Тамара Горіха Зерня "Доця"

Коли я сказала, що почала читати "Доцю", мене знаючі люди попередили: книга настільки захоплює, що відірватися годі й можна читати до ранку. Зізнаюся: десь так воно було й у мене. Бо, по суті, це не роман у тому значенні, яке ми зазвичай вкладаємо в це книжкове поняття, це кінематографічний екшн із усіма притаманними цьому жанру поняттями.

Головна героїня — спочатку затюкана дівчинка, сирота, яка опинилася в чужому сірому місті й виживала "як усі", раптом відчуває поклик душі й стає відомою мисткинею, засновує власний бізнес, оточує себе суворими дядьками, які вміють домовлятися, вчиться водити машину, стріляти й узагалі все в неї окей. Аж тут трапляється 2014-й, і жити у Донецьку стає складно. Звісно, вона патріотка, бо ж родом із Рівненщини, тому глибоко переживає за те, аби Донецьк не став, як Крим. А ще за бізнес переживає, й за бабусю, звісно, теж. Виїхати бабуся не хоче, героїня вирішує її не полишати саму, бере активну участь у проукраїнських акціях, допомагає всім знедоленим і зрештою стає засновницею потужного волонтерського руху.

От пишу це все й думаю: що ж мені муляє в цій книзі? Адже все правильно, все як слід, такі книги нам потрібні. А потім згадую, як ця тендітна дівчинка переїхала бандитів, гасаючи на автівці по переораному полі, та так, що в чоловіків щелепи повідпадали. Як у кіноекшені, справді! А потім вона, чоловік в інвалідному візку, звичайна жінка, яка смачно готує, й іще кілька простих людей провели спецоперацію зі звільнення товариша з-під варти — теж геть як у кінобойовику! А якось її знудило від вигляду розчленованих тіл, які випали зі збитого "Боїнга", а за кілька десятків сторінок вона вже відділяла останки тіла подруги від тіл сепаратистів, аби похоронити те, що залишилося після вибуху кинутої нею ж гранати, в різних могилах. Такі різкі метаморфози теж притаманні кіно, бо там ніколи описувати відчуття й внутрішню ломку, там потрібно швидко показати яскраву картинку, яка не відпустить глядача.

Тож нарешті я зрозуміла, що не так із цією книжкою. Вона — як кіно. Цікава й захоплива, емоційна й хвилююча, про важливе й актуальне, про нашу війну, яка досі палає, про тих, хто там, у Донецьку, робить своє, і їм це значно складніше, ніж нам тут, і про них не говорять і не пишуть, а треба... Але роман "Доця" — як популярне кіно, а воно зазвичай — вигадка, неправда, щось екранне й далеке, подивився й забув, бо нащо ото довго перейматися, це ж кіно...

Тому для мене найправдивішою на сьогодні історією про війну залишаються книги Юрка Руденка "Психи двух морей" і "Свет и кирпич". Почитайте — там про життя...

Вид. "Білка", 2019

Софія Андрухович "Амадока"

Ті, хто слідкує за мною у фейсбуці, зауважили, як довго я читала "Амадоку", бо маю звичку (не знаю, добру чи погану))) ділитися вподобаними цитатами, й цю книгу я згадувала щодня понад місяць...

І роман того вартий. Софія Андрухович від часів "Фелікс Австрії" дуже й дуже виросла, й мене це неабияк тішить, бо тепер точно маю ще одну улюблену українську авторку. І ще одну книгу, яку радитиму прочитати з чистою совістю.

Роман дуже, ну дуже (часом аж занадто, зізнаюся) багатоплановий. Основна (точніше — просто перша) сюжетна лінія крутиться навколо бійця, пораненого й контуженого на нашій сьогоденній війні настільки, що він забув усе й усіх, і себе в тому числі. Однак його абсолютно випадково впізнала дружина, яка взялася повернути його собі і йому. Надалі все сплітається в шалений, заплутаний-переплутаний, неймовірних розмірів і найрізноманітніших структур клубок! Тут: дитинство бабусі головного (якщо його, німого й апатичного, можна так назвати) героя; історія єврейської громади невеликого містечка; винищення євреїв німцями за допомогою (так-так, непопулярно, але факт) українців у часи окупації; таємниче озеро Амадока, яке є на древніх картах стародавніх мандрівників, однак не існує в реальності; кілька валіз зі старими чорно-білими фотографіями, кожна з яких — цілий світ; мисливці за старовиною — такі типові-типові сучасники, яким байдуже до інших цінностей, крім грошей; одна з останніх скульптур Пінзеля й сам він, якому довелося ожити під вправним пером авторки; Григорій Сковорода, який постає не сторінками з підручника, а живою і складною людиною; Віктор Петров (той, що Домонтович), а з ним Зеров, Рильський, Драй-Хмара й іще десяток тих, кого ламала радянська репресивна система (цей цікавезний шматок тексту, втім, композиційно якось аж випадає з канви роману, але то я, може, чогось не допетрала); сувора зима в лісі побіля одного дачного селища; скрипіння старого будинку й людських душ, яким то гаряче то холодно разом; непорозуміння батька й сина як родовий спадок; любов — чиста й не дуже, жертовна й заздрісна, щира й з вигодою, спокійна й шалена, до скону й до першого випробування, і просто любов — без епітетів; фантазія, яка виявилася справжнішою за реальність; а ще багато, багато, багато болю, бо саме з нього, на жаль, здебільшого складається наша історія — і країни, й родин...

Пояснити все те, про що говорить Софія Андрухович і що переживають герої її епічного роману в кількох абзацах складно. Та й чи потрібно? Адже в кожного з нас — своє прочитання кожнісінького твору, тож моє нехай лишається при мені...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Гаська Шиян "За спиною"

Ця книга не про війну, як може видатися з огляду на обкладинку й відгуки інших читачів. Вона — про жінку. Одну окремо взяту молоду сучасну українську жінку, котра живе тут і зараз серед собі подібних і не дуже жінок (в основному саме про них ідеться в романі) в умовах війни, страху, різних нестабільностей тощо. Героїня — настільки узагальнений образ, що навіть імені спочатку не має... Воно згадується мимохіть кілька разів, я на нього навіть уваги не звернула б, якби хтось у ФБ не крикнув голосно: Марта — курва!))) 

Але ні, вона не така. Вона — нормальна. З нормальними переживаннями за коханого, котрий вирішив не косити від призову. З нормальними сльозами та істериками. З нормальним станом до й під час місячних ("о боже, там пишеться про кров на обідку унітазу, фу, кому воно треба!" — волав іще хтось із незадоволених читачів), із відвертим і природним сексуальним бажанням, і навіть потягом до жінки (теж "фу!", аби ви не сумнівалися, бо таке ж буває в розгнузданих курв, а писати ж маємо про вихованих і патріотичних українок, котрі чесно й вірно чекають коханих із війни))) 

Героїня нормальна, просто говорить про те, про що інші воліють мовчати, а то й брехати, аби хтось не сказав про них отого сакраментального "фу!". Бо ж ближніх треба любити (якщо не насправді, то на словах — обов’язково), нещасним — допомагати, а не зневажати їх, діточками — захоплюватися, а не боятися, і чоловіком, котрий в учебці, теж обов’язково захоплюватися, навіть якщо він нічого героїчного ще не вчинив, а то й не вчинить ніколи... Бо так прийнято в нашому суспільстві. Тож Марта — курва. Тим паче після того, як (увага — спойлер!) поїхала за кордон і завела там коханця. Аяяяй, як так можна! її хлопець — на Сході, а вона трахається з якимось французом! Ату її! Й авторку також, бо вона просто вирішила хайпонути на темах війни й сексу, й більше нічого, фу, фу й іще раз фу!

...Однак якщо ви не належите до тих, хто "фукає", то книгу варто прочитати. Хоча б для того,аби скласти власне враження. Або для того аби зрозуміти, як писала б я, якби нарешті взялася за перо (а мене до нього зазвичай тягне під час гострих нападів мізантропії))) Або ж від бажання поговорити з кимось схожим на вас, і до того ж анонімно))) Чи ж відчути, як накриває хвиля бажання від дуже майстерно описаних сцен сексу. Чи й полаятися досхочу, бо життя, курва, таки несправедливе, несправедливе до всіх, а особливо — до вас...

Недоліків у романі, звісно, вистачає, як же без них))) Наприклад, авторка розказує про все підряд, мов той акин, у книзі навіть є кількасторінковий перелік КВЕДів, які героїня (авторка) вважає недолугими. Є інформація про особливості роботі ІТ-індустрії й вітчизняної податкової, про підстаркуватих тіток й інста-фітоняшок у спортклубі, підлітків із пивом у супермаркеті, сіризну Василькова й незручний львівський автотрафік... Без багатьох цих та інших речей роман спокійно обійшовся б, їх можна було б викреслити з тексту, та й по всьому. Але хіба викреслиш щось "зайве" із життя? Ні... А роман про нього, про життя, яке воно є...

Вид. "Фабула", 2019

Ерік-Емманюель Шмітт "Дитя Ноя" / Éric-Emmanuel Schmitt - L'enfant de Noé

Це зовсім невеличка книга за обсягом і величезна — за змістом. А ще більша — за емоціями, які викликала в мене ця повість.

Головна її тема — Голокост. Головний герой — шестирічний хлопчик, який змушений жити в притулку отця Понса, де "зовсім немає євреїв. А які вони, ті євреї? Кажуть, що у них довгі носи й банькаті очі. Ха-ха-ха". Малі мусять ховатися настільки старанно, що навіть один одному не зізнаються, хто вони насправді, прискіпливо вивчаючи катехізиз і ходячи до церкви. Приховують це сакраментальне знання й мешканці невеличкого селища, де розташований притулок. Допомагають, хто чим може, бо це ж "християнські діти, а не євреї". Ба навіть німецький офіцер, який якось зненацька був увірвався у душ, де милися "неєврейські хлопчики" (їх спеціально для цієї процедури нібито випадково відділяли від інших "неєврейських хлопчиків"), зробив вигляд, що нічого "єврейського" не помітив.

Однак не всі були такими дбайливими, звісно, інакше явища під назвою Голокост (як і багатьох інших, котрі не змогла б вчинити одна особа без підтримки тисяч інших) не трапилося б. Утім, розкрию інтригу: зрештою все складеться добре. Якщо так можна назвати те, що довелося пережити сотням тисяч. І те, що не вдалося пережити...

Оповідь ведеться від імені хлопчика, тому текст простий, однак сенс — дуже складний. Особливо гостро мене зачепило питання любові до батьків. Чим вона обумовлена? Чи можна її втратити? Чи можна когось полюбити більше, ніж найрідніших у світі людей? Занурення у надскладну дитячу психологію нібито дає шанс це зрозуміти, однак...

Переклад із французької Зої Борисюк, вид. "Кальварія", 2013

Юрій Руденко "Світло та цеглина" / Юрий Руденко - Свет и кирпич

На цю книгу я почала чекати, щойно перегорнула останню сторінку першої частини дилогії Юрія Руденка — "Психи двух морей". Знала: буде боляче й страшно, часом навіть дуже страшно й дуже-дуже — до сліз і безсоння — боляче. Але також знала: буде ясно, світло й добре, бо вкотре пересвідчуся — ми, українці, на правильному шляху, й сходити з нього не збираємося.

Попередній роман завершився розповіддю про Іловайський котел. У цьому ж докладно, буквально по днях, описується те, що точилося навколо Дебальцевого взимку 2014-2015 років. Зізнаюся: паралельно читала Вікіпедію, аби впорядкувати факти, вивчала мапи, аби візуалізувати місцевість, гуглила прізвища й військові підрозділи... Зрештою в якийсь момент відчула, що частково переселилася в тіло Елли Шпільман — головної героїні роману, ізраїльської журналістки, бо бачу все її очима, відчуваю її тілом, переживаю її серцем...


Так само гостро все, очевидно, переживав і Юрій Руденко, бо ж перед тим, як стати письменником (дуже талановитим, до речі), був військовим. Тож усі відчуття, емоції, думки, страхи й радощі, звуки й запахи, холод і сніг, зношена підвіска авто й тютюновий дим у його кабіні, свист куль і виття мін, вибухові хвилі й гаряча кров — усе це й не лише настільки справжнє, що читач не може ніяк лишитися осторонь. Справжні й позивні, імена та прізвища, номери підрозділів, назви населених пунктів, дати й навіть години, коли починалися шалені обстріли чи танкові атаки...


Справжні й почуття Елли та Вови. До мурах по спині, до стиснених кулаків — ага, я аж так вболівала за те, аби вони щонайменше лишилися живими, а щонайбільше — ще й щасливими разом. Справжній і біль від нерозуміння тебе найріднішими людьми, в яких — зовсім інші цінності, корені котрих ростуть у телевізорі (ой як це актуально для нас нині!). Справжнє й узбережжя теплого моря за кілька тисяч кілометрів від війни, від якої, втім, не сховатися й на Місяці, якщо це — твоя війна.


...Війна — це погано. Але те, що в Україні видають книги, котрі розповідають правду про неї, — чудово. Головне — читайте їх, аби знати цю правду. Бо це саме той випадок, коли незнання не позбавляє від відповідальності...

Ілюстрації Світлани Єресової, вид. "Діса плюс", 2019

Славенка Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі"/Slavenka Drakulić - Ne bi ni mrava zgazili: ratni zločinci na sudu u Hagu

Як на мене, цю книгу варто прочитати кожному з нас. Бо те, що тоді, в 90-ті, переживали народи Югославії, частково (і слава Богу, що не повністю) нині повторюється в нас. І продовження буде — маю на увазі Трибунал, котрий розставить крапки над ступенем вини певних осіб і мірою відповідальності усіх інших. Хоча останнє — усвідомлення своєї особистої відповідальності за те, що відбувається, — обов’язок кожного з нас. Кожного з тих, хто б і мухи не скривдив, якби...

У збірці есеїв Славенка Дракуліч не стільки розповідає про воєнні злочини та злочинців (хоча за поверхового прочитання може видатися, що книга саме про це), скільки дошукується причин того, чому звичайні люди стають злочинцями. Кожен із героїв книги розглядається з точки зору звичайного хорвата/серба/іншого, з точки зору родича/товариша/сусіда, з точки зору стороннього спостерігача. Й те, які метаморфози можуть відбуватися з найзвичайнісінькими людьми, вражає...

У ФБ я багато цитувала цю книгу. Одного разу це викликало дискусію про те, що люди не обирають бути злочинцем, що за них це роблять умови, в які вони потрапляють. Що винних насправді — одиниці, всі інші — жертви. Але ж постійте: ті, хто за часів Сталіна написав той мільйон доносів, могли б їх і не писати, чи не так? Ті, хто тоді в Хорватії тирив телевізори з домівок виселених сербів, могли б їх не красти? А ті, хто нині ділиться в соцмережах неперевіреними й часто дуже маніпулятивними дописами, які посилюють соціальну напругу в Україні, також роблять це цілком добровільно! Тому ступінь вини за злочини визначає Трибунал, а от відповідальність, як зазначає Славенка Дракуліч, лежить на суспільстві загалом, тобто на нас із вами.

Переклала з англійської Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2018

Поліна Жеребцова "Тонка сріблиста нить"/Полина Жеребцова - Тонкая серебристая нить

Щоб читати Поліну Жеребцову, потрібно набратися сміливості. Особливо ж коли ти вже давно прочитала її "Чеченські щоденники" і знаєш, як боляче, дуже боляче, страшенно боляче тобі буде...

Ця книга тривалий час чекала на прочитання. Я її брала до рук, гортала, потім все-таки відкладала... Однак потім, прочитавши "Осляче поріддя", зрозуміла, що, попри біль, у творах Поліни Жеребцової є багато світла й любові, багато людяності, турботи про ближнього (та й чужого) й сподівань на щастя, яке ми часто не в змозі оцінити, не пізнавши горя...

"Тонка сріблиста нить" — збірка дуже різних за тематикою, характером, жанром, настроєм та післясмаком оповідань. Однак їх усі об’єднує одна дуже важлива річ — неабиякий талант авторки. Чи то дивний сон, який наснився маленькій дівчинці, чи то містичне видіння дорослої жінки, чи то коротенька замальовка про одного з численних сусідів у Грозному, чи то майже повість про долю двох (лише двох із тисяч!) дітей, які щезли у круговерті війни, — все, буквально все зачіпає за живе. Щось — образами та метафорами, щось — влучним словом і тонким спостереженням, щось — неймовірним болем, який важко уявити... І перевертає твій світ. Й розширює його. І змушує відчувати трошки інакше, інакше дивитися на людей, інакше чути новини й інакше жити... А це — важливо.

З російської переклала Оксана Думанська, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Юрій Руденко "Психи двох морів"/ Юрий Руденко - Психи двух морей

...Знову почався обстріл. Звук АК був таким чітким, що я мимохіть зіщулилася й озирнулася. Хух, можна видихнути — я не там, на Сході, а в швидкісному київському трамваї. Просто зачиталася. Але автоматна черга почулася знову, і знову... Довелося зосередитися, аби зрозуміти, що то — звук якоїсь хитрої машинерії, котрою робітники забивали щось у свіжовідремонтовану й сяючу рівненьким асфальтом дорожню розв’язку... Це я розповіла для того, аби ви зрозуміли ступінь занурення в текст цієї непересічної книги, написаної автором-початківцем, якого вже можна назвати майстром. Ні-ні, працювати ще є над чим, і багато та наполегливо (ага, Юрій Руденко просив мене про жорстку критику, от і отримуй)))), але головне — неабиякий талант — у нього є.

"Психи двух морей" — про російсько-українську війну. Не про АТО чи ООС, а про війну, яка вже п’ятий рік точиться на Сході. І я підписуюся під словами того, хто сказав, що про неї справжню поки що написано дві книги: оця-от і "Сектор V" Діани Макарової. Бо все інше, прочитане мною, було про щось таке дотичне до війни, а не про неї: "Аеропорт" Сергія Лойка — про супергероя і подружню зраду, і про кіборгів, але трошки, "Інтернат" Сергія Жадана — про обивателів і лінію фронту, "Повернення" Артема Чеха — про адаптацію бійців "тут" після "там". А от щоб про війну...

Ні-ні, в Руденка теж є про любов! Який же роман без любовного роману? Ах, яка у книзі любов: вибухова, пристрасна, жертовна... Власне, саме описи емоцій і переживань головної героїні книги Елли Шпільман та сцен їхнього з Максимом кохання стали ще одним підтвердженням заявленої мною авторської майстерності: жодної штучності, жодного зайвого руху, жодного вульгарного стогону чи непристойної оголеності — лише гармонія.

А от війна руйнує цю гармонію. Руйнує будинки й дороги, села та міста, руйнує людські тіла й життя тих, хто залишився живим, і тих, хто в тилу. І ти чітко це розумієш, читаючи книгу. Тут немає суцільного тексту — він зшитий із таких собі клаптиків-уривків із чиїхось життів, подій, втрат і перемог. Але всі вони — реальні, бо це було насправді. І всі вони об’єднані в одне ціле завдяки Еллі — ізраїльській журналістці, котра мимохідь стала частиною Майдану, а потім — і війни.


Події, описані в романі, охоплюють 2014 рік — від Майдану до Іловайського котла. Автор описує їх то як лікбез для сторонньої людини (Елли), то як констатацію фактів, включно зі збитим малайзійським пасажирським літаком (до речі, цей розділ — ще один плюс авторській мастерності), звільненням Слов’янська та Краматорська, буднями одного окремо взятого блокпоста й такими ж буднями однієї окремо взятої волонтерської команди. Читач опиняється то на Сході, то у Києві, то в редакції ізраїльської газети, то чорноморському узбережжі, ба навіть на брту МН17. У будь-якому разі отой згаданий мною на початку ефект пристуності дається взнаки — ти буквально проживаєш певні моменти. Є у тексті також й аналітика — не та, штучна, від диванних аналітиків (пробачте за тавтологію), а та, яка ґрунтується на особистому досвіді, а тому може називатися об’єктивною. Є як негатив (стан нашої армії на той час — суцільний негатив!), так і позитив, бо ж якби цих змін на ліпше  в армії не було, то... Страшно й уявити... А головне — у книги є якась цілісність і неабияка історична цінність. Тому — дуже рекомендую.

Про ілюстрації: вони — як візуалізовані епіграфи до кожного розділу. Придивіться до них і побачите ще одну історію. Про мову: російська + українська, коли оповідь ведеться від імені дружини волонтера Юрія (він же — автор). Про якість: ото спотикалася я об ті зайві коми, які гуляли сторінками, як їм заманеться! Доки не занурилася у текст настільки, що правопис став до шмиги. Втім, як мені пояснили, над наступними тиражами попрацював коректор, то мені "пощастило" отримати першеньке видання — зате з автографом автора.


Автор, до речі, працює над наступною книгою Чекаю з нетерпінням.

Ілюстрації Світлани Єресової, вид. "Діса плюс", 2016

Галина Пагутяк "Сни Юлії і Германа"

З творчістю Галини Пагутяк я познайомилася досить пізно, однак це дало мені змогу не просто читати її книги, а смакувати ними. Не втримаюся, таки пригадаю тут містичного "Слугу з Добромиля", з якого, власне, і почалося моє знайомство з авторкою, і ще містичніших, до того ж сповнених пахощів зілля "Зачарованих музикантів", філософський диптих про писарів Східних та Західних воріт притулку (о, скільки разів мені хотілося сперечатися з авторкою під час читання цих книг!), і геть непритаманний (на мою, звісно, думку) авторці жанр наукової фантастики — маю на увазі "Господаря".

"Сни Юлії і Германа" стали черговим щаблем до пізнання творчості цієї неординарної сучасної української авторки. Історія і певна містичність, переплетення реальності та сну, суміш часів, які то схрещуються, то розбігаються врізнобіч, заплутують, тож часом, занурившись у текст, вже важко збагнути, де ти перебуваєш — у чиєму теперішньому і чиєму минулому героїв, імена яких винесені у заголовок. Як на мою скромну думку (чому я така скромна стала — трохи нижче))), то книги — про пошуки себе альтернативного в умовах незадоволеності реальним життям. Причини для цього незадоволення у Германа і Юлії зовсім різні. Однак обоє хочуть бути не там, де вони є. Тож й утікають у химерній підсвідомості кожен у свій світ.

Роман насичений символізмом. І у мене таке враження, що коли я почну зараз розповідати про своє прочитання символів, то розкажу вам про себе набагато більше, ніж хотіла б повідомити віртуальним незнайомим візаві))) Такий собі літературний психоаналіз... Тому про своє прочитання війни, зруйнованого міста, смерті, підземелля, коней, моря, річки, мосту, човна, утоплення, книг і т. д., і т. п. промовчу. Промовчу й іще з однієї причини — небажання вступати у дискусію (якої, втім, не буде, однак...) з авторкою, яка у своєму блозі пише: "Я чудово розумію, що в Україні не потрібна ця книжка. Але мені воно якось байдуже. Я останнім часом зрозуміла, що нема сенсу ображатися на людей, які повзають наче слимаки, нікого не помічаючи довкола себе. Коли вони наштовхуються на перепону, то ховаються в мушлю. Мій роман – перешкода для цих людей. Вони відчувають небезпеку, що йде від нього", і таким чином створити враження, начебто я намагаюся довести, що я не слимак))) Тому буду скромною і промовчу)))

До книги також увійшов "Кенігсберзький щоденник" — авторські розмірковування, рефлексії, фіксація процесу створення роману. Саме "створення", а не "написання", бо ж Пагутяк розповідає не стільки про продукування тексту, скільки про те, як народжується твір у свідомості автора, як він змінює її і змінюється сам тощо. Тут багато цитат, роздумів, Кенігсберга, Львова і дощу... :disappointed:

Вид. "Ярославав вал", 2011

Лоран Біне "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх"/Laurent Binet - HHhH

От вже з чверть години сиджу і міркую, з чого ж почати писати про цю книгу. Справа в тому, що цей неймовірний роман збурив цілу купу думок, емоцій, ремінісценцій, паралелей із прочитаними раніше книгами, й майже тиждень минув, відколи я перегорнула останню його сторінку, а підняті Лораном Біне хвилі все ніяк не вщухнуть. Що ж, тоді доведеться писати під час внутрішньої бурі.

Почну, напевно, з оповідача, він же — автор, він же — один із головних героїв роману (точніше, одного з шарів роману). У тій чи іншій мірі присутність автора можна відчувати чи не в кожній читаній книзі, однак тут він (автор) навіть не намагається сховатися за лаштунками роману. Лоран Біне розповідає все (чи майже все): звідки у нього, француза, цікавість до подій, котрі відбулися у Празі; як йому допомагає в роботі його дівчина і що з цього приводу думає наступна подруга; які сумніви мучать його під час написання сценок чи діалогів і як він намагається із ними впоратися тощо. Часом, дочитавши розділ, на початку наступного дізнаєшся, що насправді все було (чи могло бути) зовсім не так, й автор переписує сцену. Часом разом із ним занурюєшся у купу книг-фільмів-документальних свідчень, аби знайти якусь скіпочку, котра доповнить картину. А іноді й опускаєш руки, бо це ж робить автор, котрий починає сумінватися у своїй спроможності повернутися в часі й оживити історію. Однак, попри все, це йому вдається.

Отже, окупована нацистами Прага, Райнгард Гайдріх — протектор Богемії і Моравії, Празький Кат, один з очільників СС, винахідливий вбивця євреїв, та двоє молодиків — словак Йозеф Ґабчик і чех Ян Кубіш, які мають провести операцію "Антропоїд" і вбити Біляву Бестію. Прискіпливий автор проводить ціле дослідження, яке дає змогу читачеві хоча б спробувати уявити те, як із хирлявого, затюканого однолітками хлопчика виростає один із найжорстокіших нацистських убивць. Те, яким був початок Другої світової війни і як діяли тодішні очільники країн, що були вагомими гравцями на дошці європейської шахової партії. Те, як борсалися у намаганнях вижити так звані малі нації, котрі сподівалися на незалежність. Як виживали, чи точніше — гинули сотні тисяч євреїв і не лише їх, бо кілька людей вирішили, що вони не мають права жити, адже не біляві/не арійці/не стануть корисними Рейху... Порпаючись в історії, Лоран Біне переносить нас то до Києва, де протягом кількох кривавих днів трупами був заповнений Бабин Яр, то до Парижа, де прибрати євреїв вирішили руками самих французів, то до невеличкого чеського селища Лідице, стертого з лиця землі з усіма мешканцями. Однак кульмінацією роману є саме замах на Гайдріха. І хоча історія вже відома читачеві, напруження все одно сягає того рівня, коли ти опиняєшся там, на тому повороті дороги, і проживаєш ті хвилину-півтори разом із героями книги. Один цей епізод вартий того, аби мені схотілося аплодувати авторові стоячи, а книгу обов’язково радити до прочитання тим, хто не байдужий до історії.

Переклад із французької Олега Леська, вид "Віват", 2017

Сергій Жадан "Інтернат"

Сіра зима. Багнюка, брудний сніг, холодний дощ, постійні сутінки, які раз по раз переходять у ніч. Холод і мінімум харчів. Розбиті дороги, зруйновані будинки, вибиті вікна, обгорілі машини й танки. Голодні бездомні пси і такі ж люди. Неможливість зрозуміти, хто друг, а хто ворог. Шлях, укритий перепонами, підступними пастками, випробуваннями на міцність і на людяність, схожий на багаторівневу комп’ютерну гру, у якій головне — вижити і дійти до фіналу. Завдання: знайти цінний вантаж і доправити його до певного місця — теж як у якійсь дурній віртуальній грі, події якої розгортаються у похмурому постапокаліптичному суспільстві. Й усе це було б звичайною роуд-сторі, якби не одне але: вигаданого у ній дуже-дуже мало. Всі оті згадані вище речі, все те, про що не можна згадати у короткому відгуку на книгу з огляду на його обсяг — раз та з намагання вберегти свою психіку — два, все це — реальність, наша, українська, сьогоднішня реальність...

Ой про скільки важливих і надважливих речей змушує задуматися читача Жадан в "Інтернаті"! Для мене найголовнішим месенджем стала історія про те, як з будівлі інтернату знімали український прапор. Двоє осіб знімали, одна жінка намагалася цього не допустити, а всі інші — мовчки спостерігали. Бо всім іншим було байдуже, майорить на їхніми головами прапор чи ні і який. Власне, вся книга — про тих, кому байдуже. Бо таких — більшість. На жаль. Навіть ті, хто б’є себе в груди, захищаючи якусь ідейку чи думку, готові відступити, коли доходить до діла: мовляв, я зробив все, що міг, аж груди болять, а тепер без мене якось, без мене...

Ні, не варто мене звинувачувати у надмірному узагальненні, не потрібно кидатися прикладами на кшталт: я не так(ая, ий). Я сама себе вже й звинуватила, і прикладів повишукувала... Однак ані я, ані Жадан від цього не перестали бути правими...

Вид. Meridian Chernowitc, 2017

Ігнацій Карпович "Сонька"/Ignacy Karpowicz - Sońka

"Сонька" — це така тоненька-тоненька книга: трошки більше 120 сторінок. Така маленька, аж кишенькова: стандартний покетбуківський формат. І тексту геть мало: короткі розділи часом займають лише півсторінки, а то й кілька рядочків. Й героїв тільки двоє: він — моднявий молодий режисер зі столиці й вона — старенька бабця із села на кілька хат, що на кордоні з Білоруссю. А скільки у цьому романі всього іншого: життя, любові, болю, сподівань!

Захоплених відгуків про книгу зустрічала таку кількість, що прочитання довелося відкласти, аби враження були виключно моїми, а не нав’язаними кимось, хоч і мимохіть. Однак тепер і я з повним правом долучаюся до когорти тих, що наполегливо радять прочитати "Соньку" усім, хто іще цього не зробив.

Роман, попри свою лаконічність, епічний. Роман про Другу світову війну і кохання. Кохання безмовне, однак не німе. Кохання сліпе й засліпююче. Кохання жертовне й до скону. Кохання, яке не принесло щастя нікому. А ще — про мовчання й замовчування, про те, як оживає сказане й помирає почуте, про потребу мовчати і потребу говорити, і про час на все це. Ще — про розуміння, не когось кимось, а себе — собою. І про силу мистецтва також, зокрема сценічного. І про його оцінку масовим споживачем та професійними критиками, чиї думки не завжди збігаються. І про те, хто ж насправді має рацію в таких випадках: глядач (читач, слухач) чи спеціально навчена оцінювати мистецтво людина. А ви що з цього приводу думаєте?

Переклад із польської Остапа Сливинського, вид. "Комора", 2016

Мелінда Надь Абоньї "Голуби злітають"/Melinda Nadj Abonji - Tauben fliegen auf

Каламеша якась. Саме таким словом cхотілося охарактеризувати цю книгу. Словом, яким на Поліссі, де минуло моє дитинство, називають щось незрозуміле з першого погляду, змішане в одну купу те, що зазвичай не поєднується, заплутане... І це слово недаремно виринуло в пам’яті, бо ж однією зі складових цієї "каламеші" є занурення головної героїні у дитинство. І такими яскравими були спогади Ілді, що вони витягли на світ божий багато чого з моєї пам’яті. Тим більше, що спільного у нас із нею виявилося досить багато, дарма що вона — угорка з Воєводини (частина колишньої Югославії), а я — самі знаєте хто і звідки)))

Так от. Перше спільне — сільське дитинство, з курми-гусьми-коровами, городом, сусідами, які часом ближчі за рідню, з тією ж великою ріднею, з бабусею та її оповідями. Друге — наші 90-ті роки, коли після розвалу СРСР був повний грошово-товарний колапс, коли чергу за хлібом треба було займати увечері, а гроші знецінюватися з кожним днем. У книзі описується те саме, тільки відбувалося воно у Югославії. Третє — війна, у якій те, хто винен і хто правий, зрозуміло лише причетним до неї і природу якої усі інші осягнути не в змозі. Маю на увазі війну в Югославії і ту, що йде нині в Україні. Четверте — занурення в чужі світ, культуру, мову, менталітет і спроби стати там своєю: родина Ілді емігрувала до Швейцарії, мені ж свого часу довелося прожити кілька років у Литві...

Власне, точок перетину сюжету роману із власним життям я знайшла багато. Й перетину нетипового тексту (такий собі потік свідомості без чітких діалогів і звичних розділових знаків) зі своїми часом плутаними думками — теж. Й емоції книги часом так щільно накладалися на мої, що видавалося, начебто я влізла у шкіру героїні (чи то пак авторки, бо ж роман автобіографічний) і зчитую їх уже без посередництва літер...

Щоб довго не писати й не займати вашого часу, скажу якомога коротше: я в повному захопленні від цієї книги-каламеші, де, крім уже згаданого, піднімаються питання стосунків батьків та дітей, бо ж різні покоління зазвичай мають різні цінності; еміграції, причому як із точки зору тих, хто приїхав у чужу країну, так і з точки зору господарів, котрі мимохіть відторгують чужинців, хоча на позір і стараються допомогти; родинних зв'язків, які часом існують лише в історіях та переказах старшого покоління; пошуку себе, коли життя вимагає від тебе застібатися у строгу блузу, а ти воліла б ходити у широких футболках і, відповідно, займатися зовсім іншою справою, ніж та, котру мусиш робити...

"Звільнення романом" — так назвала перекладачка післямову до книги. І вона має рацію: це справді катарсис. Катарсис, який отримала неочікувано, бо ж повелася на... всього-на-всього мереживну обкладинку))

Переклала з німецької Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2015

Діана Макарова "Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера"

Довго не зважувалася почати читати цю книгу. Знала: буде боляче. До сліз. До крику – нехай і німого. До бажання заплющити очі і зникнути, щезнути зі світу, у якому є безглузді смерті, є зради, є покинуті напризволяще діти, є невіра і недовіра... Але Діана Макарова не дозволить, нізащо не дозволить цього зробити, бо це все – наша реальність, наше сьогодення, наше життя, і від нього нікуди не дітися, і змінити щось у ньому можемо тільки ми – кожен із нас, кожнісінький, хоча б чимось... Не дозволить, бо у цьому ж світі стільки любові, турботи, хоробрості, мужності, стільки надійних і сильних людей, що бути слабкою просто неможливо...

Довго не зважувалася почати писати про цю книгу. Знала: буде важко. Важко розказати про текст, який є документальним свідченням не стільки подій, ні – про них як про здійснений факт ми все знаємо, – скільки емоцій, викликаних тим, що відбувалося, починаючи з Майдану і закінчуючи війною. Точніше, не закінчуючи – продовжуючи, бо ж війна все ще триває. Про художній (так-так, попри всю документалістику, книга художня) текст, написаний дуже талановитим оповідачем, автором, який відчуває спинним мозком, що і як треба розказати саме тепер і саме про це. Розказати так, щоб мурашки по спині, щоб камінь у горлі, щоб осяяння у свідомості – ось вона, правда, правда про Майдан, про війну, про людей. І правда про Міноборони та про генералів. І правда про блокпости. Про аеропорт. Про Дебальцеве. І про перемир’я. І про інтернати й голодних дітей. Про обстріляні підвали. Про котиків і корівок. Про Тигру, Сандру і Торина Дубощита. Про мертвих і живих, військових і цивільних, хоробрих і боягузів, бійців і волонтерів, про своє дитинство і батька, про дороги і машини, про їжу, ліки, хвороби, зустрічі, прощання, дні, ночі... Місяці... Роки – вже роки...

Якщо постаратися без емоцій, то книзі віриш насамперед тому, що про події розповідалося відразу ж, тоді – у блозі на ЖЖ, постах у ФБ. Тож Майдан й усе інше постає саме таким, яким воно було тоді й насправді, а не з відстані двох років, коли щось забулося, щось стало менш важливим, щось – менш болючим, щось відредагував внутрішній редактор пам’яті, особливо ж – емоційної. Діана Макарова розказує не стільки про події, скільки про своє їх сприйняття, а це викликає емоційний відгук у читача і розуміння прочитаного не стільки розумом, скільки серцем. Текст книги можна без перебільшення назвати гіпертекстом – у ньому стільки культурологічних алюзій, цитат, посилань, що мимохіть почуваєшся втягнутим у цю карусень сенсів, натяків, ремінісценцій, і від цього нібито стаєш своїм і текстові, і тому, про що він.

А якщо постаратися сказати про книгу зовсім коротко, то це буде одне: прочитайте її.

Вид. "Баловство", 2016

Василь Шкляр "Елементал"

Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

Світлана Алексієвич "У війни не жіноче обличчя"/Светлана Алексиевич - У войны не женское лицо

Від книги настільки різні, часом геть протилежні враження, що стисло й логічно їх викласти годі. Тож розкажу, як вийде...

Книга страшна. І тому, що війна - це страшно в будь-якому разі. І тому, що жінка і війна - це страшно. А ще у книзі багато війни і дітей - оце найстрашніше... Втім, навіть не це. Найстрашніше те, що всі люди знають, наскільки це страшно, але воювати не припиняють...

Книга відверта. Місцями - аж до морозу по спині й мурах поза шкірою. Кров, смерть, страшні муки поранених, мертвих, живих, щойно народжених, голод, холод, безпросвітність... І непотрібність нікому, коли ти вже нічого не можеш: ні воювати, ні працювати. Непотрібність ні людям, ні державі. Хоча про останнє у книзі згадується лише натяками.

Книга заангажована. Може, це рік і місце її виходу у світ винні - 1985, СРСР. Може, виховання авторки, яка була, судячи зі стилю написання, справжньою радянською людиною. Може, ще щось, мені невідоме й мною не побачене. Але всі герої книги - а це реальні люди, жінки, які прошли війну - герої у типовому радянському ореолі типового радянського героїзму. Отут маю завважити, що я насправді щиро вважаю людей, які пройшли війну, героями. Але я не вірю в тотальний "героїзм" усіх людей, які жили на території СРСР, без винятку, а з книги Алексієвич воно виглядає саме так. Всі її героїні добровільно пішли на фронт, полишивши родини, дітей, тил, жертвували й собою, й рідними заради перемоги. Але вона не пише ні про кого з тих, хто пережив війну інакше, без оцього книжного піонергероївського й жертовного героїзму. Хіба що мимохідь одна з героїнь згадує, як тих жінок, хто не пішов на війну, а залишився ростити й виховувати дітей, вони вважали, м'яко кажучи, неправильними. А їх же були тисячі й мільйони - тих, хто не тримав у руках автомата, не витягував поранених із поля бою, не ходив у розвідку, але був обличчям тієї самої війни, у якої - насправді - мільйони облич... Бо дітей навіть у війну треба любити, жаліти, купати, одягати, годувати й вкладати спати. А коли навколо - смерть і жах, то щоб робити це все, також потрібен героїзм.

Книга ідеалізована. Здавалось би, як можна створити ідеал з людини на війні? Адже там, де свої емоції й свою сутність приховати важко, людина мимохіть відкривається з усіма своїми плюсами й мінусами, а документальний жанр, який вибрала авторка, покликаний фіксувати все, не перебираючи. Але, виявляється, можна. Жодна з героїнь книги, розповідаючи про незгоди війни, ані словом не обмовилася про щось таке, що б принизило "радянську" людину. Всі чоловіки на фронті жінок шанували, поважали, жаліли, турбувалися про них. Всі жінки були цнотливими, чесними, порядними. Всі радянські солдати - як чоловіки, так і жінки - жаліли полонених німців і мирних жителів завойованої Германії, рятували поранених і годували дітей. Ні, я знаю, що таких було багато. Але ж не всі! Бо так не буває. В одному з недавніх інтерв'ю Світлана Алексієвич розповіла про історії, які не увійшли до книги. Про те, як жінок на фронті сприймали за легкодоступних. Про те, як деякі такими й були. І ще про багато чого "нерадянського", неправильного, негероїчного й не дозволеного на час виходу книги. Але у цьому і вся суть ідеалізації й ідеологізації: так розказати правду, що вона стає брехнею...

Книга потрібна. Бо людей, які пережили ту війну, лишилися одиниці. Спогади - це живе свідчення історії, яка в підручниках поміщається в кількох розділах і так і залишається зазубреним чи забутим нудним матеріалом. Авторка зробила колосальну роботу, зібравши розповіді очевидців. От лишень якби її - книгу - переписати, і зробити просто свідком того, що пережили люди, а не засобом ідеологічного впливу на читача, отоді їй би ціни точно не було...

Поліна Жеребцова "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994 - 2004 рр." /Полина Жеребцова - Муравей в стеклянной банке. Чеченские дневники 1994 - 2004 гг.

Я не читала цієї книги, я в ній жила. Я росла разом із дев'ятирічною дівчинкою Поліною, котра почала писати свій щоденник й розповідала в ньому протягом десяти років про те, що тоді відбувалося у Грозному. Я разом із нею закохувалася, розчаровувалась, захоплювалась, вчилася, дружила, боялась... Але найголовніше - я разом із нею пережила війну. Справжню. Страшну. Незрозумілу нікому, крім політиків. Непотрібну нікому. Й досі не закінчену, тому що досі її продовжують переживати жертви, сотні тисяч жертв...

Розповідати про книгу такої сили важко. Хіба що наполегливо, дуже наполегливо радити її читати. Читати всім, незалежно від статі чи віку, від національності чи віросповідання, від політичних та інших поглядів. Читати не лише для того, щоб відчути (не зрозуміти, а саме відчути), що війна, під якими б прапорами й закликами вона не відбувалася, це завжди - Зло. Скорше, читати для того, аби навчитися (або хоча б дізнатися про те, що таке - можливе) залишатися Людиною й Собою за будь-яких обставин. Навіть якщо наколо - війна. Тому що саме те, як ти ставишся до людей, що ти думаєш і чиниш, говорить про тебе як про людину, а не те, чеченець ти чи росіянин, християнин чи мусульманин, багатий чи бідний. Убивали всі: й росіяни, й чечени. Грабували також усі. Обманювали, принижували, знущалися... Але серед них були й ті, котрим байдуже, хто ти за прізвищем-пропискою-грошима, вони лишалися людьми. Шкода лишень, що останні ніколи не опиняються на чолі держави, владних структур, системи... Дуже шкода...

Завдяки цій книзі я багато чого зрозуміла про те, що останній рік відбувається в Донецьку й Луганську, що переживають біженці. Й мені дуже-дуже хочеться вірити, що ми, наша країна - інші, що ми зможемо допомогти їм - нашим полінам із наших грозних...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2015

Джон Бойн "Хлопчик у смугастій піжамі"/John Boyne - The Boy in the Striped Pyjamas

Одна з тих рідкісних книг, які можуть викликати справжні емоції, які можуть змусити забути про потребу дихати, їсти, спати, які щось перевертають глибоко всередині читача і змінюють світ. Ні, я правильно висловилася: не наше світосприйняття, а світ.
Книга про дитину. Написана дитячою простою мовою, події описуються з точки зору дев'ятирічного хлопчика й так, як він їх сприймає і розуміє. Але книга для дорослих, для тих, від кого залежать діти, їхні життя і смерті, їхні світи і світосприйняття.
Про такі речі, як ця повість, багато говорити не виходить, не треба, та й не можна. Їх треба читати. Читати обов'язково, усім, починаючи від старшокласників. І ще: якби я була кимось на кшталт світового міністра освіти, то обов'язково включила б "Хлопчика..." в усі шкільні програми всіх часів і народів...

Пітер Мейл "Рік у Провансі"/Peter Mayle - A Year in Provence

Рекомендації почитати цього автора де тільки я не стрічала й від кого лишень не чула! Ось, дійшли руки, як-то кажуть, й очі)) І тепер я скажу всім, хто радив: ви мали рацію - Мейла варто читати й тим, хто любить подорожі, й тим, хто любить смачно попоїсти, й тим, хто радо сміється над тонкими жартами, й тим, хто просто цінує відпочинок із хорошою легкою книгою.
Унікальні особливості Франції та Провансу, його жителів (втім, всі ми по-своєму унікальні), їх звичок та стилю життя, передані крізь сприйняття британця, стають такими яскравими й зрозумілими, що після прочитання книги залишається відчуття особистої присутності в описаному селищі й особистого знайомства з героями книги. Навіть смаки страв та вина також відчуваються, так легко й точно їх описує гурман Мейл. А від книги, окрім усього іншого, лишається бажання любити життя, людей і посміхатися.

Роальд Дал «Дорога до раю»/Roald Dahl - The Way up to Heaven and other Stories

Почну з того, що я не прихильниця короткого жанру. Тож, коли зрозуміла, що відкрита наосліп книга — збірник оповідань, а ще коли завважина на обсяг, то подумала, що отут я й застрягла. Але досить швидко з'ясувалося, що я дуже й дуже помилялася. Такої насолоди від читання давно не отримувала!

До книги увійшлли аж чотири авторські збірки оповідань. Утім, вони читалися не лише як окремо взяті твори: часто герої мігрували з однієї оповіді до іншої, і так приємно було знову зустріти знайомі вже образи.
Але цінність книги не в цьому, а в надзвичайному вмінні автора, котрого недарма називають майстром "чорного гумору", завершити оповідання. Я б для зрозумілості назвала б такий фінал "обломом": от читаєш-читаєш, все йде логічно, а в кінці - бац! - раптово настає "облом", і не лише для героя, а й для читача. Коли зрозуміла цю особливість Даля, почала намагатися передбачити фінал. Жодного разу не вдалося...
Ще один важливий нюанс: перенесення у час, простір. Даль настільки точно та майстерно описує ландшафт, час, звуки, запахи, світло, що мимохіть ти опиняєшся там, всередині оповідання. Відчуття надзвичайне!