Джеронімо Стілтон "Таємниця Сфінкса"

Це перший синів повноцінний комікс. Та й мій також, зізнаюся))) І далі буде, тому що це ж цілий мультфільм, а не книга!

Однак про те, що таке комікс, не розказуватиму — тупо трошки, чи не так? А от про його зміст трошки поговорю. Так от: мені сподобалося. Усе, починаючи з реальних історичних фактів (це я як мама дуже зацінила), продовжуючи цікавим сюжетом і закінчуючи добре продуманою навігацією: на форзацах докладно намальовано й написано, хто кому яка миша і хто цим мишам коти-пірати)))

Папір гарний, сторінки не розвалюються (принаймні після першого прочитання, яке тривало два тижні))), гортати сторінки й передивлятися особливо емоційні моменти — то одна з улюблених синових справ, тож далі буде.

Ілюстрації Лоренцо де Претто та Давіде Корсі, переклад Андрія Поритка, Луїджі Морано, Максима Войцеховського, вид. "Ірбіс Комікси", 2019

Маша Ворслав, Адель Міфтахова "Нормально про косметику" / Маша Ворслав, Адэль Мифтахова - Нормально о косметике

Знаєте, читала цю книгу й дивувалася: як можна було дожити до своїх -дцяти з добрим гаком років і не знати цього всього? Ну, тут чесно буде зауважити, що всього, про що написано в книзі "Нормально про косметику", мені наразі й не потрібно знати — в ній багато крутих, але специфічних відомостей для тих, хто напів- чи й геть професійно займається візажем. Однак відсотків 70 інформації ой як знадобилося! Й шкода, що вона не потрапила мені на очі років... ну, таки -дцять тому)))

Книга складається з двох частин. У першій — як на мене, найкориснішій — розповідається про догляд за шкірою (обличчя, тіла, рук). І так професійно, що мені, привченій чоловіком-науковцем не вживати слова "хімія" стосовно синтетичних продуктів, бо ж натуральні — також хімія, не було до чого прискіпатися. Чесно. Авторки — не просто модні інстаблогерки, а професіонали високого ґатунку, яким важливо не впарити вам черговий "ну дуже дієвий" засіб від целюліту, а розказати зрозуміло й дохідливо про те, що жодні (!) засоби, якими насичений ринок, нічогісінько з тим целюлітом не здатні зробити. Бо то нереально просто. Як і з розтяжками, до речі.

Однак із іншими проблемами, як-от пігментацією, акне, лущенням, та й тим самим старінням (від нього точно нікуди не дітися), косметика допоможе якщо не впоратися зовсім, то хоча б пом’якшити прояви. Яким чином? Оцього я вже не переповідатиму, бо то й спойлер, і "багатолітер"... Однак зізнаюся: моя поличка з кремами й масками значно поповнилася баночками й тюбиками, на яких я насамперед читаю склад, а вже потім те, що це за ТМ і скільки разів я бачила її рекламу по ТБ.

У другій частині дівчата-авторки по поличках розкладають декоративну косметику. Я з тих, хто пам’ятає круті "пітатєльні помади", які продавали з-під поли цигани і фарба з яких трималася на губах іще добу після того, як ти покрасувалася така вся гарна на дискотеці))) Тому для мене в цій частині було ну дуже багато нового. Оті всі тінти, кушони, каяли, керлери, хайлайтери тощо — це вже не просто незрозумілі слова, а... частина моєї оновленої косметички (от порівнюю олійний кушон-шейкер і ту циганську помаду, й розумію різницю)))) А ще тішуся, що племінниця-підліток точно знатиме, що то таке, бо я обов’язково подарую їй цю книгу. І її мамі — моїй сетсричці — прочитати "Нормально про косметику" також геть не завадить.

Переклад Ірини Хомчук, вид. BookChef, 2019

Умберто Еко "Номер нуль" / Umberto Eco - Numero zero

Ви працюєте в ЗМІ? Ви читаєте ЗМІ? Ви краєм ока слідкуєте за новинами? Ви дізнаєтеся про те, що відбувається у світі, лише із соцмереж? Тоді ця книга — для вас! Тобто, по суті, вона — для кожного, кого хоч трошки цікавить мистецтво маніпулювання свідомістю суспільства.

Роман, можна сказати, свіженький, вийшов друком 2015 року (за рік до смерті Умберто Еко). Тому й нюанси інформаційної сфери, описані в ньому,  настільки актуальні, що часом навіть аж боляче було від усвідомлення: нами ж постійно й скрізь маніпулюють! А головне — ми на це ведемося! Навіть часом із радістю, бо ж так потрібно, аби хтось за нас вирішив, що добре, а що погано, хто винен, хто молодець і що робити.

Умберто Еко відверто говорить про те, що журналіст не може бути вільним: на його думку впливають головний редактор, власник видання, та й пересічні читачі також. До речі, ви знали, що "Пересічний громадянин" — це назва однієї з правоцентристських італійських партій середини минулого століття? Ні? Я теж, але тепер знаю, й не тільки це. Автор вірний собі як науковцю-історику, тому тут багато інформації, покликаної не розважати, а змушувати аналізувати, зазирати в примітки, копирсатися у Вікіпедії й прозрівати.

За сюжетом (це не спойлер, не бійтеся))) герої книги — зібрані з різних ЗМІ журналісти — мають випускати газету, яка розповідала б виключно правду. Оскільки це нереально, то газета не видаватиметься насправді, а просто готуватиметься — про всяк випадок, у якості каменя за пазухою одного з можновладців. Однак те, як саме робляться "правдиві новини" (а вони й справді не брехливі!) часом вражає навіть мене, людину, котра знає журналістську кухню з найрізноманітніших боків. 

Крім того, тут є й любовний сюжет, і детективний, і навіть загадковий. Наприклад, іще одним героєм роману мимохідь стає Беніто Муссоліні — один із журналістів упевнений, що його не стратили після війни, а допомогли сховатися  чи то у Ватикані, чи то в Аргентині (як, утім, і Гітлеру), аби при потребі підняти сили, котрі могли б протистояти комунізму. І це не просто загадка чи теорія, а ціла низка скрупульозно зібраних фактів, які підштовхують до певних висновків.  Італія після закінчення Другої світової війни з усіма проблемами, пов’язаними із залишками фашизму, який постійно намагався (хоча чого я тут вжила минулий час?) підняти голову, наслідками "холодної війни", пошуками свого місця у світі, котрий постійно змінюється, — також один із повноцінних героїв роману. А ще в книзі такий живий Мілан — ним разом із героями можна було просто гуляти! Утім, як і в інших романах Умберто Еко. Люблю його за те, що змушує вмикати мізки, всотувати інформацію, думати й аналізувати. І насолоджуватися текстом, звісно))

Переклад Юлії Григоренко, вид. "Фоліо", 2015

Елвін Брукс Вайт "Павутиння Шарлотти" / E. B. Wight - Charlotte's Web

Це чи не перша книга, яку син не захотів дочитувати (тобто дослуховувати, бо перед сном читаю йому я). Помічала, що йому нібито нецікаво, але списувала на те, що нині читаємо рідко (літо ж!). Однак у якийсь момент він узагалі відмовився слухати. Почала розпитувтаи, чому. Виявилося, що причиною був страх: над головним героєм книги кабацем повсякчас повисала загроза того, що його вб'ють, зарізжуть і пустять на м'ясо. Жорстоко? Так. Правдиво? Теж так. Однак пояснювати все докладно дитині, яка й так майже не їсть м'яса, я не стала))) Натомість пообіцяда дочитати сама й розповісти, чим закінчилася історія.


А історія виявилася прекрасною, хоча й сумною. Чи можуть дружити геть різні створіння, як-от порося й павучиха? Наскільки важливе для подального спілкування перше враження? Ні, не тому, про кого воно склалося, а тому, хто може (або ж ні) зациклитися на ньому. Чи здатні діти розуміти мову тварин? Якщо так, то чому цього не можуть дорослі? І головне: як відпускати у безвість тих, кого любиш?


Книга справді емоційно складна. Племінниця, дочитавши її, проплакала цілий вечір, бо їй було невимовно сумно. Але цей сум продуктивний, бо юні читачі таких важливих історій не просто знайомляться з пригодами героїв, а вчаться чи не найголовнішому: відчувати.


Трошки зіпсували насолоду переклад і радагування. "Улюблене" багатьма редакторами словосполучення "будь ласка" тут написано у двох варіантах, які регулярно чергувалися. Бідненькі, як для дитячого видання, й ілюстрації. Крім того, ніде не вказано, що принаймні обкладинка зроблена за мотивами оригінальних ілюстрацій Карта Вільямса (див. фото нижче). Можливо, таких вимог власники майнових прав і не висували, проте, як на мене, було б не зайвим це вказати.


А ще мені трошки сумно, що син, здається, переріс історії про тварин, які раніше так любив... Ех, доведеться читати їх самій )))

З англійської переклав Олександр Мокровольський, ілюстрації Олени Чичик, вид. "Країна Мрій", 2012

Таня Касьян "Про що мовчать"

Погляньте на обкладинку книги. У ній важливі не автор і назва, а питання, на яке намагаються дати відповідь її герої — жінки. Й відповідь на нього однозначна: "Так". Бо й справді звикли. І не ми — тобто кожен із нас окремо, — а суспільство в цілому, оскільки, як сказала одна з героїнь книги, "суспільство — це статична система. І все, що виходить за рамки системи, викликає дискомфорт, а дискомфорт породжує агресію" (С, Алекса Фрей). Тому й криво ми дивимося на наркоманок, косо — на проституток, гидливо — на бомжих, із острахом — на циганок. А варто було б бачити наркозалежну, секс-працівницю, безпритульну, ромку... Однак для цього потрібно бути хоча б трошечки освіченішими, "просунутішими", поінформованішими.

Саме з цією метою — дати інформацію з-поза тієї стіни, яку вибудувало суспільство між умовною нормою і тим, "що поза нормами загальноприйнятих людських відносин", тобто "нездорово" (С, Сергій Комаровський) — й було створено серію інтерв’ю, які перетворилися на книгу.

Книга, до речі, незвичайна не лише змістом (до нього повернуся далі), а й оформленням. Її треба не просто читати, а роздивлятися, причому дуже прискіпливо, аби "поринути у суть". Кожна з 13 історій надрукована оригінальним авторським шрифтом, який підкреслює те, про що йдеться: хіть, вразливість, нестабільність, інакшість, замкненість тощо. Кожна проілюстрована подвійними й дуже символічними малюнками: на першому ми бачимо те, що звикли бачити, а з другого спадає червона полуда, й видно ту саму суть, про яку згадано на обкладинці. Червоний колір (а його у виданні багато) привертає увагу й викликає відчуття тривоги: щось тут не так. Бо й справді в нашому суспільстві багато чого не так. 

У тому, що саме не так, і намагаються розібратися головна редакторка zza.delo.ua та womo.ua Таня Касьян і її героїні. Це жінки, котрі не бояться говорити про свою інакшість, адже яким іще чином можна "підвищити градус толерантності в нашому суспільстві" (С, Таня Касьян), якщо не інформувати, аби неприйнятне наразі стало "чимось звичним, банальним" (С, Алекса Фрей)? От вони й говорять. А послухати, чи то пак почитати, раджу кожному — книга дійсно дуже важлива для нас...

П. С. Одна річ мене в ній, щоправда, дуже дратувала, а саме — враження чоловіків, які коментують кожну історію, розказану жінкою. "Ну це вже занадто! — подумки обурювалася я. — Чому чоловіки виступають суддями жінок, котрі говорять про найболючіше, виливають, так би мовити, свою душу? Невже не можна було обійтися без цього?" Своє обурення принагідно я висловила й уголос — головній редакторці видавництва Bookchef, яке зініціювало публікацію інтерв’ю у форматі книги, Катерині Дем’янчук. На що отримала цілком логічне пояснення: це було зроблено навмисно, для того аби ще гостріше підкреслити високий рівень несприйняття інакшості в нашому суспільстві. Однак мені все одно не перехотілося почитати книгу, в якій чоловіків, із якими "щось не так", судитимуть жінки. Ага, я за справедливість)))

Ілюстраторка Анастасія Левицька, переклад із російської Юлії Бондаренко, вид. Bookchef, 2019

Жульєтт Парашині-Дені, Олівер Дюпен "Банда піратів. Острів Дракона"

Можете з мене посміятися, але маю кризу жанру: що написати про книгу із серії, про яку вже казна-скільки розповідаю?))) Повторюватися не хочеться, але й не занотувати в блозі прочитання чергової улюбленої синової історії також не можу, тому хоча б заголовок і картинку подивіться)))

А ще я от подумала, що трошки заздрю сучасним дітям: мені б у їхньому віці такий вибір якісної літератури з розкішними ілюстраціями й крутими видавничими прибамбасами (всі книжечки цієї серії, наприклад, прикрашені великими кольоровими скляними "діамантами" — в найліпших піратських традиціях)! Я, напевно, жила б у бібліотеках. Хоча зізнаюся: я й так там жила, щоправда, читала про... Але це — вже інша історія)))

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із фарнцузької Тетяни Склярової, вид. "Ранок", 2018

Дорж Бату "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Йдучи на цьогорічний Книжковий Арсенал, я точно знала, яку книгу придбаю обов’язково. Так, саме "Франческу-2". Бо перша частина цієї неймовірної життєвої дилогії свого часу мене просто витягла з глибокої осінньо-зимової безнадії, змусила звернути увагу на багато важливих речей, замислитися над іншими ще важливішими нюансами нашого суспільного (саме так!) життя й просто щиро посміятися, а то й пореготати до сліз. У метро, де я зазвичай здебільшого читаю. Привселюдно)))

"Франческа. Володарка" також змушувала сміятися (у метро, ага))) А ще возити в сумці такий собі дебелий том на 600 сторінок — отут я згодна з тими, хто радив Доржеві видати трилогію замість дилогії, розділивши цю книгу на дві частини. Але ні: довелося б знову чекати продовження, а це було б нестерпно)))

Отож, у другій "Франчесці" йдеться про... Та, власне, про те ж, про що й у першій: рівність людей незалежно від статі, національності, кольору шкіри, фізичних чи інших особливостей, здібностей і талантів, віку; взаємодопомогу й готовність підставити плече тому, хто поруч, — бо завтра й тобі може знадобитися чиєсь надійне плече; чесність — насамперед перед самим собою; самоідентифікацію — національну, статеву, соціальну; життя — короткий відрізок часу, який варто провести так, аби не жалкувати ні про що. У другій "Франчесці" також багато гумору, кумедних ситуацій, вдалих жартів і неочікуваних поворотів. У ній — ті самі герої, які стали майже своїми після прочитання книги, й трошки нових. А після того, як перегортаєш останню сторінку книги, тебе опановує те ж відчуття: жаль розлучатися з цими всіма цікавезними людьми. Тому піду-но я у Фейсбук, почитаю, що в них новенького (а Дорж Бату про це постійно розповідає)))

Ілюстрації Олександра Ком’яхова, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Петро Білоус "Житомирські підземелля: потойбіччя"

Майже завжди, коли читала книги про давні таємниці й загадки якогось міста, думала: "Най би про рідний Житомир щось подібне потрапило до рук! Бо ж є про що розповісти!" Й от бажане візуалізувалося... Тобто матеріалізувалося... Цебто надрукувалося))

Про житомирські підземелля знають практично всі житомиряни. Однак мало хто їх бачив і ще менше тих, кому поталанило в них побувати. Зате переказів, легенд, історій і вигадок скільки! Й усі вони дбайливо зібрані Петром Білоусом під обкладинкою цієї невеликої повісті. Ба більше, тут також зібрані наукові як підтвердження цих історій, так і спростування. Й не лише того, що стосується підземель. Скажімо, дата заснування Житомира, виявляється, притягнута за вуха радянськими партійцями, які хотіли не відстати від Києва й собі заробити по грамоті/подяці/медальці, бо ж у жодних письмових джерелах ця роздмухана мильною булькою інформація не зафіксована. Й кому, як не відомому вченому-медієвісту, котрим є автор повісті, про це точно знати?

Проте, попри цікаві історичні факти та реальні фотоілюстрації, це — все-таки художня книга з усіма наслідками. Тут і романтична історія про кохання, й реалістична — про підступність декого із сильних світу цього, й містична — про таємницю житомирських підземель (а вона існує!) Шкода лише, що вийшла повість невеликим тиражем у невеликому видавництві, й про неї мало хто дізнається... Тому ось і розказую)))

Вид.: Житомир, Видавець О. О. Євенок, 2019

Людмила Рублевська "Пантофля Мнемозіни" / Людміла Рублеўская - Пантофля Мнемазіны

Чудово, що сьогодні українські читачі можуть знайомитися з сучасною літературою багатьох наших сусідів, яка нині перекладається ледь не масово й користується неабияким попитом. Однак прикро, що білоруси, з якими нас пов’язує значний шмат спільної історії, на українському книгоринку представлені дуже нечисленно. Власне, я, крім "Ночі дракона" Валерія Гапеєва, нічого українською не читала.

А от новий роман Людмили Рублевської читала білоруською — придбала його на Книжковому Арсеналі, куди традиційно приїздить багато зарубіжних книгарів. Оскільки частину відпустки проводила на рідному Поліссі, то вирішила, що рідна мені (саме так!) білоруська мова вдома згадається швидше. Так і сталося, бо коли спочатку трохи спотикалася об деякі слова, то дочитувала роман уже вільно, та й у розмовах із рідними й друзями почала використовувати багато красивих білоруських слів...

Однак досить лірики, я ж маю розповісти про роман. Чесно зізнаюся: отримала набагато більше, ніж очікувала. Бо продавець пообіцяв заплутаний детектив, а натомість виявилося, що книга — зовсім про інше. Насамперед вона — про пам’ять: національну, історичну, класову. Про те, як її десятиліттями, які вже, втім, злилися в століття, нищили, стирали, переписували, змінювали. Та й продовжують — якраз про це й ідеться в одній із трьох умовних частин книги, присвяченій сучасному часу. Головна героїня, — комп’ютерна дизайнерка, солом’яна вдова й "свідома білоруска", якщо можна так сказати. Вона знає історію, не сприймає нищення національної свідомості, спілкується з однодумцями, а ще — має сайт, де публікуються фанфіки. Й от одна із публікацій неочікувано тісно переплітається з реальністю, ба навіть із життям Ірини — це другий шар оповіді. Тридцяті й повоєнні роки минулого століття, репресії й переслідування вільнодумців та незгодних і вчених, котрі не співали в унісон із визнаними партією науковцями, брудна "справа лікарів", а ще — кохання й містика, яка проявляється й у реалі... Обидві історії переплітаються так неймовірно, що відірватися від книги стає неможливо (надолужувала ночами, чесно). Й уже коли читач думає, що все розкладено по поличках, а роман — це все-таки вигадка й містика, починається третя частина, в якій з’являється авторка власною персоною. Вона розкриває секрети своєї кухні, й з’ясовується, що насправді все набагато страшніше, ніж написано в книзі, а головне — деякі герої та їхні історії реальні. Так само, як реальні історії мільйонів інших героїв, про яких не написано книг, але які так само загинули в лабіринтах ГУЛАГу. Як  і реальний біль від усвідомлення кривавих сторінок історії — нашої спільної...

Вид.: Мінск, Выдавец А. М. Янушкевіч, 2018