29.11.16

Кент Гаруф "Наші душі вночі"/ Kent Haruf - Our Souls at Night


Дуже легка, дуже сумна і водночас дуже світла й оптимістична книга. Аж дивно, що на двох сотнях сторінок автор зумів розказати стільки надважливого про людей. Розказати практично самими діалогами й короткими ремарками про те хто і куди пішов, не занурюючись у почуття, емоції, думки своїх героїв. Таке відчуття, що я не книгу прочитала, а переглянула фільм, знятий геніальним режисером-мінімалістом.

Отож, він і вона. Зародження стосунків. Щастя бути разом. І поважна причина для того, аби розлучитися. Й нічого особливого не було б у цій історії, якби її героями не стали 70-річні чоловік та жінка, чиї половинки померли, а діти виросли й роз’їхалися. Стандартна ситуація для багатьох, чи не так?

Насправді я зрозуміла одну просту річ: наше життя — це наш вибір. Щоденний. Постійний. Який залежить тільки від нас. Ну, чи на 80% від нас. Але ж це таки багато для того, аби змінити те, що маємо, або, принаймні, зробити все для цього.

А щасливим бути ніколи не пізно. І закохатися ніколи не пізно. І насолоджуватися життям ніколи не пізно, а це ж так просто  — одягти гарну сукню й піти до театру, поплавати голяка у річці, навчитсия грати у бейсбол, посидіти в ресторані при свічках, поїхати в ліс із ночівлею і посмажити зефір на вогнищі, лежати удвох в одному ліжку, триматися за руки і слухати те, про що тобі сповідається душа близької людини... Це ж так просто...

Перекладач Ольга Захарченко, вид. "Книголав", 2017

27.11.16

Гжегож Касдепке "Знайомтесь: детектив Нишпорка. Нові клопоти детектива Нишпорки"


Черговий дитячий детектив поповнив  наші книжкову поличку і скарбничку вражень. Польський автор точно знав, що робить: втягує і батьків, і дітей у розслідування і розгадування задач, які постають перед детективом Нишпоркою, змушує самим шукати пояснення, даючи, втім, шанс дізнатися, яке ж рішення було правильним (наприкінці книги розміщено міркування детектива з приводу кожної задачі).

Щоправда, образ самого детектива видався мені якимсь ну дуже кумедним. Точніше, він у книзі – такий собі невдаха, у якого часом навіть клієнтів катма, про заробітки вже не йдеться. Як доросла, замислювалася повсякчас: а з чого ж він живе?))) Проте синові то було до шмиги, хіба що коли довго дітвори в оповіді не з'являлося, одні дорослі тинялися сторінками, то йому ставало трошки нудно.

Ще одна родзинка книги (точніше, двох книг в одній) – цікаве поєднання: щоб почати читати другу частину, книгу треба... перевернути догори дригом))


Переклад Ірини Котляревської-Фесюк, художник Пьотр Рихел, вид. "Школа", 2016

26.11.16

Юрко Іздрик "Флешка-2GB"

Навіть не підозрювала, скільки часу минуло відтоді, як я зайнялася чимось близьким до професійного літературознавства! То була аспірантура, робота над дисертацією й поринання-препарування-переживання-сприймання-трактування текстів тих, кого тоді, наприкінці 90-их, називали постмодерністами. Був серед них, звичайно, й Іздрик. І який захват тоді викликали у мене його (і не лише його) заплутані-переплутані, дивні і разом з тим глибокі тексти! Згадала зараз те відчуття, бо перечитування (точніше – нове прочитання) деяких есеїв, які увійшли до збірки "Флешка-2GB", повернули мене на років 15 тому, і це було приємно.

Книга зліплена з написаних в різних час і з різних приводів есеїв, оповідань, нарисів тощо. Але очевидно, що в автора є улюблені образи, які й об'єднали розрізнені деталі в розділи-блоки, а далі – і в один твір, із якого геть вибиваються хіба що кілька відчутно чужорідних елементів. 

Іздрик вміє бути відвертим – і коли говорить про себе, і коли розповідає про інших. Багатьох героїв його історій легко впізнати, навіть якщо він не називає прізвищ. А багатьох він називає своїми (як би дивно це не звучало) іменами. 
Іздрик любить гратися словами. Він їх нанизує й розсипає, знову збирає докупи, вигадує нові, визбирує старі, копирсається в лексиці, творить метафори, жонглює значеннями... А читач, який зануриться в це, може впасти у справжній транс. Філологічний, маю на увазі.
Іздрик – Майстер. Майстер слова, насамперед. Так віртуозно володіти мовою може тільки людина, яка живе у іншому вимірі, у світі знаків і значень, яка розуміє принципи й основи творення дискурсу, для якої творчість – це не переказ сюжету, прикрашеного метафорами, а щось зовсім інше.

Дякую за філологічний транс і неабияке задоволення, Майстре!

Вид. "Грані-Т", 2009

25.11.16

Інгрід і Дітер Шуберт "Мій друг пірат"

На ці чудові акварельні ілюстрації авторів книги я й клюнула, вибираючи книгу. Ну а ще – на піратську романтику, яку обіцяла ця історія і яка могла б захопити сина. Зрештою, у ній виявилося доста й одного, й іншого, і справжніх піратських бувальщин-вигадок, а ще – гарна розповідь про те, як народжується дружба між маленьким хлопчиком і старим піратом. Основний висновок: не треба соромитися своїх недоліків та страхів – вони ж бо є у кожного, й у кожного – свої. Але якщо визнати їх, та ще й перед кимось, то недоліки перетворюються у дрібниці, які легко долаються.

Що ж до мінусів, то у цій книзі він один – точніше, одне неправильно вжите при перекладі з російської (так вказано у вихідних даних) слово, об яке я спіткнулася з самого початку й надалі читала книгу ну дуже прискіпливо. Щоправда, крім нього, очевидних недоречностей більше не зустріла, тож дочитали книгу без пригод (філологічних, маю на увазі)))).

Переклад  Ольги Пилипенко, вид. Pelican, 2016




24.11.16

Рейнбоу Ровелл "Елеанор і Парк"/Rainbow Rowell - Eleanor & Park

Спочатку я здивувалася, коли побачила отой вказаний на обкладинці мільйон, яким обчислюється кількість виданих у світі екземплярів цієї книги. Потім здивувалася, забивши в гугл Eleanor & Park – мені видало стільки всього, особливо ж у картинках, що я зрозуміла: це справжній мастрід для підлітків, який уже став ідеєю фікс для, підозрюю, того згаданого мільйона читачів і не тільки. Втретє мене здивувала сама книга, яка змушувала забувати про тісняву у маршрутках та метро й темряву листопада...

Отож, у підсумку маємо справді хороший підлітковий роман, котрий, втім, варто... ні, точніше буде: треба читати й батькам. Бо ж про те, що коїться у головах і серцях наших дітей, від них самих дізнатися важко (згадаймо себе в такому віці – чи відкривалися ми своїм батькам?). А от спробувати зазирнути у їх світ крізь сторінки книг (пораджу ще "Несподівану вакансію" Джоан Ролінг та "Бубу" Барбари Космовської) можна. І не треба нарікати на те, що це – закордонні книги про ментально чужих нам дітей тощо – насправді всі ми, де б не жили, відчуваємо однаково. (До речі, буду вдячна за інформацію про подібні книги українських авторів.)

Насправді прихильність читачів і читачок (тут я за статтю їх розділяю навмисне) пояснюється просто: головні герої роману – геть нетипові для американської масової культури. Вона – товстенька, негарна, погано одягнена, бідна, з неблагополучної родини, ще й новенька у школі. Уявляєте, скільки недоліків в одній дівчині зібрано? А він – єдиний хлопець  азіатської зовнішності у містечку, невідмінник, некрутий, нетусовщик, нефутболіст, хоча й не відторгнений, має люблячих батьків та любить рок і комікси. Тобто теж не виділяється з маси. Й ось між ними трапилося те, чого немає сенсу ховати під спойлер, бо й так все зрозуміло. Звісно ж, кохання. Банально? Та ні, зважаючи на те, як розказано про це почуття у книзі – докладно, з препаруванням усіх емоцій та думок, сумнівів, захоплень, рішень, вчинків героїв. Відверто кажучи, стільки моментів повертали мене у мої 15 років, що... )))

Окрім цієї – головної – теми, у книзі ще говориться про стосунки між батьками та дітьми (як же без них?), про пріоритети, які розставляють батьки і від яких залежить формування їх дітей. Ще – про перший секс (як же й без нього?), про страхи і бажання, пов’язані з цим, і про купу інших нюансів. Ще – про специфічну молодіжну субкультуру, про комікси та музику (тут варто віддати належне наявності у книзі коментарів із вичерпною і цікавою інформацією). І насамкінець про те, як важливо бути самим собою...

Переклад Світлани Колесник, вид. Vivat, 2016

21.11.16

Мартін Содомка "Як змайструвати мотоцикл"

Все, що можна сказати про цю книгу, я вже озвучила, коли писала про першу книжечку із цієї серії – "Як змайструвати автомобіль". Щоправда, в цій історії сюжет більш напружений – перегони на мотоциклах цьому сприяють. Ще піднімається питання дружби та зради друга. Ще – взаємопідтримки та взаємовиручки. Але діалоги такі ж довгі та позбавлені достатньої кількості авторських ремарок. Втім, коли всіх уже знаєш, читається набагато легше)) А тим паче, коли син повсякчас перепитує, де ж поділися і що роблять його добрі знайомі з першої книги – як не дивно, кількамісячна перерва між прочитаннями обох книг не завадила всіх гарно запам'ятати і навіть скучати за ними. Тож невдовзі пішли ми на книгополювання – по третю частину цієї технічної епопеї "Як змайструвати літак")))

Перекладач Тетяна Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

19.11.16

Галина Вдовиченко "Бора"

Як на мій смак і погляд, то Галина Вдовиченко на шляху від "Пів’яблука" до "Тамдевін" відчутно піднялася вгору по крутому схилу творчості. А щойно мною прочитана, хоч і не нова, книга не просто захопила легким детективним сюжетом, а ще й трошки повернула призму мого сприйняття світу в прагненні пропустити крізь неї якомога більше світла – того, яке здатне подарувати тільки близькі по духу люди.

Казковий спадок у вигляді казкового старого будинка на околиці Львова змінює не тільки життя головної героїні, а й іще кількох людей, бо дає їм можливість бути самими собою, слухати і – головне! – чути свої внутрішні, часто сховані на самісінький спод життя, потреби й від цього стати... так-так, все банально – щасливішим. До того ж у романі використано один із найулюбленіших моїх художніх прийомів: зведення докупи незнайомих і різних людей, а потім дослідження того, як же будуватимуться стосунки між ними. Мабуть, не треба спойлерити й розказувати, що все у цієї різношерстої компанії вийшло, бо й так усе зрозуміло – авторка не дасть розчаруватися у своїх героях зокрема і людях загалом. Проте фінал для мене особисто був геть неочікуваним і від цього відчуття насолоди від прочитання чергової хорошої книги тільки загострилося.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

16.11.16

Сельма Лагерльоф "Чудова мандрівка Нільса з дикими гусьми"

"О, найулюбленіша книга мого дитинства!" – вигукнула моя подруга, побачивши це гарне видання на синовій книжковій поличці. Виявляється, вона її читала й перечитувала безліч разів, тоді як я чомусь уперто оминала цю історію, натикаючись на неї на переритих вздовж і впоперек полицях двох доступних мені у дитинстві бібліотек. Чомусь мене відлякували нечитабельні прізвища авторки та героя (а тоді воно зазначалося у заголовку), які викликали підозру, що весь текст буде складатися з таких довжелезних слів. А потім я виросла, й подібні "дитячі" книжки мене вже не цікавили. А потім я ще трошки виросла і таки прочитала цю чудову історію – разом із сином.

В одній ФБ-групі поціновувачів дитячих книг розвилася ціла дискусія, мовляв, сучасні видання перекручують оригінальний текст, часом пом’якшуючи події, а часом і зовсім змінюючи їх. Оскільки оригіналу, як уже зізналася, я не читала, то історія, видана Pelican-ом, мені сподобалася: наскільки я зрозуміла, тут змін небагато, фінал не перекручено, та й видавництво зазначає, що це – "переказ" зі шведської, а не переклад.

Але найбільше мене потішили ілюстрації! Якої майстерності малюнки у цій книзі! Якщо це лис, то його так і хочеться погладити по м’якому хутру. Якщо це дощ, то страшно змокнути. Якщо море, то аж запах солоної води відчувається. А ще видання має суперобкладинку і стильну палітурку – все по-дорослому! Тож, схоже, недаремно книга оминула мої руки в дитинстві – зараз я отримала від неї набагато більше задоволення)))

Художник Марина Пузиренко, переказ зі шведської Ольги Уліщенко, вид. Pelican, 2012

15.11.16

Жозе Сарамаґо "Перерви у смерті"/José Saramago - As Intermitências da Morte

У творчість Жозе Сарамаго я закохалася з першої книги. Звичайно, це була "Сліпота". Потім я втратила дар мови й на багато речей поглянула по-іншому, прочитавши "Євангеліє від Ісуса Христа". Потім дещо розчарувалася в авторові – винен у цьому останній роман Нобелівського лауреата "Каїн". Згодом повернулася до нього і взялася за "[Про]зріння" – цікаво було відстежити подальшу долю героїв "Сліпоти" – і знову зачарувалася неперевершеним умінням Сарамаго переплести в одне цілу купу проблем різного гатунку. "Той, що підянявся із землі" знову занурив мене у прірву безвиході – може, тому й зробила таку довгу перерву у читанні романів цього неперевершеного майстра слова. А після перерви в читанні  взялася за "Перерви у смерті"...
 
Отож, про цю книгу. Ну... Вона така... Така... сарамагівська – бо інакше її й охарактеризувати важко. Оті всі суцільні абзаци-переплетення слів автора і ремарок героїв – без відділення одних вд інших відповідними пунктуаційними знаками. Ота гра слів, їх звучання, форм, значень, смислів... Оті головні ідеї твору, які повсякчас змінюються, нівелюються наступними, стають другорядними, бо на постійно виникають ще головніші. Та фантастичність, ірреальність подій, перенесена в буденність так майстерно, що й сприймається відповідно – як нормальне явище.

Перелічувати особливості письма Сарамаго можна довго. Проте жодну з них я не можу назвати найголовнішою, окрім хіба що задоволення, котре отримую від занурення у його тексти. А ще він, як ніхто, вміє зачепити у мені щось таке глибинне, потаємне, я сказала б, первісне, від чого світ постає в дещо інших барвах. Навіть смерть перетворюється на жінку, котра хоче тепла й любові. Як і всі ми, втім...

13.11.16

"Вухолапохвіст. Про вусатих і хвостатих, сіро-буро-рудуватих. Збірка"

Час від часу син залазить на книжкові полички і витягує звідти щось таке геть дитяче, й вимагає: читай цю! Ну і що, що ті книжечки розраховані на дворічних діток? Зате – улюблені!

От і ця збірка теж така – улюблена. Багато з творів, які увійшли до неї, цитуємо принагідно вже років зо два. Вірші та загадки Грицька Бойка, Платона Воронька, Наталі Забіли, Ганни Чубач та багатьох інших – це ще й спогади про моє дитинство, приємні-приємні... Бо хіба вони можуть бути інакшими?))

Художник Валерій Харченко, вид. "Школа", 2010

12.11.16

Туна Кіремітчі "Молитви лишаються незмінними"/Tuna Kiremitçi - Dualar Kalıcıdır

Ще один зразок сучасної турецької літератури також не розчарував. Але якщо "Суфле" Асли Е. Перкер, яке я не так давно прочитала, розраховано на досить вузьку категорію читачів, то Туна Кіремітчі спробував охопити жінок практично усієї вікової категорії. Так-так, саме жінок – цей чарівний музикант і співак, схоже, таки знається на сердечних справах чарівної статі. А ще – на нашому бажанні ідеалізувати своє життя, особливо ж в очах інших. Це яскраво демонструють обидві героїні цієї книги-діалогу (а в ній дійсно немає жодної авторської фрази – виключно репліки двох жінок). Одна з них – юна студентка, інша – жінка на схилі літ, а пов’язує їх... турецька мова.

Спочатку розмова двох чужих людей не клеїлася. А потім кожна з жінок почала розказувати про своє життя, та так захопливо, що обидві вже чекали цих зустрічей. Але це захоплення було викликане не стільки реальністю оповідей, скільки бажанням/схильністю/талантом кожної прикрасити те, про що розповідають. Старша жінка пригадувала своє минуле, а потім сама зізналася, що не може точно сказати, що і як було насправді, бо такою вже є людська пам’ять – вибирає найцінніше й те, що найбільше вразило. А от молодша просто прикрашала своє життя. Бо теж хотіла жити інакше, ніж у реальності, – мати прихильників, можливість вибирати і закохуватися. Й обидві не брехали, ні – просто хотіли мати у своєму житті (минулому чи майбутньому) щось інше...

Фінал книги напружений, сумний і... якийсь очікувано-неочікуваний... 
Ну от, вже і я поєдную непоєднуване й не можу остаточно визначитися з оцінкою фіналу роману. Що вже казати про життя і романтичні пригоди? Жінка, що ж із мене візьмеш...))

Переклад Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2015




07.11.16

"Розумні казки. Солом’яний бичок та ін. Завдання. Головоломки. Лабіринти та ін."

Одна з тих книжок, на які я зазвичай не звертаю уваги через їдкі кольори, невдалі, як на мій смак, малюнки (зроблені за допомогою комп’ютерної графіки та поєднані в різні ілюстрації шляхом "скопіювати–вставити"), косоворотки і кокошники, а головне – низькоякісні тексти, вочевидячки перекладені з російської не дуже вправним чи недостатньо старанним спеціалістом. І одна з тих книг (іграшок, одягу тощо), до яких із незрозумілих дорослим причин прикипає дитина. Першу збірку з цієї серії нам хтось подарував, другу (зізнаюся – согрішила) я купила сама, бо ж син просив: "Хочу казки із задачками!"

А отепер час розкрити головний плюс цієї книги: на кожній сторінці розміщено тематичні завдання до казок. Вони спонукають міркувати, роздивлятися, рахувати, бути уважним і навіть читати (що для мого лінтюха стосовно літер великий плюс). Навіть листаючи книгу вдесяте, син все ще з цікавістю "розгадував" ці задачки (у лапки взяла навмисне, бо яке вже там розгадування, коли всі відповіді знаєш й показуєш автоматично)))

Звісно, дитині хочеться завжди проопонувати найкраще. але от думаю: чи завжди поняття "найкраще" у розумінні батьків та малюка збігаються?
п.с. Але подібних видань все одно більше не купую – рука не підіймається)))

Художник Олена Зарбі-Гальчук, вид. "Кристал Бук", 2015

04.11.16

Віта Вітренко "Кава по-віденськи"/ Вита Витренко - Кофе по-венски

Ні-ні, я не помилилася, вставляючи картинку, і в жодному разі не переплутала цю апетитну каву із обкладинкою, котра мала б бути на її місці. Просто книги, про яку я хочу розказати, ще... немає. Але роман, який мені запропонували прочитати до публікації, сподобався настільки, що промовчати не зможу))

Отож, Відень, кава, він і вона, кохання... Банально, скажете? Авжеж – якщо зазирнути у фінал і побачити тільки це. А що ще ви, втім, хотіли від "звичайного любовного роману" (так про свій твір каже авторка). А от я хотіла чогось більшого й отримала його. Для мене це – думка про те, що жінка може знайти своє щастя не конче поруч із законним, турботливим, забезпеченим чоловіком і купкою дітей. Насправді всі ми – самодостатні особистості, і тільки зрозумівши це, залишаючись самими собою, а не виключно чиєюсь "половинкою", можемо відчувати ту душевну гармонію, яка й здатна подарувати омріяну повноту щастя.

Головна героїня – емігрантка з України. І помчала вона до Австрії не стільки у пошуках кращого життя, скільки втікаючи від нещасного кохання (а що ви хочете від "любовного роману"?))). Втім, утекти все одно не вдалося, бо як же сховаєшся від почуття, якщо воно – в тобі? Всі намагання почати нове життя заводили дівчину у ще більшу безвихідь. Проте якось їй вдалося усвідомити, що від неї, і тільки від неї самої залежить її життя, й вона почала робити все для того, аби здійснювати свої мрії. Цей шлях, знайдений навпомацки, виявився єдино правильним, він і вивів до... Так-так, до столика із кавою у центрі Відня)))

Проте книга – не тільки любовна історія. У ній ще багато українських реалій: економічних, соціальних, воєнних... У ній багато  етично-моральних проблем. У ній купа запитань, відповіді на які читач має дати сам собі. У книзі – жива, гарна Австрія (авторка мешкає там), красиві описи, цікаві метафори, органічні образи... У книги немає тільки обкладинки, щоб я могла її вставити у цей пост)) Щиро сподіваюся – це ненадовго...

АПД. Книга вже видана, щоправда, поки що тільки в електронному вигляді. Придбати можна ТУТ


03.11.16

Іван Андрусяк "Зайчикова книжечка"

Якийсь уривок із цієї книжки мені випадково потрапив на очі ще навіть до народження дитини. І я так захопилася мелодикою, ритмом та римфами цієї прози (саме так, прози!), що ту історійку про зайчика – "вушка-сплюшка" вивчила ледь не напам’ять. А потім народився син, якому я її розповідала вже місяців із трьох. А потім я таки купила "Зайчикову книжечку"...

Сказати, що я її читаю-перечитую й досі – нічого не сказати. Син щоразу щиро переживає за їжачка, якого от-от з’їсть Лис, а я все так само насолоджуюся пісенністю текстів і тим, які ж вони яскраві і добрі-предобрі. Бо насправді добро завжди перемагає, і "навіть вовчиськам потрібні квіти"...

І ще про ілюстрації: оці зайчики – перше, що навчився малювати мій Зайчик))) Досі зберігаю))

Художник Марія Кисельова, вид. "Грані-Т", 2013

02.11.16

Макс Фрай "Великий віз"/Макс Фрай "Большая телега"

Ті друзі та знайомі (й усі інші))), хто читає мене у Фейсбуці, вже давно втямили, наскільки я захопилася цією книгою: цитати з неї публікувала щодня, бо просто не могла не ділится світлою мудрістю автора (точніше, авторки, як ховається за псевдонімом). Ще від часу прочитання першої збірки "Казок старого Вільнюса" зрозуміла: я знайшла свій найдієвіший антидепресант. Тож за другий та третій томи "Казок..." бралася тоді, коли завалювалася в душевну темряву й конче потребувала за що вхопитися й видряпатися нагору. А останній, четвертий, том вирішила приберегти для справді серйозного випадку, а тому осінній сум спробувала полікувати "Великим возом". І що виявилося? Що це – такої ж самої сили антидепресант! Це збірка чарівних, чудових, неймовірних казок про і для дорослих, у яких трапляються справжні дива, і це – буденність, звичайність, ба навіть банальність, бо що ж може бути звичайніше, аніж диво, в яке просто треба повірити?


Окрім всього згаданого вище, у цій книзі є ще один пунктик, який не міг мене не зачепити. Це – можливість мандрувати. Герої потрапляють у найрізноманітніші міста, містечка і навіть села, бо пообіцяли собі відвідати усі населені пункти, з якими співпали зірки накладеного на карту Європи зображення сузір’я Великого воза (звідси і назва книги). Кожен із пунктів прибуття дарує мандрівникам (і читачам) не тільки купу вражень, а ще й багато історичних, культурологічних відомостей і... таємниць. Я ж, наче в реальності, відчувала й стукіт поїздів, якими зазвичай герої прибувають до місця призначення, і тепло/холод/спеку/вітер, й потребу в каві чи у відпочинку, а ще перейняла у них вміння радіти життю, що б там не було, й знати: дива трапляються. От тільки б не забути цього всього через місяць/півроку/рік))) Старатимусь...

***
"Жизнь любого человека — зеркальное отражение его представлений о ней. В этом смысле каждый действительно творец своего счастья. И несчастья. Второе, понятно, получается лучше: мы же унылые все, нервные и озабоченные".

"Иногда надо дать себе волю, забыть обо всем на свете… и вспомнить обо всем остальном".

"...как-то неожиданно почувствовал себя на месте, как фрагмент пазла, который наконец положили куда следует, и вдруг стало ясно, что скрюченный желтый червяк в углу — это на самом деле лепесток хризантемы, а бледно-розовая клякса — отражение солнечного луча в стекле. Я хочу сказать, когда человек оказывается на своем месте, он — весь, целиком — внезапно обретает смысл".

"Но я думаю, смысл — он всегда внутри нас, а книги, которые мы читаем, это просто хитроумный крючок, чтобы вытащить его на поверхность, и уж тут кому чем удобнее, с этой точки зрения абсолютно все равно, что читать, лишь бы работало".

"... в жизни всегда есть место и подвигу, и празднику, а кто об этом помнит, тот жив, чего ж нам еще".

"Просто женщинам вроде тебя очень идет быть счастливыми. Есть, знаешь, такой тип, которому к лицу страдания — настолько, что даже когда у них все прекрасно, имеет смысл время от времени заламывать руки, из чистого кокетства. Бывают такие, кого очень красит необходимость ежедневно справляться с трудностями. И даже такие, кому больше идет не справляться. Но все это не твой случай. Тебе нужно быть счастливой, тогда можно даже не наряжаться и косметика не нужна".

"И тогда я сразу понял, почему всем людям, и мне в том числе, время от времени страстно хочется остаться в полном одиночестве. Одиночество — это не только возвышенная потребность мятущейся души, но и более-менее надежная гарантия, что в ближайшее время тебя никто не съест".

 "... главная культурная особенность моего организма — это пониженное давление. Без кофе я быстро утрачиваю смысл".

 " — Все мы ведем себя как идиоты, — примирительно сказал я. — Просто некоторые особо одаренные экземпляры это о себе знают, а все остальные — нет. Так что добро пожаловать в ряды интеллектуальной элиты".

"Как бы мы ни хотели сделать историю точной наукой, а она все равно никогда ею не станет".

01.11.16

Ольга Пилипенко "Дуже чемний лемур. Захоплива школа етикету"

Чомусь цю книжечку в анотації радять малюкам від 6 років, але я от думаю: а чи вже не пізно в такому віці вчити дитину вітатися, дякувати та вживати "будь ласка" і "пробачте" у потрібних випадках? Ні-ні, чемності вчитися ніколи не пізно, а етикету – й поготів (цьому все життя вчитися треба, як показує досвід))). Просто, як на наше з сином прочитання, книга – не про це, бо ж нас захопив... Мадагаскар. Джунглі, екзотичні тварини, печери, озеро і вечичезний баобаб – що може бути захопливіше для чотирирічного хлопчика? Хіба що автомобілі)))

Втім, нагадувати синові про те, що часом варто поводитися інакше, оперуючи невдачами, котрі спіткали головного героя книги – лемура Джампика, мені таки вдається, тож уроки "школи етикету" ми засвоїли. Паралельно довелося повправлятися й у філології: у книзі стільки фразеологізмів, що час від часу на пояснення значення фрази на кшталт "він знову наступив на ті ж самі граблі" витрачалося більше часу, ніж на прочитання кількох сторінок. Але, спочатку зашпортуючись об ці роз’яснення, згодом я записала їх у плюс книжки – бо чого б це раптом мені спало на думку заглиблюватися з дитиною у метафоричність деяких фраз)) А так, паралельно з етикетом, син вивчив і слово "ф’язеологізьм" – чи ж даремно мама філологічну освіту має?)))
Художник Олена Курдюмова, вид. Vivat, 2016