Поліна Жеребцова "Тонка сріблиста нить"/Полина Жеребцова - Тонкая серебристая нить

Щоб читати Поліну Жеребцову, потрібно набратися сміливості. Особливо ж коли ти вже давно прочитала її "Чеченські щоденники" і знаєш, як боляче, дуже боляче, страшенно боляче тобі буде...

Ця книга тривалий час чекала на прочитання. Я її брала до рук, гортала, потім все-таки відкладала... Однак потім, прочитавши "Осляче поріддя", зрозуміла, що, попри біль, у творах Поліни Жеребцової є багато світла й любові, багато людяності, турботи про ближнього (та й чужого) й сподівань на щастя, яке ми часто не в змозі оцінити, не пізнавши горя...

"Тонка сріблиста нить" — збірка дуже різних за тематикою, характером, жанром, настроєм та післясмаком оповідань. Однак їх усі об’єднує одна дуже важлива річ — неабиякий талант авторки. Чи то дивний сон, який наснився маленькій дівчинці, чи то містичне видіння дорослої жінки, чи то коротенька замальовка про одного з численних сусідів у Грозному, чи то майже повість про долю двох (лише двох із тисяч!) дітей, які щезли у круговерті війни, — все, буквально все зачіпає за живе. Щось — образами та метафорами, щось — влучним словом і тонким спостереженням, щось — неймовірним болем, який важко уявити... І перевертає твій світ. Й розширює його. І змушує відчувати трошки інакше, інакше дивитися на людей, інакше чути новини й інакше жити... А це — важливо.

З російської переклала Оксана Думанська, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

В. Домонтович "Доктор Серафікус. Без ґрунту"

Якось так випадково склалося, що другий жовтень поспіль я читаю Домонтовича. Торік це були "Дівчина з ведмедиком" та збірка коротких творів "Болотяна Лукроза". Цьогоріч із величезною насолодою занурилася в закапелки життів, думок та душ героїв романів "Доктор Серафікус" і "Без ґрунту".

"Доктора Серафікуса" перечитувала вдруге. І коли тоді, в студентські роки, головний герой мене неймовірно дратував своїм тюхтійством, то нині я його багато в чому розуміла. Ні, не про виправдання йдеться, а про набуття мною сакральних життєвих знань про те, наскільки різними можуть бути люди))) А ще розуміння потреби кожного з нас у власному світові, яким би дивним він не видавався оточуючим.

Лише небагато хто спроможний створити навколо себе капсулу такого світу й захищати його від зовнішнього втручання. А втрутитися в нього схочеться багатьом, бо саме вони знають, як ліпше, як правильно, як треба і як зробити так, аби ти був щасливим))) Комаха ж (це справжнє прізвище доктора Серафікуса) був здатен захистити свій світ. Це у нього виходило підсвідомо, а тому — досить вдало. Він розумів, що багатьох важливих для життя речей позбавлений — от узяти хоча б бажання мати дитину. Але ж суспільство часто не дає змоги отримати важливе для тебе, не зробивши при цьому низки непотрібних вчинків (у випадку дитини це — стосунки з особою протилежної статі та одруження). Коли ж такі стосунки у головного героя з’явилися... Ні, три крапки поставила не я, а автор. Роман видається обірваним на півслові й півдії, але так було, вочевидь, задумано, бо скільки часу не ходив би Серафікус колом, намагаючись задовольнити свої дивні потреби й не перевернути при цьому світу, нічого в нього не вийшло б.

Цікаві й інші персонажі роману, зокрема Вер. Узагалі жіночі образи в Домонтовича варті окремої пильної уваги. Бо й у "Дівчині з ведмедиком", й у "Без ґрунту" це — сильні незалежні жінки, які не йдуть на повідку суспільних стереотипів, а живуть своїм життям і тому, як не дивно це звучить, не можуть віднайти простого щастя...

Головний герой роману "Без ґрунту" — також чоловік (а хтось сумнівався?))). Однак цього разу — досить типовий чоловік, принаймні він намагається таким бути, бо ж добре розуміє, чим загрожує вихід за рамки прийнятого у радянській Україні. Тому й живе як гвинтик машини. Досить важливий, утім, гвинтик, оскільки його бачать, його думки цінують, перед ним ледь не ниць падають. Тож він може дати собі волю якщо не говорити, що думає, то хоча б думати, як відчуває... Оці всі розмірковування про мистецтво, митця, реалізм і модернізм, поезію й живопис, можливість отримати визнання й змогу бути собою у творчості — ще одна дуже цінна складова роману. На позір дві розповіді про Степана Линника та Арсена Витвицького буцімто геть зайві у романі, бо надто насичені недотичними до фабули сентенціями. Однак вони важливі для автора й читача, бо дають змогу поглянути на тогочасний світ дещо ширше, ніж у шпаринку кількаденного відрядження Ростистава Михайловича та кількатижневого його кохання.

Отепер про Ларису — ще один жіночий образ у Домонтовича. Вона, хоч і заміжня на противагу дівчатам із попередніх романів, однак така ж вільна у своїх почуттях і вчинках. Співати, кохати, ловити вітер спідницею та сонячні промені — волоссям: що може бути важливіше для жінки? Хіба що просто бути щасливою: тут і зараз...

Вид. "Критика", 1999

Жан-Мішель Бію "50 дотепних запитань про лицарів"

Після того, як ми з сином прочитали "50 дотепних запитань про піратів", він носився з тією книгою, демонструючи малюнки всім дачним друзям і розповідаючи таке, про що часом ані татко, ані дід не чули. Тож ми не могли оминути таку ж книгу про лицарів, тим паче, що син наголосив: він дуже любить лицарські турніри й усе, пов’язане з ними (ага, активні вихідні даються взнаки)))

Отож, знову запитання й відповіді — як завжди, дуууууже серйозні. Тож часто мені доводилося відходити від теми й хоча б схематично розповідати дитині про хрестові походи, війни між Францією та Англією, дивне кохання на відстані до прекрасних дам, Артура і його лицарів Круглого слолу (про них ще треба пошукати цікаві дитячі книги. Щось порадите?) й багато інших речей. Він прозрівав по-своєму, а я — по-своєму, бо не знала, наприклад, що лицар без коня — не лицар: не посвячували тих, хто не мав власного "транспорту"))) Й не Екскалібуром єдиним славна зброя лицарська: були іще Дюрандаль та Жуайоз. А ще, виявляється, є фортеця, товщина стін у якій становить аж... 7 метрів, і фортеця, в якій налічується 88 веж. А один із замків взяли тому, що капітан його охорони любив... ласувати вишнями: поатйки виходив за мури й тирив солодкі ягоди)))

Так, зупиняюся: переповідати всю книгу негоже, тому — мовчу)))

Ілюстрації Ксавьє Коллета та Жеральда Герле, переклад із французької О. Л. Соколової, вид. Vivat, 2018

Людмила Петрановська "Таємна опора: емоційний зв’язок у житті дитини"/Людмила Петрановская - Тайная опора: привязанность в жизни ребенка

Багато статей Людмили Петрановської свого часу траплялося мені в мережі. І всі думки були настільки "мої" (навіть ті, що стосувалися російсько-української війни), що не взятися за читання її книги я не могла. Й тепер можу з усією відповідальністю закликати: "Люди! Прочитайте цю книгу! Вона — про важливе, про любов!"

Є багато літератури, покликаної допомогти батькам... отут я спіткнулася, бо складно сформулювати одним словом, у чому саме батькам потрібна допомога. У вихованні дитини? У тому, як допомогти їй стати успішною? У тому, як стати хорошими батьками? В усьому цьому загалом і ще в чомусь? Насправді, ніхто не знає точно, чим саме і як тобі можуть допомогти, однак із власного досвіду скажу, що час від часу ти просто потребуєш якщо не допомоги, то хоча б підтримки, доброго слова й підтвердження того, що ти — хороша мама. 

Саме це я й отримала, прочитавши "Таємну опору". Бо зрозуміла: попри всі суперечки (а їх ой як багато точиться скрізь: від найближчого оточення до інтернету!) з приводу того, як і коли годувати дитину, де її класти спати, носити на руках чи "хай звикає самостійно засинати", давати виплакатися чи втішати, хвалити за кривенькі прописи чи ганити за них же, інтуїтивно робила все правильно, оскільки виходила з головного — любові.

Людмила Петрановська, втім, не просто декларує оту любов, вона як професійний психолог із величезним довідом практичної роботи все розкладає по поличках і пояснює настільки доступною мовою та живими прикладами, що не засвоїти прочитаного не можна. Й хоча ми успішно пережили кризи одного й трьох років, нині проживаємо черговий етап сепарації дитини, і тепер  все, що відбувається з сином, я розумію не лише інтуїтивно, а й науково обґрунтовано. Й від цього, повірте, стає легше)))

Переклад Олени Рибки, вид. Vivat, 2018

Сто тисяч!

Ні, це не назва п’єси Івана Карпенка-Карого, яку я забула взяти в лапки. Це — кількість переглядів цього блогу. Так-так, виявилося, що я, пишучи в основному для себе, таки стала типовою блогинею, яка зважає на статистику))) Але, тим не менше, від часу, коли я хвалилася п’ятдесятьма тисячами переглядів, минуло трошки більше року, й ось новий рубіж. Тішуся!)))

Отож я традиційно полізла порпатися в загальній статистиці переглядів. Хотілося б, звісно, якось порахувати, перевагу яким видавництвам віддаю, яким епохам, країнам, жанрам тощо. Ні-ні, я це все приблизно знаю, проте цифри — річ значно переконливіша, чи не так?)) Однак блогспот не дає подібної можливості, а натомість рахує, скільки разів прочитали той чи інший допис, звідки люди, котрі читають блог, тощо.

Отже, основні цифри. За три з половиною року існування цього блогу написано майже півтисячі відгуків на книги. Найбільше  читачів, зрозуміло, з України — понад сімдесят тисяч. Далі йдуть відвідувачі зі Сполучених Штатів, Росії, Литви, Німеччини, Франції, Польщі, Канади, Великої Британії та Білорусі. Це — перша десятка. Помічені також гості з Іспанії, Чехії, ОАЕ, Румунії і навіть Індії.

Найцікавіше — це книги, якими мої читачі цікавилися найбільше. Втім, цифри, як ви розумієте, попри свою переконливість, теж не дуже об’єктивні, бо якийсь допис висить тут уже три роки, а якийсь з’явився вчора, проте ТОП-10 книг має такий-от вигляд:

1. Наталя Зубарева "Вальс гормонів". Безперечний лідер, бо допис прочитали майже дві тисячі разів. І це приємно вдвічі, бо я за сумісництвом — перекладач цієї дуже корисної книги)))

2. Кент Гаруф "Наші душі вночі". От п’ятдесят тисяч тому цей роман був на першому місці. І за сумісництвом, я — його літературний редактор)))

3. Ісабель Альєнде "Японський коханець". Не дивуюся — дуже хороша книга американської авторки чилійського походження про японців (у тому числі), головна героїня якої — моя тезка. Ага, все заплутано)))

4. Ірина Власенко "Чужі скарби". А от допис про цю книгу свої майже тисячу переглядів набрав за три тижні. І роман того вартий.

5. Марія Жученко "Довкола світу з Фуагре. Атлас для найменших". Перша дитяча книга в цьому списку. До речі, понад півтисячі переглядів лише за тиждень.

6. Дара Корній "Сузір’я Дів". Ще одна чудова книга чудової української авторки.

7. Юрій Винничук "Аптекар". Про метрів — або добре, або... чесно)))

8. Олен Бондар, Світлана Томашевська "Марево". Укрсучліт рулить!))

9. Ліна Жутауте "Фердинанд і Пух". Литва теж рулить — люблю її безмежно! І литовських авторів теж)))

10. Лю Цисінь "Проблема трьох тіл". Китайська фантастика — для врізноманітнення списку, який не закінчився, бо далі обов’язково буде ще багато-багато книг! Тож заходьте)))

А ще заходьте в мій інстаграм (@iryna_khomchuk), де днями розіграю й подарую одну з книг з цього списку, та в телеграм (t.me/saulelobis)— там щодня публікую нові цитати з тих творів, які саме читаю.

Анна Обіоліс "Як ми з татом будували ракету"

У нас вже є ціла колекція книг чудового автора та художника Мартіна Содомки про те, як збудувати мотоцикл, автомобіль, літак та дім. Схоже, ми почали збирати ще одну колекцію книг, за підказками яких можна щось змайструвати. Першу з них — "Як ми з татом збудували ракету" — син вибрав у книгарні сам. І прочитали ми її із задоволенням. І шкода, що живемо не в приватному будинку, аби мати простір і змогу збудувати ракету. Хоча... у нас же є дача!)) Доведеться чекати літа)))

Чому я так упевнена в тому, що нам вдасться збудувати ракету? Та тому, що герої книги — хлопчик із татом — майструють її із заліза, дерева, старих речей та інших підручних матеріалів. Тут навіть креслення є та поради, як ті деталі з’єднати між собою. Хлопчик сам вигадує, з чого зробити деталі ракети й костюм космонавта, бо фантазія у дітей безмежна, тож і не дивно  що дитині вдалося полетіти... на Місяць!

Однак у книзі є й реальна цікава інформація. Наприклад, малюнок скафандра із будовою... сечоприймача. (А вам хіба не було цікаво, куди астронивти пісяють?)))) Або ж розповідь про те, що для кожного з космонавтів виготовляють індивідуальні рукавиці, бо лише в таких можна працювати у відкритому космосі й маніпулювати пальцями.

Що ж, надалі, схоже, таки читатимемо, як збудувати хатину, човен та автомобіль, бо ж збирання серій книг  — то наша з сином пристрасть)))

Ілюстрації Сабі, переклад з англійської Г. М. Меламед, вид. "Ранок", 2017

Антуан де Сент-Екзюпері "Цитадель"/Antoine de Saint-Exupéry - Citadelle

Уперше мені потрапила до рук книга, яку мусила читати з перервами на іншу літературу, настільки насиченою вона видалася. А ще — досить величенькою за обсягом, тому й вийшов у мене Екзюпері-марафон у півтора місяця, а в тих, хто читає мій Інстаграм та Телеграм, де я ділюся цитатами, спілкування з цим письменником-філософом розтягнеться на півроку, бо нічого мені не кортіло цитувати в такій кількості, як "Цитадель".

Взагалі-то у книзі є сюжет, що б там не говорили про чисто філософський трактат. Є місто посеред пустелі, є храм у ньому, є володар, є солдати, котрі захищають місто, і генерали, які ними керують. Є вчені-логіки й учені-геометри, і філософи також є. Є прекрасні жінки — дружини, хазяйки, танцівниці й невільниці, і наречена володаря, якої він дуже прагнув. І бербери, котрих прихистили в цьому царстві та забезпечили всім необхідним, крім одного — прагнення до змін, також є. Й батько володаря — мудрець, який навчив сина всьому й продовжує це робити надалі. Й ремісники та митці — мешканці міста-цитаделі. Й жителі оазизу, захопленого військом володаря, й мешканці фортеці, оточеної ним...

Але найбільше в романі все-таки не подій, а отих самих розмірковувань, за які й цінується книга. Зізнаюся: далеко не з усім я погоджувалася й далеко не все сприймала як мудрість. А ще мене втомлювали часті повторення однієї й тієї ж сентенції з деякими варіаціями. Мабуть, Сент-Екзюпері також вважав, що повторення важливе для засвоєння знань))) 

А вони дійсно важливі, бо про головне в житті — саме життя. Про те, як його провести повноцінно, а не просто проіснувати. Про реалізацію особистості. Про творчість й акт творення. Про любов до жінки й до роботи. Про виховання й навчання дітей і про любов до них — так, знову про неї. Про любов до життя взагалі, бо інакше воно втрачає сенс. Про сенс, ціль і мету, й платню за їх досягнення, і про ціну, яку ми готові (чи ж ні) заплатити за те, аби досягти їх. Про дружбу й ненависть... Та годі перелічувати — у цьому монументальному творі є про все на світі. Потрібно просто читати — й поміж рядків також. А ще — перечитувати, бо наше сприйняття усього, й книг також, дуже змінюється залежно від життєвого досвіду. Тож десь у далекі-далекі читацькі плани записую: обов’язково перечитати "Цитадель" Антуана де Сент-Екзюпері...

Переклад Петра Таращука, вид. "Видавництво Жупанського", 2010

Марія Жученко "Довкола світу з Фуагре. Атлас для найменших"

Є книги, ілюстрації в яких можна роздивлятися безкінечно. Є книги, ілюстрації в яких несуть не менше інформації, ніж текст. А є книги, де й одне, й інше органічно поєднується. Саме до таких належить цей неймовірний атлас неймовірного розміру з неймовірними малюнками. Крім того, це — ще один зразок саме українського віммельбуцтва, що не може не тішити. А якщо врахувати нашу родинну любов до різноманітних карт, особливо прикольних, то атлас — чудове поповнення нашої колекції.

Книга розміром як пів мого першокласника й вагою майже кілограм містить лише вісім картонних аркушів, цебто загалом — дев’ять розворотів. Однак на них помістилися всі частини світу, Україна й вступ до мандрівки з цікавими завданнями. Над кожним із малюнків навіть я можу зависати до безкінечності (якби ж лише для цього вистачало часу))) Яскраві й дотепні ілюстрації не дадуть знудитися й завдяки візуалізації посприяють ліпшому запам’ятовуванню того, де яка країна знаходиться, а дрібка енциклопедичної інформації та дві дрібки цікавинок роблять подорож іще захопливішою. От я, наприклад, не знала, що Стамбул розташований одразу у двох частинах світу, вельвічія може відрощувати свої два листочки протягом тисячі років, Сахара щороку розширюється на 10 кілометрів, усі 23 країни Північної Америки мають вихід до моря, а найсухіше місце на планеті, де не було опадів близько двох мільйонів років, знаходиться в... Антарктиді.

Як ви гадаєте, скільки часу я писала цей відгук?))) І скільки з витраченої майже години пішло на зависання над книгою?)))

Ілюстрації Максима Долинного, вид. Vivat, 2018

Анна Лачина "Фактор кохання"/Anna Łacina - Czynnik miłości

Книгу дочитувала вчора вночі, оскільки терпіти до ранку, аби дізнатися, чим закінчиться історія, було несила. Втім, вона ще не закінчилася, бо це — лише перша частина трилогії, яку, сподіваюся, також видадуть, адже хорошої підліткової літератури багато не буває.

"Фактор кохання" — ще один зразок польської літератури, який побачив світ у серії "Сучасна європейська підліткова книга" (першим, прочитаним мною, був "Samotni.com" Барбари Космовської). Головні герої — звісно, підлітки, дві подруги старшокласниці. І, звісно, найголовніша проблема, яка їх турбує, це — стосунки з хлопцями та кохання. Скажете: фі, як банально! Та ні, ви помиляєтеся. Бо насправді це ой як складно: покохати реального хлопця, а не героя книг чи сховану за монітором особу. Бо це — відповідальність і перед ним, і, насамперед, перед собою. Це — потреба примножити себе, а не розчинитися в комусь. І добре, коли поруч є хтось, хто підтримає, підштовхе або ж навпаки — втримає.

Однак не коханням єдиним... Ще однією важливою темою роману є стосунки з батьками та між батьками. Бо мама Патриції, яку татко-бізнесмен повсякчас намагався втримати в рамках трьох "К", ілюструє життя багатьох із нас, дорослих жінок. Однак вона спромоглася залишитися собою, не розчинитсия в чоловікові, зберегти й улюблену роботу, й родину.

Ще одне актуальне для сьогоднішньої України питання: медицина. Поляки з гемофілією такі ж незахищені, як і українці з рідкісними хворобами на кшталт цієї. Не всім вистачає дорогих препаратів, або ж їх застосовують невчасно, або ж бюрократична машина надто повільно обертається, або ж політика стає важливішою за дитячі життя... Загалом, є над чим замислитися.

А ще є чому потішитися: подібної літератури на книжкових полицях стає дедалі більше, тож наші підлітки можуть зазирнути за лаштунки життя своїх однолітків за кордоном, чомусь навчитися, на щось звернути увагу, а від чогось відмовитися. І це чудово.

Переклад із польської Наталії Зотової, вид. "ВД "Школа", 2018

Юлія Ілюха "Як Грицик Муху-Нехочуху переміг"

Знаючи Юлію Ілюху як авторку збірки чудових, глибоких оповідань "Неболови" та як ФБ-френдесу й маму маленького хлопчика, не прочитати її кижечку для дітей просто не могла. Й не прогалада: книга виявилася дотепною, динамічною, позитивною й мотивуючою. Й не лише для дітей, скажу я вам, бо ота клята Муха-Нехочуха часто кусає і нас, дорослих, — з чого б то ще ми нили б: "Не хочу!", "Не буду!"... Ви не ниєте? Що, справді ніколи такого не кажете, навіть лише собі, навіть подумки? Тоді ви не існуєте!)))

Рецептом того, як Грицику — хлопчикові з дитсадка — вдалося перемогти свою Муху-Нехочуху, не ділитимуся. Бо для кожного він має бути своїм — той рецепт. Я от, скажімо, аби вранці раненько прокинутися, топлю її в запашній каві й добиваю цікавою книгою, яку обіцяю собі почитати дорогою на роботу))) Жорстоко? Авжеж. Не лякайтеся, Грицикові нікого вбивати не довелося, бо він, по-перше, вірить у закляття, а по-друге, сон для нього — частина реальності. От би й нам, дорослим, так...

А як ви боретеся зі своїми Нехочухами?..

Художник Марія Шкалікова, вид. "Моноліт-Bizz", 2018

Артем Чапай "The Ukraine"

Так хотілося почати відгук зі слів: "Любов до людей — у кожному слові", але, як сказали мені в коментарях до пубілкації у ФБ, де я саме так і написала, це дуже банально й не зачіпає. Тому не читайте мого відгука, а читайте книгу — вона точно зачепить за живе кожного, бо дуже різнопланова і різнотематична. І жива-живісінька, починаючи від мови (все написано саме так, як і говорять нормальні люди, а не рафіновані літератори))) і закінчуючи реакцією на побачене-почуте автора, а відтак і читача.

Я не тонкослізка, розчулити мене складно, але зізнаюся: мусила якось натягувати темні окуляри, аби приховати зрадницьку сльозину)) І добре, що їхала не в метро, а в трамваї, а на вулиці шкварило яскраве жовтневе сонечко. А ось у метро мене накрило реготом. Стою така, теліпаюся на поручні, іншою рукою втримую якось і сумку, і книгу, ще й носом шморгаю, бо нежить — і посміхаюся до вух, хоча з чого б то, здавалося, мені сміятися? Але було з чого, повірте.

Сьогодні побачила довгий список Книги року ВВС-2018, де "The Ukraine" Артема Чапая подана у розділі "Есеїстика", й мені дуже захотілося посперечатися з таким визначенням цієї дуже художної збірки. Так, тут є й есеї, але здебільшого зібрані у книзі творі — напрочуд живі оповідання з яскравими героями і цікавими сюжетами. Деякі з них вже можна було прочитати в "Подорожі із Мамайотою в пошуках України" (о, це свого часу був для мене справжній катарсис!), деякі — в колективних збірках чи на сайтах. Однак навіть якщо й натикаєшся на повторне прочитання вже читаного, ловиш себе на думці, як по-іншому його сприймаєш з огляду на події останніх років у нашій країні. Той самий Донбас 10 років тому й нині сприймається геть інакше. А от люди... Люди — ті ж: "прекрасні, навіть якшо самі цього не розуміють" (С).

Вид. "Книги – ХХІ", 2018

Клер Гібберт "Дитяча енциклопедія динозаврів та інших викопних тварин"/Clare Hibbert - Children's Encyclopedia of Dinosaurs

Нарешті це сталося! Я так довго йшла до настільки ясного розуміння хто кому який родич, хто що (чи кого) їв і скільки мільйонів років тому бігав нашою землею, я так плуталася в поняттях і свідченнях, і в хвостах із зубами, рогами та коміром, і в розмірах, звичках і традиціях, що тепер почуваюся майже на сьомому небі від усвідомлення, що можу говорити про динозаврів майже на професійному рівні. Сумніваєтеся?

От ви знали, наприклад, що тиранозавр рекс був вкритий пір’ям? Ні-ні, ми з сином передивилися всі "Парки Юрського періоду" з обома "Світами Юрського періоду" включно і бачили тих хижаків. Але найсвіжіші дослідження палеонтологів свідчать про те, що пір’я на спинах тирексів таки росло. Й велоцираптори, до речі, теж були геть не лисі...

А взагалі-то палеонтологи — ще ті приколісти. Як ви гадаєте, за яким принципом викопні рештки динозаврів отримували свої назви? А ні за яким! Тобто хто як хотів, так і називав їх. Наприклад, Лоуренс Ламба довго не думав і назвав знайденого ним звіра ламбеозавром. Логічно, хіба ні? А лієлліназавра була названа на честь доньки її відкривача. А вгадайте, де знайшли рештки шаньдунозавра та іньлуна? Звісно, в Китаї. А як вам ім’я дейноніх, що в перекладі означає Жахливий Кіготь (ага, майже індіанські традиції). А на честь кого названо завпопосейдона? Ну, це просто. А от зі стигімолохом — складніше, адже він удостоївся честі носити імена відразу двох міфічних лякалок: Стікса та Молоха.

Ті ж палеонтологи досі вгадують (чи й вигадують?))) подробиці життя цих древніх істот. Наприклад, майже сто років вважали, що одна з них плавала, а потім передумали й стверджують, що бігала — тільки болотами. То кажуть: це була бусічка, котра паслася на травичці, а потім знайшли новий шмат черепа, а там зубки гострі, хижацькі. З дечим досі не можуть визначитися. Наприклад, навіщо представникам родини пахіцефалозаврові (ага, я тепер навіть такі слова знаю!))) були оті нарости на черепах: чи то для гучності ревіння, чи для регулювання температури тіла.

Але ж я про книгу мала розповісти, а не про дивну професіїю палеонтолога)))) Так от: саме ця чудова, багато ілюстрована і не нудна енциклопедія допомогла мені нарешті вигребти з океану отих усіх переплутаних відомостей. Зручні покажчики та схеми допомагають швидко зорієнтуватися, хто коли жив і кому доводився родичем. Інформація подана коротко, але вичерпно, ніякої "водички" і жодного "завумства", бо ж для дітей писалося (і для таких як я дорослих))) Роздивлятися малюнки можна до безкінечності, чим часто й займається син. А всі інші типу енциклопедії динозаврів, які заводилися на наших поличках, можна відкласти, бо тепер вони дещо зайві)))

Переклад з англійської Я. О. Головченко, вид. Vivat, 2018

Ірина Ящук "Будинок Пазлів (Casa di Puzzle)"

Зізнаюся: я нині читаю зовсім мало поезії. Хіба що вряди-годи, коли чимось вартісним ділиться у фейсбуці котрийсь із чисельних друзів — прихильників цього жанру, або ж коли на душі утворюється рана, залікувати яку можна хіба що чиїмись схожими емоціями, відлитими у віршованих рядках. І я не помилилася, говорячи про біль, а не про радість, бо ж чомусь (знаю з власного досвіду, про це також згадує й Ірина Ящук у передмові до своєї дебютної книги) рядки сплітаються частіше від страждань, ніж від насолоди.

Те, що я перстала віршувати, мабуть, повинне свідчити про мою чи то зрілість, чи то щастя, чи то панцир буденності)) Й Ірина змусила мене пожалкувати про це, адже сплітати оті слова-метафори-рими-емоції в мереживо віршів — то така насолода! І не менше задоволення — читати те плетиво, змотуючи в клубочок свої враження та викопуючи підтексти, яких, можливо, сама авторка туди й не вкладала)) Однак таке розшифрування незашифрованого — обов’язковий фатум випущених у самостійне життя творів.

Про що вірші, спитаєте? Та про любов, звісно. До життя, до подорожей, до гір, до осені, до дощу й моря, до людей і того єдиного, з ким добре мовчати. Чому Будинок Пазлів? А хіба не всі ми живемо у таких, складених зі шматочків нашого буття, домівках? Чого двома мовами? Бо авторка тривалий час жила в Італії й зріднилася з країною й мовою — такою ж мелодійною, як і рідна українська. Навіщо читати? А щоб видихнути — з полегшенням, з усмішкою, з почуттям звільнення та катарсису, бо тобі вдалося пережити щось сокровенне — не авторське, ні, своє...

Вид. malynivna.com, 2018

Катерина Матюшкіна, Катерина Оковитая "Лапи вгору!"

На звороті обкладинки цього яскравого видання написано: "Ду-у-у-же прикольна книжка!" І напис не обманює. Бо книга справді весела та кумедна, особливо коли врахувати ілюстрації та написи на них. Скажу я вам, навіть не читаючи тексту, а лише роздивляючись малюнки, можна пупа надірвати від реготу)))

Але про все по порядку. Головними героями детективної історії є кіт та пес, які дружать, а не те, про що ви подумали. Оскільки кіт втрапив у халепу, а псові жилося трошки нуднувато, вони вирішили створити бюро розслідувань і відразу взялися до справи. Докладні карти (повторюся: з дууууже дотепними написами), розміщені на обох форзацах, значно полегшують роботу уяви читача (і посилюють ефект сміху), а прикольні герої-тварини — кріт Шиша, Кролик, директор музею Щуряк, ворона Карра та інші, мовчу вже про самих Фу-Фу та Киць-Киця — не дають занудьгувати ані на сторіночку. Й аби ви не сумнівалися, я вже потинялася книжковими сайтами в пошуках продовження пригод цих героїв — буде синові сюрприз)))

Малюнки авторів, переклав зі звіриної мови лось Ялівець, переклала з російської мови Наталя Іваничук, вид. "Рідна мова", 2014

Ірина Власенко "Чужі скарби"

Давно мені не траплялося можливості сісти за написання відгуку відразу по тому, як дочитала книгу. По свіжих слідах, так би мовити. Чи то пак враженнях. А вони мене накрили з головою, тому про "Чужі скарби" говоритиму багато й захоплено — попереджую)))

Як на мене, у романі Ірини Власенко є все, аби задовольнити будь-якого читача. Хочете романтичну історію про кохання у Парижі з геппіендом? Читайте. Хочете чогось серйозного, сповненого філософських роздумів і насиченого цитатами з розумних книг? Теж читайте. Ви не прихильник любовних романів і полюбляєте реалістичні твори, сюжет яких ґрунтується на реальних історичних подіях? Вам теж варто прочитати цей роман, бо тут стільки фактів про кілька хвиль еміграції українців, Першу та Другу світові війни, Голодомор і колективізацію, холодну війну, залізну завісу, сіру пострадянську реальність, Майдан та війну в Україні, майстерно вплетених у канву життя героїв, що нудно не буде.

Крім того, ви отримаєте змогу гуляти Парижем, прекрасним осіннім Парижем, сповненим світла й романтики, попри всі негаразди, як-от війна, дощ чи вкрадений рюкзак, блукатимете вузенькими вуличками, зазиратимете до кав’ярень і зустрічатиметесь із кимось дорогим у Люксембурзькому саду. Ви перейматиметеся долею членів дивної розгалуженої великої родини, яких життя розкидало двома світами — Францією та Україною, — аби потім дати їм змогу знову зустрітися. Ви зануритеся у плетиво причин і наслідків, розмірковуватимете про місце України на карті світу і про вплив на її формування козаків у давні часи, обурюватиметеся "глибокою стурбованістю" країн Заходу подіями, які відбуваються в нашій країні, журитиметеся й радітимете разом із героями книги.  Ви мимохіть почнете шукати своє місце у своєму ж житті, як би дивно це не звучало, бо часом ми під впливом обставин губимо себе й потім ніколи не знаходимо. Мабуть, не надто наполегливо шукаємо...

Вид. "Віват", 2018