Таня Малярчук "MOX NOX"

Творчість Тані Малярчук мені дуже імпонує, оскільки вона не боїться говорити про те, про що інші воліють мовчати. От згадайте хоча б нещодавню ФБ-істерику з приводу оповідання "Цвєтка і її я", включеного до якоїсь зі шкільних хрестоматій, — тож не про мастурбацію і секс, то про важливе, просто треба його побачити!

Про важливе — й нова книга Тані Малярчук "Mox nox". Я зумисне не вжила слова "дитяча", бо часто трапляється, що книги, написані для дітей, варто прочитати й дорослим. Твір особливий, бо це перший зразок антиутопії, розрахованої на юного читача (принаймні мені досі нічого подібного до рук не потрапляло). 

Герої книги — вигадані , схожі на кажанів створіння, котрим вдалося вижити після апокаліпсису, в результаті якого людство зникло. Оповідь ведеться від імені підлітка, яка ставить собі й оточуючим дуже незручні запитання. Запитання, на які є відповідь, однак її ніхто не хоче ані шукати, ані озвучувати, бо так — ліпше. От тільки для кого саме ліпше? Для всього суспільства, яке задовольняється тим, що має, й дещицею мрій-снів? Для жменьки його очільників, які не хочуть приймати складних рішень? Для майбутніх поколінь, яким потрібно забезпечити стабільність? Відповідь мусить дати сам читач, як і на багато інших запитань, котрі постають із твору. Скажімо, чи можна виправдати зраду? А пробачити її можна? Йти проти думки всіх — це подвиг чи дурість? А гнатися за своєю мрією — теж дурість чи все-таки подвиг? І чи варто міняти мрії на таку-сяку життєву стабільність? А жертвувати тим, що маєш, аби мчати за чимось таким, чого, певно, й не існує, варто?

Я заздрю тим дітям, які читатимуть цю й подібні книги. У моєму дитинстві були дещо інші книжки, вони були по-своєму цікаві, а деякі — ще й цінні, однак сучасній молоді в цьому плані дуже щастить. Головне — не втрачати можливостей зрозуміти щось важливе й не оминати книжкових полиць.

Намалювала Катя Слонова, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Дорж Бату "Франческа. Повелителька траєкторій"

Я не помилилася, поставиши мітку "українська література". Попри незвичне ім’я, бурято-монгольське походження й роботу в НАСА, Андрій Васильєв вважає себе українцем, бо тривалий час жив у нашій країні, яку щиро полюбив, працював журналістом на провідних телеканалах та в міжнародних агентствах, а потім став... координатором космічних траєкторій сателітів та іншого космотранспорту в НАСА, таким чином спростувавши міф про чіткий поділ людей на гуманітаріїв і математиків.

Взагалі-то Дорж Бату спростовує багато міфів. Наприклад, про те, що космос і математика з фізикою — то чоловіча справа, а жінки бувають або вродливими, або розумними. Героїня його книги Франческа — справжня дівчинка, котра любить косметику, сукенки, в багатьох ситуаціях потребує сильного чоловічого плеча й разом із тим — неймовірно талановита, можна сказати геніальна математичка. А ще вона — аутист. Ні, в книзі про це не згадується, однак у своїх інтерв’ю (до речі, дуже раджу пошукати їх) Андрій часто про це розповідає й наголошує на тому, що рівні можливості для всіх — це не гасло, яке необхідно виголосити, а потім можна про нього й забути, це — необхідна умова гармонійного розвитку будь-якого суспільства. У книзі дуже багато дуже серйозних думок і міркувань, а ще — дуже серйозної інформації про те, як працюють оті всі космічні штуки, як вони запускаються, управляються, пересуваються тощо. Однак найбільше у ній гумору — легкого, дотепного, щирого.

Це не роман у традиційному розумінні, не збірка оповідань, це радше колекція фейсбучних дописів, зібраних під однією обкладинкою. Утім, попри уривчастість оповіді, в читача складається цілісна картина життя співробітників Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США (ух, я це написала!))) Кожен із героїв книги викликає симпатії, кожен має в собі щось важливіше, ніж просто роль у "гумористичному серіалі", яким видається книга на перший погляд, у кожного є чому повчитися. Але найбільше читачеві доведеться сміятися. Я мусила час від часу, їдучи в метро, втирати сльози — не від чхання чи вірусу, як дехто з попутників, а від сміху, який не могла стримати. Певно, це мало досить кумедний вигляд, але скільки задоволення я отримала від читання — не передати! Тепер уважно відслідковую ФБ-дописи Доржа й сподіваюся, що нова його книга не забариться.

Ілюстрації Олександра Ком’яхова, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Юлія Чернінька "Лицар Смарагдієвого ордену"

Мене знайомі часто називають занадто захопленим читачем. Мовляв, усе, що не потрапило б мені до рук, я зазвичай хвалю, в усьому бачу щось цікаве й варте уваги, навіть мої оцінки на Goodreads — це здебільшого чотири чи п’ять зірочок. Тому й довіряти моїм враженням не раджу: якщо мені книга сподобалася — не факт, що сподобається й іншим)))

А коли не сподобалася? Бо ж, попри всі оті вище згадані закиди у вау-ефекті, таких книг мені трапляється значно більше, ніж хотілося б. Я навіть рубрику "Антирейтинг" у щорічних підсумкових щоденникових дописах ввела. Й підозрюю, що до неї потрапить і "Лицар Смарагдієвого ордену" Юлії Чернінької.

Міркуючи над тим, як назвати те, за що зачіпалася найбільше, замислилася над різницею між алюзією й запозиченням. Перше — то плюс для художнього твору, а друге — мінус, однак як провести межу між ними? І чи не буде несправделиво, якщо авторка хотіла лише натякнути на щось, а я звинувачу її в запозиченні? Однак промовчати не можу, бо занадто чітко перед очима вистрибували образи з інших книг, кіно, мультфільмів. Почну з фіналу: битва між добром (його уособлює звичайний київський школяр Ярослав, який потрапив у фентезійну країну, бо йому на роду було написано стати Смарагдієвим лицарем) і злом (могутнім Магістром-чарівником у чорному плащі) відбувається посередництвом мечів. Не простих, а зі світловими променями, зеленим і синім, які при сутичці видавали характерний електричний звук. Це лише в моїй уяві при цьому постають Дарт Вейдер і Люк Скайвокер? Змагання з фрістайлінгу за участю палиць із вживленими крилами, які відбувається на полі, мене перенесли на гарріпоттерівський стадіон для квідичу, над яким літає ота золота кулька з крильцями. Потяг-примара, дахом якого під холодним вітром бігає обшарпаний хлопчисько, — то картинка з "Полярного експресу". Та й початок цієї книги, коли у вікно до хлопчика залітає кажан із листом, теж нагадав цей мультфільм. Смарагдовий колір очей містян і вирізані з дерева вояки на службі у Магістра змусили мене згадати персонажів книг Олександра Волкова та Смарагдовий орден однієї з книг Сашка Дерманського. Ще щось знайоме було — вже й не пригадаю. А загалом склалося враження, що всі оці й не лише моменти перемішувалися в надії створити щось нове. Як на мене, вийшло кепсько.

Кепськими мені видалися й нурсики — такі дивні волохаті в горошок різнокольорові створіння, які живуть під землею й щоранку намагаються заникатися в соляну печеру та полизати її стіни, бо їх... мучить похмілля, адже вони п’ють забагато пива. Не сприйняла я й ельфійок, котрі, одягнені в самі лишень квіткові пелюстки, звабливо викручували стегнами на кришталевій сцені. Ви уявляєте собі цих ельфійок легкої поведінки?))) Бо я ні)) Я не уявила також, з-за якої такої пазухи кіт вийняв шубу для замерзлого хлопця? Розумію, що звучить смішно: як кіт збільшується в розмірах і літає, я уявити можу, а от де в нього може бути пазуха — ні))) Та й до масті кота питання: чомусь на обкладинці, в буктрейлері, навіть у рецензії Віри Агеєвої на сайті ВВС він — рудий, тоді як у тексті — смугастий і сірий. Точно: я перечитувала цей момент спеціально)))

Ні-ні, насправді не все так погано, як я отут розпинаюся! Багато хто з десятирічних дітлахів позаздрив би пригодам, котрі випали на долю Ярослава. Діти, в яких забрали радість, — то дуже гарний образ. Перемога над лихолієм, досягнута спільними зусиллями, — то теж чудовий приклад єдності. Сміливість, яка склала значну частку цієї перемоги, — саме те, що треба в такому віці, аби досягти мети, незалежно від її грандіозності. І не факт, що школяр, котрий читатиме цю книгу, бачив оті всі згадані мною кінострічки чи читав книги, тому легко сприйме все як частину світу, вигаданого авторкою. Тож не відкладайте цієї книги лише тому, що мені вона не сподобалася)))

Вид. "Саміт-книга", 2018

Остап Вишня "Самостійна дірка"

Є в інстаграмі @litgurt, з яким ми щомісяця читаємо або перечитуємо когось із класиків української літератури. Листопадовим автором випав Остап Вишня. Тож, аби не перечитувати його всім відомі зі школи "Мисливські усмішки", я пішла шукати щось інше.

І знайшла... "До книги увійшли відомі фейлетони Остапа Вишні..., які спрямовані проти зрадників українського народу — буржуазно-націоналістичних прислужників імперіалізму", — свідчить анотація. Тобто самі розумієте, проти кого. Я, звісно, читала, що Остап Вишня таким чином заробляв чи ж то відпрацьовував своє звільнення з табору. Розумію, що в ті часи інакше й не можна було (хоча це, зазвичай, виправдання, бо можна було інакше, але тоді довелося б зовсім нічого не писати). Й про все це нагадувала собі повсякчас, доки читала (точніше — мучила) цю збірку. Проте мені все одно раз по раз ставало гидко. Гадаю, однієї назви цієї збірки доста, аби зрозуміти, наскільки гидко...

"Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа у садочку й гралася", — пишається один УкрОУНець своїми "подвигами". Як за методичною, чи не так? А оце вже точно за методичкою: "...думаємо про майбутнє. Про наше майбутнє, щасливе, вільне, у вільній сім’ї радянських народів, в Радянському Союзі". Хоча, знаючи майстерність Остапа Вишні у дууууже тонкому тролінгу, можна це сприйняти якраз як глибоко приховану сатиру. Проте всі оті засовування навіть натяку на самостійну Україні в "глибоку дірку" (самі знаєте, що то, хоча автор стверджує, що це всього лишень туалет) знову викликають відразу, і не стільки метафорою, скільки постійним повторюванням одного й того ж, зокрема прислужництва українців фашистам.

А ось про наш державний герб: "На жовто-блакитному полі — могила із застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля". І про гімн: "...вам, братця, голодранці, усміхнеться доля". І про нас, свідомих українців, які дочекалися того, за що, а потім проти чого вбоілвав Остап Вишня: "Шизофренія — це хвороба. Психічна хвороба. Лікують шизофреніків по божевільнях. Це коли в людини у голові замість мозку жовто-блакитна ряска. Вилікувати неможливо". Таке собі застереження, чи не так? І добре, що невиліковна ці зараза була.

А от чи не предтеча сумнозвісних вбитих снігурів сьогодення: "...ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов’їв видавили. та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода". Та й автокефальна українська церква вже є. Тож можна назвати Остапа Вишню передвісником оцих усіх змін. Втім, хтозна, що насправді було в його душі, адже колишні побратими гумориста-УНРівця говорили, що навіть вдячні йому за ці фейлетони, котрі свідчили: їхня боротьба триває. Тут же автор називає тих героїв (чи "героїв", якщо по-тодішньому), котрі не здалися: Бандеру, Мельника, Шмуляка, Мудрого, Левицького, Чуйка, Базяка, й створює таким чином їм "пам’ятник нерукотворний". Зізнаюся: деякі прізвища я мусила гуглити й була вражена нашою сучасною обмеженістю. Наприклад, Петро Чуйко — активний учасник національно-визвольних змагань із моєї рідної Житомирщини, і я про нього от тільки завдяки Вишні дізналася...

Тож враження дуже різнопланові й дуже неоднозначні. Та й поміркувати, добре поміркувати є над чим... 

Вид. "Дніпро, 1968

Мирослава Горностаєва "Вогнедан, Повелитель..."

До жанру фентезі я досі ставилася загалом прихильно, але назвати себе його фанаткою не посміла б жодним чином. Щось подобалося, щось — не дуже. Та я навіть Толкіна не читала! (І не треба закидати мене ганебними капцями))) Про ельфів знала лише те, що бачила в екранізації "Володаря перснів" і прочитала в Елеонори Раткевич (і якраз це було прекрасно!)

Однак віднині я починаю перетворюватися на фанатку, а ельфів просто обожнюю: прекрасні й благородні створіння! І спричинилися до цього Мирослава Горностаєва та її роман "Вогнедан, Повелитель...". До речі, невиданий роман, точніше, ціла трилогія про Ельбер. І це — дуже дивна для мене ситуація, бо за якістю сюжету, тем та ідей, а також художнього втілення ці твори анітрохи не поступаються перекладним, однак на книжкових полицях їх немає, натомість точиться дискусія про "справжнє українське фентезі". Та є воно, є — ось, просто треба руку простягнути й видати!

Утім, я відволіклася. Я ж про роман розповідаю. Хоча тут нічого ліпшого, крім: "Читайте!", не скажеш. Бо народи, котрі населяють планету Океан, де й відбуваються події, так нагадують українців та наших сусідів, що то сміятися, то плакати хочеться. Бо жителі Ельберу — країни, в якій мешкають люди й ельфи — носить вишиванки. Бо в романі пропонується цікавезна  версія походження ельфів, і вона мені, прихильниці наукової фантастики, дуже до вподоби! 

Сюжет захоплює так, що спати ніколи))) Він, до того ж, має геть непередбачувані повороти. От здається: зараз усе нарешті буде добре, бо це ж фентезі й могутні ельфи, а натомість все відбувається як... ні, не в казці, а в житті: стає ще гірше. Ні-ні, посміятися читачу також є з чого — одних алюзій на наших східних сусідів для цього досить))) І кохання також є. І прекрасні вірші японських середньовічних поетів (о, це окреме  й колосальне задоволення!). Й купа приводів для того, аби поміркувати (наприклад, чи можуть мирно співіснувати дві різні раси, де межа пристойного і непристойного, що визначає доля, а що — людина, чи варто мститися кривдникам, що таке віра й вірність вірі) До речі, про віру й релігію: ельберійці — сонцеслави, тобто язичники, які надто толерантно ставляться до тих, хто сповідує іншу релігію, говорить іншою мовою, має іншні погляди на життя. Вам це нічого не нагадує? Бо вони за це поплатилися...

Однак я не переживаю: авторка натякнула, що друга частина трилогії буде оптимістичнішою)) Тож я в передчутті...

Галина Вдовиченко "Сова, яка хотіла стати жайворонком"

 

Ми з сином щиро любимо героїв прочитаних нами дитячих книг Галини Вдовиченко: й усіх "36 і 6 котів-детективів", і "Чорну-чорну курку". Сова та Жайворонок, утім, стали винятком. 

Цей твір зовсім інший, ніж згадані мною. У ньому немає гумору, від якого читачі нестримно регочуть і на який ми очікували. Історія про Сову та Жайворонка радше нагадує традиційні байки, хіба що форма не віршована. Решта ж — практично один в один: двоє героїв-антагоністів, які уособлюють типові людські характери (нескладно здогадатися, які), нехитра алегоричність, трошки комізму (не плутати зі згаданим мною вище гумором), чітко сформульована мораль тощо. Мабуть, саме через цю відверту повчальність синові не надто припала до вподоби ця книга. Зате я оцінила художнє оформлення книги: стильно, оригінально й зі смаком.

Малювала Христина Лукащук, вид. "Чорні вівці", 2017

Анастасія Нікуліна "Зграя"

Схоже, я не на жарт захопилася підлітковою літературою, бо проходити повз новинки, котрі все більше заповнюють цю нішу (й це ой як тішить!) мені чим далі, тим складніше (і то не зумисне римування, а випадковий збіг, якщо що)))) Може, хочеться юність згадати, а може, підсвідомо готуюся до синового дорослішання й збираю інфу)) Однак у будь-якому раці отримую неабияке задоволення як читач, коли до рук потрапляє майстерно написаний роман.

Саме до таких я з чистою совістю відношу "Зграю" Анастасії Нікуліної. Її дебютну книгу "Сіль для моря" я якось проґавила, але з герями цієї приморської історії все одно зустрілася: авторка їх віртуозно ввела в нову книгу — лише  як елемент фону й масовки, однак натяк я зрозуміла)))

Герої "Зграї" — не зовсім підлітки, їм по 18–20 років, проте проблеми вони мають ті ж: самоствердження та самореалізація, стосунки з ровесниками й батьками, кохання, навчання тощо. Варто сказати, що цим хлопцям і дівчині пощастило: у них є паркур, а значить, є де сховатися від світу, куди спрямувати енергію, за рахунок чого підняти самооцінку тощо. У них є дружба — справжня, тобто неідеальна, зі сварками й конфліктами, з образами й пробаченнями, з надійним плечем поруч. Їм пощастило, адже, попри неприємності, проблеми й навіть загрозливу для життя ситуацію (ага, одну)), в них загалом усе гаразд: є батьки, які підтримають (в основному, звісно, бо інакше це був би фанатстичний твір))), є змога навчатися, є вільний час для тренувань, є мрії й плани на майбутнє... Загалом, можна навіть звинуватити авторку в надто світлому змалюванні дійсності, мовляв, аяяй, скільки у нас наркоманії, алкоголізму, безпритульних тощо, а ви про майже мажорів пишете!))) Зізнаюся: така думка й у мене майнула, й не лише в мене, вочевидь, бо в післямові Анастасія Нікуліна пояснює, чому так, начебто виправдовується за те, що її героям добре. Але ж у житті буває добре! Й про це також треба писати хороші цікаві книги.

"Зграя" прикметна ще й тим, що є свого роду посібником-вступом до паркуру. Авторка сама займалася цим... емммм... видом спорту? можна так сказати? Тож вона дуже в темі. І я тепер також))) І син — саме з ним ми відеоролики передивлялися. А ще у книзі живий-живий літній Львів, тож ми знову хочемо до міста Лева)) Коли там канікули починаються?..

Вид. "Віват", 2018

Павел Шрут "Шкарпеткожери повертаються"

Осінньо-зимова холоднеча й шкарпетки — нероздільні поняття. Тож саме час узятися читати продовження пригод шкарпеткожерів — дивних створінь, які харчуються... шкарпетками. Якщо вони є, звісно, — ці шкарпетки. Бо ж не скрізь така погода, як нині у нас за вікном. В Африці, скажімо, шкарпетки рідко хто носить, тож і шкарпеткожери там голодують. І їм треба гуманітарна допомога. І навіть місіонери-шкарпеткожери. Саме такими й стали батьки Хихотунця — головного героя трилогії, на пошуки яких подався наш уже улюблений шкарпеткожерчик у другій книзі трилогії.

Герой, до речі, нещодавно візуалізувався й ожив на екрані — мультиплікаційну екранізацію пригод цих прикольних істот радимо переглянути: знято цікаво, захопливо, а головне — картинка відповідає образам, створеним Ґаліною Мікліновою. Тож у нас із сином візуальний пазлик склався. І картинку доповнюватимемо далі, бо вже приступили до читання наступної, третьої, книги пригод любителів шкарпеток.

Ілюстрації Ґаліни Міклінової, переклад із чеської Олександра Стукала, вид. "ВД "Школа", 2018

Леся Ставицька "Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми. Евфемізми. Сексуалізми"

"Не бійтесь заглядати у словник: це пишний сад, а не сумне провалля..." Хрестоматійна цитата Максима Рильського якнайліпше характеризує словник авторства Лесі Ставицької — це справді дуже пишний сад з екзотичними плодами. Тобто плоди, цебто слова, найзвичайнісінькі, й усі ми якщо не регулярно якимись із них користуємося, то час від часу точно вживаємо. Ну, найцнотливіші, звісно, не вживають, ні-ні, однак чують, бо ж у житті зовсім обійти лайку а то й мат ніяк не вдасться. Проте чомусь усі серйозні словники штивно оминають таку лексику, роблячи вигляд, буцімто й справді "жопа есть, а слова нет", як у тій дитячій пісеньці говориться. Не вірите? Перевірте. Я ось спробувала спитати в СУМа про "дупу", він мені видав дугу, думу, душу, купу й іще кілька схожих слів, бо такого слова немає))) Те ж саме і з нібито нормальними словами "какати", "пісяти", "гівно", тож знайти в словниках "ненормальні" навіть і не сподівайтеся. Хіба що наткнетеся щось екзотичне, як-от "Лексикон львівський" (є такий словник на сайті "Словопедія"). Але виникає запитання: а житомиряни що, не какають???))))

Леся Ставицька цю словникову "білу пляму" затулила собою. Й лише їй відомо, скільки бруду вихлюпнулося за те, що вона посміла написати слово "срака", ствердивши тим самим існування і слова, й самої сраки))) Бо ж, виявляється, говорити — то одне, а в письмовому вигляді такі слова якось той... не комільфо вживати. Хоча вони активно використовуються в усному мовленні та в літературі, і багатий ілюстративний матеріал, зібраний авторкою, тому підтвердження.

Для мене найцікавішою частиною цієї книги стала теоретична, яка, по суті, є цілим науковим дослідженням походження такої лексики, лінґвокультурологічних проблем, національних особливостей, психо-емоційних механізмів її вживання тощо. Щиро раджу пошукати статті Лесі Ставицької на цю тему — почитайте, і вам не буде пекуче соромно, коли ви, вдарившись ліктем об двері, скажете те, чого не можна казати вголос. Бо лайка — то не просто лексема, яка щось позначає, то — ціла дія.

Другою цінною складовою словника я визначила бібліографію, точніше — список художніх книг, які тут цитувалися. І як би голосно не кричали цнотливі читачі про те, що сучасні молоді автори гребують чистотою мови, сюжетів і помислів, а от класики й визнані письменники — святі люде, й тільки їх мають читати дітки у школі, цей список свідчить про те, що живу мову використовувати й вони, ті саме святі люде: Володимир Винниченко, Володимир Даниленко, Оксана Забужко, Микола Лукаш, Марія Матіос, Панас Мирний, Валер’ян Підмогильний, Іван Світличний, Михайль Семенко, Василь Скуратівський, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Валерій Шевчук і навіть — о боже! — Тарас Григорович Шевченко, Великий Кобзар!

Про словникові статті вже ніколи й ніде писати. Та й нічого, бо їх треба читати. Щось побачиться вперше, щось зрозуміється по-іншому, дещо можна взяти на озброєння, над чимось пореготати до сліз — у будь-якому разі нудно не буде точно.

Вид. "Часопис "Критика", 2008

Сейра Макінтайр, Девід О'Коннел "Джемпіри"/Sarah McIntyre & David O'Connell - Jampires

Чудова книжечка для гелловінського читання, бо тут є вампіри — бууууу! Точніше, джемпіри — вампірчики, які смокчуть не кров, а джем із пампухів. Тож і самі створіннячка, й книга загалом — не страшні, а веселі та милі. Настільки милі, що є цілий сайт, присвячений цим прикольним істотам, — з іграми та розвагами, різними активностями, порадами, як намалювати комікс про джампірів, виготовити маску, зробити цілий костюм і самому перетворитися на одного з цих поціновувачів солоденького.

Хоча книжечка й розрахована на малюків, проте сина дуже зацікавили яскраві малюнки, а мене — мінімум тексту, з яким він сам впорається, та шрифт — курсив, наближений до писаних літер, котрі він почав вивчати в школі. Віршована форма оповіді та дуже вдалий переклад теж припали нам до смаку. Як і ідея напекти пампухів))) Тим паче, що ми за літо запаслися джемом та варенням на всі смаки, тож навіть гостей із Джемпірляндії можемо радо приймати)))

Переклад з англійської Тараса та Івана Малковичів, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2017