Читати серію "Вітражі" від видавництва "Віват" завершила збіркою оповідань Андрія Войніцького. Якщо після "Синдрому листопаду" Вікторії Амеліної було прийняте палке рішення прочитати всі книги серії, книга Руслана Горового дещо розчарувала, Олексій Чупа своїм "Акваріумом" знову підніс на верхівку захоплення незвичністю теми та її реалізацією, то "Скільки коштує бути білою вороною" викликало бажання отримати продовження серії. Або ж не серії, а просто тенденції друкувати молодих, нерозпіарених і не надто відомих письменників.
Збірка Войніцького, як на мене, нестандартна — насамперед своєю жанровою та тематичною неоднорідністю. Тут і а-ля жіноча (бо якась істерична) історія про чоловіка, котрий страждає від того, що його покинула дружина, й зрештою зважується на рішучий крок. І ще одна чоловіча історія про те, які всі жінки с... тобто не варті його, хоча зрештою герой кардинально змінює свій стиль життя (щоправда, чи допомогло це йому — невідомо). Тут і фантастичні оповідання — дещо химерні та відразливо-жорстокі, однак досить оригінальні. Завершується книга таким собі спогадом про 1991-й рік — зрозуміло, що тут також все вкрите тією ж безвихіддю, як і в попередніх творах, однак вона така знайома, аж рідна, бо ж більшість із читачів самі пережили щось подібне, хіба що без смерті матері. Ще одна особливість книги — у ній немає ніякого просвітку й надії на те, що поруч із бідою та зневірою можуть бути умиротворення і радість— а саме так у житті й буває, воно непостійне навіть у своїй нещасності.
Вже традиційно мимохіть у кожній збірці вирізняю для себе оповідання, яке чимось зачепило найбільше. У Войніцького це "Скільки коштує бути білою вороною" (мабуть, таки не даремно воно дало назву книзі). Часом бути нею, а не частиною натовпу, не вартує нічого, а буває, за це треба пожертвувати своїм звичним життям. Головне, точно знати, що ти хочеш саме цього — перестати бути гвинтиком машини, котра мчить у не потрібному тобі напрямку.
Переклад з рос. Л. С. Задьорної, вид "Віват", 2015
Немає коментарів:
Дописати коментар