Кіно. "#ящетут"

Колись цей блог починався як місце, де збираються різноманітні враження про книги, кіно, музику, подорожі, про все побачене/почуте/прочитане, варте моєї (і, сподіваюся, не лише моєї) уваги. Однак згодом перетворився на виключно книжковий блог — основна причина: нестача часу на написання відгуків. Зізнаюся: інколи й про книги пишу похапцем, аби зафіксувати, що й коли читала))) Але щойно додивилася фільм, про який хочу розповісти (а якщо зберуся докупи, то й не лише про нього))))

Франція, Бельгія, 2019, реж. Ерік Лартіго

Чим більше мені років, тим більше розумію/відчуваю, що/як життя минає. Тому хочеться брати від нього якомога більше й стати тією людиною, в шкурі якої буде добре. Саме про це й фільм #ящетут. Респектабельний француз, власник ресторану, батько двох дорослих синів реєструється в інстаґрамі й заводить знайомство з кореянкою. Йому мало такого спілкування, хочеться реальних розмов і реальної зустрічі, тож він одного дня збирає речі й сідає в літак до Сеулу...

Однак це не про стосунки чоловіка й жінки. Це про стосунки з самим собою. Зі світом. З його красою й різноманітністю. Це про те, що ніколи не пізно щось змінити: навколо себе й у собі. Це про любов у найширшому розумінні цього слова. І про свободу бути самим собою... І про сакури, які якраз зараз квітнуть — не пропустіть цього!

Олена Ящук-Коде "Париж і Лондон — столиці мого життя"

Якщо ви любите книги із захоплюючим сюжетом, тоді ця новинка не для вас, бо сюжету тут узагалі немає. Якщо ви — прихильник серйозної пізнавальної чи дослідницької літератури, тоді теж рекомендую не зважати на це видання. Однак коли вам подобається відчувати світ на смак, аромат і дотик, то почитати про Париж і Лондон із точки зору нашої співвітчизниці вам буде цікаво. Книга Олени Ящук-Коде потрапила мені до рук іще в рукопису. Однак гарною новиною стало те, що незабаром вдасться потримати в руках її друковані примірники.

"Париж і Лондон — столиці мого життя" можна назвати збіркою розповідей, а точніше — вражень авторки від цих міст. Поїхавши вчитися до Парижа, Олена невдовзі вийшла заміж й осіла у Місті кохання, згодом слідом за чоловіком перебралася до Лондона, тому оповідає про мегаполіси і як чужинка, котра щойно знайомиться з ними, і як людина, яка довгий час живе там й відчуває себе часткою конгломерацій, що звуться парижани та лондонці. Як справжня жінка вона дуже емоційна, тому текст насичений то захопленням чимось одним, то категоричним несприйняттям іншого, часом розповідь довго концентрується на темі, здавалося б, нецікавій тобі, однак тут же розумієш, що саме про це із вдячністю прочитає хтось інший, а сентиментальність та іронія так часто змінюють одна одну, що настроєві гойдалки (а їх я в мистецтві дуже люблю) читачеві забезпечені. Якщо додати до цього домішок рідного київського суржику, швидке перестрибування з однієї теми на іншу, деяку плутанину, докладні описи побутових проблем і навіть серіалів та постійне нагадування про аромат свіжоспечених французьких багетів і кави, то складається стійке враження, що ти сидиш із подругою в одній із паризьких кав’ярень і слухаєш її розповіді про все на світі і ні про що конкретне водночас. Однак при цьому в тебе перед очима постає Париж, такий, яким і має бути Місто кохання — ідеальним, прекрасним, елегантним, навіть матюкаються парижани, якщо вірити авторці, вишукано й по-французьки (хоча як іще?)))

Ех, що тепер робити? Я знову хочу в Париж!))) І в Лондон уже також... Коли буде безвіз із Великою Британією, ніхто не в курсі?)))

Вид. "КМ-Букс", 2017

Мішель Бюссі "Літак без неї"/Michel Bussi - Un avion sans elle

Протягом понад півтисячі сторінок тексту розповідається всього-на-всього про події однієї доби. Щоправда, паралельно ми дізнаємося історію пошуків правди довжиною у 18 років — про це читає головний герой роману. І читає він переважно у метро, тож я, займаючись практично тим же і там же, могла уявляти себе не у київській, а у паризькій підземці, перегортаючи сторінки книги з такою ж нетерплячкою, як і Марк — сторінки щоденника одного детектива. 

Ну, ви вже зрозуміли, що цей роман належить до детективного жанру. І сюжет, скажу вам, закручений хитромудро: я до останнього не могла втямити, чим же закінчиться книга. Можливо, я трошки туплю, звісно, але у цьому ж можу звинуватити і детектива (чи то пак автора), який навигадував стільки доказів, що навіть мені відповідь на одне з ключових питань стала очевидною, а от героям — ні. Крім того, часом хотілося дати чарівного копняка Марку, котрий місцями гальмував. Хоча потім, треба віддати належне, вчинив як брутальний мачо і... 

Ні-ні, спойлерити не буду, бо ж ота невідомість і постійне нагнітання напруги — те, що найбільше ціную в детективах. Звісно, мені часом не вистачало глибокої психологічності Гілліан Флінн чи натуралістичності Жана-Крістофа Гранже, проте натомість я отримала легку захопливу оповідь, що дала змогу відключитися від зовнішнього світу, часом настільки глибоко, що, зізнаюся, пару разів проїжджала свою зупинку. А це, погодьтеся, таки одна з ознак хорошої книги.

Ну і як вишенька на тістечку — Париж та його околиці і маленькі містечка північного узбережжя Франції. Описи живі, докладні, яскраві, тож книгомандрівка, які я дуже ціную, також вдалася.

Переклад з французької Олексія Абраменка, вид. "Віват", 2017

Асли Е. Перкер "Суфле"/Aslı E. Perker - Sufle

Якщо бувають книги, які викликають смакові подразнення, то це – одна з таких. Власне, про це попереджує й назва роману сучасної турецької авторки, й анотація, у якій сказано, що в книзі читач знайде смачні рецепти. Але розраховувати на те, що ви нашвидкуруч пробіжите легенький текст із невибагливим розважальним сюжетом, перепишете собі кілька підходящих рецептів і забудете про книгу, не варто. По-перше, у ній все-таки немає рецептів, як не дивно це звучить. Скоріше, тут ви знайдете поради, натяки, рекомендації чи й навіть підштовхування до приготування тих чи інших страв. А по-друге, залиште сподівання на легенький сюжет де-інде, бо такого тут також немає. Навіть сюжету – в однині – немає, бо їх... аж три.

Тепер трошки докладніше. Роман, як на мене, для зрілих людей. Для тих, хто пережив гіркоту втрат чи розчарувань, хто позбавився нежиттєздатних ілюзій, ідеалів чи й ідеалізму загалом, хто спотикався (чи якраз спіткнувся) за одну з тих життєвих перепон, які здатні (чи й покликані?) або зламати людину, або ж зробити її сильнішою і щасливішою, попри все. Кожен із трьох головних героїв книги потрапив саме у таку ситуацію. У когось померла кохана половинка, хтось зрозумів, що прожив життя намарно, хтось – що навіть найбільша любов не здатна все перемогти. І кожен із них переживає своє випробування по-своєму. А авторка майстерно, якось легко й невимушено та водночас глибоко й точно передає читачеві всі оті переживання. Та так, що мимохіть починаєш жити не своїми, а їхніми проблемами, переносячись зі Стамбула до Парижа, потім – до Нью-Йорка, і знову до Стамбула – по колу. Ці люди ніколи не зустрічалися. Їх ніщо не поєднує (крім, хіба, цієї книги). Вони йдуть до вирішення своїх проблем різними шляхами. І, зрозуміло, отримують різні результати. Але всі троє діляться з нами часткою своєї мудрості, яку здобули завдяки болісному досвіду. Й усі троє намагаються приготувати одну з найскладніших страв – суфле, яке стало своєрідною рятівною соломинкою, або ж відволікаючим маневром, або ж символом можливості – і здатності! – змінити своє життя, навіть коли здається, що вже геть пізно...

Перекладач Ольга Чичинська, вид. "Алемак", 2015

Ніна Джордж "Маленька паризька книгарня" ("Лавандова кімната")/Nina George - Das Lavendelzimmer

Щоб не плуталися в назвах, відразу поясню, що українською книгу перекладали з англійської, а в англомовному варіанті назву було змінено (чому – не запитуйте, бо не знаю). Як на мене, то обидва варіанти книзі смакують.

А тепер про роман, котрий мені сподобався (так-так, попри всі закиди в його надмірній сентиментальності й навіть любовнороманності), засмакував (не звинувачуйте в тавтології – це слово твору дуже пасує))), змусив багато про що поміркувати...

Отож, чи готові ми бути щасливими? Чи готові впустити щастя у своє життя? Чи відчуваємо (або розуміємо) власну відповідальність за нього (життя, щастя)? Любов – то біль чи радість? Чи звинувачувати мертвих у тому, що покидають нас? Довіряти іншій людині – це зраджувати собі чи ні? Чи можна позбавитися горя, не переживши його? Як від нього позбавитися? Як прожити своє життя, щоб потім не жалкували за намарне втраченим часом?..

Ви знаєте: я люблю книги, які ставлять купу риторичних світоглядних запитань)) Ця – одна з рекордсменів у цьому плані. До рекордів роману я можу віднести й образи чоловіків, виписані, безумовно, жіночою рукою. До нещодавнього часу я не поділяла книг за статевою ознакою авторів, але Віоліна Ситнік своїм "Особистим простором" показала, що різниця таки є.  І тепер я її, схоже, шукатиму)) Так от: чоловіки у Ніни Джордж – мрія жіноцтва. Вони кохають до нестями одну й ту ж жінку по 20 років, навіть уваги не звертаючи на всіх інших представниць прекрасної статі. І це при тому, що їхних коханих всі ці роки немає поруч. Вони майстри своєї справи, надійні, чемні, чесні, вони – о боже! – божественно танцюють танго, а ще здатні плакати на плечі один одного з першої-ліпшої (так мені видалося) нагоди. Вони розуміють своїх коханих і дозволять їм усе: навіть зраджувати їм самим з іншим чоловіком. Вони зрештою роблять щасливими, ба ні – надщасливими жінок, котрі, своєю чергою, також є унікальними: всерозуміючими, суперталановитими, звісно, вродливими, а ще здатними на справжні вчинки, а не лише на стандартне животіння...

Тепер знову хвалитиму книгу про книги (бо ж назву недарма було змінено). Герой роману вважає, що книги можуть зцілити людину від усього, головне – знайти правильну книгу. Він знайшов свою й допомагає у цьому іншим. Хоча зрештою робить невтішний для книгоманів висновок: ліпше прожити свою книгу, ніж ховатися від життя в чужих. Але книги у книзі (не сваріться за тавтологію й стоп’ятсоті дужки))) шелестять сторінками, пахнуть, заповнюють не тільки корабель-книгарню, а й свідомість читача...

Мандрівка човном із Парижа на південь Франції з детальним описом річок, каналів, сіл і містечок, неба, води, дерев, птахів – це теж плюс роману, бо дуже яскраво і смачно (так-так))) описано це все, а також морське узбережжя, містечко Санарі та виноградники Провансу. Смачною також є їжа, котру готує один з цих ідеальних (щоб ви не сумнівалися) чоловіків. Наприкінці книги, до речі, подано кілька рецептів, які я собі зберегла – готуватиму чи ні, а помріяти можна ж)))

Переклад українською пера (бо інакше важко описати це мовне чародійство) Ольги Захарченко – також колосальний плюс книги.

Ну й фінал – типовий любовнороманівський хепіенд, саме те, що треба для усвідомлення: щастя – є!))

Вид. "Наш формат", 2016

Генрі Міллер "Тропік Рака"/Henry Miller - Tropic of Cancer

Десь наткнулася на думку, що "Тропік Рака" Генрі Міллера – це класика порнографії. Прочитала. Щодо класики – погоджуся, а от щодо порнографії – не дуже. Звісно, з відстані у понад 80 років й порнографія вже не та)) Але все одно книга – не про "це", а, скорше, про пошуки себе людиною митецького складу розуму (чи то душі, чи то характеру, чи то всього одночасно) у цьому світі, призначеному для прагматиків.

Сюжету у романі як такого немає. Американець без заробітку і майже без грошей виживає, як може, у Парижі, паралельно пишучи книгу. Якщо зважити, що роман автобіографічний, то навіть якби й хотілося сприйняти все написане за авторську вигадку – не вийде. Богемні (чи псевдобогемні) тусовки, пиятика, наркотики, секс, багато сексу, багато випивки, муки творчості як героя (автора), так і його товаришів по нещастю (чи щастю) – письменників, художників, все це перемішане на сторінках книги нібито безсистемно – як і у свідомості письменника, затьмареній алкоголем. Але попри відсутність сюжету та логіки, зрештою загальна картина у читача вимальовується: герой вибрав життя для себе, а не для суспільства, і плювати йому, що те суспільство хвалить, а що гудить, що сприймає, а що ні, так само, як і те, що, зрештою, станеться з ним самим. Герой просто такий, яким є, і щирий у тому, і не натягує ніяких масок, а якщо й робить це задля досягенення якоїсь дрібної мети, то чесно зізнається у скоєному. А ще любить Париж (і пропонує читачеві своєрідну прогулянку цим містом). А ще любить жінок (по-своєму, геть не по-лицарськи, втім, як є). А ще любить своє життя таким, яким воно є, а не яким мало б чи могло б бути... Повчитися б...

Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"/Jean-Christophe Grangé - Le Passager

Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені  спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...

Пітер Мейл "Афера з вином"/Peter Mayle - The Vintage Caper

Пітер Мейл - це автор, який змушує читача відпочивати. Саме так: змушує. Якою б утомленою я не бралася за його книги, вже кілька десятків сторінок якимось дивним чином розслаблюють мене, відходять на задній план клопоти, зникає напруга, забуваються проблеми, і ти просто мандруєш разом із автором неперевершеною Францією, яку він палко любить, милуєшся пейзажами, насолоджуєшся сонцем, а ще - куштуєш вина та страви, заплющуєш очі від захоплення напоєм, вилизуєш тарілки до останньої краплі соусу на них і... просто стаєш іншою.

Втім, цей роман дещо не схожий на книги автора у стилі "Рік у Провансі". Це - детектив. І детектив, мушу сказати, посередньої якості - як детектив, звісно))) А от як книга для повного й абсолютного відпочинку, це - те що треба. Ненав'язливий сюжет, мінімум психологізму (який я так ціную в хороших детективах, але тут це було б зайвим), цікаві вродливі герої і, звісно, Франція! Яка у романі Франція! Сонячна (бо ж Марсель), казкова (бо - Марсель же!), смачна (який же Марсель без рибних страв?) і хмільна (бо вино, та ще й якого гатунку!). 

Коротше, читайте Пітера Мейла, якщо відчуваєте, що вам час у відпустку. Ви там побуваєте, навіть якщо шеф не підпише заяви, а квитки до Франції будуть не по кишені))

Мішель Уельбек "Карта і територія"/Michel Houellebecq - La Carte et le Territoire

Уельбек належить до авторів, яких я люблю читати і які мене не розчаровують, що вони не написали б. Таких, порівняно з кількістю прочитаних мною книг, досить небагато: Маркес, Теодор Драйзер,  Ремарк, Умберто Еко, Жозе Сарамаго, Макс Фрай, Халлед Хоссейні, фантасти Дяченки, Діна Рубіна...

Уельбека, проте, не можна читати всього підряд, запоєм, бо є загроза, що його депресивність (а всі, прочитані мною, твори автора є такими) накриє читача з головою, й  повернутися до реального життя буде надто важко. А от дозовано - по роману в рік - його не лише варто, а й треба читати, щоб зрозуміти багато чого про людей.

"Карта і територія" розповідає про митців і їхні дивацтва. Якось поміж рядків ненав'язливо прочитується постулат про те, що справжні митці - завжди диваки, бо дозволити собі бути таким паралельно означає дозволити собі бути творцем. Текстів, фотографій чи живопису - неважливо. Той, хто навертається до так званого "нормального" життя, втрачає дар творення. Це чітко видно на протиставленні головного героя - художника-дивака і його батька - успішного архітектора. Щоб стати таким, батько мав відректися від себе творця. Обоє, зрештою, помирають від однієї хвороби. Але один помирає щасливим творцем, інший - нещасною нормальною людиною.

У романі автор знайомить читача із собою. Так-так, одним із героїв книги є письменник Мішель Уельбек (втім, іще багато сучасних французьких відомих митців також). Впускаючи читача в своє життя, автор раптово... вбиває себе. Точніше, свого героя, причому, настільки жахливим чином, від якого навіть досвідчених поліцейських вивертає. А роман з розміреної оповіді про внутрішнє (і трошки зовнішнього) життя художника перетворюється на... детектив.

Фінал книги символічний: все гине, гниє, щезає - люди, їх фото, пам'ять про них, речі, зроблені їхніми руками. Лишається лише Природа в первозданному рослинному вигляді, в постійному вмиранні й народженні, в силі трав і дерев, які панували б на планеті, якби з ними не боролися люди й машини...

Пол Гелліко "Місіс Харріс їде до Парижу"/Paul Gallico - Mrs. 'Arris Goes To Paris

Ще один екземпляр, що поповнив мою колекцію книг про щастя, - такий собі самовчитель того, як радіти життю, мріяти, реалізовувати свої навіть найбезглуздіші мрії, любити людей і як за це все "буде вам щастя".

Місіс Харріс - героїня цілої серії книг Пола Геліко. Оця-от книга, до речі, ще й екранізована. Зазвичай не люблю дивитися фільми після прочитаних книг, а от екранізацію цієї чогось хочеться переглянути. Певно, є внутрішнє бажання ще раз пережити всі пригоди героїні, самотньої лондонської прибиральниці, на шляху до мрії - певно, щоб десь-колись автоматично повторити цей успіх)) Ні, я не лише маю на увазі прекрасну сукню від Діора, а радше оту магічну простоту, з якою можна змінювати долі людей й робити їх щасливішими.

А щастя - то така примарна річ, яка може з'явитися тоді, коли у тебе більше нічого не лишається, особливо видимих причин для щастя, а може й носа не поткнути тоді, коли всі навколо впевнені: от зараз ці людина точно - найщасливіша у світі.

Тож просто будьмо щасливими - завдяки всьому й попри все, як місіс Харріс))

Памела Дракермен "Французьке виховання. Історія однієї американської мами в Парижі"/Pamela Druckerman - French Children Don’t Throw Food. Parenting secrets from Paris

Починала читати книгу з певним упередженням (як висновок: не читатиму більше відгуків!), перші кілька десятків сторінок це упередження підтверджувалося, ну а потім я пожалкувала. Дуже. Ні, не про витрачений на читання час, а про те, що ця книга не потрапила мені до рук два роки тому, коли я саме стала мамою. Бо, попри деяку багатослівність авторки, з усіх її кручених й подекуди заплутаних коктейлів із особистих рефлексій, спостержень за оточуючими та нагромадження цитат викристалізовуються принципи, методи, правила виховання дітей. Французьких, американських, українських, литовських - це неважливо. Важливо те, що, прислухаючись до зібраного журналісткою матеріалу, можна стати щасливішими самим і зробити такими дітей.
Я тут не викладатиму постулатів виховання, задекларованих у цій книзі. Кому цікаво - прочитаєте самі (до речі, у російському перекладі книга називається "Французские дети не плюются едой", а ім'я авторки звучить як Памела Друкерман). Єдине що хочу зробити: порадити молодим батькам прочитати її. Навіть якщо вам щось не сподобається, ви знайдете те, що візьмете на озброєння. Як і я...))

Джоанн Харріс "Персики для месьє кюре"/Joann Harris - Peaches for Monsieur le Curé

Третя частина "шоколадної" трилогії, як на мене, виявилася найслабшою. Чи то мені так здалося від перенасичення шоколадом? Хоча його в цій книзі зовсім трошки. Як і персиків, утім. Зате багато того, про що не говорить лише лінивий, коли мова заходить про Францію: релігійних та національних протистоянь і толерантності. У романі, як і в житті, ці дві речі заплутані-переплутані; ситуація (маю на увазі саме протистояння) показується то з точки зору французів, то з точки зору марокканців-мусульман; авторка, як і головна героїня, кидається то до одних, то до інших зі словами розуміння та підтримки; а читач, якому також хочеться визначитися, зо кого вболівати, зрештою опускає руки (добре, якщо не книгу). Принаймні, у мене вони опускалися, хоча я люблю невизначеність у кольорах (ані чорне, ані біле) та у характерах героїв (ні хороший, ні поганий).
Навіть якщо я анітрошки не натякатиму на те, як ситуація зрештою розрулилася, ви самі можете про це здогадатися. Правильно! Молодці! Як же ж може бути інакше у світі, котрий прагне до ідеалу, хоча б уявного?
До ідеалу прагне й Віанн Роше. Вона так хоче вчинити правильно, що забуває про наслідки будь-якого вибору: щось чи хтось завжди залишається поза бортом, покинутим й ображеним. Джоанн Харріс змушує чарівницю-шоколатьє робити усілякі дурниці, потім їх усвідомлювати, але лишень для того, аби знову повторити в іншій варіації. Якщо у попередніх книгах Віанн була мені зрозумілою й навіть близькою, то тут я її геть не розуміла й не повірила нічому: ні думкам, ні почуттям, ні вчинкам.
Може, треба вміти вчасно зупинитися? Я не авторку маю на увазі)))

Пітер Мейл "Рік у Провансі"/Peter Mayle - A Year in Provence

Рекомендації почитати цього автора де тільки я не стрічала й від кого лишень не чула! Ось, дійшли руки, як-то кажуть, й очі)) І тепер я скажу всім, хто радив: ви мали рацію - Мейла варто читати й тим, хто любить подорожі, й тим, хто любить смачно попоїсти, й тим, хто радо сміється над тонкими жартами, й тим, хто просто цінує відпочинок із хорошою легкою книгою.
Унікальні особливості Франції та Провансу, його жителів (втім, всі ми по-своєму унікальні), їх звичок та стилю життя, передані крізь сприйняття британця, стають такими яскравими й зрозумілими, що після прочитання книги залишається відчуття особистої присутності в описаному селищі й особистого знайомства з героями книги. Навіть смаки страв та вина також відчуваються, так легко й точно їх описує гурман Мейл. А від книги, окрім усього іншого, лишається бажання любити життя, людей і посміхатися.

Тетяна де Роне «Ключ Сари»/Tatiana de Rosnay - Elle s'appelait Sarah

Одна з книг, які не дають спати з двох причин: цікаво настільки, що зачитуєшся, захоплюєшся і сон не йде, а ще - зачіпає за живе, викликає такі переживання, які знову ж таки відганяють сон.
Двопланову (двочасову) канву роману об'єднує дівчинка Сара. У 1942 році її разом із батьками позбавили всього, бо - євреї. Через 60 років американка-парижанка (буває й таке) оживила те, що довелося пережити Сарі. А ожививши, змінила не лише своє життя, а й життя багатьох людей.
Частково зрозумілим, але загалом - ні для мене лишилося мовчання французів. Адже це саме французи (так, за наказом фашистів, але саме французи) "перестаралися" і своїми руками знищили тисячі безневинних своїх же співгромадян. Але цього мало: вони воліють про це забути. Не пам'ятати. Не згадувати. Не дозволяти згадувати іншим. Наче від цього те, що трапилося у минулому, зникне.
Ні, не зникає. Так само, як і доросла Сара не змогла викреслити свого особистого минулого, так і минуле націй не можна перекреслити. Його треба (доводиться) приймати і з усім скоєним жити далі.

Мюріель Барбері "Ласощі"/Muriel Barbery - Une gourmandise

Це - перша книга французької письменниці-філософа, в якій, власне, і з"явився той будинок на вулиці Гренель та консьєржка Рене, які потім стали відомі завдяки "Елгантності їжака". Дана книга слабша за її продовження, проте проблеми, котрі авторка у ній піднімає, дуже гострі, особливо зачепили мене нещасні діти, які виросли не лише без любові батька, а стали нещасними з мовчазного дозволу на це матері. Головний герой, дуже сильна людина, не вмів любити, проте вмів викликати любов до себе, хоча й вона йому не була потрібна. Власне, за кілька годин до смерті він це і розуміє, проте вже пізно.

Цікавий образ дружини, для якої бути поруч з коханим чоловіком, хоча б у вигляді меблів, було важливіше за своє щастя, ба, навіть за щастя власних дітей.

Написана книга у формі монологів людей, навіть є думки кота та мармурової статуетки, але мені здолося, що книга була б цікавішою, якби була довшою: забагато змісту погано помістилося у досить коротку форму.

Бернард Вербер "Мурахи"/Bernard Werber - Les Fourmis

Якось зробила була помилку, почавши знайомство із творчістю Вербера з "Танатонавтів". Книга мені не сподобалася. Але, начитавшись чергових захоплених відгуків про книги цього неординарного чоловіка, вирішила ще раз взятися за ближче знайомство. І не даремно, тому що "Мурахи" - чудова книга з чудовим сюжетом, чудовими міркуваннями, чудовою інформацією про те, чого ми не знаємо, бо просто не шукаємо знань.
Автор пошукав: під ногами, у мурашнику, і знайшов там багато цікавого. Поки що - лише запитань: про проблему співіснування цивілізацій, про потребу мислити нешаблонно, "по-іншому", про пошуки людиною самої себе попри "білий шум" суспільства. Відповідей немає)) Але із задоволенням пошукаю їх у продовженні цієї мурашиної трилогії...

Патрік Модіано "У кафе втраченої молодості"/Patrick Modiano - Dans le cafe de la jeunesse perdue

Головний герой у Модіано (принаймні, в прочитаних мною книгах) - все-таки Париж. Його особлива атмосфера, його дух, його живі вулиці, кафе з характерами, дивні місця. І вже потім - люди, які якось взаємодіють із Парижем, живуть не лише у ньому, а й із ним...
Ця повість - не просто історія, а пазл, який мимохіть збирає читач зі спогадів різних людей. Картинки крутяться навколо загадкової дівчини. Попри приковану до неї увагу оповідачів, вона лишається легким начерком й оживає лише тоді, коли автор надає слово їй. З нею оживають і ті, хто з'являвся десь у куточку спогадів, на старих фото, в записах у старому зошиті... Оживають, щоб зникнути... Як зникаємо ми усі...
Щойно зрозуміла: я помилилася. Головний герой у Модіано - пам'ять. Адже все існує доти, доки про нього хтось пам'ятає. І люди, й кав'ярні, й вулиці, й міста...

Вид. "Фоліо", 2015

Патрик Модіано "Вулиця Темних Крамниць"/Patrick Modiano - Rue des Boutiques Obscures

Новий лауреат Нобелівської премії не розчарував. Швидше, навпаки - захопив настільки, що навіть не знаю, з чого почати писати відгук про книгу.
Почну, напевно, з філософії: всі ми - лише пісок на березі ріки часу. Пафосно? Можливо, але ж так воно і є, за великим рахунком. Що після нас лишається? Тільки слід - від когось глибший, від когось - мілкіший, але всі вони (ну, майже всі) рано чи пізно щезають.
Головний герой книги - людина, котра втратила пам'ять і, відповідно, себе. Проживши десять років під чужим ім'ям, він, зрештою, вирішує знайти себе справжнього й рушає на пошуки. Намацує тоненькі-тоненькі ниточки, бачить тьмяні-тьмяні образи, кожен із яких примірює на себе й майже вірить у те, що ось він - я справжній! - і розчаровується, бо помічає новий слід на піску, майже зниклий, і знову приміряє зниклу людину на себе...
Здається, йому вдається-таки згадати... Не все, не до кінця, але все ж хвилю, котра змиває сліди на піску, вдалося стримати... Чи це - чергова ілюзія? Фінал роману відкритий...
Цікавий стиль оповіді. Мінімум почуттів - просто констатація фактів. Навіть емоції просто фіксуються, а не переживаються автором і, здається, навіть героєм. За них це робить читач. А я старалася))) Я сподівалась, раділа, розчаровувалася, знову сподівалася... Й засмутилася, якщо чесно, бо хочу дізнатися про долю героя все, а Модіано написати не потрудився)))
Не можу не розказати про Париж у книзі. Ой, як я шкодувала, ще не живу в цьому місті й не можу пройти всіма, скрупульозно описаними автором, вуличками, мостами, кав'ярнями. Може, колись мені це вдасться?