Буде правдою, якщо я напишу, що це - продовження книги "Писар Східних Воріт Притулку", але не меншою правдою буде й сказати, що це - просто друга частина однієї книги. Власне, так само говорить про цей твір і Галина Пагутяк, а кому, як не авторові, знати точно, як і що з книгами))
Власне, на цьому все очевидне й закінчується. Для мене, принаймні, тому що книга (вся книга, про обох писарів) - твір настільки багаторівневий, пронизаний тисячею змістів, аллюзій, можливостей для розуміння та інтерпретації, що я мушу зазначити: все, сказане мною у зв'язку з цією книгою стосується виключно мене.
Отже, Західні Ворота, крізь які мешканці Притулку можуть повернутися у світ, де помруть. Схоже, що для цього вони й виходять крізь Ворота - щоб померти, бо їм або ж набридло жити, або ж остогидло копирсатися в собі, або ж вони усвідомили беззмістовність свого життя, яке спочатку, після приходу до Притулку, здавалося сповненим сенсу (у кожного - свого). Є й інші причини, звісно. Наприклад, бажання розповісти про Притулок і таким чином допомогти тим, кому допомогти важко, або ж неможливо. Але потім все одно доведеться померти.
Смерть як звільнення від тягарів сприймають ті, хто сповна задовольнився безсмертям. А в Притулку безсмертні усі, крім однієї людини: Писаря Західних Воріт, який випускає інших помирати. Це символічно, бо... Тут у мене почався був перелік причин і символів, але я його видалила. Бо що б там не було і якою б не була межа, переводити через неї має людина (чи істота), добре обізнана з обома світами. Отакий собі Харон - ніхто і все в одному водночас, просто Перевізник.
Самотність Писаря видається мені спокутою. От лишень спокутою чого? Любові до інших? Нездатності розділити долю інших? Гріха нешанування батьків? Чи ж гріха втраченого власного життя, покладеного на марні намагання змінити людей, які не хотіли цих змін? А може, це просто така професійна особливість Перевізника, котрий належить всім і нікому?
Служіння. У Галини Пагутяк це - провідний мотив якщо не творчості, то прочитаних мною книг точно. Але якщо у книзі "Слуга з Добромиля" герой служив заради служіння, часом сліпо, вперто, маючи його за єдиний сенс свого життя, то тут Писар прозріває, бо розуміє, що служити може лише той, хто не згубив себе, хто не став рабом того, кому служить. В іншому випадку то - не служіння, а приналежність - Притулку, людині, байдуже, перетворення в річ. А речі не служать, ними просто користуються.
І знову, як і з першою частиною книги, я готова поспере
чатися з багатьма постулатами-цитатами з книги. Якось це і зроблю)) От лишень нехай емоції вгамуються...
Немає коментарів:
Дописати коментар