21.12.18

Лінда Бертола "Скажена математика: школа чародіїв"

"Скажена математика" — це ціла серія книг італійської вченої та педагога, за якими, вочевидь, ми з сином полюватимемо тепер цілеспрямовано. Дуже вже сподобалися йому (та й мені) історія про маленького Учня Чаклуна, котрий живе у замку короля Флоренціо і вчиться робити дива. Разом із ним вчаться й маленькі читачі. Однак чудеса нам непідвладні (на жаль) тому доводиться займатися математикою, розв’язувати логічні задачі, малювати, гратися й просто розважатися. У будь-якому разі нудно нам точно не було!

Так, спочатку потрібно дістатися до замку, оточеного, як і годиться, глибоким ровом із водою. потім допомогти королю спорудити найвищу у світі вежу й почати підготовку до літнього лицарського турніру. Сам турнір — то окреме задоволення з купою завдань! Справжній квест очікує на маленького чародія й читачів у Бібліотеці чаклуна, і не менш захопливий — у Садах палацу. А насамкінець вас запросять на справжній бал...

Яскраві ілюстрації й багато наліпок, котрі допомагають розв’язувати задачі, — ще один плюс цієї цікавезної й напрочуд корисної книги. Син опанував лічбу в межах сотень, а ще зрозумів, що то таке — ділення, бо з множенням уже був знайомий. А головне — все це було легко й не нудно, що й потрібно шестирічному школярикові)))

Ілюстрації Агнес Баруцці, переклад із англійської Аліси Новак, вид. "Клуб Сімейного дозвілля", 2017

Кім Тхюї "RU"/Kim Thuy - RU

Невеличка книга в’єтнамської авторки, котра живе в Канаді. Ну зовсім невеличка: якихось півтораста сторінок. Та й списані вони не повністю: часом невеличкі розділи займають половину, а то й третину сторінки. Але скільки в цій невеличкій книзі всього вмістилося!

В’єтнам і війна, про яку ми знаємо здебільшого з голлівудських фільмів, видаються нам такими далекими й у просторі, й у часі, що цікавитися тими подіями я якось і не намагалася. Тут начебто й своїх історії та воєн вистачає. Тож події, описані Кім Тхюї, були для мене просто кількома словами та датами. Однак вона на цих півтораста сторінках зуміла змалювати все, що тоді відбувалося на її Батьківщині. Передати страх і біль, сподівання й розчарування, радість і сльози, війну й мир. Саме так, бо спогади, котрі уривками записує авторка, охоплюють час і до війни, й після війни та втечі. Мало того: вона зуміла розказати не лише свою історію, а історію цілої великої родини, пояснити зв’язки між багатьма людьми різних поколінь, покопирсатися в психології своїх батьків і своїх дітей, вивернути читачеві  найсокровенніше, й то так, що в нього — читача — починає проситися назовні й щось своє, про що він волів би мовчати, але чи треба?..


З французької переклала Зоя Борисюк, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2018

Павел Шрут "Шкарпеткожери завжди поряд"

Фінальну частину трилогії чеського письменника Павела Шрута про шкарпеткожерів ми з сином почали читати одразу після того, як перегорнули останню сторінку попереднього тому. Дуже вже нетерпеливилося йому дізнатися, що ж трапиться далі з героями, котрі вже стали справжніми друзями нам обом.

Й автор не підвів. У цій книзі — ще більше екшену, карколомних сюжетних поворотів і неочікуваних подій. Наші друзі повертаються до Праги, де одночасно з’являються і їхні далекі родичі з Китаю — шкарпеткодери. Вправно керовані таємничим Лиш-тінем, вони знищують усі заапси нових шкарпеток у місті. Навіщо? А не скажу!))

Утім, про щасливий фінал не змовчу: в кінці книги багато любові — й шкарпеткожерської, й людської. А ще багато планів, з яких вийшла б нова книга. Й найцікавіше: наприкінці читачі зустрічаються з... творцями цих прикольних створінь — Павелом Шрутом та ілюстраторкою Ґаліною Мікліновою й дізнаються, звідки вони взяли ідею своїх героїв. І про це я вам теж не розкажу))

Ілюстрації Ґаліни Міклінової, переклад із чеської Олександра Стукала, вид."ВД "Школа", 2018

20.12.18

Михайло Стельмах "Щедрий вечір"

Перечитування творів українських класиків у цьому році стало вже традицією. Намагатимуся й надалі розбавляти улюблену мною сучасну літературу, бо це дає змогу, по-перше, по-новому поглянути на твір та письменника, а по-друге, й на себе саму. Моя філологічна освіта передбачала прочитання багатьох авторів, яких ми відносимо до класиків. Тож знову читаючи їх нині, через 20 років, я можу відзначити насамперед зміни в собі, бо класика, як то кажуть, вічна)))

"Щедрий вечір" Михайла Стельмаха засвідчив, що я — все та ж поліщучка, безтямно залюблена в ліс. Я просто відчувала всі оті запахи й звуки, бачила оте сонячне світло, що просочується крізь листя, насолоджувалася м'якістю моху під босою ногою й теплою живою корою дерева під долонею... Я заздрила Михайликові та Любі — не за себе, а за свого сина, котрий росте дитиною мегаполісу й позбавлений усіх тих можливостей потрапити в справжню казку, які були в мене. І я так хочу до лісу!..

Сюжету в повісті практично немає — у ній змальовано півроку життя однієї селянської родини, яке ми бачимо очима хлопчика. Навіть бідність і негаразди родини його зачіпали не надто боляче — в дитинства проблеми зовсім інші: як би то на ковзанку завіятися чи нову книгу роздобути. Однак певне уявлення про те, як велося селянам в буремні 20-ті роки минулого століття, складається. Й оцінювати його з відстані майже ста років і зовсім іншого устрою можна по-різному. Однак не заглиблюватимуся в якісь навколополітичні хащі, бо книга настільки прекрасна і сприйняттям життя, й мовою та метафоричністю, й добротою, що не хочеться опускатися на грішну землю, їй-бо не хочеться. Тож і не буду)))

Вид. "Український письменни", 2003

Алекс Хавр "Казки Нового часу, або Про що вам не розповідали у школі, та ви й не запитували"/Алекс Хавр - Сказки Нового Времени, или Что вам не говорили в школе, да вы и не спрашивали

Історія — це не наука, це насамперед історія, пробачте мені таку банальну гру слів. Так, вона складається з науково доведених фактів, обґрунтованих припущень та логічних домислів, але насамперед це має бути історія з головними героями, другорядними дійовими особами, фабулою, різними сюжетними лініями, зав'язками, кульмінаціями та розв'язками, іншими літературними, драматичними та навіть ліричними прибамбасами. Бо інакше замість історії ми отримуємо нудну хронологічну таблицю, за якою — порожнеча. І прикро, що у школах, ба навіть вишах саме з таблиць і складається опанування предметом. Але добре, що з'являються книги, котрі змінюють цю прикру ситуацію.

Не так давно українців (та й не лише нас) дуже потішив вихід у світ "Історії України від діда Свирида". Історичні дати там також є, не переживайте, однак головні у ній — історичні особи та історичні події. Це ж саме стосується і "Казок Нового часу" Алекса Хавра, прочитати які я конче раджу тим, для кого, як і для мене, історія — це досі нудна хронологічна таблиця. У цій книзі півтисячі років, котрі відносять до так званого Нового часу, перетворюються на зрозумілу пересічному читачеві послідовність причин і наслідків, королі й королеви з часто однотипними іменами набувають індивідуальних рис характеру, а аналіз без синтезу (автор — вчений-хімік, тож мимохіть слово приклеїлося)))), однак із логікою й обґрунтуваннями, з якими важко сперечатися, просто фізично відчутно розширюють кругозір.

Спочатку розділи книги писалися як дописи в авторському блозі (раджу пошукати його, там багааааато цікавого!). Тому текст насичений інтернет-мемами та приколами, відсиланнями до фільмів, серіалів, творів художньої літератури, образотворчого мистецтва. Численні примітки, або маргіналії, як їх називає автор, часто допомагають втямити, про що йдеться, а часом навпаки — ще більше спантеличують читача, тож готуйтеся до того, що легко й просто не буде. Однак буде весело, бо в Алекса Хавра — чудове почуття гумору, й посміятися читачеві також доведеться. А ще — порадіти з того, що науково-популярна література високого штибу з’являється в Україні.

Вид. "Проект "Баловство", 2018

Оксана Лущевська, Лана Світанкова «Гостинці з ялинового лісу»

Це не звичайна книга-розмальовка, як може видатися на перший погляд. Насамперед, це чудова казка до свята Миколая, у якій ви зустрінете різних лісових звірів. По-друге, якщо ви старанно допомагатимете героям книги, то в результаті у вас вийде справжнє, а не намальоване смачне святкове імбирне печиво. По-третє, діти, граючись, вивчать або повторять зо три десятки англійських слів та повправляються у логіці й лічбі. А по-четверте, в усіх обов’язково з’явиться святковий різдвяний настрій, а це — найголовніше.

п. с. До випікання печива руки ще не дійшли)) Сподіваюся, на канікулах виправимося)))

Намалювала Катерина Степаніщева, вид. "Братське", 2015

Світлана Тараторіна "Лазарус"

Є книги, які варто читати у певний час або пору року, аби глибше зануритися у створений автором світ. Тож за читання "Лазаруса" Світлани Тараторіної раджу взятися негайно. Попри те, що зав’язка сюжету відбувається  влітку, кульмінація припадає якраз на кінець грудня, коли в дні перед народженням нового Сонця (тобто під час святок) настає час для розгулу усілякої нечисті (тобто людиноподібних, якщо говорити термінами світу, описаного в романі).


От уявіть собі оці вічні грудневі сутінки, заметіль, холод, що пробирає до кісток, безнадію, небезпеку підхопити небезпечний вірус (можна подумати про грип або кір, хоча в книзі то дещо інше))), ви бродите київськими вулицями столітньої давнини у пошуках таємничих предметів (чи й не предметів), аби відкрити заповітну таємницю й відродити до життя чи то вселенське Зло, чи навпаки — Добро, а паралельно розв’язуєте заплутані детективні задачки, закохуєтеся, заводите друзів, розкриваєте таємницю батька...

Ага, справді схоже на якусь комп’ютерну гру з пошуку "пасхалки", чи ж на один із телесеріалів про нечисть, чи й на те й на те одночасно))) Але повірте: нудно вам не буде в жодному разі. Бо і сюжет захоплює, і герой приваблює, і вигаданий авторкою світ міського фентезі заворожує, і оті всі чорти, водяники, русалки, нявки, перелесники, вовкулаки тощо такі українсько-рідні, що вкотре радієш: питомо українське фентезі таки існує!

Більше нічого, нічогісінько не писатиму й не говоритиму, аби не зіпсувати насолоду від  читання мимовільним спойлером))) Просто потішуся, що книга так вчасно потрапила до моїх рук і що такі романи у нас є. А ще сподіватимуся, що скоро й серіал з’явиться, й комп’ютерна гра... Мріяти ж не щкідливо, чи не так?)))


Вид. "КМ-Букс", 2018

14.12.18

Сергій Жадан "Месопотамія"

Маю зізнатися: творчість Сергія Жадана до цієї книги мені просто подобалася, а тепер я нею захоплююся. Бо "Месопотамія" — це не просто книга, не просто збірка оповідань і віршів, це — справжній метафоричний рай. Деякі особливо вдалі, вишукані, неймовірні порівнння, образи, фрази, цілі абзаци просто перечитувала по кілька разів і насолоджувалася...

Насолоджувалася й розповідями та людьми, змальованими в них, — простими, звичайнісінькими, нічим не прикметними: ані зовнішністю, ані життям, ані талантами. Такими, як-от ми з вами, чи сусіди в транспорті, чи перехожі за вікном. Однак оця звичайність і змушує повірити в реальність подій, описаних автором. Якими б неймовірними не видавалися сюжетні повороти — все саме так, як і буває в житті.

Дуже цікава книга й композиційно. Назви всіх оповідань — імена головних героїв. Однак вони не зникають після того, як ти перегорнула останню сторінку історії. Вони часом виникають у інших розповідях, бо ж живуть в одному місті-просторі, й читач мимохіть починає ще більше вірити в реальність написаного. Те саме і з віршами, які слугують доповненням до вже розказаного, додають деталей, барв, емоцій і посилюють оте захоплення майстерністю, про яке я згадала на початку відгуку. 

А ще тепер я по праву можу назватися членом клубу шанувальників творчості Сергія Жадана))) Приймете?))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

10.12.18

Жозе Сарамаґо "Мандрівка слона"/José Saramago - A Viagem do Elefante


Я вже обурювалася у ФБ з приводу того, що український видавець "Мандрівки слона" Жозе Сарамаґо вирішив "виправити граматику" й розділив текст на речення та абзаци, розставив розділові знаки, виділив репліки героїв і зіпсував оригінальну стилістику автора, без якої його книги відчутно програють (на жаль, пересвідчилася в цьому на практиці). Програє й сприйняття історії, бо, скажімо, там, де я виділила три репліки, перекладачка прочитала текст як монолог, котрий виголосив лише один персонаж. І таких прикладів на початку книги було доста, я навіть спромоглася відкопати в мережі текст роману португальською, аби не нарікати даремне))) Тож не дивуйтеся з того, що цитую Сарамаґо російською (цитати можна знайти в моїх ФБ, Інстангарм і Телеграмі).

Що ж то самого роману, то... Навіть не знаю, що  нового сказати, бо на сторінках цього блогу проспівала вже достатньо дифірамбів улюбленому письменникові, тож боюся повторитися. Однак постараюся)))

Історія має під собою історичне підґрунтя. Якось випадково Сарамаґо побачив у одній із віденських кав'ярень фігурки, які символізували шлях, котрим півтисячі років тому перший на території Австрії слон ішов сюди з Португалії. Історія зацікавила письменника й... ожила під його пером. Ожив і сам слон Соломон, якого потім перейменували на Сулеймана, і його погонич Субхро, котрий з легкої руки нового власника екзотичної тварини став Фріцем, і португальські король та королева разом із австрійським ерцгерцогом. Ожили вояки й селяни, містяни й священики, повернулися на свої місця русла річок і гірські ущелини, емоції й почуття людей, котрі вперше тачили слона... Автор зробив те, що і його герой у романі "Історія облоги Лісабона": вигадав історію, котра стала реальністю, бо як воно було насправді, вже ніхто не розповість.

Намагатися пояснити все, що мав на увазі автор, — невдячна справа, адже кожен читач по-своєму сприймає не лише текст, а й приховані в плетиві слів сенси. Наприклад, "диво", підлаштоване священиком однієї з церков, і справжнє диво порятунку слоном дитини викличуть різні трактування цієї метафори. Історія про корову, котра захищала своє телятко від вовків і перестала бути покірною, — це ціла притча, варта окремої книги. Згадка про дива Ісуса, які існували лише у вигляді його обіцянок. Розмірковування про природу успіху й забуття. Роль натовпу у впливі на історичні події і ще багато важливих речей. І багато глибоких думок-цитат, найважливішою з яких для мене (і не лише) на сьогодні є вислів: "Якби кожен робив, що міг, світ, без сумніву, був би набагато ліпшим".

Переклад С. Щиголєвої, вид. "Фоліо", 2015

07.12.18

Аня Хромова "Драконе, киш!"

Яка чудова історія про батьківство! Не ідеальне, з чемними дітками й такими ж батьками, а реальне-реальнісіньке. 

Головна героїня, дівчинка Юля, чомусь заприндилася й перетворилася на... дракона. Ні, не на справжнього, й навіть не на казкового. Просто настрій у неї став такий-от— драконячий. Примхи, безпричинні сльози, нездатність чути маму й тата — мабуть, кожен, хто має діток, розуміє, про що йдеться. Але згадайте-но, яяк ив реагуєте в таких випадках? Бо я — по-різному, оскільки не завжди вистачає терпцю спокійно те все пережити, хоча често стараюся))) А от мама Юлі підійшла до вирішення проблеми ну дуже креативно! Ми сміялися вголос — і я, слухаючи історію, й син, який читав її вголос. 

Так-так, я вже дочекалася того, що можу зручно вмоститися, взяти до рук в’язання й слухати історії, читані дитиною, а не лише навпаки)))

Й ні, я не розповім, що саме вигадала мама Юлі — прочитайте з дітками самі)) Тим паче що серія "Читальня" — саме те, що треба для перших самостійних спроб маленьких читайликів.

Малювала Вероніка Котик, вид. "Ранок", 2017

04.12.18

Стефан Ґарньє "Думай і дій як кіт"/Stéphane Garnier - Agir et penser comme un chat

Я вже розповідала про своє недовірливе ставлення до книг, які буцімто спроможні змінити життя читача на ліпше. Я й досі переконана, що, крім самої людини, ніхто інший не в змозі вплинути на її життя. Однак часом нам ой як потрібен "чарівний копняк", хоча б для того, аби ми зрозуміли, що щось повинні змінювати в собі чи навколо себе, бо... 

Саме такого копняка й дає своєю м’якенькою, пухнастою, однак дуже міцною лапкою кіт Зіґґі, який живе вдома у Стефана Ґарньє й надихнув його на написання цієї невеличкої, проте дуже потужної за психологічним впливом на читача книги. Принаймні, я взяла на замітку більшість із сорока "котячих" порад і деякі з них намагаюся активно впроваджувати у своє життя, бо, як пише автор, "ніхто не зробить більше для вас, ніж ви самі".

Книгу можна сміливо розбирати на цитати, настільки влучні фрази у ній трапляються. Крім того, вона містить багато висловів видатних людей, у яких ідеться про котів. Я дуже люблю цих тварин, близько знайома з їхніми звичками, тому можу підтвердити: у котів дійсно є чому повчитися, й ліпше це зробити рано, ніж пізно)))

P. S. Ну от, відгук дописала, час подбати про себе — піду приготую трав’яний чай із медом або каву з кардамоном і корицею — саме те, що треба взимку.

P. P. S. Я не помилилася з роком видання — ви теж можете придбати книгу з майбутнього)))

Переклад із французької Вікторії Барської, вид. "Віват", 2019

29.11.18

Таня Малярчук "MOX NOX"


Творчість Тані Малярчук мені дуже імпонує, оскільки вона не боїться говорити про те, про що інші воліють мовчати. От згадайте хоча б нещодавню ФБ-істерику з приводу оповідання "Цвєтка і її я", включеного до якоїсь зі шкільних хрестоматій, — тож не про мастурбацію і секс, то про важливе, просто треба його побачити!

Про важливе — й нова книга Тані Малярчук "Mox nox". Я зумисне не вжила слова "дитяча", бо часто трапляється, що книги, написані для дітей, варто прочитати й дорослим. Твір особливий, бо це перший зразок антиутопії, розрахованої на юного читача (принаймні мені досі нічого подібного до рук не потрапляло). 

Герої книги — вигадані , схожі на кажанів створіння, котрим вдалося вижити після апокаліпсису, в результаті якого людство зникло. Оповідь ведеться від імені підлітка, яка ставить собі й оточуючим дуже незручні запитання. Запитання, на які є відповідь, однак її ніхто не хоче ані шукати, ані озвучувати, бо так — ліпше. От тільки для кого саме ліпше? Для всього суспільства, яке задовольняється тим, що має, й дещицею мрій-снів? Для жменьки його очільників, які не хочуть приймати складних рішень? Для майбутніх поколінь, яким потрібно забезпечити стабільність? Відповідь мусить дати сам читач, як і на багато інших запитань, котрі постають із твору. Скажімо, чи можна виправдати зраду? А пробачити її можна? Йти проти думки всіх — це подвиг чи дурість? А гнатися за своєю мрією — теж дурість чи все-таки подвиг? І чи варто міняти мрії на таку-сяку життєву стабільність? А жертвувати тим, що маєш, аби мчати за чимось таким, чого, певно, й не існує, варто?

Я заздрю тим дітям, які читатимуть цю й подібні книги. У моєму дитинстві були дещо інші книжки, вони були по-своєму цікаві, а деякі — ще й цінні, однак сучасній молоді в цьому плані дуже щастить. Головне — не втрачати можливостей зрозуміти щось важливе й не оминати книжкових полиць.


Намалювала Катя Слонова, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

28.11.18

Дорж Бату "Франческа. Повелителька траєкторій"


Я не помилилася, поставиши мітку "українська література". Попри незвичне ім’я, бурято-монгольське походження й роботу в НАСА, Андрій Васильєв вважає себе українцем, бо тривалий час жив у нашій країні, яку щиро полюбив, працював журналістом на провідних телеканалах та в міжнародних агентствах, а потім став... координатором космічних траєкторій сателітів та іншого космотранспорту в НАСА, таким чином спростувавши міф про чіткий поділ людей на гуманітаріїв і математиків.

Взагалі-то Дорж Бату спростовує багато міфів. Наприклад, про те, що космос і математика з фізикою — то чоловіча справа, а жінки бувають або вродливими, або розумними. Героїня його книги Франческа — справжня дівчинка, котра любить косметику, сукенки, в багатьох ситуаціях потребує сильного чоловічого плеча й разом із тим — неймовірно талановита, можна сказати геніальна математичка. А ще вона — аутист. Ні, в книзі про це не згадується, однак у своїх інтерв’ю (до речі, дуже раджу пошукати їх) Андрій часто про це розповідає й наголошує на тому, що рівні можливості для всіх — це не гасло, яке необхідно виголосити, а потім можна про нього й забути, це — необхідна умова гармонійного розвитку будь-якого суспільства. У книзі дуже багато дуже серйозних думок і міркувань, а ще — дуже серйозної інформації про те, як працюють оті всі космічні штуки, як вони запускаються, управляються, пересуваються тощо. Однак найбільше у ній гумору — легкого, дотепного, щирого.


Це не роман у традиційному розумінні, не збірка оповідань, це радше колекція фейсбучних дописів, зібраних під однією обкладинкою. Утім, попри уривчастість оповіді, в читача складається цілісна картина життя співробітників Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США (ух, я це написала!))) Кожен із героїв книги викликає симпатії, кожен має в собі щось важливіше, ніж просто роль у "гумористичному серіалі", яким видається книга на перший погляд, у кожного є чому повчитися. Але найбільше читачеві доведеться сміятися. Я мусила час від часу, їдучи в метро, втирати сльози — не від чхання чи вірусу, як дехто з попутників, а від сміху, який не могла стримати. Певно, це мало досить кумедний вигляд, але скільки задоволення я отримала від читання — не передати! Тепер уважно відслідковую ФБ-дописи Доржа й сподіваюся, що нова його книга не забариться.

Ілюстрації Олександра Ком’яхова, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

27.11.18

Юлія Чернінька "Лицар Смарагдієвого ордену"

Мене знайомі часто називають занадто захопленим читачем. Мовляв, усе, що не потрапило б мені до рук, я зазвичай хвалю, в усьому бачу щось цікаве й варте уваги, навіть мої оцінки на Goodreads — це здебільшого чотири чи п’ять зірочок. Тому й довіряти моїм враженням не раджу: якщо мені книга сподобалася — не факт, що сподобається й іншим)))

А коли не сподобалася? Бо ж, попри всі оті вище згадані закиди у вау-ефекті, таких книг мені трапляється значно більше, ніж хотілося б. Я навіть рубрику "Антирейтинг" у щорічних підсумкових щоденникових дописах ввела. Й підозрюю, що до неї потрапить і "Лицар Смарагдієвого ордену" Юлії Чернінької.

Міркуючи над тим, як назвати те, за що зачіпалася найбільше, замислилася над різницею між алюзією й запозиченням. Перше — то плюс для художнього твору, а друге — мінус, однак як провести межу між ними? І чи не буде несправделиво, якщо авторка хотіла лише натякнути на щось, а я звинувачу її в запозиченні? Однак промовчати не можу, бо занадто чітко перед очима вистрибували образи з інших книг, кіно, мультфільмів. Почну з фіналу: битва між добром (його уособлює звичайний київський школяр Ярослав, який потрапив у фентезійну країну, бо йому на роду було написано стати Смарагдієвим лицарем) і злом (могутнім Магістром-чарівником у чорному плащі) відбувається посередництвом мечів. Не простих, а зі світловими променями, зеленим і синім, які при сутичці видавали характерний електричний звук. Це лише в моїй уяві при цьому постають Дарт Вейдер і Люк Скайвокер? Змагання з фрістайлінгу за участю палиць із вживленими крилами, які відбувається на полі, мене перенесли на гарріпоттерівський стадіон для квідичу, над яким літає ота золота кулька з крильцями. Потяг-примара, дахом якого під холодним вітром бігає обшарпаний хлопчисько, — то картинка з "Полярного експресу". Та й початок цієї книги, коли у вікно до хлопчика залітає кажан із листом, теж нагадав цей мультфільм. Смарагдовий колір очей містян і вирізані з дерева вояки на службі у Магістра змусили мене згадати персонажів книг Олександра Волкова та Смарагдовий орден однієї з книг Сашка Дерманського. Ще щось знайоме було — вже й не пригадаю. А загалом склалося враження, що всі оці й не лише моменти перемішувалися в надії створити щось нове. Як на мене, вийшло кепсько.

Кепськими мені видалися й нурсики — такі дивні волохаті в горошок різнокольорові створіння, які живуть під землею й щоранку намагаються заникатися в соляну печеру та полизати її стіни, бо їх... мучить похмілля, адже вони п’ють забагато пива. Не сприйняла я й ельфійок, котрі, одягнені в самі лишень квіткові пелюстки, звабливо викручували стегнами на кришталевій сцені. Ви уявляєте собі цих ельфійок легкої поведінки?))) Бо я ні)) Я не уявила також, з-за якої такої пазухи кіт вийняв шубу для замерзлого хлопця? Розумію, що звучить смішно: як кіт збільшується в розмірах і літає, я уявити можу, а от де в нього може бути пазуха — ні))) Та й до масті кота питання: чомусь на обкладинці, в буктрейлері, навіть у рецензії Віри Агеєвої на сайті ВВС він — рудий, тоді як у тексті — смугастий і сірий. Точно: я перечитувала цей момент спеціально)))

Ні-ні, насправді не все так погано, як я отут розпинаюся! Багато хто з десятирічних дітлахів позаздрив би пригодам, котрі випали на долю Ярослава. Діти, в яких забрали радість, — то дуже гарний образ. Перемога над лихолієм, досягнута спільними зусиллями, — то теж чудовий приклад єдності. Сміливість, яка склала значну частку цієї перемоги, — саме те, що треба в такому віці, аби досягти мети, незалежно від її грандіозності. І не факт, що школяр, котрий читатиме цю книгу, бачив оті всі згадані мною кінострічки чи читав книги, тому легко сприйме все як частину світу, вигаданого авторкою. Тож не відкладайте цієї книги лише тому, що мені вона не сподобалася)))

Вид. "Саміт-книга", 2018

25.11.18

Остап Вишня "Самостійна дірка"


Є в інстаграмі @litgurt, з яким ми щомісяця читаємо або перечитуємо когось із класиків української літератури. Листопадовим автором випав Остап Вишня. Тож, аби не перечитувати його всім відомі зі школи "Мисливські усмішки", я пішла шукати щось інше.


І знайшла... "До книги увійшли відомі фейлетони Остапа Вишні..., які спрямовані проти зрадників українського народу — буржуазно-націоналістичних прислужників імперіалізму", — свідчить анотація. Тобто самі розумієте, проти кого. Я, звісно, читала, що Остап Вишня таким чином заробляв чи ж то відпрацьовував своє звільнення з табору. Розумію, що в ті часи інакше й не можна було (хоча це, зазвичай, виправдання, бо можна було інакше, але тоді довелося б зовсім нічого не писати). Й про все це нагадувала собі повсякчас, доки читала (точніше — мучила) цю збірку. Проте мені все одно раз по раз ставало гидко. Гадаю, однієї назви цієї збірки доста, аби зрозуміти, наскільки гидко...

"Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа у садочку й гралася", — пишається один УкрОУНець своїми "подвигами". Як за методичною, чи не так? А оце вже точно за методичкою: "...думаємо про майбутнє. Про наше майбутнє, щасливе, вільне, у вільній сім’ї радянських народів, в Радянському Союзі". Хоча, знаючи майстерність Остапа Вишні у дууууже тонкому тролінгу, можна це сприйняти якраз як глибоко приховану сатиру. Проте всі оті засовування навіть натяку на самостійну Україні в "глибоку дірку" (самі знаєте, що то, хоча автор стверджує, що це всього лишень туалет) знову викликають відразу, і не стільки метафорою, скільки постійним повторюванням одного й того ж, зокрема прислужництва українців фашистам.

А ось про наш державний герб: "На жовто-блакитному полі — могила із застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля". І про гімн: "...вам, братця, голодранці, усміхнеться доля". І про нас, свідомих українців, які дочекалися того, за що, а потім проти чого вбоілвав Остап Вишня: "Шизофренія — це хвороба. Психічна хвороба. Лікують шизофреніків по божевільнях. Це коли в людини у голові замість мозку жовто-блакитна ряска. Вилікувати неможливо". Таке собі застереження, чи не так? І добре, що невиліковна ці зараза була.

А от чи не предтеча сумнозвісних вбитих снігурів сьогодення: "...ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов’їв видавили. та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода". Та й автокефальна українська церква вже є. Тож можна назвати Остапа Вишню передвісником оцих усіх змін. Втім, хтозна, що насправді було в його душі, адже колишні побратими гумориста-УНРівця говорили, що навіть вдячні йому за ці фейлетони, котрі свідчили: їхня боротьба триває. Тут же автор називає тих героїв (чи "героїв", якщо по-тодішньому), котрі не здалися: Бандеру, Мельника, Шмуляка, Мудрого, Левицького, Чуйка, Базяка, й створює таким чином їм "пам’ятник нерукотворний". Зізнаюся: деякі прізвища я мусила гуглити й була вражена нашою сучасною обмеженістю. Наприклад, Петро Чуйко — активний учасник національно-визвольних змагань із моєї рідної Житомирщини, і я про нього от тільки завдяки Вишні дізналася...

Тож враження дуже різнопланові й дуже неоднозначні. Та й поміркувати, добре поміркувати є над чим... 

Вид. "Дніпро, 1968

22.11.18

Мирослава Горностаєва "Вогнедан, Повелитель..."

До жанру фентезі я досі ставилася загалом прихильно, але назвати себе його фанаткою не посміла б жодним чином. Щось подобалося, щось — не дуже. Та я навіть Толкіна не читала! (І не треба закидати мене ганебними капцями))) Про ельфів знала лише те, що бачила в екранізації "Володаря перснів" і прочитала в Елеонори Раткевич (і якраз це було прекрасно!)

Однак віднині я починаю перетворюватися на фанатку, а ельфів просто обожнюю: прекрасні й благородні створіння! І спричинилися до цього Мирослава Горностаєва та її роман "Вогнедан, Повелитель...". До речі, невиданий роман, точніше, ціла трилогія про Ельбер. І це — дуже дивна для мене ситуація, бо за якістю сюжету, тем та ідей, а також художнього втілення ці твори анітрохи не поступаються перекладним, однак на книжкових полицях їх немає, натомість точиться дискусія про "справжнє українське фентезі". Та є воно, є — ось, просто треба руку простягнути й видати!

Утім, я відволіклася. Я ж про роман розповідаю. Хоча тут нічого ліпшого, крім: "Читайте!", не скажеш. Бо народи, котрі населяють планету Океан, де й відбуваються події, так нагадують українців та наших сусідів, що то сміятися, то плакати хочеться. Бо жителі Ельберу — країни, в якій мешкають люди й ельфи — носить вишиванки. Бо в романі пропонується цікавезна  версія походження ельфів, і вона мені, прихильниці наукової фантастики, дуже до вподоби! 

Сюжет захоплює так, що спати ніколи))) Він, до того ж, має геть непередбачувані повороти. От здається: зараз усе нарешті буде добре, бо це ж фентезі й могутні ельфи, а натомість все відбувається як... ні, не в казці, а в житті: стає ще гірше. Ні-ні, посміятися читачу також є з чого — одних алюзій на наших східних сусідів для цього досить))) І кохання також є. І прекрасні вірші японських середньовічних поетів (о, це окреме  й колосальне задоволення!). Й купа приводів для того, аби поміркувати (наприклад, чи можуть мирно співіснувати дві різні раси, де межа пристойного і непристойного, що визначає доля, а що — людина, чи варто мститися кривдникам, що таке віра й вірність вірі) До речі, про віру й релігію: ельберійці — сонцеслави, тобто язичники, які надто толерантно ставляться до тих, хто сповідує іншу релігію, говорить іншою мовою, має іншні погляди на життя. Вам це нічого не нагадує? Бо вони за це поплатилися...

Однак я не переживаю: авторка натякнула, що друга частина трилогії буде оптимістичнішою)) Тож я в передчутті...

20.11.18

Галина Вдовиченко "Сова, яка хотіла стати жайворонком"

 
Ми з сином щиро любимо героїв прочитаних нами дитячих книг Галини Вдовиченко: й усіх "36 і 6 котів-детективів", і "Чорну-чорну курку". Сова та Жайворонок, утім, стали винятком. 

Цей твір зовсім інший, ніж згадані мною. У ньому немає гумору, від якого читачі нестримно регочуть і на який ми очікували. Історія про Сову та Жайворонка радше нагадує традиційні байки, хіба що форма не віршована. Решта ж — практично один в один: двоє героїв-антагоністів, які уособлюють типові людські характери (нескладно здогадатися, які), нехитра алегоричність, трошки комізму (не плутати зі згаданим мною вище гумором), чітко сформульована мораль тощо. Мабуть, саме через цю відверту повчальність синові не надто припала до вподоби ця книга. Зате я оцінила художнє оформлення книги: стильно, оригінально й зі смаком.


Малювала Христина Лукащук, вид. "Чорні вівці", 2017

19.11.18

Анастасія Нікуліна "Зграя"

Схоже, я не на жарт захопилася підлітковою літературою, бо проходити повз новинки, котрі все більше заповнюють цю нішу (й це ой як тішить!) мені чим далі, тим складніше (і то не зумисне римування, а випадковий збіг, якщо що)))) Може, хочеться юність згадати, а може, підсвідомо готуюся до синового дорослішання й збираю інфу)) Однак у будь-якому раці отримую неабияке задоволення як читач, коли до рук потрапляє майстерно написаний роман.

Саме до таких я з чистою совістю відношу "Зграю" Анастасії Нікуліної. Її дебютну книгу "Сіль для моря" я якось проґавила, але з герями цієї приморської історії все одно зустрілася: авторка їх віртуозно ввела в нову книгу — лише  як елемент фону й масовки, однак натяк я зрозуміла)))

Герої "Зграї" — не зовсім підлітки, їм по 18–20 років, проте проблеми вони мають ті ж: самоствердження та самореалізація, стосунки з ровесниками й батьками, кохання, навчання тощо. Варто сказати, що цим хлопцям і дівчині пощастило: у них є паркур, а значить, є де сховатися від світу, куди спрямувати енергію, за рахунок чого підняти самооцінку тощо. У них є дружба — справжня, тобто неідеальна, зі сварками й конфліктами, з образами й пробаченнями, з надійним плечем поруч. Їм пощастило, адже, попри неприємності, проблеми й навіть загрозливу для життя ситуацію (ага, одну)), в них загалом усе гаразд: є батьки, які підтримають (в основному, звісно, бо інакше це був би фанатстичний твір))), є змога навчатися, є вільний час для тренувань, є мрії й плани на майбутнє... Загалом, можна навіть звинуватити авторку в надто світлому змалюванні дійсності, мовляв, аяяй, скільки у нас наркоманії, алкоголізму, безпритульних тощо, а ви про майже мажорів пишете!))) Зізнаюся: така думка й у мене майнула, й не лише в мене, вочевидь, бо в післямові Анастасія Нікуліна пояснює, чому так, начебто виправдовується за те, що її героям добре. Але ж у житті буває добре! Й про це також треба писати хороші цікаві книги.

"Зграя" прикметна ще й тим, що є свого роду посібником-вступом до паркуру. Авторка сама займалася цим... емммм... видом спорту? можна так сказати? Тож вона дуже в темі. І я тепер також))) І син — саме з ним ми відеоролики передивлялися. А ще у книзі живий-живий літній Львів, тож ми знову хочемо до міста Лева)) Коли там канікули починаються?..

Вид. "Віват", 2018

16.11.18

Павел Шрут "Шкарпеткожери повертаються"


Осінньо-зимова холоднеча й шкарпетки — нероздільні поняття. Тож саме час узятися читати продовження пригод шкарпеткожерів — дивних створінь, які харчуються... шкарпетками. Якщо вони є, звісно, — ці шкарпетки. Бо ж не скрізь така погода, як нині у нас за вікном. В Африці, скажімо, шкарпетки рідко хто носить, тож і шкарпеткожери там голодують. І їм треба гуманітарна допомога. І навіть місіонери-шкарпеткожери. Саме такими й стали батьки Хихотунця — головного героя трилогії, на пошуки яких подався наш уже улюблений шкарпеткожерчик у другій книзі трилогії.

Герой, до речі, нещодавно візуалізувався й ожив на екрані — мультиплікаційну екранізацію пригод цих прикольних істот радимо переглянути: знято цікаво, захопливо, а головне — картинка відповідає образам, створеним Ґаліною Мікліновою. Тож у нас із сином візуальний пазлик склався. І картинку доповнюватимемо далі, бо вже приступили до читання наступної, третьої, книги пригод любителів шкарпеток.


Ілюстрації Ґаліни Міклінової, переклад із чеської Олександра Стукала, вид. "ВД "Школа", 2018

08.11.18

Леся Ставицька "Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми. Евфемізми. Сексуалізми"


"Не бійтесь заглядати у словник: це пишний сад, а не сумне провалля..." Хрестоматійна цитата Максима Рильського якнайліпше характеризує словник авторства Лесі Ставицької — це справді дуже пишний сад з екзотичними плодами. Тобто плоди, цебто слова, найзвичайнісінькі, й усі ми якщо не регулярно якимись із них користуємося, то час від часу точно вживаємо. Ну, найцнотливіші, звісно, не вживають, ні-ні, однак чують, бо ж у житті зовсім обійти лайку а то й мат ніяк не вдасться. Проте чомусь усі серйозні словники штивно оминають таку лексику, роблячи вигляд, буцімто й справді "жопа есть, а слова нет", як у тій дитячій пісеньці говориться. Не вірите? Перевірте. Я ось спробувала спитати в СУМа про "дупу", він мені видав дугу, думу, душу, купу й іще кілька схожих слів, бо такого слова немає))) Те ж саме і з нібито нормальними словами "какати", "пісяти", "гівно", тож знайти в словниках "ненормальні" навіть і не сподівайтеся. Хіба що наткнетеся щось екзотичне, як-от "Лексикон львівський" (є такий словник на сайті "Словопедія"). Але виникає запитання: а житомиряни що, не какають???))))

Леся Ставицька цю словникову "білу пляму" затулила собою. Й лише їй відомо, скільки бруду вихлюпнулося за те, що вона посміла написати слово "срака", ствердивши тим самим існування і слова, й самої сраки))) Бо ж, виявляється, говорити — то одне, а в письмовому вигляді такі слова якось той... не комільфо вживати. Хоча вони активно використовуються в усному мовленні та в літературі, і багатий ілюстративний матеріал, зібраний авторкою, тому підтвердження.

Для мене найцікавішою частиною цієї книги стала теоретична, яка, по суті, є цілим науковим дослідженням походження такої лексики, лінґвокультурологічних проблем, національних особливостей, психо-емоційних механізмів її вживання тощо. Щиро раджу пошукати статті Лесі Ставицької на цю тему — почитайте, і вам не буде пекуче соромно, коли ви, вдарившись ліктем об двері, скажете те, чого не можна казати вголос. Бо лайка — то не просто лексема, яка щось позначає, то — ціла дія.

Другою цінною складовою словника я визначила бібліографію, точніше — список художніх книг, які тут цитувалися. І як би голосно не кричали цнотливі читачі про те, що сучасні молоді автори гребують чистотою мови, сюжетів і помислів, а от класики й визнані письменники — святі люде, й тільки їх мають читати дітки у школі, цей список свідчить про те, що живу мову використовувати й вони, ті саме святі люде: Володимир Винниченко, Володимир Даниленко, Оксана Забужко, Микола Лукаш, Марія Матіос, Панас Мирний, Валер’ян Підмогильний, Іван Світличний, Михайль Семенко, Василь Скуратівський, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Валерій Шевчук і навіть — о боже! — Тарас Григорович Шевченко, Великий Кобзар!

Про словникові статті вже ніколи й ніде писати. Та й нічого, бо їх треба читати. Щось побачиться вперше, щось зрозуміється по-іншому, дещо можна взяти на озброєння, над чимось пореготати до сліз — у будь-якому разі нудно не буде точно.


Вид. "Часопис "Критика", 2008

01.11.18

Сейра Макінтайр, Девід О'Коннел "Джемпіри"/Sarah McIntyre & David O'Connell - Jampires


Чудова книжечка для гелловінського читання, бо тут є вампіри — бууууу! Точніше, джемпіри — вампірчики, які смокчуть не кров, а джем із пампухів. Тож і самі створіннячка, й книга загалом — не страшні, а веселі та милі. Настільки милі, що є цілий сайт, присвячений цим прикольним істотам, — з іграми та розвагами, різними активностями, порадами, як намалювати комікс про джампірів, виготовити маску, зробити цілий костюм і самому перетворитися на одного з цих поціновувачів солоденького.


Хоча книжечка й розрахована на малюків, проте сина дуже зацікавили яскраві малюнки, а мене — мінімум тексту, з яким він сам впорається, та шрифт — курсив, наближений до писаних літер, котрі він почав вивчати в школі. Віршована форма оповіді та дуже вдалий переклад теж припали нам до смаку. Як і ідея напекти пампухів))) Тим паче, що ми за літо запаслися джемом та варенням на всі смаки, тож навіть гостей із Джемпірляндії можемо радо приймати)))

Переклад з англійської Тараса та Івана Малковичів, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2017

30.10.18

Поліна Жеребцова "Тонка сріблиста нить"/Полина Жеребцова - Тонкая серебристая нить

Щоб читати Поліну Жеребцову, потрібно набратися сміливості. Особливо ж коли ти вже давно прочитала її "Чеченські щоденники" і знаєш, як боляче, дуже боляче, страшенно боляче тобі буде...

Ця книга тривалий час чекала на прочитання. Я її брала до рук, гортала, потім все-таки відкладала... Однак потім, прочитавши "Осляче поріддя", зрозуміла, що, попри біль, у творах Поліни Жеребцової є багато світла й любові, багато людяності, турботи про ближнього (та й чужого) й сподівань на щастя, яке ми часто не в змозі оцінити, не пізнавши горя...

"Тонка сріблиста нить" — збірка дуже різних за тематикою, характером, жанром, настроєм та післясмаком оповідань. Однак їх усі об’єднує одна дуже важлива річ — неабиякий талант авторки. Чи то дивний сон, який наснився маленькій дівчинці, чи то містичне видіння дорослої жінки, чи то коротенька замальовка про одного з численних сусідів у Грозному, чи то майже повість про долю двох (лише двох із тисяч!) дітей, які щезли у круговерті війни, — все, буквально все зачіпає за живе. Щось — образами та метафорами, щось — влучним словом і тонким спостереженням, щось — неймовірним болем, який важко уявити... І перевертає твій світ. Й розширює його. І змушує відчувати трошки інакше, інакше дивитися на людей, інакше чути новини й інакше жити... А це — важливо.

З російської переклала Оксана Думанська, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

29.10.18

В. Домонтович "Доктор Серафікус. Без ґрунту"


Якось так випадково склалося, що другий жовтень поспіль я читаю Домонтовича. Торік це були "Дівчина з ведмедиком" та збірка коротких творів "Болотяна Лукроза". Цьогоріч із величезною насолодою занурилася в закапелки життів, думок та душ героїв романів "Доктор Серафікус" і "Без ґрунту".

"Доктора Серафікуса" перечитувала вдруге. І коли тоді, в студентські роки, головний герой мене неймовірно дратував своїм тюхтійством, то нині я його багато в чому розуміла. Ні, не про виправдання йдеться, а про набуття мною сакральних життєвих знань про те, наскільки різними можуть бути люди))) А ще розуміння потреби кожного з нас у власному світові, яким би дивним він не видавався оточуючим.

Лише небагато хто спроможний створити навколо себе капсулу такого світу й захищати його від зовнішнього втручання. А втрутитися в нього схочеться багатьом, бо саме вони знають, як ліпше, як правильно, як треба і як зробити так, аби ти був щасливим))) Комаха ж (це справжнє прізвище доктора Серафікуса) був здатен захистити свій світ. Це у нього виходило підсвідомо, а тому — досить вдало. Він розумів, що багатьох важливих для життя речей позбавлений — от узяти хоча б бажання мати дитину. Але ж суспільство часто не дає змоги отримати важливе для тебе, не зробивши при цьому низки непотрібних вчинків (у випадку дитини це — стосунки з особою протилежної статі та одруження). Коли ж такі стосунки у головного героя з’явилися... Ні, три крапки поставила не я, а автор. Роман видається обірваним на півслові й півдії, але так було, вочевидь, задумано, бо скільки часу не ходив би Серафікус колом, намагаючись задовольнити свої дивні потреби й не перевернути при цьому світу, нічого в нього не вийшло б.

Цікаві й інші персонажі роману, зокрема Вер. Узагалі жіночі образи в Домонтовича варті окремої пильної уваги. Бо й у "Дівчині з ведмедиком", й у "Без ґрунту" це — сильні незалежні жінки, які не йдуть на повідку суспільних стереотипів, а живуть своїм життям і тому, як не дивно це звучить, не можуть віднайти простого щастя...

Головний герой роману "Без ґрунту" — також чоловік (а хтось сумнівався?))). Однак цього разу — досить типовий чоловік, принаймні він намагається таким бути, бо ж добре розуміє, чим загрожує вихід за рамки прийнятого у радянській Україні. Тому й живе як гвинтик машини. Досить важливий, утім, гвинтик, оскільки його бачать, його думки цінують, перед ним ледь не ниць падають. Тож він може дати собі волю якщо не говорити, що думає, то хоча б думати, як відчуває... Оці всі розмірковування про мистецтво, митця, реалізм і модернізм, поезію й живопис, можливість отримати визнання й змогу бути собою у творчості — ще одна дуже цінна складова роману. На позір дві розповіді про Степана Линника та Арсена Витвицького буцімто геть зайві у романі, бо надто насичені недотичними до фабули сентенціями. Однак вони важливі для автора й читача, бо дають змогу поглянути на тогочасний світ дещо ширше, ніж у шпаринку кількаденного відрядження Ростистава Михайловича та кількатижневого його кохання.

Отепер про Ларису — ще один жіночий образ у Домонтовича. Вона, хоч і заміжня на противагу дівчатам із попередніх романів, однак така ж вільна у своїх почуттях і вчинках. Співати, кохати, ловити вітер спідницею та сонячні промені — волоссям: що може бути важливіше для жінки? Хіба що просто бути щасливою: тут і зараз...

Вид. "Критика", 1999

Жан-Мішель Бію "50 дотепних запитань про лицарів"

Після того, як ми з сином прочитали "50 дотепних запитань про піратів", він носився з тією книгою, демонструючи малюнки всім дачним друзям і розповідаючи таке, про що часом ані татко, ані дід не чули. Тож ми не могли оминути таку ж книгу про лицарів, тим паче, що син наголосив: він дуже любить лицарські турніри й усе, пов’язане з ними (ага, активні вихідні даються взнаки)))

Отож, знову запитання й відповіді — як завжди, дуууууже серйозні. Тож часто мені доводилося відходити від теми й хоча б схематично розповідати дитині про хрестові походи, війни між Францією та Англією, дивне кохання на відстані до прекрасних дам, Артура і його лицарів Круглого слолу (про них ще треба пошукати цікаві дитячі книги. Щось порадите?) й багато інших речей. Він прозрівав по-своєму, а я — по-своєму, бо не знала, наприклад, що лицар без коня — не лицар: не посвячували тих, хто не мав власного "транспорту"))) Й не Екскалібуром єдиним славна зброя лицарська: були іще Дюрандаль та Жуайоз. А ще, виявляється, є фортеця, товщина стін у якій становить аж... 7 метрів, і фортеця, в якій налічується 88 веж. А один із замків взяли тому, що капітан його охорони любив... ласувати вишнями: поатйки виходив за мури й тирив солодкі ягоди)))

Так, зупиняюся: переповідати всю книгу негоже, тому — мовчу)))

Ілюстрації Ксавьє Коллета та Жеральда Герле, переклад із французької О. Л. Соколової, вид. Vivat, 2018

Людмила Петрановська "Таємна опора: емоційний зв’язок у житті дитини"/Людмила Петрановская - Тайная опора: привязанность в жизни ребенка

Багато статей Людмили Петрановської свого часу траплялося мені в мережі. І всі думки були настільки "мої" (навіть ті, що стосувалися російсько-української війни), що не взятися за читання її книги я не могла. Й тепер можу з усією відповідальністю закликати: "Люди! Прочитайте цю книгу! Вона — про важливе, про любов!"

Є багато літератури, покликаної допомогти батькам... отут я спіткнулася, бо складно сформулювати одним словом, у чому саме батькам потрібна допомога. У вихованні дитини? У тому, як допомогти їй стати успішною? У тому, як стати хорошими батьками? В усьому цьому загалом і ще в чомусь? Насправді, ніхто не знає точно, чим саме і як тобі можуть допомогти, однак із власного досвіду скажу, що час від часу ти просто потребуєш якщо не допомоги, то хоча б підтримки, доброго слова й підтвердження того, що ти — хороша мама

Саме це я й отримала, прочитавши "Таємну опору". Бо зрозуміла: попри всі суперечки (а їх ой як багато точиться скрізь: від найближчого оточення до інтернету!) з приводу того, як і коли годувати дитину, де її класти спати, носити на руках чи "хай звикає самостійно засинати", давати виплакатися чи втішати, хвалити за кривенькі прописи чи ганити за них же, інтуїтивно робила все правильно, оскільки виходила з головного — любові.

Людмила Петрановська, втім, не просто декларує оту любов, вона як професійний психолог із величезним довідом практичної роботи все розкладає по поличках і пояснює настільки доступною мовою та живими прикладами, що не засвоїти прочитаного не можна. Й хоча ми успішно пережили кризи одного й трьох років, нині проживаємо черговий етап сепарації дитини, і тепер  все, що відбувається з сином, я розумію не лише інтуїтивно, а й науково обґрунтовано. Й від цього, повірте, стає легше)))

Переклад Олени Рибки, вид. Vivat, 2018

26.10.18

Сто тисяч!

Ні, це не назва п’єси Івана Карпенка-Карого, яку я забула взяти в лапки. Це — кількість переглядів цього блогу. Так-так, виявилося, що я, пишучи в основному для себе, таки стала типовою блогинею, яка зважає на статистику))) Але, тим не менше, від часу, коли я хвалилася п’ятдесятьма тисячами переглядів, минуло трошки більше року, й ось новий рубіж. Тішуся!)))

Отож я традиційно полізла порпатися в загальній статистиці переглядів. Хотілося б, звісно, якось порахувати, перевагу яким видавництвам віддаю, яким епохам, країнам, жанрам тощо. Ні-ні, я це все приблизно знаю, проте цифри — річ значно переконливіша, чи не так?)) Однак блогспот не дає подібної можливості, а натомість рахує, скільки разів прочитали той чи інший допис, звідки люди, котрі читають блог, тощо.

Отже, основні цифри. За три з половиною року існування цього блогу написано майже півтисячі відгуків на книги. Найбільше  читачів, зрозуміло, з України — понад сімдесят тисяч. Далі йдуть відвідувачі зі Сполучених Штатів, Росії, Литви, Німеччини, Франції, Польщі, Канади, Великої Британії та Білорусі. Це — перша десятка. Помічені також гості з Іспанії, Чехії, ОАЕ, Румунії і навіть Індії.

Найцікавіше — це книги, якими мої читачі цікавилися найбільше. Втім, цифри, як ви розумієте, попри свою переконливість, теж не дуже об’єктивні, бо якийсь допис висить тут уже три роки, а якийсь з’явився вчора, проте ТОП-10 книг має такий-от вигляд:

1. Наталя Зубарева "Вальс гормонів". Безперечний лідер, бо допис прочитали майже дві тисячі разів. І це приємно вдвічі, бо я за сумісництвом — перекладач цієї дуже корисної книги)))

2. Кент Гаруф "Наші душі вночі". От п’ятдесят тисяч тому цей роман був на першому місці. І за сумісництвом, я — його літературний редактор)))

3. Ісабель Альєнде "Японський коханець". Не дивуюся — дуже хороша книга американської авторки чилійського походження про японців (у тому числі), головна героїня якої — моя тезка. Ага, все заплутано)))

4. Ірина Власенко "Чужі скарби". А от допис про цю книгу свої майже тисячу переглядів набрав за три тижні. І роман того вартий.

5. Марія Жученко "Довкола світу з Фуагре. Атлас для найменших". Перша дитяча книга в цьому списку. До речі, понад півтисячі переглядів лише за тиждень.

6. Дара Корній "Сузір’я Дів". Ще одна чудова книга чудової української авторки.

7. Юрій Винничук "Аптекар". Про метрів — або добре, або... чесно)))


9. Ліна Жутауте "Фердинанд і Пух". Литва теж рулить — люблю її безмежно! І литовських авторів теж)))

10. Лю Цисінь "Проблема трьох тіл". Китайська фантастика — для врізноманітнення списку, який не закінчився, бо далі обов’язково буде ще багато-багато книг! Тож заходьте)))

А ще заходьте в мій інстаграм (@iryna_khomchuk), де днями розіграю й подарую одну з книг з цього списку, та в телеграм (t.me/saulelobis)— там щодня публікую нові цитати з тих творів, які саме читаю.

25.10.18

Анна Обіоліс "Як ми з татом будували ракету"


У нас вже є ціла колекція книг чудового автора та художника Мартіна Содомки про те, як збудувати мотоцикл, автомобіль, літак та дім. Схоже, ми почали збирати ще одну колекцію книг, за підказками яких можна щось змайструвати. Першу з них — "Як ми з татом збудували ракету" — син вибрав у книгарні сам. І прочитали ми її із задоволенням. І шкода, що живемо не в приватному будинку, аби мати простір і змогу збудувати ракету. Хоча... у нас же є дача!)) Доведеться чекати літа)))


Чому я так упевнена в тому, що нам вдасться збудувати ракету? Та тому, що герої книги — хлопчик із татом — майструють її із заліза, дерева, старих речей та інших підручних матеріалів. Тут навіть креслення є та поради, як ті деталі з’єднати між собою. Хлопчик сам вигадує, з чого зробити деталі ракети й костюм космонавта, бо фантазія у дітей безмежна, тож і не дивно  що дитині вдалося полетіти... на Місяць!

Однак у книзі є й реальна цікава інформація. Наприклад, малюнок скафандра із будовою... сечоприймача. (А вам хіба не було цікаво, куди астронивти пісяють?)))) Або ж розповідь про те, що для кожного з космонавтів виготовляють індивідуальні рукавиці, бо лише в таких можна працювати у відкритому космосі й маніпулювати пальцями.

Що ж, надалі, схоже, таки читатимемо, як збудувати хатину, човен та автомобіль, бо ж збирання серій книг  — то наша з сином пристрасть)))

Ілюстрації Сабі, переклад з англійської Г. М. Меламед, вид. "Ранок", 2017

22.10.18

Антуан де Сент-Екзюпері "Цитадель"/Antoine de Saint-Exupéry - Citadelle

Уперше мені потрапила до рук книга, яку мусила читати з перервами на іншу літературу, настільки насиченою вона видалася. А ще — досить величенькою за обсягом, тому й вийшов у мене Екзюпері-марафон у півтора місяця, а в тих, хто читає мій Інстаграм та Телеграм, де я ділюся цитатами, спілкування з цим письменником-філософом розтягнеться на півроку, бо нічого мені не кортіло цитувати в такій кількості, як "Цитадель".

Взагалі-то у книзі є сюжет, що б там не говорили про чисто філософський трактат. Є місто посеред пустелі, є храм у ньому, є володар, є солдати, котрі захищають місто, і генерали, які ними керують. Є вчені-логіки й учені-геометри, і філософи також є. Є прекрасні жінки — дружини, хазяйки, танцівниці й невільниці, і наречена володаря, якої він дуже прагнув. І бербери, котрих прихистили в цьому царстві та забезпечили всім необхідним, крім одного — прагнення до змін, також є. Й батько володаря — мудрець, який навчив сина всьому й продовжує це робити надалі. Й ремісники та митці — мешканці міста-цитаделі. Й жителі оазизу, захопленого військом володаря, й мешканці фортеці, оточеної ним...

Але найбільше в романі все-таки не подій, а отих самих розмірковувань, за які й цінується книга. Зізнаюся: далеко не з усім я погоджувалася й далеко не все сприймала як мудрість. А ще мене втомлювали часті повторення однієї й тієї ж сентенції з деякими варіаціями. Мабуть, Сент-Екзюпері також вважав, що повторення важливе для засвоєння знань))) 

А вони дійсно важливі, бо про головне в житті — саме життя. Про те, як його провести повноцінно, а не просто проіснувати. Про реалізацію особистості. Про творчість й акт творення. Про любов до жінки й до роботи. Про виховання й навчання дітей і про любов до них — так, знову про неї. Про любов до життя взагалі, бо інакше воно втрачає сенс. Про сенс, ціль і мету, й платню за їх досягнення, і про ціну, яку ми готові (чи ж ні) заплатити за те, аби досягти їх. Про дружбу й ненависть... Та годі перелічувати — у цьому монументальному творі є про все на світі. Потрібно просто читати — й поміж рядків також. А ще — перечитувати, бо наше сприйняття усього, й книг також, дуже змінюється залежно від життєвого досвіду. Тож десь у далекі-далекі читацькі плани записую: обов’язково перечитати "Цитадель" Антуана де Сент-Екзюпері...

Переклад Петра Таращука, вид. "Видавництво Жупанського", 2010

18.10.18

Марія Жученко "Довкола світу з Фуагре. Атлас для найменших"


Є книги, ілюстрації в яких можна роздивлятися безкінечно. Є книги, ілюстрації в яких несуть не менше інформації, ніж текст. А є книги, де й одне, й інше органічно поєднується. Саме до таких належить цей неймовірний атлас неймовірного розміру з неймовірними малюнками. Крім того, це — ще один зразок саме українського віммельбуцтва, що не може не тішити. А якщо врахувати нашу родинну любов до різноманітних карт, особливо прикольних, то атлас — чудове поповнення нашої колекції.


Книга розміром як пів мого першокласника й вагою майже кілограм містить лише вісім картонних аркушів, цебто загалом — дев’ять розворотів. Однак на них помістилися всі частини світу, Україна й вступ до мандрівки з цікавими завданнями. Над кожним із малюнків навіть я можу зависати до безкінечності (якби ж лише для цього вистачало часу))) Яскраві й дотепні ілюстрації не дадуть знудитися й завдяки візуалізації посприяють ліпшому запам’ятовуванню того, де яка країна знаходиться, а дрібка енциклопедичної інформації та дві дрібки цікавинок роблять подорож іще захопливішою. От я, наприклад, не знала, що Стамбул розташований одразу у двох частинах світу, вельвічія може відрощувати свої два листочки протягом тисячі років, Сахара щороку розширюється на 10 кілометрів, усі 23 країни Північної Америки мають вихід до моря, а найсухіше місце на планеті, де не було опадів близько двох мільйонів років, знаходиться в... Антарктиді.

Як ви гадаєте, скільки часу я писала цей відгук?))) І скільки з витраченої майже години пішло на зависання над книгою?)))

Ілюстрації Максима Долинного, вид. Vivat, 2018

16.10.18

Анна Лачина "Фактор кохання"/Anna Łacina - Czynnik miłości

Книгу дочитувала вчора вночі, оскільки терпіти до ранку, аби дізнатися, чим закінчиться історія, було несила. Втім, вона ще не закінчилася, бо це — лише перша частина трилогії, яку, сподіваюся, також видадуть, адже хорошої підліткової літератури багато не буває.

"Фактор кохання" — ще один зразок польської літератури, який побачив світ у серії "Сучасна європейська підліткова книга" (першим, прочитаним мною, був "Samotni.com" Барбари Космовської). Головні герої — звісно, підлітки, дві подруги старшокласниці. І, звісно, найголовніша проблема, яка їх турбує, це — стосунки з хлопцями та кохання. Скажете: фі, як банально! Та ні, ви помиляєтеся. Бо насправді це ой як складно: покохати реального хлопця, а не героя книг чи сховану за монітором особу. Бо це — відповідальність і перед ним, і, насамперед, перед собою. Це — потреба примножити себе, а не розчинитися в комусь. І добре, коли поруч є хтось, хто підтримає, підштовхе або ж навпаки — втримає.

Однак не коханням єдиним... Ще однією важливою темою роману є стосунки з батьками та між батьками. Бо мама Патриції, яку татко-бізнесмен повсякчас намагався втримати в рамках трьох "К", ілюструє життя багатьох із нас, дорослих жінок. Однак вона спромоглася залишитися собою, не розчинитсия в чоловікові, зберегти й улюблену роботу, й родину.

Ще одне актуальне для сьогоднішньої України питання: медицина. Поляки з гемофілією такі ж незахищені, як і українці з рідкісними хворобами на кшталт цієї. Не всім вистачає дорогих препаратів, або ж їх застосовують невчасно, або ж бюрократична машина надто повільно обертається, або ж політика стає важливішою за дитячі життя... Загалом, є над чим замислитися.

А ще є чому потішитися: подібної літератури на книжкових полицях стає дедалі більше, тож наші підлітки можуть зазирнути за лаштунки життя своїх однолітків за кордоном, чомусь навчитися, на щось звернути увагу, а від чогось відмовитися. І це чудово.

Переклад із польської Наталії Зотової, вид. "ВД "Школа", 2018