29.09.19

Сашко Дерманський "Танок Чугайстра"

Результат пошуку зображень за запитом "танок чугайстра"
"Книга про Васька й слона" — так коротко назвав син "Танок Чугайстра" Сашка Дерманського. Васько — то один із головних героїв повісті, його одноліток. А слон... Ні, не скажу, бо то вже буде спойлер)))

А ще Ігор приніс зі школи книгу для додаткового читання — спеціально для того, аби показати мені, що в ній є уривок із повісті Сашка Дерманського, якої ми ще не читали. Й дуже пишається тим, що має переший особистий автограф від автора.

Однак я відійшла від теми, цебто від книги. Обрала її спеціально — аби ознайомити сина з основами української міфології. Звісно, тут ідеться про чугайстра й нявок, але ми мимохіть згадали й щезника, й тогощовскелісидить, і мавок, і русалок, й лісовиків... Тобто своєї мети я досягла))) Як і Ігор — отримати задоволення від цікавої історії. Це була та ситуація, яку я люблю: коли в нього очі вже злипаються, але просить прочитати ще трошки. Юні герої — дівчинка Лілія, її друг Іванко та згаданий на початку братик Васько — також домоглися свого, в цьому й сумніватися не доводиться. 

А що ж слон? Він смішив. Дуже, бо Ігор теж любить слонів. Наш он на дивані дрімає. А чи отримав Васько свого слона — достеменно не відомо, однак сподіваюся, що й у цього хлопчика все вдалося.

Малюнки Олени Шикури, вид. "Теза", 2017

26.09.19

Лідія Осталовська "Акварелі" / Lidia Ostałowska - Farby wodne

Результат пошуку зображень за запитом "осталовська акварелі"
Результат пошуку зображень за запитом "Ostalowska Farby wodne"


"Світ усе це міг помітити раніше, якби хотів", — нібито поміж іншим зазначає Лідія Осталовська, довівши свою розповідь про Аушвіц-Біркенау до моменту визволення табору радянськими військами. Я аж спіткнулася об цю коротку, просту, але таку глибоку фразу. Бо й справді: світ (тобто міжнародне співтовариство, якщо говорити сучасними штампами) не хоче бачити речей, які безпосередньо його не стосуються. Ані тоді, ані тепер. Навіть прикладів не наводитиму — їх достатньо, просто озирніться навколо або перегляньте стрічку новин.

А от авторка сконцентрувала свій погляд на одній зі страшних сторінок історії людства, про яку це людство воліє мовчати. Досі, хоча минуло вже три чверті століття. Йдеться про масове винищення нацистами циган, яке відбувалося в Аушвіці. От тільки про Голокост знають усі, а про Пораймос (так роми назвали геноцид їхньої нації) — одиниці.

У центрі оповіді цієї дуже невеликої за кількістю сторінок, але дуже величезної за обсягом болю книги — доля єврейської дівчини з Чехії Діни Ґотлібової. Навколо цієї сюжетної ниточки нанизується багато цікавої інформації, на позір геть не дотичної до теми книги. Наприклад, про створення та світову прем’єру діснеївського мультфільму "Білосніжка". До чого тут мультик, спитаєте? А до того, що в будь-якій сфері життя, виявляється, важливо, хто ти за національністю. Навіть нині — не варто себе обманювати...

Однак повернімося до Аушвіцу. Циганські бараки були ще страшнішими, ніж бараки для євреїв, поляків, інших. Бо тим, хто звик до простору й волі, для кого внутрішні закони — понад усе, опинитися в закритому приміщенні разом із тисячами людей було часом гірше за смерть. А смертей було дуже багато. Для дослідів, які проводив доктор Менґеле, достатньо було невеликої частки ув’язнених — їх старанно обирали за необхідними критеріями (близнюки, карлики, хворі тощо). Для фіксації генетичних особливостей відібраних екземплярів і знадобився талант Діни — вона малювала акварельні портрети піддослідних, завдяки чому й вижила.

Однак звільнення з концтабору не звільнило тих, хто вижив, від клейма "не тієї" національності. Це стосується й ромів, і євреїв. Частина книги, яка розповідає про те, якою ціною доводилося й одним, і іншим відвойовувати право на своє існування у нібито вже вільному від нацизму світі, мене вразила найбільше. Травми, отримані предками, завдають тяжких наслідків  світогляду, життю, долям нащадків (згадайте наш Голодомор). Так, і євреї, й роми зуміли сконцентрувати зусилля й вибороли собі хто — цілу державу, хто — насамперед право називатися повноцінною нацією, мати свій гімн і прапор, свої закони й говорити на рівних з іншими. Однак і нині (зізнайтеся самому собі, тихенько, якщо не можете вголос) їх якщо не відкрито переслідують, то традиційно зневажають. То чи зник нацизм? А тоді, після завершення Другої світової, він тим паче не міг щезнути. У тій же повоєнній Польщі було вбито близько тисячі вцілілих під час війни євреїв. У "новій Німеччині" приймалися й діяли закони про "протидію циганській пошесті". А про Голокост найголосніше заговорили  далекі від нього американці...

Це справді дуже невелика книга — менше 200 сторінок. Обсяг мого відгуку скоро, відчуваю, наблизиться до обсягу книги))) Однак про стільки речей іще хочеться згадати! Наприклад, про казковість життя: Діна Ґотлібова після табору смерті вийшла заміж за американського майже мільйонера й жила в зірковому Голлівуді. А ще вона все життя боролася за повернення намальованих нею портретів, спричинивши величезний міжнародний розголос, учасники якого озвучили питання, відповіді на яке поки що немає: кому належать мистецькі твори — митцю чи людству? Ще я не згадала про долі дітей-сиріт, які вижили там. Про нацистських злочинців, чиєї вини не спромоглися довести безпосередньо, тож вони не тільки жили собі спокійно далі, а й займали відповідальні посади в тій же Німеччині. Про формування євреїв не як нації, а як громадян своєї країни. Про протистояння християн і євреїв за право вшановувати жертв Аушвіцу-Біркенау. Про ненависть і про любов...

Перекладач Андрій Любка в анотації написав, що це "одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя". Абсолютно згодна.

Переклад із польської Андрія Любки, вид. "Книги – ХХІ; Meridian Czernowitz, 2014.

18.09.19

Вахтанг Кіпіані "Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР"

Результат пошуку зображень за запитом "справа василя стуса"
Майже 700 сторінок, на яких — шість томів останньої кримінальної справи Василя Стуса, чотири статті Вахтанга Кіпіані та останній відомий текст Стуса "З таборового зошита", прочиталися досить швидко. Це не захопливий детектив і не чарівна фентезійна історія, але відірватися від книги було неможливо. Суха канцелярська мова документів, як не дивно, зуміла передати купу емоцій, почуттів, думок, багатогранність сумнівів, переживань, ненависті, захоплення, байдужості людей, які свідчили у цій справі.

Насправді книга не про Василя Стуса. Вона — про майже сотню інших, тих, хто його оточував. Ці люди діяли згідно зі своїми світоглядом, переконаннями, досвідом, потребами. Хтось із них розумів, до яких наслідків призведуть їхні слова, а комусь це було до шмиги. Однак уся справа Василя Стуса, логічним завершенням якої стала його передчасна смерть, ґрунтується саме на свідченнях цих людей. Тобто можна голослівно й безособово стверджувати, що його вбила система (і це буде правдою), а можна назвати поіменно тих, хто особисто поставив свій підпис під вироком (і це теж — правда). Тим паче, що всі імена, адреси, свідчення подані без купюр.

Читаючи, я собі зробила багато закладок у тих місцях, які особливо зачепили. Думала: от писатиму відгук, обов’язково згадаю і про цей стиль радянських протоколів, який тримається на слові "нібито" та на штампах; і про "заявления", написані простими людьми (С), які не вважали їх доносами; і про останнє слово Стуса, сказане ним на першому суді в 1972 році, — у ньому він відхрещується від "бандерівської преси", де були опубліковані його вірші, визнає, що висунуті йому звинувачення "багато в чому слушні", й "обіцяє більше так не робити". Потім закладок ставало все більше, бо я намагалася зрозуміти, в який момент Стус зрозумів, що це покаяння не має жодного сенсу, адже його й таких, як він, заповзялися знищити — тій державі не потрібні були люди, котрі вміють мислити й аналізувати, та ще й не мовчать при цьому. Однак тій державі потрібна була картинка "загального щастя", й вона створювалася так старанно, що прості люди щиро вірили: Стус — ворог, а вони — справжні патріоти. Власне, на превеликий жаль, відтоді потреба народу у сліпій вірі не зменшилася, а голоси тих, хто вміє мислити й має сміливість заявляти про це, губляться у гомоні натовпу (як і свідчення друзів Стуса — у купі доносів).

Практично нема закладок у записках "З таборового зошита". Не тому, що не зачепили, радше навпаки: там кожен абзац хочеться обмірковувати, цитувати, обговорювати. А ще хочеться перечитувати твори Василя Стуса, аби тепер по-новому осягнути саме його, а не лише простих людей (С), яким і присвячено цю величезну книгу. 

П. С. Віктор Медведчук згадується двічі: у протоколах суду, на якому він виступав у ролі адвоката (заявивши, що згоден із усіма звинуваченнями), й у статті Кіпіані "Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?" Власне, саме за висловлене у ній він і подав до суду на видавництво, автора й друкарню (як не дивно). Чим це закінчиться — побачимо. Історія триває...


Вид. "Віват", 2019

Олександр Волков "Таємниця покинутого замку" / Александр Волков - Тайна заброшенного замка

Результат пошуку зображень за запитом "таємниця покинутого замку"
Ця книга дещо відрізняється від попередніх історій про Чарівну країну. Хоча б тим, що тут присутні... інопланетяни. А ще я в цьому романі побачила стільки зовсім неочікуваних алюзій! Скажімо,  історія підкорення менвітами арзаків (це два народи з іншої планети) нагадала мені дещо дуже важливе для нас сьогоднішніх. Особливо в розрізі мовного питання: менвіти насамперед забрали в талановитих і працелюбних арзаків мову, спочатку змусивши вивчити свою — цебто панівного класу, а потім заборонивши користуватися рідною й перетворивши таким чином іншу расу на безмовних і слухняних рабів. Вам ця історійка нічого не нагадує?

А далі, втім, усе досить шаблонно: мешканці Чарівної країни, об’єднавши зусилля й заручившись підтримкою дітлахів із Канзасу, зуміли перемогти загарбників. Однак вони також зуміли відсіяти зерно від полови, тобто зрозуміти, що в нібито єдиній команді зорельота, який прилетів із космосу, насправді нема єдності. Тобто в будь-якій ворожій армії є "погані" й "хороші", котрим потрібен шанс, аби зрозуміти та проявити свою хорошість. Утім, для цього потрібне насамперед бажання (чи то пак потреба) чинити по совісті, а не так, як накажуть...

І ще про одне хотілося б поговорити. Багато разів у відповідь на мої відгуки про цю серію книг Олександра Волкова чула , що він — звичайний плагіатор, який поцупив "Чарівника країни Оз", й нічого його читати та ще й хвалити при цьому. Однак ніхто з тих, хто робить такі закиди, не читав інших книг, написаних безпосередньо Волковим. Проте давати негативну оцінку всьому творчому доробку автора це незнання чомусь не заважає... То от собі думаю: якби жителі Чарівної країни чинили б так само, то позбавилися б і від менвітів, і від арзаків. Але ні — книжкові герої часто бувають мудрішими за реальних людей. На жаль чи на щастя — ще не визначилася...

Переклад із російської Наталії Сидорової, ілюстрації Ангеліни Канкави, вид. "ВД "Школа", 2017

03.09.19

Ірена Доускова "Гордий Будьщо"/Irena Dousková - Hrdý Budžes

Результат пошуку зображень за запитом "гордий будьщо"Зараз буде відверта й щира (тобто непроплачена))) реклама одного з найулюбленіших моїх видавництв. Практично все, що виходить у "Комори", я читаю, зокрема стараюся не пропускати перекладів книг наших найближчих сусідів: чехів, словаків, поляків, тих, хто населяв колишню Югославію... Здебільшого автори розповідають про травматичний досвід своїх народів, здобутий завдяки більшовизму/комунізму/совєтизму тощо, такий зрозумілий нам із вами...

Пов’язане зображення"Гордий Будьщо" Ірени Доускової — книга дещо незвичайна, бо написана від імені восьмирічної дівчинки. Ні-ні, це не дитяча література! Це дуже важлива історія для дорослих, бо розкаує про стільки важливих речей! Наприклад, про те, як важко жити в дитячому колективі дівчинці з нестандартною зовнішністю. Або про те, як по-різному сприймаються оточуючі люди дітьми з їхньою безпосередністю й дорослими. Або про найзаповітніші дитячі баажння, які часто залишаються невисловленими й тому нереалізованими. Чи ж про любов до батька — справжнього, незалежно від біологічної спорідненості.

І вторгнення радянських військ, що принесло з собою насильницьке впровадження "цінностей" СРСР, також описується з точки зору дівчинки. Тобто все нібито нормально, от тільки батьки потрапляють у немилість до керівництва театру, бо не хочуть вступати до партії. Й у школі начебто цікаво, тим більше, що мама дозволила ходити на збори жовтенят. Але незрозуміло, як партизани могли довго ховатися в лісі, де майже немає дерев. І сестра бабусі нарешті отримала дозвіл виїхати до родичів у далеку Америку. Але якби ж то трапилося раніше...

Переосмислювати історію своєї країни й свого народу дуже важливо. Розглядати її з різних точок зору, часом геть несподіваних. Досліджувати. Вивчати.  Однак не менш важливо знати, що подібне трапилося не лише з вами й що та, інша жертва спромоглася отямитися після ґвалтування й стати на ноги. Бо це додає наснаги.

Переклад із чеської Ірини Забіяки, вид. "Комора", 2015