Ще один зразок сучасної турецької літератури також не розчарував. Але якщо "Суфле" Асли Е. Перкер, яке я не так давно прочитала, розраховано на досить вузьку категорію читачів, то Туна Кіремітчі спробував охопити жінок практично усієї вікової категорії. Так-так, саме жінок – цей чарівний музикант і співак, схоже, таки знається на сердечних справах чарівної статі. А ще – на нашому бажанні ідеалізувати своє життя, особливо ж в очах інших. Це яскраво демонструють обидві героїні цієї книги-діалогу (а в ній дійсно немає жодної авторської фрази – виключно репліки двох жінок). Одна з них – юна студентка, інша – жінка на схилі літ, а пов’язує їх... турецька мова.
Спочатку розмова двох чужих людей не клеїлася. А потім кожна з жінок почала розказувати про своє життя, та так захопливо, що обидві вже чекали цих зустрічей. Але це захоплення було викликане не стільки реальністю оповідей, скільки бажанням/схильністю/талантом кожної прикрасити те, про що розповідають. Старша жінка пригадувала своє минуле, а потім сама зізналася, що не може точно сказати, що і як було насправді, бо такою вже є людська пам’ять – вибирає найцінніше й те, що найбільше вразило. А от молодша просто прикрашала своє життя. Бо теж хотіла жити інакше, ніж у реальності, – мати прихильників, можливість вибирати і закохуватися. Й обидві не брехали, ні – просто хотіли мати у своєму житті (минулому чи майбутньому) щось інше...
Фінал книги напружений, сумний і... якийсь очікувано-неочікуваний...
Ну от, вже і я поєдную непоєднуване й не можу остаточно визначитися з оцінкою фіналу роману. Що вже казати про життя і романтичні пригоди? Жінка, що ж із мене візьмеш...))
Переклад Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2015
Немає коментарів:
Дописати коментар