Катя Петровська "Мабуть Естер"/Katja Petrowskaja - Vielleicht Esther

Не можу стриматися, аби отак відразу, як-то кажуть, із порогу не заявити: це одна з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч. Глибока, прониклива, емоційна, правдива, важка й тим самим якась катарсична, ця невелика автобіографічна скоріше повість, ніж роман — якщо зважати на обсяг, ця величезна епопея — якщо зважати на зміст підіймає одну з найважливіших складових людської особистості: її національну самоідентифікацію.

Авторка — українка за місцем народження, полька за прізвищем, німкеня за громадянством, єврейка за національністю — шукає своє коріння, вивчаючи  генеалогічне дерево родини з усіма його багаточисельними відгалуженнями, виймаючи вкриті пилом фотографії, листи, газети, викликаючи забуті, здавалося б назавжди, спогади, переживаючи те, що відчували давно мертві її предки. Вона не просто перегортає архіви, вона ходить тими дорогами, якими ходили її діди-прадіди-прапрадіди. А оскільки це здебільшого дороги війни, концтаборів та Голокосту, то той біль, котрий звалюється на авторку цієї документальної, попри всю її літературність, книги, місцями годі витримати.

Окремої уваги вартий стиль написання. Тут немає сюжетної лінії, чіткої фабули, розвитку подій, ба навіть діалогів. Книга — це просто рефлексії Каті Петровської, написані — принаймні так видається — для самої себе. Це суміш зі спогадів, переживань, сумнівів, емоцій. Це коктейль із людей і нелюдів, із країн і вулиць, з подій і дат, зі смертей, убивств, забуття... Це щось нове для читача, надзвичайно сильне, неймовірно голосне й однозначно варте прочитання: хоча б задля того, щоб не забути, не забути щонайменше того нашого Бабиного яру, якщо на більше ми поки що (чи ж уже?) не здатні...

Переклад з німецької Юрка Прохаська, вид. "Книги - ХХІ", 2015

Трошки статистики

Якось не люблю підбивати підсумків: таке враження, що подібним чином ти намагаєшся щось завершити і забути про нього. Але часом ситуація, як-то кажуть, сама вимагає це зробити.

Сьогодні лічильник блогу показав, що за ті 2,5 року його існування "Сонячну скарбницю" переглянули 50 тисяч разів. Небагато, звісно, особливо ж коли порівняти з моїм попереднім блогом, який мусила закинути, бо свого часу звила кубельце не на тій платформі))) Проте це також — результат, який радує))

Переглянула статистику, бо ж цікаво, про що люди читають найбільше. ТОП-5 вийшов досить цікавим і різноплановим.

1. "Наші душі вночі" Кента Гаруфа. Вочевидь, продумана рекламна акція, яка супроводжувала вихід цієї книги, виправдала себе. До блогу заходили ще до появи роману на книжкових полицях, а потому шукали, вочевидь, підказок: варто читати чи ні? Повторюся: таки варто. До того ж, похвалюся, що мені пощастило ознайомитися з романом набагато раніше за пересічних читачів, оскільки я робила його літературне редагування))) І так: можете кидати капцями за недоліки, тим паче, знаю, за що вигрібатиму))) Але книга справді хороша...

2. "Долі та фурії" Лорен Грофф. Мабуть, бути однією з перших читачок популярних книг таки вигідно — хоча б за рахунок статистики переглядів блогу. Бо цей роман я також взяла до рук іще у вигляді вордівського файлу, зробленого перекладачкою, — ага, те саме літредагування))) Вже нині можу порівняти багато інших читацьких вражень, дуже різнопланових, які зазвичай і викликає по-справжньому глибока книга. А "Долі та фурії" — саме така. Не вірите? Раджу перевірити))

3. "Я не хочу бути принцесою" Гжегожа Касдепке". В якийсь момент я зрозуміла, що варто писати не тільки про дорослі книги. Світ дитячої літератури — не менш захопливий, кажу це з точки зору дорослого читача. У цьому додатково переконалася, коли почала читати підліткові книги, з яких я начебто вже виросла і до яких син ще не доріс. Часом поглянути на життя під іншим кутом дууууже корисно. Що ж до саме цієї книги вже улюбленого нашого автора, то вона дуже кумедна й дуже весела — рекомендую!

4. "Банда піратів. Корабель-привид" Жюльєтт Парашині-Дені та Олівера Дюпена. Іще одна дитяча книга, точніше — ціла серія з чотирьох томів, чудово видана українською мовою, зайняла достойне місце, як бачу, не тільки на нашій книжковій поличці. Бо хто ж не любить справжніх пригод, та ще й піратських? Отож-то!

5. "Кава по-віденськи" Віти Вітренко. А це — книга-сюрприз у багатьох сенсах. По-перше, вона існує, наскільки мені відомо, тільки в авторському рукописі. Принаймні, я її читала саме у такому вигляді. Проте роман виявився настільки хорошим в усіх сенсах, що промовчати я не могла й написала відгук. Й от результат: його читають, а відповідно, читатимуть і книгу. Тож звертаюся до авторки: друкуй цей твір і пиши ще! Це навіть не риторичний заклик, це щире прохання читача, залюбленого в хороші книги)))

АПД: "Кава по-віденськи" таки видана, щоправда, поки що тільки в електронному вигляді. Купити можна ТУТ. 

Гжегож Касдепке "Обережно! Усе, що має знати дитина, щоб безпечно бавитися вдома"

Ой який кумедний песик у цій книзі! Мало того, що він дуже тямущий, то ще і здатен говорити! Ні-ні, не людською мовою, бо ж книга — не казочка, а цілком реальна історія, яка може трапитися в будь-якій родині. Песик Джуніор може "говорити" емоціями й одним своїм "Гав!" передати стільки вражень, думок та почуттів, що  хлопчику Домініку кращого співбесідника й не треба. А розмовляє він із новим чотирилапим другом про небезпеки, які можуть чигати на маленьких і песиків, і дітлахів у, здавалося б, найбезпечнішому місці на світі — вдома.

Кожен із понад десяти невеличних розділів книги присвячений певному виду небезпек: від того, куди не слід стромляти пальці, до правил поводження з газом та вогнем. Здавалося, що мій п’ятирічний син уже все знає і йому буде нецікаво повторювати відомі з повчань, а то й перевірені на собі правила безпеки (хіба знайдеться дитина, яка жодного разу не прищемила собі пальців дверима або ж ніколи не впускала чогось важкенького на ноги?), проте він весело реготав зі справді прикольного навіть мені песика, старанного Домініка й навіть суворої бабусі Марисі. А цікаві завдання наприкінці кожного розділу давали змогу проекзаменувати не тільки його, а й мене саму: повірте, навіть ми, дорослі, не завжди пам’ятаємо, на що варто звернути особливу увагу.

Окремий респект за ілюстрації та живу й динамічну верстку тексту, а автору — за можливість донести дітям важливе.

Малюнки Артура Гулевича, переклад із польської Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа", 2017

Ольга Кобилянська "Царівна"

Якщо забути про те, що Кобилянська — класик української літератури, якщо викинути з голови всю ту прищеплену в школі та виші повагу до неї як до класика, якщо подивитися на роман очима неофіта, не навернутого філологічною, а чи й просто шкільною освітою до сліпого поклоніння всім, хто потрапив до програм та хрестоматій, якщо постаратися відкинути всі застряглі у свідомості штампи щодо укрліту, то маємо таке...

По-перше, це — любовний роман. Я навіть сказала б, любовний і дуже сопливий (ок, покажу освіченість — сентиментальний) роман. Практично типовий, за винятком кількох моментів, про які — нижче. Дівчина чи не з першого погляду закохується в дуже гарного хлопця. І не кажіть мені, що то виключно його душевні характеристики її привабили, бо ж про красу не раз згадується, особливо в порівнянні зі негарним Марко. Так от: закохується страшенно, та й він наче до неї прихильний, проте не настільки, аби женитися. Бо ж у нього є "будучина". Тож дівчина від безвиході погоджується вийти заміж за старого й нелюбого, втім, згодом розумно змінює рішення. Але й за коханого теж не вийшла, а він же пропонував! Хоча й продовжує його кохати. Він же, ображений, не звертає на неї уваги, тож вона паралельно захоплюється ще одним чоловіком, який теж її кохає, але не зізнається, бо думає, що вона кохає того першого. Зрештою перший вдало одружується на багатій, хоч і не любить її, другий робить крок назустріч багатостраждальній героїні, і через три роки авторка показує нам ледь не ідеальне подружжя.

Все це, звісно, бачиться геть не так схематично, як я описала, якщо твір читає досить зріла жінка, якій знайомі оті всі кохання-вагання-страждання, так докладно описані Кобилянською. А от як сприймає книгу юнак-десятикласник? Адже саме йому її пропонують навчальна програма та вчителька укрліту. Чи перейметься він долею Наталки? Чи хоча б спробує зрозуміти її? Як і Ольгу Кобилянську? Чи помітить інші змістовні пласти повісті? Навряд чи. Причина одна: нудно. Ні, таки дві: незрозуміло і нудно.

Йдемо далі. По-друге, книга не зраджує традиціям української класичної літератури й описує страждання. Страждають усі: і сирота Наталка, хоча вона й не ходить голодна попідтинню, як інші літературні сироти, і її дядько-підкаблучник, й Орядин, який багато всього хоче і мало на що спроможний, і Марко, бо ж замість зізнатися в любові вигадує собі казна-що і ревнує. Щастя з’являється в кінці твору, та й те описане коротко й схематично.

По-третє, я по-новому глянула на проблему самоідентифікації українців. Отут висловлюю неймовірно щире захоплення і подачею проблеми, і позицією, яку обстоює Кобилянська посередництвом Наталки, й актуальністю, яка відтоді не змінилася, а то й навпаки — загострилася. На превеликий жаль.

По-четверте, шалено плюсую, як то кажуть, фемінізму. Знову ж таки на превеликий жаль, ця проблена нині, через 120 років після написання повісті, стала не набагато менше гострою.

Загалом перечитування класики, яку гриз у школі чи виші, — цікавезний досвід, як на мене. Однак потребує ще тієї сили волі, бо ж зі школи відклалася упевненість: це нудно — читати всіх оцих старих письменників. І не переконуйте мене в протилежному, я сама кого хоч переконаю, а от читати їх мені все-таки важко)))

Вид. "Фоліо", 2016

Барбара Космовська "Samotni.com"/Barbara Kosmowska - Samotni.pl

Від авторки улюбленої "Буби" очікувала чогось такого ж фєєрично позитивного та дотепного. Натомість отримала напрочуд серйозну не тільки за темою, а й за стилем викладу книгу, яка змушує серйозно замислитися над купою серйозних проблем і зробити серйозні висновки. І ні — це не тавтологія, це художній прийом для підсилення серйозності.

Назва книги навіяна польським сайтом, на якому, наскільки я зрозуміла, самотні підлітки (і не тільки) шукають хоча б когось, із ким можна почуватися не покинутим. Про сайт тут не йдеться, а от про самотність — так, і дуже багато. Бо майже всі герої роману — саме такі. Хоча от подумала, і слово "майже" можу чесно видалити: навіть якщо у когось із підлітків поруч хтось є, це не позбавляє відчуття покинутості, адже з ними немає найрідніших — батьків. І коли причиною цього стає смерть, із цим усе якось більш-менш зрозуміло, а от коли батьки — живі, але десь делеко (на заробітках, в іншій родині або ж просто казна-де), то змиритися з цим важко. Але треба, щоб жити далі.

Саме це і вдається юним героям роману: Йоанні та Віктору. А все завдяки тому, що поряд опинилися небайдужі, хоч і чужі, дорослі. Звичайно, діти спочатку не вірили в те, що все може бути добре, адже все — страшенно погано, й виходу начебто не видно. Проте і зведена сестра Йоанни та вчителька Віктора за сумісництвом, і фотограф Шимон не опускали рук і домоглися того, що до підлітків повернулися і віра в майбутнє, й упевненість у собі, й відчуття захищеності та потрібності комусь. 

Насправді розвиток подій та особливо фінал видалися мені занадто позитивними і сповненими беззаперечного оптимізму. Аж захотілося вигукнути: ви про що? так не буває! А потім подумала, і згадала, що буває — часто все складається настільки добре, вдало і гарно, що... Так-так, часом хочеться вигукнути: такого не може бути))) Але не вірте, тому що в житті моживе все.

П. С. Ледь не забула: ще ж книга — про перше кохання. Хто вже не па’ятає, що значить безмежно довіряти, беззастережно захоплюватися, безпричинно літати, — вам сюди.

Переклад із польської Ігоря Андрущенка, вид. "Школа", 2017

Мирослав Лаюк "Баборня"

Стільки вражень-відгуків-рецензій чула-читала про "Баборню", що, коли таки взялася за роман, то понад усе хотіла, аби моє особисте прочитання все-таки лишилося виключно моїм. Тому постаралася з усіх сил абстрагуватися і... забула про свої старання. Цього, як виявилося, не потрібно було робити зусиллям волі, бо книга впоралася сама, захопивши і відволікши від усього раніше прочитаного про неї.

Чесно зізнаюся, що досі розкласти по поличках якісь однозначні висновки не вдається. Книга надто багатопланова для цього. І герої, і події не мають оціночних авторських суджень, тому подаються досить об’єктивно, в динаміці, в розвитку, а отже, стрибають по тих внутрішніх поличках читача й заважають сказати: Марія Василівна дійсно сучка, Онуфрій — герой-месник, а школа — болото. Бо ж насправді все не так.

А як? А так, як у житті, — по-всякому, по-різному, без планів (хіба що навчальних це не стосується), без керма і вітрила (бо коли думаєш, що вони в тебе є, доля швидко переконує в протилежному), із сюрпризами (не завжди, зрозуміло, приємними), з банальностями, із вкрапленнями щастя в загалом суцільну незадоволеність власною долею (в кого навпаки — зізнавайтеся, будемо заздрити рештою людства))) І коли воно — життя — минає в прямому сенсі слова, всі оті вище перелічені й не тільки речі сприймаються інакше. Не всіма, звісно. Героїнею роману зокрема. Проте от зараз, занотовуючи цей потік свідомості (бо притомним відгуком про книгу це назвати складно))), я міркую: а що, коли Марія Василівна завжди була такою, як в кінці книги? Тобто не чистопородною сучкою, а здатною на добро жінкою? Просто сама цього не знала — що вже говорити про інших. Хоча от згадую, як вона повелася з малим Копчуком, то вбити її готова. І помститися не тільки за Копчука, а й за всіх жертв і нині живої, попри реформи (чи радше "реформи"), системи радянської шкільної освіти, але це — окрема тема для розмови.

Власне, тем для розмови роман пропонує багато. Крім шкільної освіти, виховання та особливостей педагогічного колективу (погодьтеся, тут багато про що можна говорити), як вам, наприклад, тема УПА? І не просто про героїзм доведеться згадувати, а й про кровопролиття, вбивства, зради, звичайне боягузство, про понівечені долі і скалічені тіла, про наслідки, які досі пожинаються. Не хочете занурюватися в історію? Давайте обговоримо мажорів, їхніх батьків і все_можна_купити. Бо й справді так. Бо як би нам не хотілося, аби було інакше, насправді — так. Або про релігію поміркуймо, і про віру, звісно, також, бо одне без іншого не обговорюється. І про гріх — чи можна його спокутувати? І яким чином? І хто визначає покуту: Бог, священик чи сам грішник? Занадто філософські питання? То давайте про заробітчанство — це життєво й актуально. І не забудьмо про покинутих дітей, у яких є гроші, проте немає материнської любові: що з цього важливіше? Що, нічого із запропонованого мною не зацікавило? Тоді вам до Мирослава Лаюка і його дебютного і такого потужного роману — точно знайдете, за що зачепитися)))

п.с. Хто там чекав від мене критики?))) То от вона: Марію Василівну редактори-коректори один раз обізвали Марією Миколаївною, Ганнусю — Галинкою (чи навпаки, точно не пригадую вже), Ірину Володимирівну — Матвіївною. На цьому все)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Олесь Донченко "Золота медаль"

У батьківському домі не було великої бібліотеки. Ні, це зовсім не означає, що ми, діти, мало читали! Мені нині здається, що мало чого непрочитаного мною було на полицях шкільної та сільської бібліотек))) Звісно, повне зібрання творів Леніна та подібне лишилося неторканим, однак художні книги я просто ковтала.

"Золота медаль" із точнісілько такою, як на фото тут, обкладинкою, була однією з наших домашніх і маминих улюблених книг. До грубезного тому я придивлялася довго, а років в 10-11 прочитала його. Ой, які чудові враження були тоді у мене від роману! Ці всі дорослі-дорослі випускники, перше кохання, вибір професії, щира дружба й обов’язково-обов’язково-обов’язково — прекрасне світле майбутнє у комунізмі! Можете сміятися, але тоді я була піонеркою і жила в Радянському Союзі...

Перечитувати роман бралася з осторогою, але разом із тим і з надією надихнутися, як тоді, зачаруватися героями, як тоді, отримати позитив і віру у щось світле... Натомість гірко, дуже гірко розчарувалася. З далекого для повоєнних героїв книги майбутнього все те, чим вони горіли, видається таким непотрібним, наївним, смішним, подекуди навіть примітивним, що ліпше сприймати твір як фантастичну утопію, ніж реалізм. А насправді ж це — реальність, у яку вірили наші батьки, діди. Часом із підозрою, а часом і щиро...

Певно, не врато говорити, що герої-школярі, та й дорослі — ідеалізовані. Комуністи і комсомольці часом видаються не людьми, а роботами. Вони навіть заздрять якось по-особливому, чесно і по-комсомольськи, що має викликати захоплення. Захоплення повинна викликати і самовідданість трудящих, готовність горіти на роботі й натомість отримувати мізер, "віддавати всього себе на благо Батьківщини й партії". І викликала ж! І рівнялися на таких героїв! І, що головне, такі насправді тоді траплялися!

Єдине, що беззаперечно сподобалося, то це — гарна мова і жодних, жоднісіньких помилок чи одруківок! Таки ж уміли тоді працювати на совість, нє?))))

Вид. "Радянська школа", 1983

Гжегож Касдепке "Велика книга почуттів"/Grzegorz Kasdepke - Wielka księga uczuć

Під обкладинкою величенького і важкенького тому — не одна, а аж чотири книги, які спочатку виходили окремими виданнями, а потім були зібрані в одне ціле. Бо насправді вони і є однією цікавезною історією, яку пов’язують головні герої — дітлахи старшої групи одного садочка, їх вихователька пані Мілка, директорка і, трошки пізніше, коханий пані Мілки Куба. Чому так докладно перераховую героїв? Та тому, що ми з сином устигли їх усіх полюбити! І дорослих, і малих: романтичну Розальку, закохану в серйозного Гжеся, розважливого Бодю, Зосю, інших малюків. І, звісно, Гжегожа Касдепке, у щирих почуттях до якого, упевнена, можуть зізнатися багато українських читачів.

У першій частині "Тільки без поцілунків!" Або Як дати собі раду з деякими почуттями" розповідається про базові емоції: смуток, радість, ненависть, огиду, любов тощо. Розповідається на доступних прикладах за допомогою ситуацій, у які потрапляють діти. Наприкінці кожного розділу дається визначення почуття, про яке йшлося, до того ж просте, доступне і не без гумору. Потім ідуть дієві поради, окремо — для дітей, окремо — для дорослих. Зізнаюся: почерпнути для себе вдалося багато чого.

За подібним принципом побудовано й наступні книги: "Любить, не любить... або Далі про почуття","Жах! або Звідки беруться діти","Команда пані Мілки, або Про повагу, сміливість та інші цінності". Остання була написана під час проведення "Євро-2012", тому всі приклади крутяться навколо цієї події та захоплення дітлахів футболом. Але окремо хочу зупинитися на тому, звідки беруться діти, бо це дісно важлива для дітей і важка для батьків тема. Важкою вона була і для мене, особливо ж після того, як прочитала докладний (не сумнівайтеся!) опис статевого акту, вкладений у вуста розважливого Боді. Насправді не знала, зважуся читати і пояснювати малому, як то все відбувається між дорослими у ліжку, чи ні. Але... Я це зробила! Пишаюся)) Тепер син не піддаватиметься чуткам та пліткам, а зможе апелювати вичитаними у книзі знаннями. Ну, принаймні я на це сподіваюся)) А ще шикувати словом, яке чомусь йому найбільше припало до вподоби: сперматозоїди. Любить він отакі доооовгі слова, колекціонує))

А ще колекціонує кумедні випадки. Касдепке тут також собі не зрадив: такий гомеричний регіт викликала у нас ще одна його історія: "Я не хочу бути принцесою". І таке ж задоволення. На цій хвилі придбали ще кілька книг цього автора — тож у передчутті))

Переклад Ярослави Івченко, художник Марцін Пивоварський, вид. "Урбіно", 2017