31.05.17

Андрій Войніцький "Скільки коштує бути білою вороною"

Читати серію "Вітражі" від видавництва "Віват" завершила збіркою оповідань Андрія Войніцького. Якщо після "Синдрому листопаду" Вікторії Амеліної було прийняте палке рішення прочитати всі книги серії, книга Руслана Горового дещо розчарувала, Олексій Чупа своїм "Акваріумом" знову підніс на верхівку захоплення незвичністю теми та її реалізацією, то "Скільки коштує бути білою вороною" викликало бажання отримати продовження серії. Або ж не серії, а просто тенденції друкувати молодих, нерозпіарених і не надто відомих письменників.

Збірка Войніцького, як на мене, нестандартна — насамперед своєю жанровою та тематичною неоднорідністю. Тут і а-ля жіноча (бо якась істерична) історія про чоловіка, котрий страждає від того, що його покинула дружина, й зрештою зважується на рішучий крок. І ще одна чоловіча історія про те, які всі жінки с... тобто не варті його, хоча зрештою герой кардинально змінює свій стиль життя (щоправда, чи допомогло це йому — невідомо). Тут і фантастичні оповідання — дещо химерні та відразливо-жорстокі, однак досить оригінальні. Завершується книга таким собі спогадом про 1991-й рік — зрозуміло, що тут також все вкрите тією ж безвихіддю, як і в попередніх творах, однак вона така знайома, аж рідна, бо ж більшість із читачів самі пережили щось подібне, хіба що без смерті матері. Ще одна особливість книги — у ній немає ніякого просвітку й надії на те, що поруч із бідою та зневірою можуть бути умиротворення і радість— а саме так у житті й буває, воно непостійне навіть у своїй нещасності. 

Вже традиційно мимохіть у кожній збірці вирізняю для себе оповідання, яке чимось зачепило найбільше. У Войніцького це "Скільки коштує бути білою вороною" (мабуть, таки не даремно воно дало назву книзі). Часом бути нею, а не частиною натовпу, не вартує нічого, а буває, за це треба пожертвувати своїм звичним життям. Головне, точно знати, що ти хочеш саме цього — перестати бути гвинтиком машини, котра мчить у не потрібному тобі напрямку.

Переклад з рос. Л. С. Задьорної, вид "Віват", 2015

30.05.17

Лінвуд Барклей "Втрата" ("Немає часу для прощання")/ Linwood Barclay - No Time For Goodbye



Десь наткнулася на порівняння Лінвуда Барклея з Кінгом, мовляв, такий же напружений сюжет і глибокий психологізм. Приготувалася до чогось містичного та страшного. І спочатку навіть отримала й одне, й інше — раптове зникнення цілої родини без пояснень натякнуло на втручання нечистої сили чи чогось такого. Проте потім розчарувалася: спочатку образи головних героїв — подружжя — перестали розвиватися і залишилися якимись двовимірними, а стосунки геть незрозумілими. Згодом з’явилося відчуття тупцяння на місці в розвитку сюжету — хотілося якоїсь динаміки, а її все не було. Потім знайшлися приводи, аби причепитсия до автора і покритикувати його: наприклад, оті розповіді про одну з цілого класу ученицю, запущену, з неблагополучної родини, але талановиту були не просто так — в подальшому її вітчим-гангстер  на знак вдячності до вчителя, котрий звернув увагу на дівчину, допоміг героєві. Наче логічний хід, але такими білими нитками пришитий!

От розгадка історії для мене була справді неочікуваною Все виявилося досить банальним — це я до того, що містикою тут насправді й не пахне. В усьому винен — увага: спойлер! — безхребетний татко, якого я готова була вбити, хоча він і без моєї допомоги з цим упорався. А в усьому іншому — гепі-енд)))

Переклад Віктора Шовкуна, вид "Клуб сімейного дозвілля", 2009

Поліна Жеребцова "Осляче поріддя"/Полина Жеребцова - Ослиная порода


За читання цієї книги бралася з певним трепетом. Мене так вразила "Мураха у скляній банці", що мимохіть боялася: іще одна книга про дитинство від Поліни Жеребцової може бути такою ж болісною, як і перша. І такою ж глибокою та прекрасною — саме це й спонукало мене прочитати роман.

Що ж — я не помилилася, очікуючи шквалу емоцій. От тільки їх забарвлення трошки не вгадала: "Осляче поріддя" просякнуте таким світлом, таким яскравим сяйвом, насичене такими барвами й позитивом, які можна бачити тільки в ранньому дитинстві. Проте не всім вдається зберегти у пам’яті той стан, і ще менша кількість дорослих здатна його відтворити та поділитися з іншими. Поліні це вдалося на славу.

Насправді роман — це збірка із понад сотні коротеньких оповідань. У них ідеться про різноманітні події із життя дівчинки, починаючи від найперших спогадів про раннє дитинство. У світі маленької Поліни багато і радощів, і проблем. Проблеми виникають передусім від того, що характер дівчинка, за словами мами, котра виховує дитину сама, успадкувала від... осла. Тому й трапляються з нею всілякі пригоди, тому й виховання дитина потребує особливого — жорсткого. 

Зізнаюся, що спочатку мене місцями заціплювало від тих методів виховання: як мама такого ж маленького неслуха, я часом розуміла маму Лєну, проте все одно всією душею була на боці маленької Поліни, на яку сварилися, яку штовхати й лупцювали, яку позбавили всіх іграшок і зачиняли саму вдома на цілісінький день. Щоправда, тут я злукавила: не саму. З нею були дві кицьки та песик — повноправні учасники всіх пригод. Такими ж повноцінними героями є й бабуся, дід та прабабуся, подружки й вуличні хлопчаки, сусіди, що населяли один із дворів багатонаціонального Грозного, навіть бродячі пси. А сувора мама з часом і в очах маленької героїні, й в очах читача постає як турботлива жінка, котра дбає не тільки про доньку, а й про інших дітей, полишених своїми батьками на виховання вулиці. До речі, описи дитячих емоцій та реакцій на ту чи іншу поведінку мами стали для мене своєрідним одкровенням, адже щось таке, схоже, відчуває і моя дитина у подібних ситуаціях. Тому можу сміливо заявити ще й про певну педагогічну цінність книги))

І насамкінець — поради. Я їх дуже рідко роздаю, оскільки вважаю це невдячною, та й непотрібною справою. Але часом дозволяю собі винятки))) Отож, усім, хто у захваті від спогадів про дитинство Наріне Абгарян, "Осляче поріддя" раджу. А тим, хто ще не знайомий із "Мурахою у скляній банці", рекомендую прочитати спочатку "Осляче поріддя", а потім — "Мураху..." як логічне продовження життя дівчинки Поліни із Грозного, до якого прийшла війна...

Переклад із рос. Оксани Думанської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

29.05.17

Джеймс Дешнер "Випробування вогнем"/James Dashner - The Scorch Trials


Відпустка — то відпочинок від усього надсерйозного, і книг у тому числі. Тому полистала рідер і вибрала чергову фантастичну річ: продовження постапокаліптичної підліткової бродилки, початок якої дуже припав до смаку.

Після колосальних вражень від першої частини трилогії за читання продовження "Того, що біжить лабіринтом" бралася з якимось особливим настроєм: мовляв, ото відпочину, занурившись із головою у подальші пригоди героїв-підлітків! І, як часто буває, завищені сподівання не виправдалися. Ні-ні, книга цікава. Сюжет закручений, як слід, з’явилися нові герої, нові загадки, нова локація-світ, у якому мають вижити хлопці та дівчата. Страшенні спека, грози та колишні люди, а тепер нелюди, також описані колоритно і яскраво. Але, як на мене, все було досить очікувано — це по-перше. А по-друге, у цій книзі набагато менше того психологізму, який зачепив мене у першій частині.

Проте третю все-таки читатиму, навіть не сумнівайтеся: цікаво ж, чим усе закінчиться. Бо сама по поличках те, що закрутив автор, не розкладу)))

Переклад Наталі Вишневської, вид. "Країна мрій", 2015

24.05.17

Макс Фрай "Скриня мерця"/Макс Фрай - Сундук мертвеца

Попри своє щире захоплення творчістю Макса Фрая нічого з його найвідоміших циклів "Лабіринти Відлуння", "Хроніки Відлуння" і тим паче "Сновидіння Відлуння" не читала. І мені не соромно, бо то я так задоволення розтягую й позбавляю себе ефекту перенасичення творчістю одного автора. Але доля посміялася наді мною, підсунувши для початку найновішу, цебто найостаннішу, книгу з цих циклів. І що ви гадаєте? Тепер читатиму все, щоправда, не впевнена, чи в належному порядку)) Та й навіщо його дотримуватися, якщо з головними дійовими особами цього циклу я вже так чи інакше знайома, а на задоволення від неперевершеної містичності та іронічності автора порядок прочитання творів не впливає.

Багато розказувати про роман не буду, бо не бачу в цьому сенсу. Хороша книга, щоб відпочити від якихось більш серйозних речей і отримати насолоду, блукаючи химерними світами, зустрічаючись із неймовірними людьми, чарівниками, втіленими ілюзіями, сновидами, навіть вітрами (вже  мовчу про інших істот) та дивуючись із самовпевненості головного героя  усієї творчості Макса Фрая — Макса Фрая))

Переклад із російської Тамари Клюкіної, вид. BookChef, 2017

23.05.17

Марина і Сергій Дяченки "Світ навиворіт"/Марина и Сергей Дяченко - Мир наизнанку

З дитинства люблю фантастику. Обожнюю просто. Але якщо тоді читалося все підряд, і зазвичай це "все підряд" у будь-якому разі задовольняло спрагу до неймовірного, то зараз хочеться чогось такого з перепідвипідвертом — складного, глибокодумного й не зовсім зрозумілого. Однак натрапити на подібну книгу — то треба мати щастя (за конкретні поради зразків високоякісної фантастики буду дуже вдячна!), тому зазвичай, коли хочу бути впевненою у своєму виборі, беруся за чергову книгу Дяченків. Вони мене точно не розчаровують.

За читання збірки повістей, оповідань і навіть одного сценарію (про нього буде окрема мова) взялася під впливом раніше прочитаних коротких творів подружжя. Навіть якщо не вийде жити довго і щасливо в одному з обов'язково яскравих світів, створених Дяченками, посмакувати чимось неймовірним все одно вдасться. Це я так думала, беручись за книгу))) Бо насправді збірка виявилася найбільш похмурою з усіх їхніх книг, прочитаних досі. Відчуття якоїсь безвиході просто переслідувало мене від одного твору до іншого, і навіть якщо фінал був номінально щасливим, за цим гепі-ендом обов'язково ховався якийсь жах, готовий виповзти зі своєї нори. То дослідження нового вірусу точно буде продовжене, то щасливе подружнє життя звичайної жінки й незвичайного фантома зруйноване, то дивний хлопчик не втримається й продовжить колекціонувати особистості, то з'ясується, що людей серед нас насправді немає — тільки герої серіалів та фантоми... Тож якщо вам захочеться побачити світло в кінці тунелю, почитайте щось інше.

І про сценарій, що увійшов до збірки. Це — "Залюднений острів", фільм, знятий Бондарчуком за романом братів Стругацьких. Про сценарій ніц не скажу, бо просто його не подужала перечитати: перед очима постійно з'являлося беземоційне обличчя-маска актора, котрий зіграв головну роль. Та й увесь фільм вийшов якимось нудним, як на мене. І лісу кримського, перетолоченого під час зйомок, шкода було... Не оцінила я, одним словом))

21.05.17

Стефан Брейс "Творець янголів"/Stefan Brijs - De engelenmaker

Ані жорстока тема роману, ані глибокий філософський сенс у всьому, що відбувається в романі, ані суперечки головного героя (і, відповідно, читача) з Богом не завадять мені вважати книгу однією з кращих, прочитаних у цьому році. Така сміливість у порушенні табуйованої досі у суспільстві теми клонування людини, у змалюванні того болю, бруду, людської ненависті, які супроводжують науковий (щоб не сказати голосніше — еволюційний) поступ людства, у відсуненні на другий план звичних нам моральних, етичних та релігійних підвалин суспільства багато чого варті. Ну, як мінімум — мого щирого захоплення.

Книга, ще раз повторюся, важка. Хто читав "Анатома" Федеріко Андахазі чи "Джмелиний мед" Торгні Ліндгрен й оцінив їхню відразливість, яка межує із захопленням, мене зрозуміють. Тим же, хто не поділяє прихильності до згаданих книг, братися за "Творця янголів" не раджу. Так само, як і тим, для кого пізнання Бога обмежується релігійними догмами, бо ж автор ставить під сумнів і Біблію, і релігію, і (що найстрашніше для віруючих) любов Бога до своїх творінь загалом та до сина Ісуса зокрема.

Головний герой, учений-генетик, вирішив позмагатися з Богом, якого, упевнений, сотворили люди, яких сотворив він (отаке замкнуте коло), і... створити людину за своїм "образом і подобою", тобто клонувати себе самого. Оскільки офіційна наука — дама дуууууже повільна і неповоротка, то Віктор Хоппе починає працювати над дослідженнями самостійно. Синдром Аспергера йому в цьому дуже допомагає, відлюдькуватість та соціопатичність — також, а спогади про зраду найрідніших людей додають тієї злості, яку спочатку можна було назвати здоровою рушійною силою розвитку (як це часто буває з сильними емоціями), якби не біль зламаної особистості, котрий дуже сильно позначився на тих, хто опинився поруч із генієм.

Книга ставить неймовірно багато запитань. Хто відповідає за своє творіння? Той, хто його створив? Тоді чому Бог не несе відповідальності за все, що діється з людьми? Або чому не карає тих, хто має відповідати за створене ними, — зокрема батьків, коли вони не виконують свого призначення? І чому не всі батьки піклуються про свої творіння належним чином, покидаючи дітей напризволяще? Чи може людина змагатися з Богом? Чи може людина бути Богом? Чим вимірюється геніальність людини: змогою прислужитися людству чи йти проти нього для його ж блага? А що таке благо? Чи є чітка межа між ним (цебто добром) і злом? А якщо немає, чому ж ми розділяємо ці поняття?.. Про любов узагалі мовчу, бо щодо розкриття  в романі цієї площини людського існування навіть питання сформулювати важко. Та чи й треба? Адже відповідей все одно немає...

***
"Это просто: оборвать чью-то жизнь. Для этого не нужно никакого таланта. Это намного проще, чем дать жизнь. Оборвать жизнь можно в два счета. Даже если не хочешь этого делать".

"...в каждом человеке добро уживается со злом в постоянно меняющемся соотношении, эта пропорция колеблется не только от человека к человеку, но и внутри каждого человека, в зависимости от ситуации, в которой он оказывается".

"Бог создал человека, а человек создал Бога, вот к чему все, собственно говоря, сводилось. Первое включало второе, и второе не исключало первого".

"...в каждом человеке скрываются силы, которые берут верх над волей и разумом. Можно делать много добра, но в конечном счете все равно придется искупать зло, которое ты причинил. Поэтому недостаточно только делать добрые дела. Со злом тоже надо бороться".

"Люди накладывают на себя ограничения. Они заранее определяют, что возможно и что невозможно. И мирятся с невозможным. Но иногда то, что кажется невозможным, на самом деле лишь сложно сделать. И в этом случае это лишь вопрос упорства".

"...на этом и держится вся наука: превратить необычную случайность в четкую закономерность".


19.05.17

Олександр Волков "Чарівник Смарагдового міста"/Александр Волков - Волшебник Изумрудного города

Зізнаюся у чомусь майже непристойному: я у дитинстві не читала цієї книги. Так-так, не читала. Так само, як і "Чарівника країни Оз". Тож дівчинка, чарівні черевички, Дроворуб та набитий соломою чоловічок були для мене чимось на кшталт героїв старих анекдотів, над якими смієшся за компанію, бо й перепитувати наче соромно (всі ж, крім тебе, це знають), і необхідності займатися пошуками та уточненням наче немає. А якщо врахувати, що герої, Чарівна країна та дорога, брукована жовтою цеглою, стали певною мірою культурними мемами, то прогалина у моїй начитаності була часом дуже відчутною.

Втім, у тому то й справа, що "була"! Бо разом із сином ми її вдало ліквідували. І настільки вдало, що вечора із традиційним читанням книги під ковдрою з однаковим нетерпінням очікували обоє, що він, що я. І недарма, бо ж історія — захоплива, герої — чудові, ілюстрації включно з картою Чарівної країни — майстерні, а мова перекладу легка й органічна, цебто і без колючих русизмів, і без притягнутих за вуха (а таке часто останнім часом буває) галицизмів, що нібито має свідчити про справжню українізацію перекладів.

Про що книга — не розказуватиму, аби ще більше не осоромитися))) Син дуже гарно сприйняв основну думку твору — про справжню дружбу й наслідки, які з цього випливають (вірність, здатність до самопожертви, готовність повсякчас допомогти), і тепер раз-по-раз апелює до нас: "Дай мені чаю/іграшку/книжку, ми ж друзі!" Доводиться пояснювати, що друзів не використовують, їх просто люблять, а готовність іншого допомогти тобі вимірюється твоєю ж здатністю кинутися на допомогу другові.

Одним словом, все у книзі прекрасно: і сюжет, і герої, і виховний момент)) А ще — те, що є продовження, і тепер ми збиратимемо чергову серію книг.

Переклад Наталі Косенко, малюнки Ангеліни Канкави, вид. "Школа", 2017

18.05.17

Юлія Ілюха "Неболови. Навчи мене мріяти"


Останнім часом до моїх рук все частіше потрапляють збірки оповідань, цебто література того жанру, якого, зізнаюся, підсвідомо (а то й свідомо) уникала. Причина банальна й дуже дитяча: занадто швидко там все закінчується. От тільки-тільки познайомилася з героями, "оселилась" у їхньому світі, перейнялася тривогами та радощами — й опача! — остання сторінка, починай усе спочатку.

Проте як певною мірою літературознавець (ага-ага, знову я про ту свою недописану дисертацію згадала))) я здатна оцінити ту майстерність, якою конче необхідно володіти, аби вмістити на кількох сторінках цілий світ і показати героя не з одного якогось боку, а цілісно. Тому перед справжніми майстрами цього короткого жанру мимохіть схиляю голову. 

Після такого розлогого вступу про збірку, яка на нього надихнула, хочеться сказати якомога коротше: хто любить оповідання — оцінить цю книгу, а хто ні — прочитавши "Неболовів", полюбить. Для цього є кілька причин. Перша: герої оповідань — справжні реальні люди, такі, як ми, наші родичі або сусіди чи випадкові попутники у транспорті, зі справжніми переживаннями, емоціями, почуттями, до того ж описаними дуже майстерно, часом аж надто — до сліз, до болю в серці. Бабця з "Сірого", Марина з "Велкам ту Каліфорнія", Неоніла Семенівна з "Сеньйори Неоніли", Віра з "Жінки на полюванні" — усіх їх невимовно шкода, аж часом злість бере на авторку: навіщо було з ними так чинити? Але разом із тим розумієш, що це просто життя, таким воно вже є. І щастя теж у ньому є — це друга причина для того, аби прочитати збірку. Бо ж фінали в оповіданнях дуже різні: поруч із трагічністю одних ще яскравішим стає щастя інших. Оті діти-сироти при живій мамі з "Неболовів" — то ж яка концентрована суміш доброти, довіри й людяності! А рішення, прийняте Іриною з "Гордячки", — чи ж не єдино правильний крок до свого життя, справжнього, а не нав'язаного соціумом? А Ніна з "По той бік", яка втратила все, абсолютно все, проте спромоглася жити далі? Ну, й окремо виділю третю причину, яка нині болить усім українцям: Юлія Ілюха розповідає про війну. І це у неї виходить не по-літературному штучно, не поетично-піднесено, а (от халепа — доведеться вкотре повторюватися) по-справжньому і життєво. Мабуть, тому що розповідає вона про наше жіноче: її героїні пішли на війну, тому що не могли інакше. Ані Лєра з "Маршу сепаратистки", ані Ліда з "Вона обирає життя". Не знаючи точно, що на них чекає там, а головне — не підозрюючи навіть, що очікує по тому...


Я не даремно позаписувала тут назви оповідань, що роблю вкрай рідко, ділячись переважно загальними враженнями від книги. Просто не хочу, аби забулося-згубилося те, що навчило мене не тільки мріяти, а й дечому іншому: наприклад, не забувати про те, що моє життя — тільки моє і тільки одне, тож прожити його треба достойно.

Художник Катерина Слонова, вид. "Віват", 2016

15.05.17

Люко Дашвар "На запах м’яса"

"Десь я подібне вже читала" — така думка раз-по-раз блукала в моїй голові під час перегортання сторінок одного з нових романів Люко Дашвар. Ну, нових для мене, бо після читання запоєм її перших книг якось остигла до стилю цієї авторки, а не дуже позитивні відгуки про цей роман зокрема не спонукали взятися за нього. Однак взялася і не пошкодувала! Але про це пізніше.

Оте "Десь я подібне вже читала" стосується повісті "Згори вниз" Тані Малярчук. Та ж ситуація: міська дівчина ні з того ні з сього вирішує оселитися на забутому майже всіма хуторі у занедбаній хаті, і з нею там відбуваються усілякі перипетії — й у прямому сенсі, й у плані пошуків себе самої. Хіба що Дашварівській утікачці не вистачало містики, яка оточувала втікачку Малярчуччину, але оті круки та зцілення головної героїні ситуацію дещо врівноважили.

Втім, книги також відчутно різняться. Люко Дашвар, яка свого часу так припала мені до душі реалістичними образами дядьків і тіток, не зрадила себе й тут. Такі вони у романі справжні-справжні, якими я їх знаю з дитинства, такі прості в усій своїй складності, такі живі, такі реальні, що саме вони "завоювали" мене як читачку. Повірила я й Майці, особливо у фіналі твору. Бо ж чому півроку життя на лоні природи мало змінити її життєві цінності так кардинально? Особливо ж тоді, коли те, чого колись так прагнула, перетворилося із мрій на реальність? Чому вона мусила піти за тим, хто її зрадив? Чому ідеалістичний фінал мав бути кращим за цей (такі думки чула від інших читачів)?

Майка не могла і зрадити себе. Бо вона ще не пізнала себе справжньої. Чого — не знаю. Може, їй іще не вистачало того, що зветься життєвим досвідом абощо... Я, наприклад, залишилася б на хуторі — принаймні для того, аби сховатися в тій благословенній і прекрасно описаній авторкою тиші від столичного гамору. Хоча не зважайте — це я вже про відпустку мрію)))

І насамкінець трохи філологічного (не можу я без цього))) й неприємного мені. Оті надсучасні мовні віяння мене часом загонять у глухий кут, ступор і непозбувну бентегу. Ну, чого замість звичної й прекрасної форми "малина, яка росла навколо" вживати "малина, що вона росла навколо"? І далі часто йшло ціле нанизування на кшталт: "малина, що вона росла навколо хліва, що він розвалився від вітрів, що вони цілу зиму гуляли на хуторі". Приклад взяла по пам’яті, тож не шукайте дослівної цитати, але повірте мені: подібними синтаксичними конструкціями я ледь не плювалася. Переходимо в рамках глобалізації на англійський синтаксис чи що?))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2013

***
"Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя".

"Твоя боротьба — завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що це: душогубки, продаж зброї, нав’язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всім худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав’язування іншим своїх принципів — безпринципне міщанство".

"Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта — від «світоч». Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло…"

"Хіба життя — боротьба? Життя — радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїтися, не зрадити".

12.05.17

Донна Тартт "Таємна історія"/Donna Tartt - The Secret History

Цей роман Донни Тартт не відрізняється тією епічністю, яка так підкорила мене у її "Щиголі". Натомість у нього є інші плюси. По-перше, це спроба зануритися у глибину моральних важелів окремо взятої особистості. Чому "спроба"? Бо я так і не спромоглася до кінця зрозуміти, що саме рухало головним героєм під час усіх перипетій, описаних у романі. І, мабуть, справа таки в мені, оскільки розуміння чи нерозуміння певних явищ залежить не тільки від того, хто про них розказує, а й від особистого досвіду того, хто слухає/читає/сприймає/приміряє до себе.


По-друге, докладне змалювання місжособистісних відносин у невеликій окремо взятій групі —  у книзі це студенти різного соціального стану, виховання, статків та життєвих цілей, яких об’єднує вивчення давньогрецької мови. Щоправда, і тут мене спіткала певна творча невдача: мені не вдалося приміряти шкуру жодного з цих героїв. Може, це вийшло б із єдиною у романі дівчиною, якби авторка дала таку можливість. Але оскільки читач усе бачить крізь призму сприйняття головного героя — хлопця, як ви уже зрозуміли, то й образ Камілли вийшов занадто розтягнутим та нечітким, аби у ньому можна було вмоститися. Такими ж є й образи інших чотирьох студентів, бути рівним із якими так прагне Річард. Вони постійно змінюються — ні, не насправді, а в тексті, який плете авторка, й, відповідно, в уяві читача. Щасливі та цілісні близнюки раптом стають супротивниками, сильний і самовпевнений Генрі виявляється надто безсилим, аби жити далі, розніжений достатком Френсіс — позбавленим багато чого з того, на що не здатні вплинути гроші, викладач спецкурсу з грецької мови Джуліан насправді не такий незалежний від світу, як уявляв собі, а Банні взагалі сплутав щирість зі щедрістю — ні, не своєю, а тими, кого хотів любити.

Третій важливий для мене плюс роману — опис пошуків себе справжнього, чи то пак свого "Я", чи то — сутності, якось так. Насамперед це стосується головного героя, який не знав, хто і який він є. І не хотів знати, бо важливим для нього був не він сам, а світ навколо. Та і той, і оточуючі люди завжди були у сприйнятті хлопця не такі, якими мали б бути. До кінця роману юнак так і не второпав, здається, що ані світ, ані інші особи не здатні наповнити його зсередини. Бо цього не може зробити ніхто, окрім нас самих.

Варто також згадати про жанр роману. Хтось пише, що це — детектив. І справді, тут є злочин і злочинці, але ж ми з самого початку знаємо, хто, як і коли його скоїв, тож який це детектив? Хтось каже, що це — психологічний трилер. Але мені особисто не було страшно жодного разу. Та й психології у тому обсязі, в якому можна було б наповнити нею 700 сторінок тексту, як на мене, недостатньо (активне вживання алкоголю і п’яні балачки такими ж не вважаються, чи не так?))


Ще варто відзначити описи природи — такі живі, аж руки відмерзали від описів морозу. Чи то не від них, а таки від цьогорічної нашої холодної весни? А ще у романі відкритий, як на мене, фінал — а я люблю подібні штуки і люблю вигадувати подальше життя героїв таким, яким воно мало б бути на мою думку. А ще це книга, яку хотілося цитувати — що я і робила із задоволенням)))

***
"Не стоит страшиться того, о чем вы ничего не знаете. Вы словно дети — боитесь темноты".

"Прекрасное, если оно не сочетается с чем-либо более значительным, есть не более чем яркая погремушка".

"... люди вроде него всегда первым делом вытаскивают из вазочки свои любимые конфеты, а все остальное — это пусть другие едят".

"Они не только понимали, что такое зло, но и сознавали все многообразие уловок, при помощи которых оно прикидывается добром".

"... я склонен считать красоту проявлением исключительных внутренних достоинств, с которыми она на самом-то деле не имеет ничего общего. Я гляжу на изящно очерченный рот или глаза с поволокой и воображаю, что нашел родственную душу, начинаю мечтать о глубоком взаимном чувстве… Совершенно при этом не замечая, что целая стая уродов увивается вокруг той же персоны просто потому, что их околдовали те же глаза".

"Что бы ни говорили про чувство вины, несомненно одно — оно дьявольски подхлестывает воображение".

"Великолепие есть во всем, что сделано с размахом".

"Это так дорого и вместе с тем так безобразно… Мне кажется, они специально разрабатывают уродливый дизайн. Но люди все равно покупают их вещи — просто потому, что приучены благоговеть перед всем извращенным".

"... даже самые вульгарные вещи не вызывают отвращения на рассвете".

" — Ты никогда не пробовал в минуты беспокойства думать на другом языке? — оборвал меня Генри.
— Что-что?
— Это позволяет держать себя в руках, не дает мыслям разбегаться. Хорошее упражнение в любой ситуации".

"Люди становились настолько самими собой, что не могли этого вынести".

"Amor vincit omnia — наверное, всем хотелось бы верить в истинность этой избитой фразы. Но если я что и уяснил за свою недолгую грустную жизнь, так это что данный трюизм лжет. Любовь отнюдь не побеждает все. И тот, кто уверен в обратном, — глупец".

"...мое знание этикета оставляло желать лучшего, смокинг с чужого плеча сковывал движения. Все остальные были гораздо опытнее в подобном притворстве".

"Времени нет дела до весны и зимы, рождения и смерти, доброго и дурного, ему все равно. Это нечто неизменное, радостное и абсолютно непреложное".

"...любой религиозный ритуал — не более чем условность, если практикующий не видит скрытый за ним глубокий смысл".

"Порою, когда случается какая-нибудь беда, реальность становится слишком неожиданной и странной, непостижимой, и все тут же заполняет собой нереальное. Движения замедляются, кадр за кадром, словно во сне; один жест, одна фраза длятся вечность".

"Кто-нибудь помнит определение справедливости в „Государстве“ Платона? Для общества справедливость заключается в том, что каждый его слой функционирует на собственной ступени иерархии и довольствуется своим местом. Неимущий человек, стремящийся занять более высокое общественное положение, лишь понапрасну обрекает себя на страдания. И имевшие хоть чуть-чуть мудрости бедняки всегда это знали, так же как и наделенные ею богачи".

"...одна из характерных особенностей человека нашего времени — это страсть уходить в сторону от темы..."

02.05.17

Аліс Пантермюллер, Даніела Коль "Лотта та її "катастрофи". Наскільки все куме-е-едно?"/Alice Pantermüller, Daniela Kohl - Wie belämmert ist das denn? (Mein Lotta-Leben #2)

Побачивши продовження книжки про Лотту, син аж застрибав від радощів — дуже вже сподобалися йому й форма мальованого щоденника, й ілюстрації, і кумедні пригоди дівчинки у новій школі. Це видання краще за видання першої частини серії, бо більше схоже на дівчачий зошит-щоденник: й обкладинка не дуже жорстка, й кутики книги заокруглені, як у хорошого блокнота, й формат нестандартний.

Нові пригоди Лотти та її друзів синові теж сподобалися — а якому хлопчику не до смаку будуть всі оці "банди", будиночок на дереві, гра у шпигунів з усіма належними шпигунськими штучками, ночівля в наметах, блукання вночі з ліхтариками, спортивні змагання й купа причин, аби пореготати? А от  мені як дорослій читачці ця книга сподобалася менше за першу, зокрема тому, що "банда" Лотти, члени якої відстають від найголовніших суперників у тій же спритності чи вмінні поставити намет або ж заспівати в карооке, замість того, аби тягнутися за лідерами, робить усе, щоб опустити їх до свого рівня, а то й нижче. Так-так, то в мені говорить занудний педагог, бо ж у житті все трапляється саме так, як у книзі змальовано))) Хоча я як занудний педагог із сином проговорювала інші варіанти, якими могли б скористатися герої книги для самоствердження. Ну, що з нас, мам, взяти? А ще я подумала, що, мабуть, таки не всі дитячі книги є маст-рідом для батьків, бо ж найменше під час спільного читання діти очукують "виховного занудства", особливо тоді, коли хочеться просто реготати.


Переклад з нім. Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2017

01.05.17

Сергій Жадан "Тамплієри"

Зловила себе на тому, що це перша збірка поезій, прочитана за багато років. І це при моїй любові до віршування. Й пояснення цьому я не знаходжу, хіба що те, що вірші читаються, коли для них є настрій, а не щодня у маршрутках-метро-трамваях, бо ж інакше їх важко сприйняти так, щоб відчути, а не просто прочитати.

"Тамплієрів", зізнаюся, купила на подарунок, бо що ж дарувати, як не такі гарні видання — з суперобкладинкою, ілюстраціями та текстами, які точно — не на один раз прочитати і відкласти на далеку полицю. А оскільки я дуже скупа до книг (ще один гріх), то ніколи не віддам/подарую/тощо їх непрочитаними. От і Жадана читала так, наче вперше. Точніше, не читала, а вчитувалася/впивалася образами та думками, ковтала, насичувалася, часом похлиналася, часом захлиналася, потім випливала й дихала, дихала, щоб згодом відчути, що задихаюся, як ті риби, котрі у збірці мандрують із поезії в поезію й живуть у тому жадановому світі нарівні з людьми, люблять, вірять, помиляються, зраджують, йдуть захищати щось своє і гинуть, щоб зрештою ожити...

І я оживала, натрапляючи на фразу, на думку, на словосполучення, які були/ставали моїми-моїми. Й перечитувала знову і знову. Й цитувала собі та людям. Й насолоджувалася давно забутим щастям: читати... ні, відчувати поезію. Справжню. Талановиту. Глибоку.

Ілюстрації Олександра Ройтбурда, вид. Meridian Czernowitz, 2016