Суза Кольб "Вівсяна банда. Нюх не підведе!"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Immer den Nüstern nach!

Із чудовими героями книгосеріалу німецької письменниці Сузи Кольб ми познайомилися півтора року тому. Це була любов, тож нова зустріч із добрими друзями видалася на славу!

Цього разу мені не вдалося насолодитися читанням уголос кумедних і живих діалогів тварин, оскільки син читав самостійно. Однак я просто мусила побачитися з усіма: й поні, й конями, й кицькою та псом, навіть круками, тож якось узяла й перечитала цю книжечку. Уголос, звісно, воно звучить прикольніше, однак мій улюбленець Тоні з його чудовим діалектом все одно насмішив)))

Щодо сюжету, то у цій частині є й змагання між друзями, й долання страху, й нові знайомі, й турбота про майже незнайомих, однак слабших за тебе істот, котрі потребують допомоги. Цікаво, кумедно, повчально, тож далі буде...

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Жозе Сарамаґо "Рік смерті Рикардо Рейса" / José Saramago - O Ano da Morte de Ricardo Reis

У цьому романі мого улюбленого Жозе Сарамаґо все заплутано ще більше, ніж завжди. Головний герой Рикардо Рейс — вигаданий. Ні, не в тому сенсі, що він герой роману, це було б занадто просто. Він — реальний автор реальних віршів, але вигаданий, оскільки є одним із гетеронімів відомого португальського поета Фернандо Пессоа. Однак у романі Сарамаґо він цілком реальний лікар-поет, товариш такого ж реального, однак уже мертвого Фернандо Пессоа, котрому смерть, утім, не заважає приходити до Рейса й вести з ним тривалі розмови...

Все, мовчу, аби не заплутати вас іще більше. Й самій не заплутатися, пишучи відгук: занадто багато тем підняв автор у книзі.

Насамперед, це ті політично-суспільні події, котрі відбувалися в Європі загалом і на Іберійському півострові зокрема в рік смерті Рикардо Рейса — 1936-й. Фашизм і комунізм, революційні події в Іспанії й заворушення в Португалії, пошуки правильного вибору й "кипіння мас" — усе це читач сприймає з точки зору головного героя. А вона — банально обивательська: тобто щось десь відбувається, то й нехай, занурюватися в події та розбиратися в них Рейс не хоче, не має потреби й не бачить сенсу. Чи не знайомо це все?

Такий же поверховий він і в інших питаннях. Скажімо, в стосунках. Закрутивши роман із готельною покоївкою, він з не меншим (хоча тут більше пасувало б "з не більшим") запалом крутить ще один роман із дівчиною його рівня. Однак чоловік, попри вік та колись успішну кар’єру лікаря, такий же інертний у стосунках, як і в суспільному житті. Нібито й бажаючи щось змінити, він чекає рішень, які приймуть обидві жінки. Зачіпає (мене, зокрема) і його чітке розмежування соціального статусу: з покоївкою можна розважатися, як завгодно, навіть на її вагітність не надто відреагувати, а рівну собі й поцілувати боїться.

Не може похвалитися Рейс і успіхами в кар’єрі. У Бразилії, звідки він повернувся до Лісабона, у нього була успішна практика, яку тут він лише збирається відновити. Спати до обіду, безцільно тинятися вулицями, страждати від самотності — це все, на що здатні типові рикардо рейси того суспільства (та й у нашому їх достатньо). Хоча ні — він пише вірші. Точніше, переписує начисто те, що створив, коли був здатен відчувати емоції й прагнути чогось. Тож не дивно, що відсутність будь-якої мети в житті призвело до згаданої в заголовку смерті. Вона, щоправда, не менш дивна, як і все життя героя, якого нібито й не існувало.

Прикрість у тому, що інколи я теж почуваюся таким собі рикардо рейсом, якому до всього байдуже. Чи це карантин так впливає?

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга третя: Подорож"

Події третьої й останньої з виданих на сьогодні українською частини фантастичного книгосеріалу "Кеплер62" відбуваються у далекому космосі. Дітлахів все-таки відправили в подорож без можливості повернення, аби вони спробували колонізувати одну з екзопланет системи Кеплер62. Однак на шляху до зірки...

...Ага, знову щось трапилося, як же без несподіванок?))) Шукати вихід із ситуації, до якої ти зовсім не готовий, опановувати свої страх і невпевненість, брати на себе відповідальність за прийняте рішення й за життя інших — це ті риси, які потрібні кожному з нас. І виховувати їх у собі з дитинства дуже важливо. Саме це — поєднання захопливої історії з ненав’язливою, а тому досить дієвою дидактичністю — я й ціную в книгах, особливо дитячих.

Щодо історії, то вона скінчилася на настільки гострому й цікавому моменті, що дуже сподіваємося: далі буде...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із фінської Ірини Малевич, вид. BookChef, 2019

Надія Ясмінська "Сім руж" / Надзея Ясмінска - Сем ружаў

Це найчарівніша книга, з прочитаних останнім часом. Повне занурення в дитинство, коли зачитувалася казками — не тими, що про колобка-іванадурника-лисичкусестричку тощо, а так званими чарівними, які можна порівняти з літературним жанром фентезі. "Сім руж" білоруської авторки Надії Ясмінської — саме такі.

Десь далеко росте Густий ліс. Населений він найрізноманітнішими чарівними істотами. Раз на рік всі вони збираються навкруг височезного багаття, аби поміркувати, який дарунок дати людям. Цього разу було вирішено подарувати сім руж різної барви, котрі знайдуть семеро дівчаток. Ці квіти так чи інак вплинуть на їхню долю...

Власне, на цьому передісторія завершується, а далі починаються сім історій — окремих казок. Як завжди, читаючи збірки, я остерігаюся можливих повторів: сюжетних, ідейних, характерних. Бо що, скажіть мені, такого можна вигадати про квіти, аби з семи разів жодного не повторитися? Виявляться, можна. І хоч казки досить короткі, картин, образів і сюжетних перипетій за умови вмикання читацької фантазії вистачало на створення цілого світу. Втім, кожну з історій можна було б розширити до цілої повісті, а то й роману — настільки цікавими вийшли їхні сюжетна канва та атмосфера. А ще мене зачарував Густий ліс — поліщуцькі корені даються взнаки)) 

Шкода лишень, що білоруської літератури, перекладеної українською, на нашому книжковому ринку ринку дуже мало — ми значно ліпше знайомі з польською, британською, французькою  тощо літературою, не кажучи вже про американську. Те саме, втім, і з книгами, написаними литовськими, естонськими, грузинськими авторами. Повз україномовного читача проходять твори письменників із країн Африки, Азії, Латинської Америки (якщо не враховувати тих, які стати всесвітньовідомою класикою чи майже класикою). От хоча б помрію про світ, у якому можна рідною мовою прочитати багато-багато чарівних книг!))) А поки що читатиму білоруською (принаймні це я втну)))

Ілюстрації Катерини Дубовік, переклад із білоруської Євгена Шириноса, вид. "Срібна папороть", 2018

Голлі Вебб "Детектив Мейзі Хітчінз, або Справа про втрачену маску"

Це — чи не найцікавіша історія із серії книг про юну детективку Мейзі Хітчінз (принаймні з уже прочитаних нами). Тут і історії невідомих племен, і загадкова Амазонія, і хоробрі дітлахи, й пояснення того, як речі можуть по-різному оцінюватися людьми. 

Так, дерев’яна, оздоблена пір’ям маска для британців була лише предметом, який міг прикрасити будь-яку колекцію, чи то приватну, чи музейну. А от для далекого племені з берегів Амазонки вона — запорука благополуччя цілого народу, бо люди це вірять. Чудова нагода поговорити з дитиною про віру, символізм тощо, чи не так?

Ілюстрації Меріон Ліндсей, переклад Анастасії Жищинської, вид. BookChef, 2019

Всеволод Нестайко "Найновіші пригоди Колька Колючки та Косі Вуханя"

Синова нестайкоманія триває. Та й моя також, ніде правди діти, — підсадив мене син на автора, якого в дитинстві читала не надто багато. І це класно, а головне — весело, бо сміятися доводилося дуже часто.

З учнями лісової школи син познайомився, коли готувався до своєї школи: нам у цьому допомагала ціла серія навчальних зошитів "Лісова школа" (ВД "Школа", перепрошую за надмір повторень слова "школа")))) Тож тут ми зустріли старих добрих знайомих, а то й знайомі сюжети (подібність, зокрема, знайшлася з пригодами хлопчиків, описаними у книзі "Чарівні окуляри"). Однак абсолютно ніщо не завадило нам обом отримувати щире задоволення від читання. Тут і пригоди цікаві, і проблеми важливі, й повчальні моменти ненав’язливі, й малюнки прикольні, бо ілюстрували книгу самі маленькі читачі. А ще це ж Нестайко — товарний знак дитячої літератури високої якості для багатьох поколінь. І добре, що він ніколи не відставав від часу — різниця між, наприклад, цією книгою й збіркою "Пригода в кукурудзі" дуже помітна. І шкода, що письменника вже нема...

Ілюстрації дитячі, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2009

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга друга: Зворотний відлік"

Друга частина фантастичної історії для дітей сподобалася мені ще більше, ніж перша. У ній ідеться про чергову учасницю польоту до зоряної системи Кеплер62 — Марію. Дуже розумна й дуже самотня донька мільярдера — торговця зброєю сама вміє неабияк вправлятися з нею, ба навіть конструювати. Це буцімто геть не дівчаче заняття робить образ дівчинки дуже сучасним (бо в багатьох книгах дівчатка й досі здебільшого а-ля "берегині"))), так само, як і ота втеча від самотності в невідомість (як часто від дітей батьки відкуповуються дорогими іграшками тощо, позбавляючи їх головного — любові й живого спілкування).

Так от: Марія також потрапляє на таємничу базу в Зоні 51, де вже тренуються брати, про яких ішлося в першій частині. Однак вона значно сміливіша й впертіша за інших дітей, тому знаходить на базі те, що дуже старанно приховується від людства... 

Далі не спойлеритиму))) Додам лишень, що ситуація, до якої докотилася наша планета в описаному авторами майбутньому, дуже нагадує сьогодення. Ні, нам, звісно, ще далеко до тотального перенаселення Землі, до перетворення її поверхні в ледь не суцільну пустелю, до знищення лісів й зникнення річок, до утворення єдиного уряду, котрий жорстко керуватиме людством, однак погодьтеся: перші кроки до цього ми досить давно й досить упевнено робимо...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із норвезької Ірини Куш, вид. BookChef, 2019

Девід Вольямс "Бабця-бандитка"/ David Williams - Gangsta Granny

Уперше я настільки розійшлася в оцінці книги з іншою людиною, що... забанила її в ФБ))) Коментаторка мого короткого допису про книгу, яку #зараз_я_читаю, заявила, що "Бабця-бандитка" вчить дітей "бухати під ларьком", і коли ми дочитаємо книгу (бо вона особисто подолала лише кілька сторінок "цієї маячні"), то мій син стане алкоголіком...

Так от: ми прочитали книгу цілком, наприкінці читання розчулилися обоє ледь не до сліз, син наразі п’є какао, а ще знає, що знайти своє покликання й слідувати за ним — це й означає бути щасливим. Навіть якщо ти хочеш стати... сантехніком.

Якщо ж відкинути намагання завершити непродуктивну суперечку (маю такий недолік, на жаль))), то про книгу скажу: вона класна! Й 11-річний герой, і його батьки, занурені у своє життя, які мають свої плани на майбутнє сина, і самотня бабуся — дуже реалістичні та актуальні й для нас (хоча автор — британець). Хлопчина захоплюється сантехнікою, однак приховує це, ховає журнали, бо ж це ганебно — мріяти про сантехніку. Потрібно мріяти про танці, й намагатися виконати бажання батьків, котрі хочуть бачити сина відомим танцівником. Хлопець спробував догодити батькам, однак те, що з цього вийшло, змусило нас реготати до сліз.

До сліз, однак не веселих, довело нас і ставлення родини до бабусі. Самотня жінка живе лише очікуваннями щоп’ятничних зустрічей із онуком, котрий вважає бабусю дуже нудною. Її життя й справді минуло банально, однак коли вона розуміє, що наближається до фіналу (жінці діагностували рак), вирішує змінити хоча б щось. І їй вдається...

Книга дуже емоційна. Ми то сміялися, то сумували — дуже ціную майстерність авторів, котрі вміють майструвати такі "гойдалки". Книга #про_важливе: мрії, родинні стосунки й життя, котре варто прожити так, щоб не жалкувати про втрачений даремне час. І книга про справжніх людей, а не пластикових героїв: підлітки часом думають про речі, які для батьків "фу-фу-фу", скажімо, про той же алкоголь. І це — ще одна причина для того, аби читати далі чудового Вольямса!

Ілюстрації Тоні Росса, переклад з англ. Ірини Ємельянової, вид. "КМ-Букс", 2017