Якщо забути про те, що Кобилянська — класик української літератури, якщо викинути з голови всю ту прищеплену в школі та виші повагу до неї як до класика, якщо подивитися на роман очима неофіта, не навернутого філологічною, а чи й просто шкільною освітою до сліпого поклоніння всім, хто потрапив до програм та хрестоматій, якщо постаратися відкинути всі застряглі у свідомості штампи щодо укрліту, то маємо таке...
По-перше, це — любовний роман. Я навіть сказала б, любовний і дуже сопливий (ок, покажу освіченість — сентиментальний) роман. Практично типовий, за винятком кількох моментів, про які — нижче. Дівчина чи не з першого погляду закохується в дуже гарного хлопця. І не кажіть мені, що то виключно його душевні характеристики її привабили, бо ж про красу не раз згадується, особливо в порівнянні зі негарним Марко. Так от: закохується страшенно, та й він наче до неї прихильний, проте не настільки, аби женитися. Бо ж у нього є "будучина". Тож дівчина від безвиході погоджується вийти заміж за старого й нелюбого, втім, згодом розумно змінює рішення. Але й за коханого теж не вийшла, а він же пропонував! Хоча й продовжує його кохати. Він же, ображений, не звертає на неї уваги, тож вона паралельно захоплюється ще одним чоловіком, який теж її кохає, але не зізнається, бо думає, що вона кохає того першого. Зрештою перший вдало одружується на багатій, хоч і не любить її, другий робить крок назустріч багатостраждальній героїні, і через три роки авторка показує нам ледь не ідеальне подружжя.
Все це, звісно, бачиться геть не так схематично, як я описала, якщо твір читає досить зріла жінка, якій знайомі оті всі кохання-вагання-страждання, так докладно описані Кобилянською. А от як сприймає книгу юнак-десятикласник? Адже саме йому її пропонують навчальна програма та вчителька укрліту. Чи перейметься він долею Наталки? Чи хоча б спробує зрозуміти її? Як і Ольгу Кобилянську? Чи помітить інші змістовні пласти повісті? Навряд чи. Причина одна: нудно. Ні, таки дві: незрозуміло і нудно.
Йдемо далі. По-друге, книга не зраджує традиціям української класичної літератури й описує страждання. Страждають усі: і сирота Наталка, хоча вона й не ходить голодна попідтинню, як інші літературні сироти, і її дядько-підкаблучник, й Орядин, який багато всього хоче і мало на що спроможний, і Марко, бо ж замість зізнатися в любові вигадує собі казна-що і ревнує. Щастя з’являється в кінці твору, та й те описане коротко й схематично.
По-третє, я по-новому глянула на проблему самоідентифікації українців. Отут висловлюю неймовірно щире захоплення і подачею проблеми, і позицією, яку обстоює Кобилянська посередництвом Наталки, й актуальністю, яка відтоді не змінилася, а то й навпаки — загострилася. На превеликий жаль.
По-четверте, шалено плюсую, як то кажуть, фемінізму. Знову ж таки на превеликий жаль, ця проблена нині, через 120 років після написання повісті, стала не набагато менше гострою.
Загалом перечитування класики, яку гриз у школі чи виші, — цікавезний досвід, як на мене. Однак потребує ще тієї сили волі, бо ж зі школи відклалася упевненість: це нудно — читати всіх оцих старих письменників. І не переконуйте мене в протилежному, я сама кого хоч переконаю, а от читати їх мені все-таки важко)))
Вид. "Фоліо", 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар