Ірен Роздобудько "Арсен"

Давненько книги не викликали у мене такого відчуття повного занурення у дитинство, як оця пригодницька підліткова повість. Вибрана практично наосліп, книга вияивлася чудовою знахідкою, якою дуже хочеться поділитися з кимось. Шкода, що моєму синові до неї треба ще трошки підрости...

Але розповім про все по-порядку.

По-перше, головний герой — хлопчик-підліток, який мріє про таємниці, скарби, пригоди, переше кохання і, звісно, отримує все це.

По-друге, у книзі — цікава історія, пов’язана з предками, гарно показано взаємозв’язок між поколіннями, між родичами, навіть якщо між ними ціле століття, яскраво ілюструється думка про те, що всі ми — чиєсь продовження і що родове дерево — це не просто нудне шкільне завдання.

По-третє, у книзі таке розкішне літо із зорями, травами, деревами, сонцем, лісом, що його, здається, можна торкнутися й відчути на дотик і запах! А ще — сільське життя зі своїми правилами й законами, із якими я виросла.

По-четверте, піднято проблему розлучення батьків і їх стосунків із дітьми — складну, неоднозначну, але таку важливу, а також можливий шлях до її вирішення.

І по-п’яте, мова, якою написано твір, — легка, гарна, одним словом, роздобудьківська...

Повторюся, що книгу хочеться радити прочитати. Отож, раджу)))

Вид. "Грані-Т", 2012

Елеонора Раткевич "Тае еккейр!"/Элеонора Раткевич - Таэ эккейр!

Колеги-філологи, це — якийсь філологічний екстаз, а не книга))) І не лише у вишуканому володінні російською мовою цієї латвійської авторки справа (хоча свого часу її трилогія "Дерев’яний меч" мене саме цим вразила), а передусім у тому, як вона сформувала ельфійську мову: там така фонетка! така граматика! стільки цікавезних і прекрасних філологічних нюансів! А наприкінці ще є цілий екскурс вченого гнома у порівняльне мовознавство ельфійської, гномської та людських мов)))

Але не лише цим книга викликала моє щире захоплення. Люблю Раткевич насамперед за глибину її книг. Нібито фентезі, нібито нічого серйозного такий жанр розказати не може — просто чтиво для проведення часу, от і все, — а насправді багато чого починаєш бачити по-іншому. І коли "Парадокси Молодшого Патріарха" змусили замислитися над поняттями добра і зла, то ця перша книга найліського циклу — над тим, як важко і як важливо нам шукати порозуміння один з одним. І неважливо, це ельф і людина, чи дває ельфів, чи ж двоє людей. Непорозумітися набагато легше, аніж спробувати, постаратися влізти в шкіру іншого і стати багатшим на цілий світ.

Ще одна думка зачепила мене. Це — питання смерті. Чи зникаємо ми, вмираючи? Чи залишаємося з тими, хто нас любить, хто пам’ятає, хто бачить нас у речах, вчинках, спогадах? То — ми чи просто "ніщо"? А безсмертя може дати лише живе тіло чи ще щось? 

Люблю книги, які викликають стільки запитань...

Роман Іваничук "Орда"

Соромно зізнатися, але я відносно нещодавно розпочала знайомство з творчістю Романа Іваничука.  Не повторюйте моїх помилок, бо й автор, і його твори варті бути прочитаними мільйонами українців задля: 1) заповнення білих плям у наших знаннях історії України; 2) усвідомлення себе частиною української нації (народу, етносу) зі складною історією та своєрідною ментальністю; 3) розуміння того, чому ми саме такі, якими є, і чому живемо саме так, а не інакше.

Ні-ні, з приводу пункту 3 я не перегнула палиці — я прочитала "Орду".

"Орда" — це не історичний роман. Це — роман-притча (або ж роман-містерія), у якому на тлі історичної події (спалення Батурина) та на прикладі пошуків істини священиком Єпіфанієм показано основні причини отого багатосторічного хилитання України в пошуках свого місця у світі. 

Багато болючого пише Іваничук про нас, українців. Оте бажання жити в спокої та комфорті, не напружуючись і не жертвуючи нічим, а йдучи до цього найкоротшою дорогою; ота готовність багатьох (а, поклавши руку на серце, визнаємо, що так воно і є) зрадити ближнього заради власних не тільки виживання, а й вигоди; ота споконвічна лінь до творення чогось більшого, ніж власний хутір; та нездатність домовлятися, ділити владу, йти разом до однієї мети, а не тягти в різні боки — хіба нині ми цього всього не бачимо? 300 років минуло від описаних у романі часів,  а віз і нині там.

Багато болючого і справедливого пише автор також і про москалів — ворогів України як тоді, так (як з’ясувалося через 25 років після написання роману) і зараз. Дивно було читати розмірковування москаля, нібито прихильного до України (тут без цитати не обійтися):

"— ...Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен... Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра нам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному люду інколи здається, що недокрадене у вас добро — ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.

— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?
— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?
— Від кого?
— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.
— Чорніша, ніж ваша?
— Исчадие ада!"

Довелося кільки разів перевіряти  дату написання "Орди", бо настільки точно й чітко цей та інші моменти описують стан сьогоднішніх стосунків зі "старшим братом", що не можна не захопитися прозірливістю Іваничука. 

Цікавий образ карликової слободи — така собі пародія на Радянський Союз, де всіх намагалися зробити рівними, але не за вищістю духу чи величиною достатку, а за їх малістю.

Цікава суперечка про релігії: питомо українську язичницьку й насаджену християнську.

Цікаве протиставлення Єпіфанія як носія Духу та Сивого козака як носія Сили.

Боляче було читати про тисячі козаків, які склали свої голови не на благо розбудови України, а на спорудженні Петербурга.Ще болячіше було згадувати тих гігантів мислі, яких перевезли до Росії і які, як і козаки, теж склали свої голови, щоправда, будуючи не камінні стіни імперії, а духовні.

Але найприкріше було те, що й сьогодні ті небагато справжніх козаків не можуть підняти та повести за собою народ, а особливо його керманичів. Бо народ не хоче... Чи не може... Чи просто не здатен...

І ще один плюс має книга: її хочеться (а часом навіть треба) цитувати й перечитувати.

***

Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!

Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, взяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами...

Вашим предками не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули не властиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духу, не знаючи нижчого. 

Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

Бо малорос — це не поневолений українець, а скалічений духовно покруч, прислужник, зрадник зі зниклою пам’яттю.

Отож не знаходив істини народ, не дозрів до думки, що воля на одній шаблі втриматися не може.

Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові.

Ми любимо більш мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їх героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.

...що ж то ви за такий народ боязкий, хохли, що тільки одного можете послати на жертовник, а самі ховаєтесь, шкуру свою рятуєте і потайки в душі пишаєтеся своїми мучениками?

...набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім...

У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах…

 Хохли ж уперті, коли збираються докупи.

...стан блаженної приборканості...

Може, цим спокутуєш свою провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєї совісті.

...Що відсутність власної корони породжувала надмірну повагу до неї, і тому витворилося у нас рабське прагнення чужої коронованої влади?

Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема...

Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні: «Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі — худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче, ніж тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов — усе віддасте за смачне пійло в коритах!».

Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"/Jean-Christophe Grangé - Le Passager

Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені  спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...

Дара Корній "Зворотний бік Світла"

Чи можете ви уявити собі, яким має бути українське фентезі? От я тепер не тільки уявити можу, а й точно знаю, яким, — як у трилогії Дари Корній, першу книгу якої я нещодавно із задоволенням прочитала. Сварог, Білобог і Чорнобог й тотальне поклоніння Сонцю — що ще треба, аби захопити мою душу язичниці? Хіба що цікавий заплутаний сюжет (а він тут є) й обіцянка продовження (на мене чекають іще дві книги цієї серії).

Зізнаюся: знайомство з творчістю авторки у мене якось не складалося. То "Гонихмарник" розчарував, то інша книга не вгодила якимись деталями й не довела до читацького екстазу. У "Зворотному боці Світла" теж було об що спотикнутися, але цього "чогось" так мало й воно таке нікчемне порівняно зі світом, створеним Корній, що я про нього навіть не згадуватиму. Натомість розкажу, якою цікавою буде роман для юних поціновувачок "Сутінок" — така ж молода героїня, з якою трапляються такі ж карколомні пригоди. Але на противагу американській тінейджерці, українській Мальві пощастило, бо ж вона має не просто зжитися з новою реальністю і вижити у ній, а багато чому навчитися — й навчити своїх читачів. І ці знання — про світобудову, про стосунки Світла й Темряви (читай: Добра і Зла) — можуть допомогти зорієнтуватися і в нашому звичайному світі, й нам, звичайним і дуже дорослим людям))

Марина та Сергій Дяченки "Долина совісті"

От сьогодні з колегою якраз зачепили тему, подібну тій, яка підіймається в книзі: що спонукає людей в однакових ситуаціях діяти зовсім по-різному? Виховання? Життєвий досвід? Обставини? Ще щось?

Дяченки дають відповідь не це питання, стверджуючи, що це — совість. Лише вона може дозволити людині або виграти, нашкодивши іншим, або ж втратити найцінніше, зберігши чуже життя. Хоча насправді не все так кардинально ділиться на чорне й біле. Життя головного героя було звичайним (якщо не зважати на його унікальні й далеко не позитивні властивості), аж доки він не зустрів жінки, котра мала такі ж властивості й такі ж можливості. Й отут почалося: і боротьба за свій світ, і прагенння звільнитися від впливу, й проблема вибору — між смертю з чистою совістю чи життям без неї.

Але нам, простим, без фантастичних талантів, людям такий вибір також доводиться робити, й частіше, ніж того хотілося б. І Долину Совісті — не книжну й казкову, а внутрішню, реальну й жорстку — кожен із нас спробує перейти рано чи пізно. Чи перейдемо? Запитала ось себе і задумалась...

Барбара Космовська "Буба"/ Barbara Kosmowska - Buba

Це дуже-дуже тепла книга. У ній теплий гумор, теплі слова, тепла обстановка і теплий-теплий фінал. 

Книга підліткова – про родину, про проблеми, які є в кодній сім’ї, про те, як їх вирішувати і як бути щасливим, попри все.

Автор – викладач літератури позитивізму (виявляється, й така є) із Польщі. І в ньому – позитивізмі тобто – вона тямить)) Посміхатися хочеться вже з перших сторінок роману, і, що б не траплялося в житті героїв, посмішка не зникає – бо ж позитивізм))

Раджу!))