Василь Усатенко "Танці навколо штучного хріна"

Ну що, ще один відгук на книгу з картинкою замість обкладинки. Колись я на цьому зосередила свою увагу, й ту книгу... видали! Тож сподіваюся, що ця невинна магія слова помножена на передноворічні дива посприяє публікації й твору, про який хочу розповісти.

Василь Усатенко — мій ФБ-френд. Дотепний, начитаний, цікавий у спілкуванні. Працює в сільському господарстві, тож не дивно, що пише про те, що добре знає: про село й селян. Ну, ви вже зрозуміли, що головний герой — тракторист. Ні, не той колгоспник-ударник, про якого понаписувано багато чого в минулому столітті. А сучасний селянин-підприємець, який викручується, як може, працює як віл, намагається почати щось нове, хоча йому й страшно. Такі ж і його двоє найближчих товаришів. Автор не ідеалізує цих чоловіків, тому я їм усім повірила. І жінкам також, бо їх образи теж виписані досить докладно й природно. Й без ідеалізації також, звісно. Тому і їм віриш — отим ревнощам, заздрості, намаганню помститися чи врятувати когось.

Наскрізної сюжетної лінії у творі нема. Це радше просто історія про звичайне життя. Яка, втім, захоплює — завжди ж цікаво підглядати за кимось у шпарину. А тут складається враження саме такого підглядання, тобто знову говоритиму про природність описаного (якщо набридли мої повтори, можна не читати далі))) І мова природна — як люди балакають. І метафор у міру. І напруженість певних моментів викликає адреналін... Тож справді хочу бачити цю книгу з обкладинкою, як належить)))

п. с. А до чого тут штучний хрін, хтось спитає? )))

Петро Білоус "Діагноз"

Ще одна повість вченого-літературознавця Петра Білоуса, яка побачила світ цьогоріч, справила на мене дуже глибоке враження. Люблю книги, котрі не дають однозначних відповідей на запитання, що виникають у процесі читання. Люблю, коли прочитане змінює тебе зсередини — нехай і на дрібку. Люблю, коли герої складні, стосунки невизначені, оцінку вчинкам дати складно, а своє ставлення до описаного однозначно сформулювати неможливо.

У повісті "Діагноз" усе це є. І відкритий фінал теж (і це я також люблю). Тож майбутнє головного героя можна домалювати самотужки, виходячи з побажань, настрою й внутрішнього стану. Я особисто залишила б героя жити. Ні, в те, що він одужає й позбавиться усвідомленого ним діагнозу (спойлер — це не медичне, а радше духовне поняття), я не вірю, але раптом він припинить шукати непотрібне йому й спроможеться на щось пристойне?

Окрім внутрішніх душевних терзань головного героя, покинутого всіма (принаймні він так думає), у книзі змальовані перипетії університетського життя, причому без купюр, як воно є. Картинка неприваблива, але правдива. Трошки детективності додає сюжету життя хитромудрого підприємця, який поплатився за свою підступність. Сцена грози й кохання прописана так гарно, що я чула й грім, і солодкі стогони закоханих. Але найбільше зачепила за живе думка про те, що в правильному місці та спокої й вода лікує, а в умовах стресу захворіти можна від самих лише думок — це дуже близьке мені нині... Хочу в квітучий сад...

Видавець О. О. Євенок, 2019

Наталія Зубарєва "Кишка всьому голова"

Я досить довго працювала в медичній журналістиці, аби сприймати медичну інформацію не лише з точки зору пересічного потенційного пацієнта, а й трошки зиркати на неї з того кута зору, з якого її сприйматимуть лікарі. Тому, дочитуючи третю книгу Наталії Зубарєвої (першими в серії вийшли "Вальс гормонів" і "Вальс гормонів-2"), сумнівалася, кривилася, подекуди перевіряла інформацію. Однак досить високо оцінила відвертість авторки, яка повсякчас повторює, що дотримується принципів функціональної медицини, але не заперечує постулати доказової, закликаючи й одних, і інших лікарів об’єднатися, аби надавати ще дієвішу допомогу пацієнтам.

У книзі "Кишка всьому голова" йдеться про мікробіом — досить нове, але вже й досить популярне поняття. Це сукупність бактерій, які живуть у людському кишечнику й не лише і без яких ми не ми. У прямому сенсі слова. Пригадуєте "Війну світів" Герберта Велса? Хто там врятував Землю й людство? Отож бо. Але так само як прибульці не змогли вжитися з нашими бактеріями, ми не зможемо жити без них. Змісту книги не переказуватиму, звісно, задовгим вийде відгук, але я багато речей і порад авторки-лікарки на замітку взяла.

Крім цього, Наталія Зубарєва розповідає про користь і шкоду багатьох речовин, якими ми користуємося в повсякденному житті, починаючи від пластикових ємностей для їжі й закінчуючи милом та шампунем. Отут мені вже страшно стало й схотілося втекти геть із міста, аби купатися в річковій воді, їсти квашену капусту та вирощену власноруч картоплю й забути про дезодоранти, косметику й інші блага цивілізації))) Бо якщо вірити авторці, все це — отрута (крім органічних продуктів із цілою низкою дозвільних наліпок на упаковках). Мабуть, легше все-таки не вірити на всі 100 й жити спокійно, не остерігаючись кожної пластикової пляшки, баночки чи гелю для душа))) Проте деякі речі взяти на замітку варто, що я й зробила — наприклад, якимось дивним чином зубна пасла на моїй поличці вже змінилася органічною, а скляного посуду побільшало. Воістину ми всотуємо інформацію, а потім, часом і не завжди свідомо, використовуємо її)))) Тож те, що й про що читати, схоже, треба обирати прискіпливо.

Переклад Ірини Хомчук, вид. BookChef, 2020

Всеволод Нестайко "Чарівні окуляри"

Я вже розповідала, що син захопився творчістю Всеволода Нестайка. Так от — не минуло й двох тижнів, як він приніс із бібліотеки наступну книгу цього автора. "Чарівних окулярів" я в дитинстві не читала, тож пригоди двох друзів ми переживали разом.

Реальність, фантастичність і якась наївна казковість поєдналися в цьому творі дивним чином досить гармонійно. Навіть козачок на невидимому конику сприйнявся сином нормально. А що? Різне трапляється в житті, особливо коли тобі геть мало років))) А вміння пробачати, враховувати помилки, виправляти їх і змінюватися знадобиться всім, незалежно від віку.

А ще я зрозуміла, що редакторською роботою, яку часто ношу додому, виховала в сина прискіпливого читача. "Помилка!" — раз по раз обурювався він. І якщо інколи за помилку сприймав щось недочуте чи неправильно прочитане мною, то, як не прикро, справжніх помилок та хибодруків у цьому виданні теж не бракувало. Що ж, принаймні редакторські навички в дитини вже сформовані))) А ще він виявився дуже послідовним. Яку книгу наступною він приніс зі шкільної бібліотеки, як гадаєте?))

Ілюстрації Юлії Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2012

Сергій Жадан "Життя Марії"

Такої пронизливої поезії давно не читала. Вона підіймала в мені найсокровенніше, і то настільки. що часом я аж страждала від неможливості пережити всі ці суперечливі емоції насамоті...

Укотре захоплююся талантом Сергія Жадана відчувати людей. Зовсім-зовсім різних — від статі до світогляду. Відчувати глибоко, розуміти точно, передавати зрозуміло й транслювати світові те, про що більшість із них (нас!) мовчать і в чому не зізнаються навіть собі. 

Більше сказати про книгу нічого - її треба читати. Хіба ще зауважу, що до збірки увійшли й переклади Чеслава Мілоша та Рільке, а чорно-біді фотоілюстрації вдало поглиблюють відчуття. Здебільшого болю й безвиході...

Фотографії Іллі Павлова, вид. Meridian Czernowitz, 2015

Ентоні Берджес "Механічний апельсин" / Anthony Burgess - A Clockwork Orange

Якщо не зважати на Ірвіна Велша, то це — найприкріша, найвідразливіша й найправдивіша книга, яку мені доводилося читати. Правдива не в тій частині, де йдеться про перепрограмування особистості головного героя, а про жорстокість і її сприйняття схильними до неї особами. Герої роману — підлітки, школярі, які накачуються наркотиками й розважаються, нападаючи на випадкових перехожих, грабуючи крамниці, ґвалтуючи жінок... Однак найстрашніше не це, а те, що такий стан речей для хлопців — норма. Мабуть, я нині схожа на занудну тітку, яка читала надто правильні книги, жила тихим праведним життям і щонеділі ходила до церкви. Однак це не так. Але все одно всі мої знання про жорстокість світу й людей не заважають жахатися...

Проте книга не лише про це. Вона про значно більше: позбавлення людини свободи вибору. Навіть такого дивного, як вибір між однією неправильною з точки зору людей і моралі дією й іншою — ще гіршою. Бо хіба таке ув’язнення особистості в чітко окреслених рамках вибору не є такою ж жорстокістю, як і, скажімо, вбивство?

Роман належить до тих, які провокують дискусії. Навіть якщо дискутувати доводиться із самим собою. І, як на мене, саме в таких дискусіях і народжується та істина, яка є істинною саме для тебе...

Переклав із англійської Олександр Буценко, вид. "ПП "Рідна мова", 2019

Ено Рауд "Пригоди Муфтика, Півчеревичка та Мохобородька" / Eno Raud - Naksitrallid

Як же мені хотілося перечитати книгу, котра в дитинстві була однією з найулюбленіших! Трьох героїв-друзів із дивними іменами й дивною зовнішністю (вони дуже маленькі чоловічки, щось на кшталт гномів, естонською — наксітрали) я запам’ятала на все життя, так вони мене чимось вразили. А от чим саме — згадати було годі.

Читаючи синові дві перші історії з серії — "Котяча облога" та "Пацюча фортеця", я намагалася повернутися у своє дитинство й зрозуміти, що ж такого тоді знайшла в них. І, здається, здогадалася: чоловічки понад усе люблять справедливість і... природу. Ліс, звірі, дерева — все це я обожнювала так само, як і вони. І найулюбленішим героєм був, звісно, Мохобородько — такий собі лісовичок, у бороді якого росли брусниці й вилуплювалися пташенята, а ще її можна було запарювати для лікувального чаю.

Герої книги дуже характерні. Їхні діалоги навіть читати хотілося, імітуючи різні голоси. Спокійний врівноважений Мохобородько, романтичний самотній поет Муфтик, запальний  і емоційний Півчеревичок — усі вони різні, але це не заважає їм бути друзями. А ще в книзі багато котиків, яких син обожнює. А ще вочевидячки стає зрозуміло, як те, що становить загрозу, може стати тим, що рятує. А ще це просто цікаво...

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад Олексанра Завгороднього, вид. "ВД "Школа", 2016

Мирослава Горностаєва "Життєпис Білого Ворона"

Від дня мого знайомства з Ельбером Прекрасним, його Повелителем Вогнеданом та жителями цієї чарівної країни минув рік. А в книжковій історії — три століття. Саме стільки часу знадобилося для того, аби ельберійці зібралися з духом і силами й повстали проти загарбників. Для цього потрібно було повірити в пришестя нового Повелителя (Месії, Вождя — читайте, як хочте) й об’єднатися навколо нього. Нічого не нагадує? Бо мені трилогія Мирослави Горностаєвої про Ельбер дуже й дуже перегукується з нашою дійсністю. От тільки картинка там яскравіша, герої характерніші, події динамічніші, ніж у наших вікні, стрічці ФБ чи на екрані телевізора...

Про українське фентезі, яким щиро захопилася, я достатньо писала у своєму блозі, аби нарешті цілком усвідомити, що воно існує: оригінальне, захопливе, яскраве. І це прекрасно, не побоюся голосного слова! Прекрасно й те, що книги цього жанру українських авторів видають, про них говорять, їх купують і читають. Щоправда, трилогії "Ельбер" Мирослави Горностаєвої (а книга, про яку розповідаю, — друга її частина) це не стосується: всі знайомі мені твори цієї авторки існують лише в електронному варіанті. А ще — у вільному доступі, що не дає талановитій письменниці жодного матеріального зиску, хіба що окрім прихильності читачів.

Отож про сам роман, нарешті. Це сповідь Білозіра, або Білого Ворона, який був вихований ельфом, хоча народжений моанським покидьком. Оце протистояння між переданим у спадок і вихованням було дуже цікаво спостерігати. Герой не уникнув помилок — ми їх практично всі робимо в період загострення юнацького максималізму, та ще й коли потрапимо під вплив сильної особистості. Але далеко не всі вміємо визнавати свої помилки, й іще менше готові виправляти їх — навіть ціною відмови від життя. Герой зміг. І тому, очевидно, авторка залишила його жити (на противагу героям першої книги "Вогнеден, Повелитель...". Ба навіть такий собі геппі енд влаштувала. І це було прекрасно! Тож далі точно буде (третю книгу вже залила в рідер)))

Всеволод Нестайко "Пригода в кукурудзі"

Соромно зізнатися, але з творчістю Всеволода Нестайка син познайомився... сам. Узяв цю збірку в шкільній бібліотеці. Прочитати сам на ГПД не подужав, тому приніс додому, аби надолужити перед сном (є у нас така традиція). Я почала читати і... пропала. Повернулася на -дцять років назад, у своє дитинство, бо ж практично всіх героїв усіх оповідань, котрі увійшли до цієї збірки, добре пам’ятаю, як і обставини, в яких вони живуть (здебільшого це радянське село).

Проте найцікавішою була реакція сина, який виріс на Гокінґівському Джорджі, сучасних ілюстрованих енциклопедіях, зарубіжній пригодницькій літературі. Він так захопився, що, здавши цю книгу в бібліотеку, приніс звідти... чергове видання Нестайка)))

І я його розумію: герої культового (не побоюся цього слова) дитячого письменника такі живі-живісінькі, що мимохіть починаєш читати діалоги на різні голоси, хекати від бігу чи хлипати, бо сумно. Про них не дізнаєшся — з ними проживаєш кожну їхню пригоду, якою б вона не була. І неважливо, де й коли відбуваються події: у тій пресловутій кукурудзі півстоліття тому чи практично на сусідній вулиці позавчора — дитячі емоції ж не змінюються, як і проблеми та радощі.

А щойно я втямила ось що: добре, що син сам знайшов автора, який — я впевнена — стане одним із улюблених. Бо це вже виключно його, а не мій вибір. І добре, що цей вибір тішить не тільки його, а й мене))) Принаймні, наразі)))

Ілюстрації Юлій Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2011

Павло Дерев’янко "Аркан вовків"

У мене вже є низка читацьких звичок, до яких додалася ще одна: наприкінці року занурюватися у щось містичне й українське. Тогоріч це був "Лазарус" Світлани Тараторіної, а нині — "Аркан вовків" Павла Дерев’янка. Зізнаюся: від обох отримала колосальне задоволення, бо читати їх, насамперед, цікаво! А хіба це не головне для книги? Якщо скажете: "Ні!" — не помилитеся. Крім захопливого сюжету потрібне і ще щось, аби зачіпало за живе. В обох випадках це була українська міфологія, замішана на язичництві, до якого я дуже небайдужа. 

Однак повернуся все-таки до цієї конкретної книги. Вона писалася, аби бути продаваною. Й ані автор, ані літагентка (саме так, у нас уже з’являються люди цієї професії) не прогадали: на роман очікували ще до виходу, про нього говорять, на нього звертають увагу (мене навіть пригостили цукеркою у метро за те, що я дозволила роздивитися обкладинку)))), його купують і читають. І це — результат не тільки й не стільки таланту, скільки скрупульозного розрахунку попиту читацького ринку й цілеспрямованої роботи.

Але я не про те: якщо вам здалося, що я намагаюся зайнятися літкритикою замість написання звичайних відгуків, то це справді лише здалося))) Цей блог — місце не для аналізу, а для емоційних вражень. Тож про них: мені роман дуже сподобався! І легкістю тексту, й захопливим пригодницьким сюжетом, й оригінальністю фентезійного світу (трошки альтернативної історії, трошки магії й містики, трішки міфічності), й характерними героями-характерниками (тавтологія зумисна), й українськістю. Реальні історичні події та постаті тісно переплітаються з вигадкою, однак це не нівелює їх, а навпаки — підносить, хоча б тому що привертає увагу. Пояснення суті козаків-характерників, перемішане з вовкулаками (ой скільки про них я чула в дитинстві від бабусі!), начебто й відкриває таємницю, однак не розкриває всіх карт. Відвертий натяк на те, що "далі буде", — не тільки вдалий маркетинговий хід, а й обіцянка продовження задоволення від читання. Тож не знаю, хто як, а я чекатиму наступні книги — автор бо пообіцяв  цілу трилогію "Літопис Сірого Ордену"! Тож перо, чи то пак клаву йому в руки)))

Вид. "Дім Химер", 2019