Книгу прочитала із тим рідкісним захопленням, яке викликають твори із гармонійно поєднаними сюжетом та внутрішньою філософією, котру він ілюструє. Проте попри це і ще багато інших плюсів твору, він видався мені нічим іншим, як лише інтродукцією до написання роману
"Атлант розправив плечі". Протиставлення особистості та колективу, піднесення творця над тими, хто користується плодами його праці, нікчемність переважної більшості людей і винятковість одиниць - це все є в обох книгах. Але якщо в "Атланті..." філософські погляди авторки вже сформувалися, і це відчувається, то під час написання "Джерела", як мені видалося, Ренд перебувала у стані формулювання того, що розуміла, але чого ще не могла висловити. Тож і герої книги вийшли у неї такими ж - глибоко в собі вони розуміють усе, але показати це, перенести його в життя, а особливо - у стосунки з іншими людьми і Рорку, й Домінік, і Вінанду важко. Тож і вийшло, що ці герої - розумні, мислячі, самодостатні - переважну більшість свого життя почуваються нещасними. Хоча, якщо відштовхнутися від сентенції про те, що людина, котра слідує за своїми внутрішніми, а не нав'язаними суспільством бажаннями, приречена на щастя (з чим я абсолютно погоджуюся), то мало б бути навпаки... Тому абсолютно незрозуміла мені Домінік, яка, точно знаючи, що і хто їй потрібні, робить все навпаки - така собі варіація мазохізму... Хоча, хто знає, може, саме це - самоприниження, і було їй насправді потрібне.
На фоні Вінанда, який зламався, цілісною натурою все-таки виглядає Рорк. Людина, котра точно знає, чого хоче, і не зважає ні на що, роблячи своє, зрештою отримує все. Прикметно, що, категорично відкидаючи саму ідею альтруїзму та жертовності, він насправді віддає іншим набагато більше, ніж ті, хто служіння людям проголошує єдиною метою життя. Бо робить це не задля схвалення суспільством, а виходячи з власних потреб. Егоїстично? Я б не сказала, хоча книгу чогось називають "гімном егоїзму". Напевно, тому що наприкінці твору є "програмне" піднесення цього поняття й приниження альтруїзму. Але, як на мене, таке визначення твору - занадто поверхове й часткове, бо ж насправді - все набагато складніше. Чому б не назвати роман, наприклад, "підручником з маніпулювання суспільною думкою"? Адже, зоконспектувавши основні пункти, до того ж, яскраво проілюстрвоані прикладами, можна сміливо претендувати на модні й затребувані нині посади іміджмейкерів, піарників, потіттехнологів тощо. Бо ж насправді світом володіє не той, хто володіє інформацію (грошима, владою, іншим), а той, хто управляє масовою свідомістю. На жаль, це - не рендівські "егоїсти"...
***
Все самое страшное в мировой истории свершалось во имя человеколюбия.
Свобода соглашаться или не соглашаться — основа истинно свободного общества.
Непризнанный гений — эта история стара как мир. А не приходило ли тебе
в голову, что есть трагедия похуже — чрезмерно признанный гений?..
В абсолютном смысле эгоист отнюдь не человек, жертвующий другими. Это человек, стоящий выше необходимости использовать других. Он обходится без них. Он не имеет к ним отношения
ни в своих целях, ни в мотивах действий, ни в мышлении, ни в желаниях,
ни в истоках своей энергии. Его нет для других людей, и он не просит,
чтобы другие были для него. Это единственно возможная между людьми форма
братства и взаимоуважения.
Первейшее на земле право — это право Я. Первейший долг человека — долг перед собой. Его нравственный долг — никогда не отождествлять свои цели с другой личностью; нравственный закон — делать то, что он хочет, при условии, что его желания в основе своей не зависят от других людей.
На земле ничто не дано человеку. Всё, что ему требуется, надо
произвести. И он сталкивается с главным выбором: есть только два способа
выжить — живя своим умом или паразитируя на уме других. Творец творит.
Паразит всё получает из вторых рук. Творец стоит лицом к лицу
с природой. Паразит прячется за посредником.
Сострадание — великая
добродетель. Оно оправдывает страдание. В этом мире надо страдать,
ибо как иначе стать добродетельным и испытать сострадание?.. О,
оно имеет свою противоположность, но такую суровую и требовательную...
Это так непривлекательно — быть мученицей. Слишком большая честь для мучителей.
Люди различаются по своим достоинствам, если они вообще у них имеются, но всегда одинаковы в своих пороках.
Продолжительная борьба против власти одной-единственной страсти сама по себе тоже рабство.
Я мог бы умереть за тебя. Но я не могу и не хочу жить для тебя.
На пути к миллионам, которыми он владел сегодня, ему никто никогда
не оказывал ему помощи. «Именно поэтому, — объяснял он, — никто
мне никогда не мешал».
Большинство людей из кожи вон лезут, стараясь убедить себя, что они себя
уважают. И, конечно, это стремление к самоуважению является
доказательством его отсутствия.
Говорят, худшее, что можно сделать с человеком, — это убить в нем
самоуважение. Но это неправда. Самоуважение убить нельзя. Гораздо
страшнее убить претензии на самоуважение.
Послушай любого пророка и, если он говорит о жертвенности беги. Беги,
как от чумы. Надо только понять, что там, где жертвуют, всегда есть
кто-то, собирающий пожертвования. Где служба, там и ищи того, кого
обслуживают. Человек, вещающий о жертвенности, говорит о рабах
и хозяевах. И полагает, что сам будет хозяином.
Почему так важно, что сделали остальные? Почему освящается простой факт
подражательства? Почему прав кто угодно, только не ты сам? Почему истину
заменяют мнением большинства? Почему истина стала фактом арифметики,
точнее, только сложения? Почему все выворачивается и уродуется, лишь
бы только соответствовать чему-то другому?
Нищий духом — звучит прекрасно, но просто нищий — это совершенно не респектабельно.
Толпа может простить что угодно и кого угодно, только не человека, способного
оставаться самим собой под напором её презрительных насмешек.
