Іван Андрусяк "28 днів із життя Бурундука"

Давненько я не відчувала такої боротьби протиріч в оцінці книги. (Нещодавно прочитаний "Танець недоумка" Ілларіона Павлюка не рахується, бо то все-таки не дитяча література, а виключно мій досвід.) Історія, розказана Іваном Андрусяком, дотепна, гарно написана, ґрунтується на реальних якщо не подіях, то проблемах та відчуттях хлопчаків. Однак деякі речі мені дуже й дуже муляли.

Наприклад, те, що головний герой — школяр Івась Бондарук на прізвисько Бурундук — вважає всіх дівчаток тупими, недалекими й узагалі злом. Тобто не всіх — в одну він закохався, й вона, звісно, виняток із правила (хто б сумнівався!). І все б нічого, бо, як кинулися мені пояснювати інші мами-читачки, це все навсправжки. й для хлопчиків дійсно усі дівчатка — дурепи (так само як і для дівчаток хлопці — козли), мені написані чорним по білому великими літерами сентенції "Дівчатка — це зло!", "Кози" тощо різали не лише око. На реченні "А й справді, таке мале, та ще й дівчинка — а іноді може і щось розумне сказати" мене порвало. Тож не варто дивуватися, до подальше читання перетворилося у певний вихований процес.

Наприклад, в оповіданні "Алхімік" хлопчики підпільно дістали азотну й сірчану кислоти, аби розчинити золото, й бодяжили їх на кухні. Варили, гріли, чаклували — і нічого їм не сталося. Тоді як в реальному житті всі потруїлися б...

Або ж похід на дискотеку в історії про любов "Завдання з фізики". Це не просто розповідь, а ціла інструкція про те, як "справжні мужики" ходять на танцюльки — а без "сугріву" у вигляді дешевого шмурдяка чи пива справжніх мужиків не буває. Де взяти гроші, як купити алкоголь, де никатися, аби його випити — все докладно. І коли за лише згадку про алкоголь у "Бабусі-бандитці" Девіда Вольямса автора й мене як читачку ледь віртуально не побили, то що говорити про це?

Докладно розповідається й про те, для чого всі ходять на дискотеки: позажиматься, шури-мури покрутити, "а коє-хто і єщьо шо-то". Ні-ні, я теж ходила на дискотеки, й так воно і є для більшості, але ж і винятки також є. Однак дівчата, які не бухають і не дають залізти за пазуху, — "прибацані, або ті, яким нема чого втрачати, але, може, вони ще на щось надіються". Поширена думка, не заперечую — але ж не настільки цінна, аби її транслювати юним читачам, а відтак подавати як єдино прийняту норму (іншого варіанту норми в книзі нема, а святе незнання Бурундука, як може бути сприйняте за протилежну думку, сприймається читачем як тупість, бо саме так подається в книзі).

Щодо прийнятих у суспільстві норм, то оце стало крапкою: 

"...Це хорошо, шо ти нормальним чєловєком стаєш. А то я вже, знаєш, думав шо-то підозрювать. Придивлявся, чи в тебе часом голубізна в очах не світиться...

— Що світиться? — здивувався я.

— Ну, що, може, ти ето... сінєнькій..."

Без коментарів...

Я дуже люблю дотепність та словесну майстерність Івана Андрусяка, дуже! І в цій книзі він собі не зрадив у цьому плані. Історія про зніщє (яєчко, з якого можна виносити антипка), старий креденс із шашіллю, сповнений історій людей, котрі пішли в засвіти, — це дуже цінно! Шпигунські записки Бурундука, котрий вистежує симпатичну йому дівчинку, й аж дві торби прального порошку — це дійсно смішно. Але коли ми (принаймні я) прагнемо створити для наших дітей суспільство, в якому нема "ВКонтактє", нема гомофобії, мінімум кривого суржику й максимум поваги до інших, то чи не варто спочатку припинити транслювати це як норму?

Художник Ганна Осадко, вид. "Фонтан казок", 2019

Суза Кольб "Вівсяна банда. Невже це любов?"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Schmetterlinge im Ponybauch

Тема для весни — актуальна: любов. Шоко зустрів біленьку поні Ельфу, в яку закохався. Однак в четвертій частині "Вівсяної банди" важливо не це, а прагнення поні допомогти іншій конячці й порятувати її від жорстокого поводження господаря.

Я мимохідь шукаю в дитячих книгах чогось такого, що міг би перейняти собі син. Тут це була готовність Шоко та його друзів допомогти комусь іншому. Вони розуміли, що можуть бути покарані. Розуміли, що Ельфа навряд чи залишиться разом із ними навіть за умови успішної реалізації плану. Розуміли, що порушують багато правил. Однак мета була більшою за всі ці нюанси. 

Не знаю точно, які висновки з цієї історії зробив син, а я от багато про що замислилася. Мене, як і все моє покоління, постійно вчили бути чемною, виконувати вказівки старших (чи то за віком, чи за посадою), не порушувати правил, не виходити за огорожу загону, в який тебе поставили, їсти, що дадуть, і жити, як заповідав... ну, тут уже деталі неважливі. Й усе це призвело до того, що ми маємо наразі в Україні версії 2020. Лишається сподіватись, що діти виростуть іншими. В тому числі й завдяки книгам, які читають.

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Курт Воннеґут "Колиска для кішки" / Kurt Vonnegut - Cat's Cradle

"Колиска для кішки", на думку багатьох знавців творчості Воннеґута, — про відповідальність творця за своє дітище. Йдеться про вченого, котрий доклався до створення ядерної бомби — людину загалом не від світу цього. Він дійсно займався наукою здебільшого задля науки, а от насправді відповідальними за вибух ядерної бомби були зовсім інші люди — прості й не дуже. Саме вони виносили ідею, склали план, розробити стратегію, прикинули кількість жертв, вирішили, що це — дрібниця й натисли на кнопку. І те, що науковець зрештою розробив лід-9, стало наслідком діяльності усіх цих людей. Однак відповідальності за це все одно ніхто з них не взяв на себе, ба навіть не усвідомив своєї причетності...

Книги Курта Воннеґута варто включати до навчальних програм школи (до речі, вони там є, хтось знає?), вишів й просто списку обов’язкових для прочитання книг. Чому? А щонайменше для того, аби майбутнє людства було трошки іншим, ніж його бачить автор. "Він не пророк і не може нічого знати напевне!" — скаже мені багато хто. Але тут і знати напевне не треба — варто лише уважно озирнутися навколо і провести лінії розвитку сюжетів трошечки вперед.

Червоною ганчіркою для мене особисто стала тема війни й загиблих у ній. Фрагмент із виступу посла Мінтона — яскраве пояснення цього: "Я не стверджую, що діти на війні не вмирають як личить чоловікам, коли їм доводиться вмирати. До їх вічної честі та нашого вічного сорому, вони дійсно вмирають як чоловіки, щоб ми потім могли мужньо святкувати патріотичні дати. І все ж таки вони залишаються вбитими дітьми. Тому я пропоную вам, якщо ми бажаємо віддати нашу щиру повагу сотні загиблих дітей Сан-Лоренцо, давайте висловимо в цей день презирство до того, що вбило їх, — до дурості та злості всього людства. Можливо, згадуючи про війни, ми мали б скинути одяг, пофарбувати себе в синій колір, стати рачки та хрюкати, мов свині. Це точно було б доречніше, ніж благородні промови, майоріння прапорів і залпи добре начищених гармат". 

Бо за всі війни відповідаємо ми всі, як би пафосно це не звучало. Людство радше погодиться на черговий "хрестовий похід" чи ж бойню номер N , ніж на те, аби посунутися зі своїми інтересами й не допустити самознищення. А до того, що описав Воннеґут у "Галапагосі" лишилося небагато — якийсь мільйон років... 

А поки що ми створюємо засоби знищення (фізичного, ментального й духовного), розвиваємо релігії, які допомагають перетворювати особистостей на гвинтиків і частинки натовпу, радо самі стаємо майже рибами з Галапагосу, бо так легше й простіше пережити своє існування. Тоді навіщо воно взагалі?..

Переклад із англійської Аліни Немирової, вид. "Клуб Сімейного Дозвілля", 2016

Ельвіра Леоненко, Неля Раіна, Наталія Тищенко "Щоденник Challenger"

Чи читають підлітки книги з психології? Про те, який складний у них вік, як важливо бути зібраними й відповідальними, як їхні сьогоднішні вчинки відгукнуться в дорослому майбутньому, й іще про тисячі "як"? Навряд чи. Проте інформація про всі ці "як" і їх наслідки, а головне — про те, яким чином впоратися із собою, дуже важлива для підлітків. І я просто вау як вражена тим, що шлях достукатися до дітвори знайшли саме українські автори, які створили неймовірний щоденник "Challedger".

Чому я пишу про нього як про книгу? А тому, що це і є напівкнига: тут тексту стільки ж, а то й більше, ніж місця для щоденникових записів. Власне, тут потрібно не просто записувати все, що спаде на думку, а виконувати певні завдання, які допоможуть ліпше зрозуміти себе, змінитися, "стати кращою версією себе". Всі завдання — творчі, тож їх можна назвати своєрідною арт-терапією. Арт-об’єктом є й сам щоденник: ілюстрації яскраві, динамічні, чудово поєднуються із завданнями, до того ж надрукований він на папері високої якості, аж у руках тримати приємно.

Про що ж книга-щоденник? Наприклад, про те, що помилятися не страшно, хоча в школі й переконують, що це неприпустимо. Кожен фейл — такий же крок до мети, як і успіх. А тому варто скласти свій ТОП фейлів і... не паритися. Я склала))) Або про те, як буває кепсько, коли ти щось сказав чи зробив, а потім шкодуєш: автори пропонують розібратися в своїх почуттях, вибрати шлях виправлення ситуації й розробити план, як не допустити подібного. І про те, що ми не можемо контролювати все навколо себе, а тому варто визначити речі, на які ми можемо вплинути, й ті, які не піддаються контролю. Перші можна змінити, а другі... Ну хіба я наразі в змозі припинити дощ за вікном і накликати літо? Ні. Так отож)))

Зізнаюся: спочатку хотіла залишити щоденник для себе (не смійтеся — у мене нині теж своєрідний перехідний вік))) Потім вирішила, що справедливо буде все-таки подарувати його племінниці, як і планувала. А потім майжевосьмирічний син, котрий роздивлявся щоденник, спитав, чи можна йому такий же, бо він хотів би писати в ньому. Й от зараз гортаю заповнені кривеньким почерком молодшого школяра сторінки й дивуюся: як швидко дорослішають діти і як багато чого ми про них не знаємо, навіть коли впевнені, що дуже-дуже близькі...

Ілюстрації Ірини Гусєвої, вид. "Середняк Т.К.", 2020

Максвелл Мольц "Психокібернетика" / Maxwell Maltz - Psycho-Cybernetics: Updated and Expanded

Я, певно, належу до тієї купки надміру самовпевнених людей, які не потребують / не хочуть / не люблять / не сприймають повчань щодо того, як їм жити. Це стосується й живого спілкування, й книг, і супермодних нині тренінгів тощо. Ні-ні, я не стверджую, що все написане / розказане — маячня, я виключно про свій скепсис до подібного "перезавантаження". Однак у цьому мінусі є й свій плюс: критичне ставлення дає змогу відсіяти зерно від полови (наскільки я на це здатна, звісно, зі своїм незначним досвідом поглинання такої інформації))))

Власне, цей вступ вів до того, що мені трапилася книга, про яку хочу розповісти без зайвого критиканства. Тому що критикувати ліпше наслідувачів, так буде справедливо, а от Максвелл Мольц був одним із першопрохідців того, що ми нині називаємо психологією самодопомоги. Саме він 60 років тому сформулював оті поширені нині постулати про "візуалізуйте й отримаєте", "будьте впевнені в собі й досягнете", "відчувайте щастя тут і зараз, бо вчора й завтра — то все не насправді" тощо. Десь таке вже чули-читали? Авжеж! Бо після Мольца ці установки повторюють (і ще повторюватимуть) багато гуру самодопомоги. (Задля справедливості варто зазначити, що й до Мольца про це говорили інші, однак він, на відміну від багатьох своїх наступників, їх багато й влучно цитує.)

Термін "психокібернетика" Максвелл Мольц (пластичний хірург за фахом, до речі) вигадав для позначення механізму, за яким він спостерігав тривалий час. Люди, переконані у своїй нікчемності, залишалися такими ж навіть після вдало проведеної пластики. І навпаки: часто розмова з пацієнтом давала змогу виправити його життя й без хірургічного втручання. Мольц зрозумів, що робота зі своєю свідомістю, програмування розуму як машини на досягнення певних цілей, вміння керувати емоціями здатні допомогти людям позбутися негативу й прожити значно щасливіше життя. Як це працює і яким чином цього досягти, він і розповідає у "Психокібернетиці".

Я прочитала книгу значно швидше, ніж радить це робити автор. Практичні заняття (навички розслаблятися, працювати зі своїми травмами, налаштовуватися на успіх і позитив), розраховані на щонайменше 21 день, я, зізнаюся, пропустила. Однак надолужую, зокрема під час занять йогою, коли тіло й розум дійсно розслаблені достатньо, аби методика Мольца почала діяти... До чого це призведе — подивимося))) А поки що запишу тут для себе, що наразі це найкрутіша книга із самодопомоги з тих, котрі мені потрапляли до рук.

Переклад з англійської Тетяни Семигіної, вид. BookChef, 2020

Ульф Старк "Золоте серце" / Ulf Stark - Guldhjärtat

Це лише друга книга відомого українським читачам завдяки ВСЛ шведського письменника Ульфа Старка, яку ми прочитали з сином. Перша — "Чи вмієш ти свистати, Юганно?" — і сина, й навіть мене, за словами дитини, аж надто "засумила". Оповідання дуже теплі, дуже щирі й дуже сумні — бо про смерть.

Тому "Золоте серце" й лежало на поличці з нечитаними книгами досить довго — майже рік. Однак воно того було варте, бо книга прочиталася якраз вчасно, аби сприйняти не лише розумом, а й відчуттями описані в ній літо й озеро, дерева й птахів, перші симпатії до дівчинки й пошуки шляху до її серця. 

Проте найбільше мене вразив не вибір хлопчика, зроблений ним спонтанно, а ставлення до цього його мами та вчителя гри фортепіано. Замість конкурсного твору Людвіґ зіграв пісню, котру наспівувала дівчинка. Він не переміг у конкурсі, ба навіть участі йому не зарахували, однак здобув щось значно більше. А головне — дорослі його не сварили за це, а навпаки — підтримали. От цьому нам іще вчитися й учитися...

Ілюстрації Марти Кошулінської, переклад зі шведської Галини Кирпи, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Ілларіон Павлюк "Танець недоумка"

Я просто розриваюся навпіл, намагаючись визначитися, хвалити книгу чи ж не дуже. Річ у тім, що цей досить очікуваний роман Ілларіона Павлюка викликав у мене абсолютно різнопланові емоції, причому перестрибування від "це круто!" до "та ну, серойзно?" траплялося різко й часто. Тому одразу натякну: якщо ви любите щось "важкеньке", як от Лю Цисіня або Ханну Райяніємі, — "Танець недоумка" не стане вашою книгою. Якщо ж вам до вподоби стара добра класична фантастика на кшталт Гаррі Гаррісона — ви оціните роман нашого земляка, бо я, наприклад, часом аж поверталася у дитинство (за винятком хіба що тих моментів, де згадуються кава та вейпи).

Хотіла спочатку про хороше, однак коли вже згадала про каву, то й почну з неї. Пригадуєте фантастичні серіали 60-х років? Коли за стрілками на очах героїнь та короткими спідницями одразу видно, коли знімали фільм, дарма що події відбуваються в далекому майбутньому. Як, власне, й зачіски з начесаними гривками видають 80-ті, а за років 20 ми безпомилково впізнаватимемо стиль 2000-х. Так от: наші 20-ті в романі безпомилково "паляться" посередництвом кави й вейпів. От читала, як герої постійно вмикають кавові апарати, вибирають між еспресо й американо, носяться з паперовими склянками, розкидають їх по чужій планеті, а кому щастить кавувати у спокійній обстановці, то ще й вейпами попихкують попід вікнами офісів службових іншопланетних будівель, й опинялася на улюбленому докарантинному Подолі з натовпами студентів і не тільки)))

Своєрідними "мінусами" в моєму сприйнятті стали й такі класичні ознаки космічної фантастики, як наявність на інших планетах гігантських комах, зокрема павуків (анумо скажіть, який фільм вам спав на думку?))), тирення людей і замотування їх у кокони (тут цілий список варіацій можна скласти). А ще я вочевидячки побачила фінал "Чужого", принаймні, атмосферу того переляку відчула... Ну, коли я про мінуси заговорила, то ще зазначу, що мене дуже напружували типові для нашого часу стосунки головного героя з дружиною: кохання нібито минуло, розуміння нема, однак їх міцно поєднують дитина, кредит на квартиру й інертність почати все спочатку. А ще невже жінка, дитина якої виросла з немовлячого віку, не може забезпечити себе сама жодним чином? У романі — ні (бо в дитини ж школа, гуртки й репетитори, й у хаті прибрати тра, обід наварити тощо))), тому й спонукає чоловіка погодитися на небезпечну, проте гарно оплачувану, роботу, й сама летить із ним колонізувати планету за межами нашої галактики...

...Отут моє критиканство вичерпується, й починається захоплення: попри всі ці типу недоліки історія виявилася неймовірною! Я повірила герою і його страху захворіти на спадкову генетичну хворобу, від якої загинули його дід та батько. Я повірила його дружині з мігренями й хвилюванням з приводу дивної поведінки чоловіка (він бо про хворобу їй ніц не казав, тримав усе в собі, як "справжній чоловік"). Я "побачила" далеку планету, змальовану так докладно, що відчувалися  запахи таємничої суничної квітки, опалого листя, гарячого металу двигунів. Я не могла зупинитися, женучись за сюжетом: він закручений настільки вдало, що тримає міцно-преміцно, не послаблюючи хватки ні на йоту. Я готова аплодувати Ілларіонові Павлюку за оті неймовірні повороти, коли те, що було очевидне кілька сторінок тому, виявляється неправдою, ти віриш у нову правду, яка... Так-так, ви здогадалися))) Основна ідея існування іншопланетного життя у вигляді паразита теж припала до вподоби — принаймні, для мене це було досить оригінально.

Але чи не найважливішим для мене стало пояснення механізму дії дитячих травм і їх вплив на життя дорослої людини. Герой не пам’ятав того, що з ним сталося в ранньому дитинстві, однак його підсвідомість зафіксувала певні установки, які значно псували йому життя. І знаєте, що допомогло чоловікові вийти переможцем із усієї цієї іншопланетної "багатоходовочки"? Усвідомлення тієї травми та її наслідків і звільнення себе дорослого, котрий замінив перелякану дитину.

А от фінал мене розчарував. Ні-ні, він крутий, хоч і очікуваний! Просто все закручено так, що крапки ані автор, ані читач не ставлять. А це означає що? Правильно: сподівання на те, що буде продовження, й очікування на нього... Не люблю чекати, страшенно не люблю)) Але доведеться...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга четверта: Піонери"

Ну що ж, у четвертій серії, чи то пак книзі "Кеплер62" юні поселенці все-таки дісталися місця призначення — планети Кеплер62е. Вона виявилася гарною, досить мирною й цілком придатною для життя. А ще... заселеною. Аж двома розумними расами: тупуватими орками й здатними читати думки шепотунами (так-так, тими самими істотами, з представником яких ми зустрілися в другій частині). 

Що б я не сказала далі — виявиться спойлером. Тому зазначу лише, що сюжет закручений дуже неочікувано.  Окрім виживання на новій планеті, Йоні має долати недугу, яка знову загострилася. Й із цією хворобою все дуже й дуже непросто!

Фінал емоційно коливається від трагедії до надії. Щоб її виправдати, довелося терміново читати наступну частину. А потім іще одну... Тож далі буде. А поки що дуже й дуже тішуся, що такого високого ґатунку книги з’являють й на нашому ринку. Тішуся, що саме ця серія запустила в сина те, що називається любов’ю до читання. Радію й за себе: буцімто дитяча література, а мені цікааааво! Значить, ще не все в моєму читацькому майбутньому втрачено))

Альгерд Бахаревич "Собаки Європи" / Альгерд Бахарэвіч - Сабакі Эўропы

Почати розказувати про цю книгу, мабуть, варто з дитячих спогадів. Я виросла на кордоні України з Білоруссю, говорила прекрасним поліським діалектом, у складі якого більше білоруської лексики, ніж української, й дивилася аж два телеканали: всесоюзний і білоруський (сигнал українського ТБ антени просто не вловлювали, далеко було). Так от: так склалося, що білоруська мова і є моєю справжньою рідною, а білоруська народна культура — фундаментом, на якому я потім надбудовувала все інше. Тож білоруську літературу я сприймаю дещо інакше, ніж іншу зарубіжну, бо для мене вона не зарубіжна, даруйте за каламбур)))

Щоправда, похвалитися тим, що добре знаю особливості сучасного літпроцесу Білорусі, ніяк не можу. Наразі читала лише те, що побачило світ українською у видавництві "Срібна папороть" ("Ніч дракона" Валерія Гапєєва й "Сім руж" Надії Ясмінської), та ще "Пантофлю Мнемазіны" Людміли Рублеўскай. Однак цього вистачило, аби втямити: я хочу більше!

І тут Всесвіт почув мене й запропонував почитати більше: 900 сторінок "Сабак Эўропы" Альгерда Бахарэвіча. І це було цудоўна!

Роман складається з шести частин, кожна із яких має повне право називатися окремим твором. Вони не поєднані сюжетно, тож сам автор пропонує читачеві міксувати їх як завгодно. Однак я читала в тій послідовності, в якій вони розставлені в книзі, й не пожалкувала. Частини, попри свою самодостатність, поєднуються якимись буцімто геть дрібними елементами: десь згадкою про людину, десь книгою, десь героєм, і навіть не реальним, а книжковим... Однак останній розділ розставив усі крапки над "і", а ще пояснив, до чого тут собаки Європи.

Розказувати про тематику книги складно: надто багато різного сплелося докупи. Скажімо, в першій частині "Ми легкі, мов папір" підіймається проблема інакшості (це на мій погляд, звісно). Чоловік із дитинства був не такий, як однолітки, і виріс інакшим дорослим. Ні, на позір він був звичайнісіньким, а от прагнення були іншими: не назбирати грощей і купити меблі чи авто, а створити щось нематеріальне. Й у нього вийшли. Неіснуюча мова бальбута (її граматика та словник додаються) почала жити самостійно. Героєві вдалося здійснити свою мрію, однак чи принесло це йому щастя. А іншим?

Події частини "Гуси, люди, лебеді" відбуваються в селищі Білі Роси–??, де замість ?? можна поставити число. Річ у тому, що це не дуже далеке майбутнє, Білорусь увійшла до складу великої російської імперії, й усі села тут пронумеровані й називаються Білі Роси (це дуже символічно для білорусів; кому цікаво — поґуґліть). Люди живуть, аби виконувати нехитру селянську роботу, й працюють, аби прожити життя. Хлопців забирають у військо, звідки вони рідко коли повертаються. Вчитель б'є дітей за непослух, старості селища носять хабарі, слово батюшки — закон... Така собі узагальнена напіврядянська-напівцарська дійсність російської імперії. Однак головний герой, хлопчина Мовчун, не вписується в цей циклічний процес виживання. Він розуміє, що десь на Заході є інший світ, й хоче його пізнати... Йому, здається, таки вдалося.

"Неандертальський ліс" вразив мене найбільше. Чому? Бо там йдеться про поліський ліс (елементарно ж))) У ньому живе стара Бянігна, така собі відьма-шептуха, до якої приїздять люди по допомогу. Однак читач сприймає світ очима Банігни, й тому він — світ тобто — поділений на дві частини: андертальський і неандертальський. Перший — звичайний, реальний, і страшний своєю реальністю і своїми цінностями, котрі змушують людей носити на собі "зайве". Це не одяг чи якісь речі, це емоції, думки, переживання, котрі нам насправді геть не потрібні! Така собі психологічна терапія на тему марноти марнот. І все було б нівроку, якби силу старої не схотів забрати собі Максим Кривічанін. Він майже все життя хотів, аби Білорусь відродилася в повній могутності. Й вирішив, що найліпше буде розпочати цей шлях із невеликої групи людей, відданих цій ідеї. Для цього він купив цілий острів, який виявився вбивцею... І в Кривічаніна нічого не вийшло. Ну, майже, бо в останній частині роману "Слід", події якої знову повертають нас у майбутнє (так, звучить дивно))), ми дізнаємося, що не все було марне, хоча й омріяного результату не принесло....

...Здається, я надто розігналася, й відгук займе ледь не ті ж 900 сторінок, як і книга))) Тому зупинюся. Не розкажу найголовнішого: чому "Собаки Європи". І про те, наскільки важливими для людей є книги зокрема й творчість загалом, не розкажу. І чому чоловіки в майбутньому носять сукні й колготки — теж мовчатиму. Й про спекотний Мінськ та капсулу часу не писатиму. Й причину того, чому в мене одразу по прочитанню роману виникло бажання його перечитати, не сформулюю. Однак вона є, а значить, книга справді цудоўна, а ще важлива для нас, українців, бо дуже багато речей настільки співзвучні нашим реаліям, що якби не мова, можна було б уявляти на місці білорусів нас, українців. Тому дуже хочеться, аби ця книга побачила світ українською. Сподіватимуся)))

Вид. Вільня: Логвінаў, 2017

Кіно. "#ящетут"

Колись цей блог починався як місце, де збираються різноманітні враження про книги, кіно, музику, подорожі, про все побачене/почуте/прочитане, варте моєї (і, сподіваюся, не лише моєї) уваги. Однак згодом перетворився на виключно книжковий блог — основна причина: нестача часу на написання відгуків. Зізнаюся: інколи й про книги пишу похапцем, аби зафіксувати, що й коли читала))) Але щойно додивилася фільм, про який хочу розповісти (а якщо зберуся докупи, то й не лише про нього))))

Франція, Бельгія, 2019, реж. Ерік Лартіго

Чим більше мені років, тим більше розумію/відчуваю, що/як життя минає. Тому хочеться брати від нього якомога більше й стати тією людиною, в шкурі якої буде добре. Саме про це й фільм #ящетут. Респектабельний француз, власник ресторану, батько двох дорослих синів реєструється в інстаґрамі й заводить знайомство з кореянкою. Йому мало такого спілкування, хочеться реальних розмов і реальної зустрічі, тож він одного дня збирає речі й сідає в літак до Сеулу...

Однак це не про стосунки чоловіка й жінки. Це про стосунки з самим собою. Зі світом. З його красою й різноманітністю. Це про те, що ніколи не пізно щось змінити: навколо себе й у собі. Це про любов у найширшому розумінні цього слова. І про свободу бути самим собою... І про сакури, які якраз зараз квітнуть — не пропустіть цього!