Мохсін Хамід "Утеча на Захід" / Mohsin Hamid - Exit West

Цю книгу з нашої редакційної полички я обрала за її розмір. Збиралася у відпустку, знала, що часу на читання багато не буде, а валіза має бути не надто тяжкою (наскільки це можливо, коли їдеш кудись із дитиною й купою гостинців))), тож вибір впав на "Утечу на Захід" (220 сторінок і яскрава обкладинка — саме те, що потрібно)))

Однак насправді книга виявилася великою — за наповненістю сенсами й емоціями, місцями й думками, коханням і тим, що існує поза ним. 

Події відбуваються в безіменному східному місті, в якому йде війна. Спочатку вона особливо нікого не зачіпає: люди ходять на роботу й навчання, розважаються, планують майбутнє (ми, українці, щось таке, на жаль, теж переживаємо). Однак потім вона підходить упритул і змушує шукати шлях для втечі...

На фоні цих глобальних подій відбувається ще одна — не менш глобальна: зустрічаються двоє, які стають одним цілим. Молоді й такі різні, вони старанно шукають спільну мову, точки дотику й те, чим можна було би поступитися, аби себе не зрадити й коханого(у) не змусити робити це. Особливо цікавий тут образ дівчини. Надья ходить в чорній широкій накидці з покритою головою, хоча під нею — звичайні футболка з джинсами. Вона їздить на мотоциклі й мешкає сама, винаймаючи квартирку. Однак у мусульманському світі безпечніше маскуватися...

...Зрештою, все стає настільки погано, що люди мусять утікати з міста. Й тут вплітається містика — неймовірно органічно! Двері, як відчиняються в різних місцях світу, запросто можуть перенести в якесь інше місце. Й от люди починають мандрувати, втікаючи хто від чого (причини різні). Проте часто насправді вони втікають від себе. Це — ще одна тема книги, яка мене зачепила. Бо можна бути нещасним у великому будинку в пригороді Лондона і щасливим — у пустелі з мінімум найнеобхіднішого. Бо неважливо, де ти, головне — як ти почуваєшся й хто поруч із тобою.

...Звісно, це все призвело до засилля нелегальних мігрантів у багатих країнах. Теж актуальна й глобальна тема. Як нативи сприймають їх, а вони — місцевих, докладно описано на цих самих 200 сторінках. Тут же наведено нібито логічне рішення, яке здатне призвести до асиміляції чужинців і забезпечення їх роботою, житлом, соціальними гарантіями. Проте це не робить щасливими наших героїв, оскільки...

...Далі не буде. І так надто багато спойлерів у цьому невеликому відгуку на невелику книжку. Яка варта великої уваги, повірте.

Переклад із англійської Наталії Мочалової, вид BookChef, 2019

Донна Джексон Наказава "Янголи чи вбивці? Клітини, які змінюють медицину" / Donna Jackson Nakazawa - The Angel and the Assassin: The Tiny Brain Cell That Changed the Course of Medicine

На позір це книга про медичне відкриття. В анотації так і написано: йдеться про мікроглію — крихітні клітини, на які зазвичай не надто зважали медики й біологи. Аж доки не з’ясували, що ці клітини, активуючись для  виконання своїх основних завдань: прибирання відмерлих клітин й допомоги імунітету, — можуть значно нашкодити своєму власнику. Психологічні проблеми, когнітивні порушення, автоімунні недуги — часто це все наслідок неправильної роботи клітин мікроглії, які з янголів перетворюється на вбивць.

Однак насправді книга не лише про медицину. Вона про багато дуже й дуже важливих речей, нібито не дотичних до біології, які, проте, впливають на здоров’я кожного з нас. Авторка підіймає багато проблемних питань, які змусили мене подивитися на деякі речі під зовсім іншим кутом, дещо переоцінити, а щось і взагалі викинути з життя (принаймні постаратися це зробити).

Загальновідомо, що до багатьох фізичних хвороб призводять психологічні причини. Однак у нашому суспільстві про це говорити не можна! Чомусь бути хворим фізично — пристойно, а психологічно — ні. Стигматизація психологічного нездужання призводить до того, що про будь-які його прояви, як-от апатію, хронічний стрес, емоційне вигорання, депресивні розлади, люди воліють мовчати. Ліпше приховувати такі проблеми, ніж дозволити іншим вважати тебе ненормальним. Таким чином, ці невеликі спочатку порушення мають серйозні наслідки.

Статистично доведено, що найчастіше від психологічних порушень страждають жінки. Вони настільки зосереджені на тому, аби забезпечити добробут (у тому числі й психологічний) дітей і чоловіка, а часто — й усієї великої родини, що піддають себе надмірному емоційному й стресовому впливу. Відчуття нікчемності, провини від того, що ти не здатна забезпечити свою дитину всім, безсоння — це вже ознаки психологічного розладу. Хто у нас на них зважає? А найгірше те, що такі жінки не дозволяють навіть собі самим визнати: у мене є проблема. То як і хто має нам допомогти, якщо не ми самі? Отож...

Крім того, нині потрібно враховувати тиск соціальних мереж і показово щасливого життя. Це все викликає токсичне отруєння, особливо в підлітків (здебільшого в дівчат — теж статистика). Постійні й наполегливі підказки, як має виглядати тіло, які гендерні ролі мають виконувати дівчата, як чинити в тій чи іншій ситуації, аби тебе любили, поважали й заміж покликали, — це ніщо інше, як психологічне зґвалтування. І його дедалі більшає... Ніхто не відміняв і сексуального домагання — як у реалі, так і у віртуалі. До того ж з усіма стресами дівчата мають впоратися самі — у сучасному суспільстві, як правило, бракує розуміння та підтримки в сім’ї, адже ми всі дуже й дуже зайняті власними проблемами, з якими мусимо впоратися самотужки. Хлопці також, звісно,  страждають — соціальні вимоги щодо успішності й маскулінності ніхто не відміняв. Проте їх це зачіпає все-таки менше.

Коротко кажучи (хоча коротко вже не виходить)), оце-от все шалено впливає на фізичне здоров’я. Бо стрес — це адреналін. Адреналін одразу активізує імунітет (а раптом вас вкусить вовк, від якого ви наразі втікаєте, й треба бігом від бактерій, вірусів тощо позбавлятися?). Імунітет своєю чергою робить свою роботу й активізує мікроглію. А вона старанно включається в роботу, знищуючи в тому числі й синапси клітин головного мозку... Здається, коротко все-таки вийшло викласти механізм, описаний в книзі))) А докладніше й науковіше про нейроімунологію ліпше розкаже Донна Джексон Наказава.  

У книзі, крім згаданого, йдеться про методи лікування психічних розладів, деменції (хвороби Альцгеймера) посередництвом впливу на мікроглію. Докладно розповідається про методи нейрофітбеку — це коли мозок "тренують" не стресувати, а працювати іншими своїми клітинами (якось так))). Розвінчується усталене твердження про гематоенцефалічний бар’єр: уже доведено, що лімфосудини пропускають у мозок клітини, що відповідають за імунітет. І ще багато всякого-різного цікавого, викладеного доступно й науково водночас.

Переклад із англійської Лесі Бідочко, вид. BookChef, 2020.

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга шоста: Таємниця"

Фінал книжкового фантастичного дитячого серіалу видався напруженим. Мало того, що головного злодія нарешті викрито. Нам виявився... Втім, якщо я зараз про це напишу, мені не вибачать ті, у кого ця книгоепопея ще попереду. Заспокою лише, що всі живі, в міру здорові, перезимували вдало й дізналися багато нового.

Завершення книги багатообіцяюче. Тож ми з сином дуже сподіваємося, що за переклад українською продовження пригод дітлахів на одній із планет системи Кеплер62, куди їх відправили, аби людство змогло вижити хоча б деінде (бо на Землі все традиційно печально), видавництво BookChef також візьметься. У серії "Кеплер62. Новий світ" також шість частин. Там такі ж чудові, просто неймовірні ілюстрації (бо насправді це щось на кшталт графічного роману абощо), не менш заплутаний сюжет і багато нових пригод. А ні — доведеться вчити фінську))) Гарна мова, до речі...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із норвезької Ірини Куш, вид. BookChef, 2020

Том Батлер-Боудон "50 видатних книг. Психологія" / Tom Butler-Bowdon - 50 Psychology Classics: Who We Are, How We Think, What We Do

У мене віднедавна з’явився план: зібрати й прочитати якомога більше книг Тома Батлера-Боудона із його серії 50 Classics. Бо те, як він обирає й передає інформацію про найвидатніші праці науковців тієї чи іншої галузі, варте уваги (та й поваги також).

У цьому виданні зібрані 50 видатних книг із психології. Здавалося б, як можна переказати таку кількість розмірковувань, пошуків, відкриттів понад 130-літньої історії психології, вмістивши все це лише на 500 сторінках? Виявляється, можна, якщо ти — Том Батлер-Боудон)))

Розпочинається огляд книгою В. Джеймса "Принципи психології", написаною 1890 року. Логічно, чи не так? А оскільки автор поставив за мету хоча б частково пояснити читачеві людську природу, то тут знаходяться й "Тлумачення снів" З. Фройда, й "Розуміння людської природи" А. Адлер, й "Виміри особистості" Г. Айзенка, й "Архетипи й колективне підсвідоме" К. Г. Юнга. 

Із постулатами, викладеними в "Сексуальній поведінці жінки" А. Кінсі, мені хотілося посперечатися (звісно, від часу написання цієї праці минуло майже 70 років). Дещо із "Покори авторитету" С. Мілґрема дало змогу по-іншому оцінити певні вчинки конкретних людей. А над "Структурою розуму" Г. Ґарднера я довго розмірковувала й вирішили прочитати його книгу цілком.

Власне, саме для цього — визначити, що читачеві найцікавіше, й спрямувати його до літератури, яка дасть змогу поглибити необхідні знання, — й пише свої книги Том Батлер-Боудон. У насиченому інформацією, й науковою також, світі дуже легко заблукати, якщо рухатися без вказівників. "Психологія. 50 видатних книг" — саме така річ для зацікавлених у глибшому ознайомленні з цією наукою.

Переклад із англійської Тетяни Микитюк, вид. BookChef, 2020

Джордж Сондерс "Лінкольн у бардо" / George Saunders - Lincoln in The Bardo

Є в художній прозовій літературі така нібито неголовна для неї річ, як форма. Важливим вважають сюжет. Важливими є образи героїв і їх співзвучність читачеві. Важливо також, наскільки колоритною мовою написаний твір (хоча це вже нижчий рівень важливості). А от що важливого може бути у формі? Ну, поділено на частини й розділи. Чи там від першої або третьої особи йде оповідь (хоча я читала книгу, в якій розповідь велася від другої особи, і це було круто). Або ж є ліричні відступи, якісь вставки на кшталт листів тощо. Бо ж головне — цікавий сюжет!

У "Лінкольні у бардо" лінійного сюжету як такого нема. Ну, майже нема, бо переказати за потреби є що, але для цього буде достатньо кількох речень. Проте читання книги перервати мені особисто було складно — вона затягувала. Мені досі не траплялося нічого подібного за формою. та й за химерністю також (як і перекладачеві Андрію Маслюху, за його словами. До речі, майстерності перекладача я готова аплодувати стоячи!). Те, яким чином виклав історію Джордж Сондерс, спонукає читача самому змальовувати картинку й складати докупи пазли. А це я ой як люблю!

Текст книги має дві складові. Перша: цитати із книг і публікацій, які розповідають про смерть маленького сина американського президента Авраама Лінкольна — Віллі. Це настільки типовий зразок розбіжності в думках і судженнях, ба навіть у запам’ятовуванні фактів (опис місяця — чудовий приклад), що його можна використовувати як класичний зразок необ’єктивності будь-яких суджень. 

Друга складова: діалоги померлих, які зависли між цим і тим світами й мешкають на кладовищі, де поховали й маленького Віллі. Готичні декорації (бо події відбуваються на старому цвинтарі зі склепами, великими деревами, заплутаними стежками, поваленою огорожею, за якою хоронили чорних і бідних), химерні втілення (в одного з героїв було безліч очей, в іншого — величезний член, ще двоє зрослися тілами, а троє могли літати й викликати дощ із капелюхів...), прискіплива увага до особливостей мовлення різних людей (тут сплелися вишуканість і примітивність, чемність і лайка, логічність і маячня)... Усі ці деталі, попри свою нереальність, викликають ефект присутності в місці, якого не існує.

Не можу змовчати й про ті посили, які автор вплів у текст. Насамперед, це любов до життя. Елементарна така любов — до сонця й хмарок, до ягнят і жолудів, до людини й бога... Багато хто з героїв зрозумів це з неймовірною глибиною тоді, коли вже було пізно. Підозрюю, на нас теж чекає щось подібне, бо тішитися життю ми якщо й уміємо, то робимо це рідко. А з іншого боку, життя — це своєрідна пастка, в яку ми потрапляємо мимохідь і з якої єдиний вихід — смерть (але це не точно вихід). Говорить він і про гріх — не біблійний, а життєвий, а ще про його спокуту. Ці речі настільки відносні, що хтось, вбивши власну дитину, яка заважала насолоджуватися життям, вважає, що зробив усе правильно, а хтось каятиметься за те, що криво подивився на жінку. Оцінка Лінкольна — це окрема тема. І вічна, оскільки повторюється. Для одних він — герой і ледь не месія, а для інших — бездушний полководець, якій пожертвував життями тисяч, аби досягти того, що було перемогою на його особисту думку (знайомо, чи не так?).

Один із героїв ставить собі сакраментальне й банальне запитання: "Навіщо, Господи?". Після життя відповісти, навіщо було жити, легше, ніж за життя. Однак уже пізно. Тому варто думати про це сьогодні, тут і зараз... А ще читати хороші книги))

Переклад із англійської Андрія Маслюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019