою, що не хочеться опускатися на грішну землю, їй-бо не хочеться. Тож і не буду)))

Вид. "Український письменни", 2003

Остап Вишня "Самостійна дірка"

Є в інстаграмі @litgurt, з яким ми щомісяця читаємо або перечитуємо когось із класиків української літератури. Листопадовим автором випав Остап Вишня. Тож, аби не перечитувати його всім відомі зі школи "Мисливські усмішки", я пішла шукати щось інше.

І знайшла... "До книги увійшли відомі фейлетони Остапа Вишні..., які спрямовані проти зрадників українського народу — буржуазно-націоналістичних прислужників імперіалізму", — свідчить анотація. Тобто самі розумієте, проти кого. Я, звісно, читала, що Остап Вишня таким чином заробляв чи ж то відпрацьовував своє звільнення з табору. Розумію, що в ті часи інакше й не можна було (хоча це, зазвичай, виправдання, бо можна було інакше, але тоді довелося б зовсім нічого не писати). Й про все це нагадувала собі повсякчас, доки читала (точніше — мучила) цю збірку. Проте мені все одно раз по раз ставало гидко. Гадаю, однієї назви цієї збірки доста, аби зрозуміти, наскільки гидко...

"Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа у садочку й гралася", — пишається один УкрОУНець своїми "подвигами". Як за методичною, чи не так? А оце вже точно за методичкою: "...думаємо про майбутнє. Про наше майбутнє, щасливе, вільне, у вільній сім’ї радянських народів, в Радянському Союзі". Хоча, знаючи майстерність Остапа Вишні у дууууже тонкому тролінгу, можна це сприйняти якраз як глибоко приховану сатиру. Проте всі оті засовування навіть натяку на самостійну Україні в "глибоку дірку" (самі знаєте, що то, хоча автор стверджує, що це всього лишень туалет) знову викликають відразу, і не стільки метафорою, скільки постійним повторюванням одного й того ж, зокрема прислужництва українців фашистам.

А ось про наш державний герб: "На жовто-блакитному полі — могила із застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля". І про гімн: "...вам, братця, голодранці, усміхнеться доля". І про нас, свідомих українців, які дочекалися того, за що, а потім проти чого вбоілвав Остап Вишня: "Шизофренія — це хвороба. Психічна хвороба. Лікують шизофреніків по божевільнях. Це коли в людини у голові замість мозку жовто-блакитна ряска. Вилікувати неможливо". Таке собі застереження, чи не так? І добре, що невиліковна ці зараза була.

А от чи не предтеча сумнозвісних вбитих снігурів сьогодення: "...ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов’їв видавили. та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода". Та й автокефальна українська церква вже є. Тож можна назвати Остапа Вишню передвісником оцих усіх змін. Втім, хтозна, що насправді було в його душі, адже колишні побратими гумориста-УНРівця говорили, що навіть вдячні йому за ці фейлетони, котрі свідчили: їхня боротьба триває. Тут же автор називає тих героїв (чи "героїв", якщо по-тодішньому), котрі не здалися: Бандеру, Мельника, Шмуляка, Мудрого, Левицького, Чуйка, Базяка, й створює таким чином їм "пам’ятник нерукотворний". Зізнаюся: деякі прізвища я мусила гуглити й була вражена нашою сучасною обмеженістю. Наприклад, Петро Чуйко — активний учасник національно-визвольних змагань із моєї рідної Житомирщини, і я про нього от тільки завдяки Вишні дізналася...

Тож враження дуже різнопланові й дуже неоднозначні. Та й поміркувати, добре поміркувати є над чим... 

Вид. "Дніпро, 1968

В. Домонтович "Доктор Серафікус. Без ґрунту"

Якось так випадково склалося, що другий жовтень поспіль я читаю Домонтовича. Торік це були "Дівчина з ведмедиком" та збірка коротких творів "Болотяна Лукроза". Цьогоріч із величезною насолодою занурилася в закапелки життів, думок та душ героїв романів "Доктор Серафікус" і "Без ґрунту".

"Доктора Серафікуса" перечитувала вдруге. І коли тоді, в студентські роки, головний герой мене неймовірно дратував своїм тюхтійством, то нині я його багато в чому розуміла. Ні, не про виправдання йдеться, а про набуття мною сакральних життєвих знань про те, наскільки різними можуть бути люди))) А ще розуміння потреби кожного з нас у власному світові, яким би дивним він не видавався оточуючим.

Лише небагато хто спроможний створити навколо себе капсулу такого світу й захищати його від зовнішнього втручання. А втрутитися в нього схочеться багатьом, бо саме вони знають, як ліпше, як правильно, як треба і як зробити так, аби ти був щасливим))) Комаха ж (це справжнє прізвище доктора Серафікуса) був здатен захистити свій світ. Це у нього виходило підсвідомо, а тому — досить вдало. Він розумів, що багатьох важливих для життя речей позбавлений — от узяти хоча б бажання мати дитину. Але ж суспільство часто не дає змоги отримати важливе для тебе, не зробивши при цьому низки непотрібних вчинків (у випадку дитини це — стосунки з особою протилежної статі та одруження). Коли ж такі стосунки у головного героя з’явилися... Ні, три крапки поставила не я, а автор. Роман видається обірваним на півслові й півдії, але так було, вочевидь, задумано, бо скільки часу не ходив би Серафікус колом, намагаючись задовольнити свої дивні потреби й не перевернути при цьому світу, нічого в нього не вийшло б.

Цікаві й інші персонажі роману, зокрема Вер. Узагалі жіночі образи в Домонтовича варті окремої пильної уваги. Бо й у "Дівчині з ведмедиком", й у "Без ґрунту" це — сильні незалежні жінки, які не йдуть на повідку суспільних стереотипів, а живуть своїм життям і тому, як не дивно це звучить, не можуть віднайти простого щастя...

Головний герой роману "Без ґрунту" — також чоловік (а хтось сумнівався?))). Однак цього разу — досить типовий чоловік, принаймні він намагається таким бути, бо ж добре розуміє, чим загрожує вихід за рамки прийнятого у радянській Україні. Тому й живе як гвинтик машини. Досить важливий, утім, гвинтик, оскільки його бачать, його думки цінують, перед ним ледь не ниць падають. Тож він може дати собі волю якщо не говорити, що думає, то хоча б думати, як відчуває... Оці всі розмірковування про мистецтво, митця, реалізм і модернізм, поезію й живопис, можливість отримати визнання й змогу бути собою у творчості — ще одна дуже цінна складова роману. На позір дві розповіді про Степана Линника та Арсена Витвицького буцімто геть зайві у романі, бо надто насичені недотичними до фабули сентенціями. Однак вони важливі для автора й читача, бо дають змогу поглянути на тогочасний світ дещо ширше, ніж у шпаринку кількаденного відрядження Ростистава Михайловича та кількатижневого його кохання.

Отепер про Ларису — ще один жіночий образ у Домонтовича. Вона, хоч і заміжня на противагу дівчатам із попередніх романів, однак така ж вільна у своїх почуттях і вчинках. Співати, кохати, ловити вітер спідницею та сонячні промені — волоссям: що може бути важливіше для жінки? Хіба що просто бути щасливою: тут і зараз...

Вид. "Критика", 1999

Антуан де Сент-Екзюпері "Цитадель"/Antoine de Saint-Exupéry - Citadelle

Уперше мені потрапила до рук книга, яку мусила читати з перервами на іншу літературу, настільки насиченою вона видалася. А ще — досить величенькою за обсягом, тому й вийшов у мене Екзюпері-марафон у півтора місяця, а в тих, хто читає мій Інстаграм та Телеграм, де я ділюся цитатами, спілкування з цим письменником-філософом розтягнеться на півроку, бо нічого мені не кортіло цитувати в такій кількості, як "Цитадель".

Взагалі-то у книзі є сюжет, що б там не говорили про чисто філософський трактат. Є місто посеред пустелі, є храм у ньому, є володар, є солдати, котрі захищають місто, і генерали, які ними керують. Є вчені-логіки й учені-геометри, і філософи також є. Є прекрасні жінки — дружини, хазяйки, танцівниці й невільниці, і наречена володаря, якої він дуже прагнув. І бербери, котрих прихистили в цьому царстві та забезпечили всім необхідним, крім одного — прагнення до змін, також є. Й батько володаря — мудрець, який навчив сина всьому й продовжує це робити надалі. Й ремісники та митці — мешканці міста-цитаделі. Й жителі оазизу, захопленого військом володаря, й мешканці фортеці, оточеної ним...

Але найбільше в романі все-таки не подій, а отих самих розмірковувань, за які й цінується книга. Зізнаюся: далеко не з усім я погоджувалася й далеко не все сприймала як мудрість. А ще мене втомлювали часті повторення однієї й тієї ж сентенції з деякими варіаціями. Мабуть, Сент-Екзюпері також вважав, що повторення важливе для засвоєння знань))) 

А вони дійсно важливі, бо про головне в житті — саме життя. Про те, як його провести повноцінно, а не просто проіснувати. Про реалізацію особистості. Про творчість й акт творення. Про любов до жінки й до роботи. Про виховання й навчання дітей і про любов до них — так, знову про неї. Про любов до життя взагалі, бо інакше воно втрачає сенс. Про сенс, ціль і мету, й платню за їх досягнення, і про ціну, яку ми готові (чи ж ні) заплатити за те, аби досягти їх. Про дружбу й ненависть... Та годі перелічувати — у цьому монументальному творі є про все на світі. Потрібно просто читати — й поміж рядків також. А ще — перечитувати, бо наше сприйняття усього, й книг також, дуже змінюється залежно від життєвого досвіду. Тож десь у далекі-далекі читацькі плани записую: обов’язково перечитати "Цитадель" Антуана де Сент-Екзюпері...

Переклад Петра Таращука, вид. "Видавництво Жупанського", 2010

Григір Тютюнник "Климко"

Коли усвідомлюю, скільки цікавих, глибоких і прекрасних творів залишається поза межами нашого щирого захоплення лише тому, що вони — частина шкільної програми й тому асоціюються у масового читача з чимось нудним, — стає дуже прикро. І ще прикріше те, що до цієї когорти "замучених програмою обов’язкового читання" належу і я. Бо як же інакше пояснити те, що Григора Тютюнника я читала, й "Климка" його читала, і не лише "Климка", а зрозуміти глибину його таланту спромоглася лише ось...

Сюжет не розповідатиму — надто він сумний. І не тому, що всі в повісті страждають, а тому, що все, описане автором, відбувалося насправді. Однак головне у Григора Тютюнника не тільки те, про що він розповідає, а те, як саме це робить. Бо ти не просто спостерігаєш за хлопчиком, переймаючись за нього, ти проживаєш разом із ним кожен кілометр його довгої подорожі по сіль, переносишся на Донбас часів Другої світової війни і... помираєш у кінці. Бо так хотілося, щоб усе в Климка склалося добре, але...

А от героєві повісті "Вогник далеко в степу", можна сказати, пощастило. Бо і в училище його зарахували, і хлібом там годували, й друзі хороші у нього були, й навіть перше кохання. Попри голод, зубожіння, сирітство, зимовий шлях до райцентру, вовків і злого підступного шофера, відчувається якесь щастя й світле майбутнє (ага, мимохіть штампами заговорила).

Однак найпрекрасніша частина творчості Григора Тютюнника для мене — це його оповідання. Буквально на лічених сторіночках він уміє помістити цілий світ, довге життя, глибокі переживання, неймовірні емоції, переплести це все й помережити такою мовою, такими метафорами, від яких аж дух перехоплює! І що цікаво: чим коротша новела, тим вона сильніша. От всі, мабуть, пам’ятають хрестоматійні "Три зозулі з поклоном"? Дуже сильно. А "Колиску" читали? Там про батьківщину. А "Груші з копанки" про бабусю і її трьох чоловіків читали? Там же таке тепло в кожному слові! А "Прослідок" — про шлях, який ми обираємо? А який чудовий, просто прекрасний герой у "Дикому"! А який характерний у "Нюрі"! А які гострі й на сьогодні теми батьків та дітей, котрі повиїжджали до міста, підіймаються в оповіданнях "Син приїхав" і "Вуточка". А "Холодна м’ята" як вам — про любов? А теж про любов і ще про те, що у дітей і дорослих може бути різна правда? Це я про "В сутінки"...

Та доста знову перечитувати цю книгу (он пишу цей відгук вже годину))) Хоча все-таки варто перечитувати...

Ілюстратор Ольга Воронкова, вид. "КМ-БУКС", 2013

Мері Нортон "Роздобудьки у гніві"/Mary Norton - The Borrowers Avenged

Якщо врахувати, ще це вже п’ята книга із серії Мері Нортон про маленьких чоловічків, які називають себе роздобудьками, прочитана нами з сином, то нічого нового про неї розповісти нібито й немає. Хіба що про те, як зароджується і на чому базується дружба між підлітками. І про те, як важливо дотримуватися даної комусь обіцянки. І про дружбу між дітлахами різного віку, бо це — не міф і в житті... 

А ще у книзі такі живі-живі реалії британської глибинки. Ну просто наче якийсь серіал дивишся))) Й образи отих усіх міс та місіс, містерів, поліцейського та інших дуже вдало, хоч і кількома штрихами, виписані. І старою садибою із купою цікавих закапелків, у якій оселилися наші вже майже рідні роздобудьки Под, Хомілі та Аріетті, так цікаво побродити. І церкву, де живуть їхні родичі, теж цікаво відвідати. Й ілюстрації пороздивлятися. Та й загалом зустрітися з давніми друзями — то завжди приємно)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко, вид. "Школа", 2018

Іван Нечуй-Левицький "Князь Єремія Вишневецький"

Іван Нечуй-Левицький — автор "Кайдашевої сім’ї" й він же — автор "Князя Єремії Вишневецького", це, на позір, два різні письменники. Бо в другому романі немає тієї, незважаючи на всі побутові негаразди, легкості, яка є в першому. Навпаки: з побутом у нащадка родини Вишневецьких якраз усе гаразд, як і з грошима. А от з іншим...

Раз по раз натикаючись у тексті на авторські згадки про те, що саме ці події зафіксовані в такому-то літописі, а про оці-от речі писав такий-то літописець, я нагадувала собі, що цей, хоч і художній, твір все-таки має під собою реальне підґрунтя. Бо ж часом так хотілося сказати собі: то все вигадка, такого не могло бути! Та ні, було. Оті ріки крові та жорсткокі екзекуції були насправді. І катували супротивнкиів не лише поляки, котрі у протистоянні "свій–чужий" знаходяться по той бік барикад, а й "наші" козаки. Вбивали невинних жінок і дітей, знищували дотла вирощене й збудоване, залишаючи по собі пустку й ріки крові. Й із цієї токи зору вже неважливо, на чиєму боці була правда і чи була вона взагалі... Бо є речі, які попирають саму правду, в які янгольські шати вона не вбиралася б.

Образ Єрмії Вишневецького з самого початку задуманий автором як негативний: він насамперед зрадник свого славного українського роду та православної віри. Однак Нечуй-Левицький не цурається згадати і про позитивні риси видатного економічного діяча того часу. Саме завдяки Вишневецькому відбувалося заселення земель на Лівобережній Україні. Саме він, попри своє навернення в католицтво, протистояв насильному нав’язуванню цієї віри міщанам і селянам. Демонструючи розкіш, бо вся тогочасна польська шляхта так жила, він не цурався спати просто неба та їсти звичайний куліш зі своїми вояками. А ще він був неабияким полководцем і політиком й уперто йшов до мети: посісти польський трон. Щоправда, це за нього зробив його син.

Однак Вишневецький — герой роману симпатії не викликає. Ба навпаки: навіть дві любовні лінії (кохання до дружини та до козацької вдови) домальовують образу лише ще кілька жорстких рис. Хіба що на самому початку твору стає шкода маленького хлопчика-сироту, котрого дядько віддав на виховання у руки хитрих єзуїтів. Мабуть, тут і потрібно шукати причину зради нащадка великого Байди: не могла дитина протистояти натиску цілої системи. Якби ж то хлопець залишився у Києві... Проте історія, як відомо, не має умовного способу.

Вид. "БАО", 2011

Олекса Слісаренко "В болотах"

Підзаголовок цієї невеличкої книги Олекси Слісаренка уточнює: "Поліські оповідання". Уточнення дуже вагоме, оскільки розуміння того, де саме відбуваються події, увиразнює й історичне тло подій.

А йдеться в трьох невеликих історіях про те, як у 20-ті роки буремного ХХ століття прості сільські чоловіки намагалися знайти своє місце у світі, що змінювався коли не щодня, то щотижня. Жити по правді чи по кривді? Бути відданим собі чи громаді? Вболівати за своє-своє чи своє-чуже? Виживати чи жити? Ні-ні, це все — риторичні запитання, котрі мимохіть постають уже після прочитання збірки. Бо, читаючи тексти Слісаренка, ні про що таке глибоке й глобальне думати не хочеться, аби не зіпсувати отого занурення в описувану атмосферу, в мої рідні поліські лісові нетрі й підступні болота, у вітер та дощ, так майстерно виписані автором, що аж відчуваються шкірою, мов справжні.

А ще мова... Останнім часом стараюся перемежовувати сучасну літературу (до якої тяжію найбільше) читанням класики. І, знаєте, постійно захоплююся тим, як же все-таки змінилася українська мова за ці майже сто років. Причин цьому багато, і не тут їх аналізувати. Однак так хочеться, аби вона — жива, гармонійна, природна — повернулася. 

Давно не цитувала нічого у блозі (цитати зазвичай щодня виклалаю у фейсбуці та часто — в інстаграмі). Однак тепер не втримаюся. Погляньте, як соковито написано:

"...притишений шум шамкотить старечо осінніми губами за ялинами та соснами на оболонях".

"Дощ нудно хлюпостав чорними мокрими ганчірками. За селом потворно скуйовджений бір гримав услід рвучкому вітрові, а ніч згуслою кров’ю капала з неба на землю".

"Сопливий ранок десь плазував за лісом, але незабаром висякав свого олив’яного носа і несподівано подивився з-за лісу вогняним прискаленим оком".

Вид. "Державне видавництво України", 1924

Джоель Чендлер Гарріс "Казки дядечка Римуса"/Joel Chandler Harris - The Tales of Uncle Remus: The Adventures of Brer Rabbit

Бувають речі, які чітко асоціюються з якимись подіями, з місцями, обставинами, із запахами, звуками чи навіть вітром... Такими для мене (та й для сина та чоловіка, впевнена) є Братик Лис і Братик Кролик. Оці самі, про яких розповідає дядечко Римус у серії своїх книг, але тільки з мультика. Тому й читали про пригоди давніх знайомців ми взялися практично усією родиною, повернувшись у дощовий і вітряний, однак прекрасний литовський озерний Тракай...

Хитромудрий Братик Кролик нагадує інших героїв, які діяли схоже у схожих обставинах. Казки ж ґрунтуються зазвичай на вічних бродячих сюжетах, то чому б і не проситися Кроликові, обліпленому смолою, не кидати його в жодному разі у терновий кущ, як це зробили з пресловутою Щукою, "покаравши" її. І про мертвого Братика Лиса щось подібне я десь чула. І ще деякі знайомі нотки вловлювала, доки читала синові з племінницею "Казки дядечка Римуса". А щодо дітей, то що їм іще треба, крім цікавої історії та чудових малюнків? Ну хіба трошки смачного морозива...

Переклад Олени Пилипенко, видавництво "Віват", 2016

Джером К. Джером "Троє у човні (нічого не кажучи про собаку)"/ Jerome K. Jerome - Three Men in a Boat (To Say Nothing of the Dog)

Цю класику анлглійської не тільки літератури, а й гумору я вже колись читала. Але тоді, схоже, щось десь пішло не так, й у пам’яті, окрім сцени, де дядько вішає картину, нічого практично не лишилося. Тому, продовжуючи вправлятися у читанні класики мовою оригіналу, вирішила зробити ще один підхід. Й він виявився ой яким успішним! Бо я зазвичай змушую свої мізки вмикатися дорогою на роботу. Й отих декілька сторінок, прочитаних у метро, не лише сприяли вивченню з десятка нових слів, а й спонукали поусміхатися (часом й уголос) та зарядитися позитивчиком.

Переповідати усім відому фабулу — зайве. Розкажу про те, на що мимохіть звертала увагу. Це, по-перше, певні історичні та культорологічні відомості про міста й містечка Британії, повз які пропливають герої. По-друге, стиль життя тих людей того часу в тій країні. По-третє, авторське милування природою, описи ріки, дерев, того, як це все впливає на настрій різних за темпераментом людей. Ну й по-четверте, неперевершений британський гумор, отой, коли йдеться про серйозні речі, про котрі говориться серйозним тоном, при цьому спілкуються серйозні люди, а тобі смішно аж до гикавки...

А ще я зрозуміла, що мало читаю гумористичної літератури і мені практично нічого сказати по темі. Що порадили б почитати?