Іван Нечуй-Левицький "Князь Єремія Вишневецький"

Іван Нечуй-Левицький — автор "Кайдашевої сім’ї" й він же — автор "Князя Єремії Вишневецького", це, на позір, два різні письменники. Бо в другому романі немає тієї, незважаючи на всі побутові негаразди, легкості, яка є в першому. Навпаки: з побутом у нащадка родини Вишневецьких якраз усе гаразд, як і з грошима. А от з іншим...

Раз по раз натикаючись у тексті на авторські згадки про те, що саме ці події зафіксовані в такому-то літописі, а про оці-от речі писав такий-то літописець, я нагадувала собі, що цей, хоч і художній, твір все-таки має під собою реальне підґрунтя. Бо ж часом так хотілося сказати собі: то все вигадка, такого не могло бути! Та ні, було. Оті ріки крові та жорсткокі екзекуції були насправді. І катували супротивнкиів не лише поляки, котрі у протистоянні "свій–чужий" знаходяться по той бік барикад, а й "наші" козаки. Вбивали невинних жінок і дітей, знищували дотла вирощене й збудоване, залишаючи по собі пустку й ріки крові. Й із цієї токи зору вже неважливо, на чиєму боці була правда і чи була вона взагалі... Бо є речі, які попирають саму правду, в які янгольські шати вона не вбиралася б.

Образ Єрмії Вишневецького з самого початку задуманий автором як негативний: він насамперед зрадник свого славного українського роду та православної віри. Однак Нечуй-Левицький не цурається згадати і про позитивні риси видатного економічного діяча того часу. Саме завдяки Вишневецькому відбувалося заселення земель на Лівобережній Україні. Саме він, попри своє навернення в католицтво, протистояв насильному нав’язуванню цієї віри міщанам і селянам. Демонструючи розкіш, бо вся тогочасна польська шляхта так жила, він не цурався спати просто неба та їсти звичайний куліш зі своїми вояками. А ще він був неабияким полководцем і політиком й уперто йшов до мети: посісти польський трон. Щоправда, це за нього зробив його син.

Однак Вишневецький — герой роману симпатії не викликає. Ба навпаки: навіть дві любовні лінії (кохання до дружини та до козацької вдови) домальовують образу лише ще кілька жорстких рис. Хіба що на самому початку твору стає шкода маленького хлопчика-сироту, котрого дядько віддав на виховання у руки хитрих єзуїтів. Мабуть, тут і потрібно шукати причину зради нащадка великого Байди: не могла дитина протистояти натиску цілої системи. Якби ж то хлопець залишився у Києві... Проте історія, як відомо, не має умовного способу.

Вид. "БАО", 2011

Йван Козленко "Танжер"

"Вау!" — сказала собі я, та й відчула це "вау" теж, розпочавши читати "Танжер". Море було таким живим, солоним і лагідним, сонце — гарячим і яскравим, шкіра хлопця, котрий відчував і море, і сонце, здавалося, стала моєю шкірою, бо то я хлюпалася у тих хвилях і підставляла променям спину, і дивилася крізь прикриті повіки на прекрасний світ, й насолоджувалася життям...

Саме таким, без перебільшення, було моє перше враження від роману. Вміння автора передати оте все описане вище так, що його починаєш відчувати, теж вразило й обіцяло неповторну книжкову пригоду. Але... Не склалося. Мабуть, винні у цьому все ті ж завищені очікування, які часто псують враження.

Одеса в літературі така ж різнопланова, як і в житті. Ні, я не перелічуватиму тих, хто так чи інак дотичний до творення літературного образу цього чарівного і неповторного міста. Про це доста згадує на сторінках книги Йван Козленко. А ще нарікає на те, що цей літпортрет його міста — російськомовний. Тому треба домальовувати йому інших, україномовних, рис. І прагне це зробити. Й разом із тим скаржиться, що українськість їм (героям книги передусім, але й авторові теж) непритаманна, а тому дещо штучна. А тому не така, якою мала би бути. А тому не судіть суворо, бо ж не святі горшки ліплять, тощо...

Не судитиму. Бо щиро тішуся таким тенденціям, як і тому, що подібні питання не лише виникають, а й вимагають відповідей. Однак роман змусив розчаруватися. Цього зізнання могло б і не бути, якби не фінал — такий мильнооперний, аж.... Брррр...

Однак, мабуть, варто по-порядку. Вчорашньому студентові багатий дядя пропонує знятися в кіно. Не простому, а новаторському. Про Одесу й письменників, цебто про Довженка, Яновського та балерину (про це, до речі, читала у "Режисері" Костянтина Тура-Коновалова). А щоб зіграти круто, треба багато і наполегливо репетирувати. Це означає — пити хороший алкоголь, нюхати кокаїн, скажено ганяти на автівках, тусуватсия по клубах і тра.. ой, кохатися з усіма, незалежно від статі. Часом це переводиться на жарти, часом відбувається насправді, але ж хлопчина від цього кайфує! Він буде зіркою!

А тим часом десь у минулому страждають від кохання один до одного Довженко та Яновський. Трошки займаються сексом один із одним, трошки — з Тайях, цебто Ітою Пензо, трошки — всі вкупі.

Паралельно автор намагається викласти всі свої знання про те, що відбувалося в Одесі у 1918–20 роках: то у вигляді окремого розділу, то у вигляді приміток, текст яких часом займає більшу частину сторінки. Все це насправді цікаве, але в цій книзі трошки зайве.

А наприкінці ми маємо змогу почитати додатки у вигляді оповідання Яновського й історії життя Іди Пензо (бо правильно — Іда), яка стала для мене найсильнішою частиною книги.

А потім закриваєш палітурку, й у тебе виникає оте сакраментальне запитання: що ж усе-таки хотів сказати автор?

P. S.  На мою скромну думку, з матеріалу, втиснутого в невеличкий обсяг цієї книги, можна було б зробити хороший двоплановий великий роман. Або й два. Тож чекатимемо.

Вид. "Комора", 2017

Джон Кракауер "В диких умовах"/Jon Krakauer - Into the Wild

Вже не раз згадувала, що з осторогою ставлюся до біографічних творів, і знову наступила на ті ж граблі — взялася читати книгу про реальну людину й реальні події. Щоправда, Джон Кракауер розповідає не про якусь видатну й відому особистість, а про... Так і хотілося написати: звичайного хлопця, однак хто сказав, що звичайні не можуть бути видатними й відомими? Щоправда, зазвичай це стається з ними посмертно...

Як виявилося, багато хто бачив однойменний фільм, тож люди повсякчас перепитували мене, чи в книзі все так само, як у кіно. Не знаю, бо не бачила. Однак упевнена, що в романі набагато більше різнопланової інформації та розмірковувань, ніж можна було б утиснути у фільм. Одні лише епіграфи-цитати чого варті, й уже мовчу про історії багатьох таких відчайдухів, як Алекс (чи то пак Кріс), які змагалися з природою, чи то долею, чи то самими собою й підкорювали льодові вершини, досягали полюсів, виживали в пустелях і виходили цілими з лісових нетрів. Однак не всім вдавалося живими повернутися у цивілізацію. Не вдалося це й Алексові-Крісу, котрий вирішив пожити сам-один у диких умовах на Алясці.

Багато можна говорити-розмірковувати про те, що саме змушує молодих й успішних відцуратися так званого нормального життя, перспектив, можливостей, родини і щезати. Психологічні проблеми? Можливо. Пошуки себе? Теж може бути. Нездатність сприйняти світ, правила якого тобі не підходять? Теж варіант. Юнацький максималізм, котрий дає впевненість у твоїй абсолютній правоті? А як же без цього. Напевно, через подібні почуття і бажання проходили всі. Боролися — то з ними, то з оточуючим світом. Програвали чи перемагали. Але лише одиниці зважувалися піти проти всього і всіх. 

Герой чи лузер Алекс? Я повсякчас ставила собі це запитання, і відповідь на нього постійно змінювалася. Однак піти слідом за своєю мрією — це таки героїчний вчинок, що б там не казали мої внутрішні "доросла людина" і "мама"...

Нікола Кухарська "Як це працює? Тварини"/Nikola Kucharska - Jak to działa? Zwierzęta

Після цікавезного віммельбуху Ніколи Кухарської "Що роблять коти" книги цієї авторки потрапили у наш приціл. Й от — звершилося: ще одна її крутезна ілюстрована книга вийшла українською.

 "Як це працює? Тварини" — це не тільки віммельбух, а й своєрідна енциклопедія тварин. Причому інформацію подано за допомогою дотепних і цікавих авторських ілюстрацій. Бачите на обкладинці отого котика з нутрощами (нехай не лякає вас це слово)? То таким самим макаром у книзі намальовано понад десяток тварин, як домашніх, так і диких. А ще подано дуже багато цікавезних фактів про них. От ви знали, що ворони утворюють пару на все життя? А качки — навпаки, щороку розбігаються))) А про те, що зайченята зовсім не мають запаху і тому виживають, вам відомо? Самиця щура може завагітніти вже через 36 годин після народження малят. У черепах немає зубів, а є тільки дзьоб, і взагалі вони — м’ясоїдні. Папуги ара харчуються навіть отруйними рослинами, а щоб не померти, вживають глину. А козулі здатні призупинити вагітність майже на півроку.

Ні-ні, я не видала на-гора всієї інформації про тварин, якою у книзі щедро ділиться дідусь зі своєю онукою Кларою та її братиком))) Бо, по-перше, аби все переписати, треба купу часу й місця, а по-друге, ліпше один раз побачити, ніж сто — почути (чи то пак прочитати). Сподіваюся, що в авторки не одна така книга з цієї серії і що інші теж видадуть українською

Переклад із польської Ірини Тучапської, вид. "ВД "Школа", 2018

Ноа Гоулі "За мить до падіння"/Noah Hawley - Before The Fall

Я дуже люблю літаки й аеропроти. Люблю літати. І, звісно, люблю фільми та книги про літаки. Зазвичай, в усіх таких творах із цим літаком щось трапляється. І зазвичай це якась катастрофа (бо ж про пересічний політ читати буде нудно))) От взяти хоча б "Аеропорт" Артура Гейлі, "Жорстоке небо" Макса Кідрука або ж "Літак без неї" Мішеля Бюссі.

Роман "За мить до падіння" Ноа Гоулі теж не виняток. Невеликий приватний літак зник із радарів й упав в океан. Добре, що це сталося неподалік узбережжя, тож декому вдалося врятуватися. І цьому декому потім повелося ой як непереливки! Бо ж на думку людського загалу й оціночні судження мас впливають не очевидні факти, а те, що транслюють ЗМІ, зокрема телебачення. Бо ж ТБ ми зазвичай віримо більше, ніж власним очам. Що вже говорити про ті речі, яких ми не бачили на власні очі...

Тож для мене цей роман став не просто черговою детективною історією про авіакатастрофу, а радше про те, як звичайна людина може протистояти цілій системі зомбування та нібито узвичаєному соціальному устрою. Про те, як важливо дослухатися до своїх почуттів і бажань й чинити не так, як від тебе очікуть оточуючі, а так, як ти вважаєш за потрібне. І часом жертвувати чимось задля любові. Бо лише вона й варта наших переживань...

До речі, про детективну складову роману. Все виявилося настільки просто, всупереч усім конспірологічним і терористичним теоріям, що фінал анітрохи не став очікуваним. Та й насправді у найстрашніших (та найвеличніших) подій може бути дуже банальна причина. Втім, це аж ніяк не впливає на їх результати...

Переклад Віктора Ярмоленка, вид. Vivat, 2018

Олекса Слісаренко "В болотах"

Підзаголовок цієї невеличкої книги Олекси Слісаренка уточнює: "Поліські оповідання". Уточнення дуже вагоме, оскільки розуміння того, де саме відбуваються події, увиразнює й історичне тло подій.

А йдеться в трьох невеликих історіях про те, як у 20-ті роки буремного ХХ століття прості сільські чоловіки намагалися знайти своє місце у світі, що змінювався коли не щодня, то щотижня. Жити по правді чи по кривді? Бути відданим собі чи громаді? Вболівати за своє-своє чи своє-чуже? Виживати чи жити? Ні-ні, це все — риторичні запитання, котрі мимохіть постають уже після прочитання збірки. Бо, читаючи тексти Слісаренка, ні про що таке глибоке й глобальне думати не хочеться, аби не зіпсувати отого занурення в описувану атмосферу, в мої рідні поліські лісові нетрі й підступні болота, у вітер та дощ, так майстерно виписані автором, що аж відчуваються шкірою, мов справжні.

А ще мова... Останнім часом стараюся перемежовувати сучасну літературу (до якої тяжію найбільше) читанням класики. І, знаєте, постійно захоплююся тим, як же все-таки змінилася українська мова за ці майже сто років. Причин цьому багато, і не тут їх аналізувати. Однак так хочеться, аби вона — жива, гармонійна, природна — повернулася. 

Давно не цитувала нічого у блозі (цитати зазвичай щодня виклалаю у фейсбуці та часто — в інстаграмі). Однак тепер не втримаюся. Погляньте, як соковито написано:

"...притишений шум шамкотить старечо осінніми губами за ялинами та соснами на оболонях".

"Дощ нудно хлюпостав чорними мокрими ганчірками. За селом потворно скуйовджений бір гримав услід рвучкому вітрові, а ніч згуслою кров’ю капала з неба на землю".

"Сопливий ранок десь плазував за лісом, але незабаром висякав свого олив’яного носа і несподівано подивився з-за лісу вогняним прискаленим оком".

Вид. "Державне видавництво України", 1924

Курт Воннеґут "Галапагос"/Kurt Vonnegut - Galápagos

Якось так несправедливо склалося, що, окрім "Бойні номер п’ять", більше нічого з творчості Курта Воннеґута не читала. Ось, виправляюся. І захоплююся автором, який вміє начебто легко, бо сатирично й іронічно, однак глибоко зануритися у людське найпотаємніше, десь — нице, десь — високе, але однаково важливе для світу. Бо що ж таке світ, якщо не ми з вами у кожнму нашому вчинку?

Я довго не могла втямити, хто ж розповідає про події. Хто це такий, який був присутній практично скрізь і завжди, цебто нині й мільйон років потому (чи ж радше навпаки: нині й мільйон років тому, якщо відштовхуватися від "часу написання тексту")? Ні, не спойлеритиму, звісно, однак у відповіді на це запитання — ще одна цікава точка зору автора, який осягає світ цілком, в усіх його проявах: матеріальному, духовному і навіть потойбічному.

Курт Воннеґут дуже скептично ставиться до людства. На його думку, всі зусилля людей ведуть до самознищення. Або ж до видозміни людського роду. В будь-якому разі так, як нині, далі жити не можна — такий напрошується висновок. Інакше — катастрофа і... риби замість людей. Бо еволюція (а відтак — природа) не заморочуватиметься про якусь моральність, божу подобу, панівних істот, розумові здібності тощо. Виживає той, хто найліпше пристосується до оточуючого середовища. Тож озирніться навколо, поміркуйте, як живете і скажіть: ви все ще думаєте, що це — людина? Якщо так, то почитайте Воннеґута...

Переклад Вадима Хазіна, вид. "Бібліотека Всесвіту", 1990

Джоель Чендлер Гарріс "Казки дядечка Римуса"/Joel Chandler Harris - The Tales of Uncle Remus: The Adventures of Brer Rabbit

Бувають речі, які чітко асоціюються з якимись подіями, з місцями, обставинами, із запахами, звуками чи навіть вітром... Такими для мене (та й для сина та чоловіка, впевнена) є Братик Лис і Братик Кролик. Оці самі, про яких розповідає дядечко Римус у серії своїх книг, але тільки з мультика. Тому й читали про пригоди давніх знайомців ми взялися практично усією родиною, повернувшись у дощовий і вітряний, однак прекрасний литовський озерний Тракай...

Хитромудрий Братик Кролик нагадує інших героїв, які діяли схоже у схожих обставинах. Казки ж ґрунтуються зазвичай на вічних бродячих сюжетах, то чому б і не проситися Кроликові, обліпленому смолою, не кидати його в жодному разі у терновий кущ, як це зробили з пресловутою Щукою, "покаравши" її. І про мертвого Братика Лиса щось подібне я десь чула. І ще деякі знайомі нотки вловлювала, доки читала синові з племінницею "Казки дядечка Римуса". А щодо дітей, то що їм іще треба, крім цікавої історії та чудових малюнків? Ну хіба трошки смачного морозива...

Переклад Олени Пилипенко, видавництво "Віват", 2016

Рута Шепетіс "Поміж сірих сутінків"/Ruta Sepetis - Between Shades of Gray

Якось, смакуючи кавою на Лайсвес алеї — бульварі Свободи у Каунасі, мимохідь стала свідком розмови двох бабусь. Вони скаржилися одна одній, як нині важко стало жити у Литві, бо треба призвичаюватися до нових реалій, а надто — мови. А от раніше, згадувала одна, було добре — скрізь й усі розмовляли російською, не було жодних проблем. Інша їй підтакувала, мовляв, коли з чоловіком приїхали сюди жити, їм одразу квартиру в центрі дали — простору, зручну, з усіма меблями, посудом і навіть білизною: ото була країна, ото було життя!

Ця розмова, яка й тоді мене вразила, бо ж було очевидно, ким працювали чоловіки цих стареньких у ті давні 40-ві роки, мимохіть виринула у пам’яті, коли почала читати роман американської письменниці литовського походження. Бо ж ідеться у ньому саме про ті часи і про ті події. І, може, якраз одна з цих бабусь чи ж хтось із їхніх знайомих вселилися і в житло професора Каунаського університету, чию родину — дружину та двох дітей, котрі є героями роману, — депотрували як ворогів народу...

Оповідь ведеться від імені 15-річної доньки професора Вілкаса. Це свого роду подорожні щоденникові нотатки про те, як знищувалася нація: короткі, лаконічні, навіть скупі й малоемоційні. Але саме це — відсутність емоцій і проста контстатація фактів: побили, забрали, голодували, воші, смерть, холод, цинга, вбивство, зрада, невідомість, страх — і справдяє враження жаху. Жах викликає й усвідомлення масштабів катастрофи, яку вчинив СРСР. Скільки доль поламано! Скільки людей знищено! Скільки дітей не народилося, книг не написалося, дерев не посадилося, бо хтось будував імперію на кісткках, яку й досі славлять як щось ідеальне й прекрасне ті, чиїх родин ця страшна машина якимось чином не зачепила або ж чиї предки й кермували нею...

Однак правда рано чи пізно (частіше за все, на жаль, пізно) спливає. От й у світі нарешті почали говорити про те, чого у нас досі не всі визнають. Почали писати книги, знімати фільми (зокрема, готується екранізація й "Поміж сірих сутінків"), доносити інформацію до масовиго читача/глядача, тоді як раніше цими темами цікавилися здебільшого лише причетні та історики. Звісно, тих втрачених життів це не поверне, однак з’являється сподівання на те, що ніколи знову...

Переклад Ганни Яновської, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016