Новий лауреат Нобелівської премії не розчарував. Швидше, навпаки -
захопив настільки, що навіть не знаю, з чого почати писати відгук про
книгу.
Почну, напевно, з філософії: всі ми - лише пісок на березі ріки часу. Пафосно? Можливо, але ж так воно і є, за великим рахунком. Що після нас лишається? Тільки слід - від когось глибший, від когось - мілкіший, але всі вони (ну, майже всі) рано чи пізно щезають.
Головний герой книги - людина, котра втратила пам'ять і, відповідно, себе. Проживши десять років під чужим ім'ям, він, зрештою, вирішує знайти себе справжнього й рушає на пошуки. Намацує тоненькі-тоненькі ниточки, бачить тьмяні-тьмяні образи, кожен із яких примірює на себе й майже вірить у те, що ось він - я справжній! - і розчаровується, бо помічає новий слід на піску, майже зниклий, і знову приміряє зниклу людину на себе...
Здається, йому вдається-таки згадати... Не все, не до кінця, але все ж хвилю, котра змиває сліди на піску, вдалося стримати... Чи це - чергова ілюзія? Фінал роману відкритий...
Цікавий стиль оповіді. Мінімум почуттів - просто констатація фактів. Навіть емоції просто фіксуються, а не переживаються автором і, здається, навіть героєм. За них це робить читач. А я старалася))) Я сподівалась, раділа, розчаровувалася, знову сподівалася... Й засмутилася, якщо чесно, бо хочу дізнатися про долю героя все, а Модіано написати не потрудився)))
Не можу не розказати про Париж у книзі. Ой, як я шкодувала, ще не живу в цьому місті й не можу пройти всіма, скрупульозно описаними автором, вуличками, мостами, кав'ярнями. Може, колись мені це вдасться?
Почну, напевно, з філософії: всі ми - лише пісок на березі ріки часу. Пафосно? Можливо, але ж так воно і є, за великим рахунком. Що після нас лишається? Тільки слід - від когось глибший, від когось - мілкіший, але всі вони (ну, майже всі) рано чи пізно щезають.
Головний герой книги - людина, котра втратила пам'ять і, відповідно, себе. Проживши десять років під чужим ім'ям, він, зрештою, вирішує знайти себе справжнього й рушає на пошуки. Намацує тоненькі-тоненькі ниточки, бачить тьмяні-тьмяні образи, кожен із яких примірює на себе й майже вірить у те, що ось він - я справжній! - і розчаровується, бо помічає новий слід на піску, майже зниклий, і знову приміряє зниклу людину на себе...
Здається, йому вдається-таки згадати... Не все, не до кінця, але все ж хвилю, котра змиває сліди на піску, вдалося стримати... Чи це - чергова ілюзія? Фінал роману відкритий...
Цікавий стиль оповіді. Мінімум почуттів - просто констатація фактів. Навіть емоції просто фіксуються, а не переживаються автором і, здається, навіть героєм. За них це робить читач. А я старалася))) Я сподівалась, раділа, розчаровувалася, знову сподівалася... Й засмутилася, якщо чесно, бо хочу дізнатися про долю героя все, а Модіано написати не потрудився)))
Не можу не розказати про Париж у книзі. Ой, як я шкодувала, ще не живу в цьому місті й не можу пройти всіма, скрупульозно описаними автором, вуличками, мостами, кав'ярнями. Може, колись мені це вдасться?
Немає коментарів:
Дописати коментар