Тема Голокосту — одна з найпопулярніших у сучасній історичній літературі. Ні, констатуючи це, я не даю якоїсь оцінки даному факту. Просто прийшла пора про це говорити. Згадувати це. Розказувати. Щоб усі знали. Щоб ніколи знову...
Іда Фінк розповідає про те, що їй довелося пережити особисто. Тому роман справляє враження сповіді чи то перед священиком, чи то психотерапевтом, чи то перед онуками, а радше — перед собою. Кажуть, для того, аби звільнитися від травматичних спогадів, їх треба озвучити. Не знаю, чи вдалося це авторці, однак я вже починаю розповідати про книгу, аби у свою чергу позбавитися від того, що травмує мене: отієї активної участі не-нацистів у Голокості. Це стосується і поляків — у цій книзі, і французів — про це розповідає Тетяна де Роне у "Ключі Сари", й українців — про них у "Мабуть Естер" згадує Катя Петровська. Сама ж грішу хіба що невіданням — однак хіба тільки про це ми у своєму радянському минулому "забули"? Проте незнання не звільняє від відповідальності... Що ж, тепер знаю трохи більше...
Книга розповідає про подорож-утечу двох єврейських дівчат-сестер із окупованого німцями Збаража у... Німеччину — бо де ж іще не шукали б єврейок? Перейнявши імена польок, дівчата мельдуються на роботу до Рейху. Однак приховати те, ким вони є, не завжди вдається, тому доводиться утікати, і знову втікати, перетворюватися на когось іншого, не тільки вигадувати нові імена, а й створювати нові особистості та цілі життя. Вражала мене здатність утікачок грати ролі — які тільки таланти не відкриються під впливом стресу! Ще більше вражала роль у тому, куди поверне лінія життя, випадку та людей, котрі їм зустрічалися. А людиною з великої літери може стати будь-хто, незалежно від національності, займаної посади, місця проживання та віросповідання...
Переклад із польської Наталки Римської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017
Немає коментарів:
Дописати коментар