Я просто розриваюся навпіл, намагаючись визначитися, хвалити книгу чи ж не дуже. Річ у тім, що цей досить очікуваний роман Ілларіона Павлюка викликав у мене абсолютно різнопланові емоції, причому перестрибування від "це круто!" до "та ну, серойзно?" траплялося різко й часто. Тому одразу натякну: якщо ви любите щось "важкеньке", як от Лю Цисіня або Ханну Райяніємі, — "Танець недоумка" не стане вашою книгою. Якщо ж вам до вподоби стара добра класична фантастика на кшталт Гаррі Гаррісона — ви оціните роман нашого земляка, бо я, наприклад, часом аж поверталася у дитинство (за винятком хіба що тих моментів, де згадуються кава та вейпи).
Хотіла спочатку про хороше, однак коли вже згадала про каву, то й почну з неї. Пригадуєте фантастичні серіали 60-х років? Коли за стрілками на очах героїнь та короткими спідницями одразу видно, коли знімали фільм, дарма що події відбуваються в далекому майбутньому. Як, власне, й зачіски з начесаними гривками видають 80-ті, а за років 20 ми безпомилково впізнаватимемо стиль 2000-х. Так от: наші 20-ті в романі безпомилково "паляться" посередництвом кави й вейпів. От читала, як герої постійно вмикають кавові апарати, вибирають між еспресо й американо, носяться з паперовими склянками, розкидають їх по чужій планеті, а кому щастить кавувати у спокійній обстановці, то ще й вейпами попихкують попід вікнами офісів службових іншопланетних будівель, й опинялася на улюбленому докарантинному Подолі з натовпами студентів і не тільки)))
Своєрідними "мінусами" в моєму сприйнятті стали й такі класичні ознаки космічної фантастики, як наявність на інших планетах гігантських комах, зокрема павуків (анумо скажіть, який фільм вам спав на думку?))), тирення людей і замотування їх у кокони (тут цілий список варіацій можна скласти). А ще я вочевидячки побачила фінал "Чужого", принаймні, атмосферу того переляку відчула... Ну, коли я про мінуси заговорила, то ще зазначу, що мене дуже напружували типові для нашого часу стосунки головного героя з дружиною: кохання нібито минуло, розуміння нема, однак їх міцно поєднують дитина, кредит на квартиру й інертність почати все спочатку. А ще невже жінка, дитина якої виросла з немовлячого віку, не може забезпечити себе сама жодним чином? У романі — ні (бо в дитини ж школа, гуртки й репетитори, й у хаті прибрати тра, обід наварити тощо))), тому й спонукає чоловіка погодитися на небезпечну, проте гарно оплачувану, роботу, й сама летить із ним колонізувати планету за межами нашої галактики...
...Отут моє критиканство вичерпується, й починається захоплення: попри всі ці типу недоліки історія виявилася неймовірною! Я повірила герою і його страху захворіти на спадкову генетичну хворобу, від якої загинули його дід та батько. Я повірила його дружині з мігренями й хвилюванням з приводу дивної поведінки чоловіка (він бо про хворобу їй ніц не казав, тримав усе в собі, як "справжній чоловік"). Я "побачила" далеку планету, змальовану так докладно, що відчувалися запахи таємничої суничної квітки, опалого листя, гарячого металу двигунів. Я не могла зупинитися, женучись за сюжетом: він закручений настільки вдало, що тримає міцно-преміцно, не послаблюючи хватки ні на йоту. Я готова аплодувати Ілларіонові Павлюку за оті неймовірні повороти, коли те, що було очевидне кілька сторінок тому, виявляється неправдою, ти віриш у нову правду, яка... Так-так, ви здогадалися))) Основна ідея існування іншопланетного життя у вигляді паразита теж припала до вподоби — принаймні, для мене це було досить оригінально.
Але чи не найважливішим для мене стало пояснення механізму дії дитячих травм і їх вплив на життя дорослої людини. Герой не пам’ятав того, що з ним сталося в ранньому дитинстві, однак його підсвідомість зафіксувала певні установки, які значно псували йому життя. І знаєте, що допомогло чоловікові вийти переможцем із усієї цієї іншопланетної "багатоходовочки"? Усвідомлення тієї травми та її наслідків і звільнення себе дорослого, котрий замінив перелякану дитину.
А от фінал мене розчарував. Ні-ні, він крутий, хоч і очікуваний! Просто все закручено так, що крапки ані автор, ані читач не ставлять. А це означає що? Правильно: сподівання на те, що буде продовження, й очікування на нього... Не люблю чекати, страшенно не люблю)) Але доведеться...
Своєрідними "мінусами" в моєму сприйнятті стали й такі класичні ознаки космічної фантастики, як наявність на інших планетах гігантських комах, зокрема павуків (анумо скажіть, який фільм вам спав на думку?))), тирення людей і замотування їх у кокони (тут цілий список варіацій можна скласти). А ще я вочевидячки побачила фінал "Чужого", принаймні, атмосферу того переляку відчула... Ну, коли я про мінуси заговорила, то ще зазначу, що мене дуже напружували типові для нашого часу стосунки головного героя з дружиною: кохання нібито минуло, розуміння нема, однак їх міцно поєднують дитина, кредит на квартиру й інертність почати все спочатку. А ще невже жінка, дитина якої виросла з немовлячого віку, не може забезпечити себе сама жодним чином? У романі — ні (бо в дитини ж школа, гуртки й репетитори, й у хаті прибрати тра, обід наварити тощо))), тому й спонукає чоловіка погодитися на небезпечну, проте гарно оплачувану, роботу, й сама летить із ним колонізувати планету за межами нашої галактики...
...Отут моє критиканство вичерпується, й починається захоплення: попри всі ці типу недоліки історія виявилася неймовірною! Я повірила герою і його страху захворіти на спадкову генетичну хворобу, від якої загинули його дід та батько. Я повірила його дружині з мігренями й хвилюванням з приводу дивної поведінки чоловіка (він бо про хворобу їй ніц не казав, тримав усе в собі, як "справжній чоловік"). Я "побачила" далеку планету, змальовану так докладно, що відчувалися запахи таємничої суничної квітки, опалого листя, гарячого металу двигунів. Я не могла зупинитися, женучись за сюжетом: він закручений настільки вдало, що тримає міцно-преміцно, не послаблюючи хватки ні на йоту. Я готова аплодувати Ілларіонові Павлюку за оті неймовірні повороти, коли те, що було очевидне кілька сторінок тому, виявляється неправдою, ти віриш у нову правду, яка... Так-так, ви здогадалися))) Основна ідея існування іншопланетного життя у вигляді паразита теж припала до вподоби — принаймні, для мене це було досить оригінально.
Але чи не найважливішим для мене стало пояснення механізму дії дитячих травм і їх вплив на життя дорослої людини. Герой не пам’ятав того, що з ним сталося в ранньому дитинстві, однак його підсвідомість зафіксувала певні установки, які значно псували йому життя. І знаєте, що допомогло чоловікові вийти переможцем із усієї цієї іншопланетної "багатоходовочки"? Усвідомлення тієї травми та її наслідків і звільнення себе дорослого, котрий замінив перелякану дитину.
А от фінал мене розчарував. Ні-ні, він крутий, хоч і очікуваний! Просто все закручено так, що крапки ані автор, ані читач не ставлять. А це означає що? Правильно: сподівання на те, що буде продовження, й очікування на нього... Не люблю чекати, страшенно не люблю)) Але доведеться...
Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020
Немає коментарів:
Дописати коментар