Володимир Рафєєнко "Мондеґрін (пісні про смерть і любов)"

Давно я так не насолоджувалася текстом! Не історією, не сюжетом, не змалюванням образів, а саме текстом — словами, поєднаними у речення, й реченнями, що сплітаються в химерні картини й творять ще химерніші сенси. Густа гіпертекстуальність часом доводила мене до філологічного екстазу, а фінал нагадав один із найкрутіших фільмів з Леонардо Ді Капріо, бо насправді все виявилося зовсім-зовсім не так.

Магізм книги проявився ще одним дивним чином. Напівавтоматично заходжу у черговий вагон метро, втупившись, як завжди, в книгу, й краєм ока помічаю точно таку ж обкладинку десь збоку. "Видалося", — мелькнула мимохіть думка. Але все-таки я придивилася, і точно: це був "Мондеґрін" у руках жінки, яка так само здивовано-радісно позирала а мою книгу. Ми по-змовницьки посміхнулися одна одній і... кинулися дочитувати, бо й у мене, й у неї були останні сторінки роману.

Що ви не подумали б, читаючи цей заплутаний, як і сюжет книги, відгук, він (сюжет) у романі є. Головний герой — переселенець із міста Z, який шукає свого місця в Києві. Він тут чужий, бо східняк, а там він також був чужим, бо прагнув розмовляти українською. Там він був кандидатом наук, а тут — працівник із викладки овочів в одному із супермаркетів. Тож не дивно, що часом він сам плутає, хто він, який він і де він — проблема самоідентифікації нині ой яка гостра й болюча для багатьох із нас. А тут іще й Кобиляча Голова... Але не спойлеритиму. Просто захоплюся Володимиром Рафєєнком, який зумів сплести настільки вражаючий текст (зізнаюся: окремі сторінки перечитувала по кілька разів і часом навіть уголос!), і сучасною українською літературою, котра здатна пропонувати читачеві подібні твори.

Вид. "Meridian Czernowitz", 2019

Вільгельм Гауф "Малий Мук"

Якось у своєму дитинстві період отакого штибу казок — для вже не геть маленьких читачів — я пропустила або ж прочитала їх занадто рано, аби оцінити майстерність й глибину сенсів авторів. До таких творів належать і казки Вільгельма Гауфа. Син, який, власне, і приніс цю збірку зі шкільної бібліотеки, раз по раз спотикався об незрозумілі поняття чи зміст, закладений у нібито нехитрій на перший погляд оповіді. Зате я відверто насолоджувалася чарівністю описаного німцем Сходу, паралельно пояснюючи дитині купу нових слів і понять.

Ми, зокрема, обговорили питання релігій та протистояння християн і мусульман, а також деякі східні звичаї, котрі згадуються в казках. А ще — війни, які точилися між країнами Сходу й Заходу. Рабовласництво також було для нього чимось новим, як і зневажливе та зверхнє ставлення до євреїв (тут тем для розмов виявилося кілька, бо я згадала, що на деякі твори Гауфа стали підґрунтям для нацистської антисемітської пропаганди). Про чемне ставлення до старших і згадувати не потрібно — історію Карлика Носа пам’ятають усі. А слово "мутабор" і для нас стало кодовим під час деяких ігор)))

А ще вкотре оцінила ефект від перечитування книг зі свого дитинства. Це дуже емоційний процес, скажу я вам)))

Ілюстрації Юлій Радіч-Демидьонок, переклав із німецької Ігор Андрущенко, вид. "Країна мрій", 2011 

Марина Гримич "Клавка"

...А в кінці я плакала. Точніше, старанно стримувала сльози, які аж пекли мене, бо, по-перше, навколо були чужі люди, а по-друге, всього, що трапилося з українцями, та й досі трапляється, не оплачеш...

Головний герой роману, на мою думку, — не Клавка, як мало би бути з огляду на назву, а сумнозвісний пленум Спілки радянських письменників України 1947 року, на якому розгромили Яновського, Рильського й багатьох інших українських письменників, бо такою була вказівка партії. Події описують підготовку до пленуму, власне пленум, а ще те, як ті чи інші люди поводяться в цій ситуації, як змінюються, які риси в них проявляються, та й загалом як вони виживають у тих умовах, коли для цього ти маєш бути не собою, а гвинтиком, потрібним партії.

Доля Клавки — типова для того часу й тієї країни, а ще — тієї літератури соцреалізму (його стилістика подекуди впізнається і в цьому сучасному романі). Як і долі інших героїв роману. Нині ми їм співчуваємо, подекуди жаліємо, часом страхаємося того, що їм довелося пережити. Проте то було звичайне життя — з радощами й прикрощами, з добрими й не дуже людьми поряд, із мріями, планами, почуттями... Це все майстерно описано Мариною Гримич — легко, реалістично, просто, без зайвих описів, метафор, ліричних відступів тощо. Складається враження, що не читаєш книгу, а дивишся хороший фільм зі жвамим сюжетом і такими необхідними за законами жанру любовними перипетіями.

Проте це не фільм. Це цитати з виступів реальних людей, які критикували інших, знаючи, чим це може для них обернутися, які лицемірили й брехали — собі й партії, як би смішно це не звучало, які буцімто й жити повноцінним життям, але насправді мусили виживати, не маючи волі писати, як тобі велить муза, бо треба писати так, як тобі велить партія... Це насправді було: ти обираєш між своєю правдою й суспільним успіхом, між коханням і заміжжям, між забуттям і лицемірством. Та що там казати: цього й досі більше ніж доста — досвід виживання в радянських умовах дається взнаки навіть у тих, хто народився в зовсім іншій країні. Але це — тема іншої розмови...

Вид. "Нора-Друк", 2019

Гаська Шиян "За спиною"

Ця книга не про війну, як може видатися з огляду на обкладинку й відгуки інших читачів. Вона — про жінку. Одну окремо взяту молоду сучасну українську жінку, котра живе тут і зараз серед собі подібних і не дуже жінок (в основному саме про них ідеться в романі) в умовах війни, страху, різних нестабільностей тощо. Героїня — настільки узагальнений образ, що навіть імені спочатку не має... Воно згадується мимохіть кілька разів, я на нього навіть уваги не звернула б, якби хтось у ФБ не крикнув голосно: Марта — курва!))) 

Але ні, вона не така. Вона — нормальна. З нормальними переживаннями за коханого, котрий вирішив не косити від призову. З нормальними сльозами та істериками. З нормальним станом до й під час місячних ("о боже, там пишеться про кров на обідку унітазу, фу, кому воно треба!" — волав іще хтось із незадоволених читачів), із відвертим і природним сексуальним бажанням, і навіть потягом до жінки (теж "фу!", аби ви не сумнівалися, бо таке ж буває в розгнузданих курв, а писати ж маємо про вихованих і патріотичних українок, котрі чесно й вірно чекають коханих із війни))) 

Героїня нормальна, просто говорить про те, про що інші воліють мовчати, а то й брехати, аби хтось не сказав про них отого сакраментального "фу!". Бо ж ближніх треба любити (якщо не насправді, то на словах — обов’язково), нещасним — допомагати, а не зневажати їх, діточками — захоплюватися, а не боятися, і чоловіком, котрий в учебці, теж обов’язково захоплюватися, навіть якщо він нічого героїчного ще не вчинив, а то й не вчинить ніколи... Бо так прийнято в нашому суспільстві. Тож Марта — курва. Тим паче після того, як (увага — спойлер!) поїхала за кордон і завела там коханця. Аяяяй, як так можна! її хлопець — на Сході, а вона трахається з якимось французом! Ату її! Й авторку також, бо вона просто вирішила хайпонути на темах війни й сексу, й більше нічого, фу, фу й іще раз фу!

...Однак якщо ви не належите до тих, хто "фукає", то книгу варто прочитати. Хоча б для того,аби скласти власне враження. Або для того аби зрозуміти, як писала б я, якби нарешті взялася за перо (а мене до нього зазвичай тягне під час гострих нападів мізантропії))) Або ж від бажання поговорити з кимось схожим на вас, і до того ж анонімно))) Чи ж відчути, як накриває хвиля бажання від дуже майстерно описаних сцен сексу. Чи й полаятися досхочу, бо життя, курва, таки несправедливе, несправедливе до всіх, а особливо — до вас...

Недоліків у романі, звісно, вистачає, як же без них))) Наприклад, авторка розказує про все підряд, мов той акин, у книзі навіть є кількасторінковий перелік КВЕДів, які героїня (авторка) вважає недолугими. Є інформація про особливості роботі ІТ-індустрії й вітчизняної податкової, про підстаркуватих тіток й інста-фітоняшок у спортклубі, підлітків із пивом у супермаркеті, сіризну Василькова й незручний львівський автотрафік... Без багатьох цих та інших речей роман спокійно обійшовся б, їх можна було б викреслити з тексту, та й по всьому. Але хіба викреслиш щось "зайве" із життя? Ні... А роман про нього, про життя, яке воно є...

Вид. "Фабула", 2019

Крейн Джеллі "Довідник червоного каменю. Minekraft"

Мабуть, мамам сучасних дітлахів не варто розказувати, що таке "Майнкрафт". Цю гру, в якій можна творити (і витворяти))), визнано найпродаванішою в історії, а газета "Гардіан" поставила її на перше місце в переліку 50 найкрутіших ігор 21-го століття. Можна багато дискутувати з приводу того, добро несуть подібні комп’ютерні іграшки чи зло. Все залежить не лише  від кількості часу, проведеного дитиною (чи й дорослим) за екраном ґаджета, а й від його якості. І тут у пригоді стають поради, котрі сприяють розвитку творчих навичок. Це можуть бути відеоблогери (яких я особисто практично терпіти не можу, бо корисної інформації там зазвичай крихти) або спеціальні книги (а це я люблю, ви в курсі))) Тож коли син під час чергового візиту то улюбленої "Книгарні Є" вхопив до рук цю книгу й заявив, що він без неї не вийде, я тішилася-тішилася-тішилася)))

Тішуся й зараз. Бо книга, по-перше, авторизована — видана компанією Mojang, яку заснував автор гри Маркус Перссон, тож у якості інформації сумніватися нема жодної причини. А по-друге, у ній дійсно багато чудово поясненої й структурованої інформації щодо використання червоного каменю (хто не в темі — це своєрідна електропроводка))) Різноманітні конструкції — від найпростіших до досить складних, знайомлять читача й гравця з основними принципами роботи електричного струму, а ще — різноманітних поршнів, автоматичних приладів, цілих автоматизованих цехів, робота яких запускається натисканням однієї кнопки. Опанувати логіку конструювання й спорудження таких будівель — хіба не плюс для дитини? Отож-бо. У цій серії побачили світ іще кілька книг, тож далі буде...

Ілюстрації Раяна Марша та Джона Стажі, переклад із англійської Олексія Кондратюка, вид. "Артбукс", 2019 

Марина і Сергій Дяченки "Оскол"

Виявляється, я майже три роки не читала Дяченків. Захоплення створеними ними світами було таким неймовірним, що я вирішила зробити паузу, аби потім із новими враженнями почитати ще щось нечитане. Оскільки з великих творів непрочитаними лишилися одиниці, доводиться "наздоганятися" оповіданнями. І повірте: це теж неабияке задоволення!

До цієї геть невеличкої (менше 100 сторінок) збірки увійшли два оповідання й одне мікрооповідання. Воно дійсно мікроскопічне — буквально кілька сторіночок. І з відкритим фіналом, тож я бавила безсоння, вигадуючи продовження "Зовні".

Найбільше мене захопило "Згарище" — історія про психологічні травми, забуття, прокляття, прощення... А ще тут дивовижно змальований Флейтист — майже той самий, із відомої казки, та трохи інший. Це історія про страх бути собою, згадати себе, повернути себе — просто тому, що в іншому разі життя не життя, а банальне існування.

"Оскол" — історія про кохання. Таке щире й справжнє, що здатне на пожертву — своїх почуттів, потреб, себе самого. Як і скрізь у Дяченків, у світі, де живе Оскол, багато таємничого, неймовірного й часом алогічного. Але він прекрасний, бо там є сонце, бузок, вітер, життя... І любов...

Ілюстрації Михайла Євшина, вид. "Кальварія", 2000

Голлі Вебб "Детектив Мейзі Хітчінз, або Справа про смарагд, що зник"

Ще один книжковий серіал, який припав до вподоби й синові, й мені, — про пригоди детектива Мейзі Хітчінз. Цього разу дівчинка допомогла акторці Лотті Лейн, котра мешкає в будинку бабусі, знайти вкрадене у неї дуже коштовне намисто зі смарагдом.

Таємниці закулісного театрального життя — це ще один бонус цієї історії. Підступність і хитрість людей, котрі будь-якою ціною прагнуть нашкодити іншим, аби самим досягти успіху на звільненому шляху до досягнення мети — ще одна важлива тема, яку ми обговорювали з сином під час читання. 

Звісно, все скінчилося чудово, а на нас чекають подальші пригоди цієї незвичайної дівчинки-детектива. Прикро лишень, що в цій книжечці траплялися коректорські огріхи. Однак у перевиданні все буде виправлено, тож читачі зможуть отримати від неї належне задоволення.

Ілюстрації Меріон Ліндсей, переклад Олени Бабушко, вид. BookChef, 2019

Філіп Гук "Галерея пройдисвітів. Історія мистецтва й арт-дилерів" / Philip Hook - Rogues' Gallery: A History of Art and its Dealers

Як можна оцінити геніальність? Ні, не дати їй визначення, а скласти ціну? Які складові будуть у цій ціні? Що варто враховувати, а на що можна "забити"? А головне — яким чином переконати покупця, що ось цей шматок полотна, вкритий певною кількістю фарби, коштує десятки, сотні тисяч, а то й мільйони?

Про все це й не лише розповідає дослідник історії мистецтва Філіп Гук. Він створив цілу галерею портретів — ні, не пройдисвітів (хоча дехто зі згаданих у книзі арт-дилерів таким і був), а насамперед поціновувачів мистецтва. Звісно, вони заробляли неабиякі, а часом і дуже значні кошти, купуючи й продаючи полотна, однак якби не виникло цього виду бізнесу, хтозна, скількох відомих сьогодні митців світ утратив би! Бо багато хто з арт-дилерів виконували роль меценатів, підтримуючи й підгодовуючи художників, коли їм велося геть сутужно. Особливо це стосується таких новітніх на той час напрямків, як імпресіонізм, експресіонізм, кубізм тощо... Уявіть, яку віру в мистецький прогрес потрібно було мати, аби витрачати кошти на придбання якоїсь непевної "мазанини", причому десятками полотен, у переконанні що за років десять це вартуватиме в сто разів більше!

Ця книга — ще й неабиякий посібник із бізнесу. Щоб досягти грандіозного успіху в будь-якій справі, потрібно мати сміливість братися за те, чого до тебе ніхто не робив, дослухатися до своєї інтуїції, яка часом шепоче щось геть протилежне доводам розуму, дозволяти собі ризикувати й у жодному разі не опускати рук після невдач (а вони трапляються в усіх). А скільки тут живих прикладів вдалих і невдалих промоції, маркетингових ходів тощо!

Варто також відзначити роль арт-дилерів як популяризаторів мистецтва. Виставки, які вони раз по раз влаштовували, та їхні мистецькі галереї перебирали на себе освітницьку функцію: розказували й показували, що є важливим у мистецтві, яким чином розвиваються його напрямки, чому вони виникають, відкривали нові імена й "закривали" старі (таке також траплялося). До того ж виставки були масовим явищем — значно масовішим, ніж нині (принаймні в мене склалося таке враження), до дверей галерей вишиковувалися цілі черги, люди квапилися подивитися часом лише одне-єдине полотно.

Перелічувати прізвища, згадані в книзі, не буду. Хіба що одне згадаю: Пітера Вілсона, без якого аукціон "Сотбіс" не став би таким, яким він є нині. А ще ж є неймовірна Пеґґі Гуґґенгайм — шалена й смілива, племінниця того самого Соломона Гуґґенгайма, чиє ім’я носить всесвітньовідомий музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Не можна змовчати й про Герварта Вальдена, який не вірив у жорстокість радянської системи й загинув у таборах ГУЛАГу... Проте варто зупинитися, аби простий відгук не перетворився в список "пройдисвітів", які мене особисто дуже вразили.

З англійської переклали Любов Базь і Павло Білак, вид. ArtHuss, 2019