Себастіан Фітцек "Пасажир №23" / Sebastian Fitzek - Passagier 23

"Психологічний", "детектив", "пасажир"... Ці слова викликали в мене якусь асоціацію з чимось цікавезним, та таку, що змусили одразу ж взятися за читання нової книги, щойно вона потрапила мені до рук. Уже в процесі я зрозуміла, що мимохіть згадала враження від майже однойменного роману Жана-Крістофа Ґранже, й злякалася: а раптом поірвняння цих двох майстрів гостросюжетної прози зіпсує задоволення? Ні, не зіпсувало...

Отже, Себастіан Фітцек запрошує читача на величезний і розкішний круїзний лайнер — одну з моїх блакитних мрій. Письменник, до речі, зробив усе, аби відлякати таких, як я, мрійників від непевного кроку на трап, бо ж на його кораблі коїться щось страшне — й воно описується в перших абзацах книги. Я всі кілька сотень сторінок чекала, хто саме й що саме робив у тому таємному, обладнаному під операційну, трюмі. Й дочекалася — однак це було дуже неочікуваним сюрпризом, який я оцінила)))

Основний сюжет крутиться навколо теми самогубств. Чи знали ви, що круїзні ланери — одне з найпоширеніших місць для скоєння самовбивства? Бо коли ти вистрибнув за борт — вже ніщо тобі не допоможе врятуватися чи то пак не завадить померти, хіба що диво. Однак насправді із цими самовбивствами все виявилося набагато складніше. І про це я мовчатиму як риба, бо ж терпіти не можу спойлерів))) Тому просто читайте.

P. S. А мріяти про навколосвітню подорож на величезному кораблі все одно не перестану — а раптом здійсниться?)))

Переклад із німецької Альони Куйбіди, вид. "Віват", 2019

Кейт Аткінсон "Руїни бога"/Kate Atkinson - A God in Ruins

Я очікувала чого завгодно від фіналу цієї історії довжиною в людське життя, тільки не того, що отримала. "Як???" — мовчки кричало щось усередині мене в осінню туманну ніч, але відповідей на такі запитання зазвичай ніхто ніколи нікому й ніде не дає.

Авторка у післямові чітко каже, що книга — насамперед про війну. Про людей у війні. Про британських льотчиків, які скидали тисячі бомб на німецькі міста. Про те, як вони гинули, виконуючи свою роботу й убиваючи сотні людей — не солдатів, ні, просто людей, жінок, дітей там, у майже невидимих будинках... Про сумніви і протиріччя, про сміливість і героїзм, і ще про багато чого, пов'язаного з війною...

Однак для мене цей роман був насамперед про мирне життя — після війни. Про любов і байдужість, страх і біль, радість і щастя, про квіти й птахів, сніг, дім, вибір, про дітей і онуків, заплутаність життя й неймовірність його поворотів. Про те, яке воно — життя — все-таки прекрасне, попри все (чи ж завдяки всьому?). І про те, скільки людей після кожної, кожнісінької війни не проживають своїх життів, своїх радощів і свого болю... І ще більше людей просто не народжуються... Їх тисячі, мільйони, ба вже мільярди. І так було вчора, й сьогодні, й завтра буде. Щодня, щогодини. Вічно.

Мені просто боляче...

Переклад Ярослави Стріхи, вид. "Наш формат", 2018

Ґжеґож Касдепке "Бон чи тон, або Гарні манери для дітей"

Польський автор Ґжеґож Касдепке став одним із улюблених письменників українських і дітлахів, і батьків — гадаю, зі мною ніхто з цього приводу надто не сперечатиметься? От і ми свого часу з легкої руки цього письменника читали-говорили з сином про почуття, потім — про безпеку вдома, а згодом прочитали й про тяжке життя принцес, і аж  чотири томи пригод детектива Нишпорки...

Книгу про гарні манери тримала на поличці нечитаних досить тривалий час. Усе видавалося, що ще зарано говорити з сином про ложки-виделки, сходи-ліфти, відвідини театру, черговість вітань й інші складнощі етикету, дотримуватися яких не до снаги, зізнаймося, й деяким дорослим. Коли ж почали читати, зрозуміла, що вчинила правильно. Бо й наразі, у сім років, доводилося більше пояснювати те, чому Буба й Куба, герої книги, постійно сваряться, ніж чому виделку треба тримати в лівій руці, а ніж — у правій (до речі, тренуватися цьому вже почали). У п'ятирічному віці, підозрюю, прикладом для наслідування стали б сварки між братом і сестрою, а не те, чому вони намагалися навчитися самі й навчити малого читача.

Хоча, може, я надто прискіплива? Втім, у будь-якому разі задоволення від веселих і дотепних історій ми отримали, причому всією сім'єю — чоловік не без задоволення підслуховував наші читання перед сном із сусідньої кімнати й також гиготів. Деякі правила етикету також осіли в головах — і моїй, і синовій))) Щоправда, в яких випадках жінка має йти ліворуч від чоловіка, а в яких — праворуч, я так і не допетрала. І ні, там усе набагато складніше, ніж диференціація на цивільного й військового, повірте. А не вірите — перевірте))) Я ж ходитиму, як зручніше. Бо так і справді зручніше)))

Художник Єва Поклевька-Козелло, переклад із польської Ярослави Івченко, вид. "Урбіно", 2016

Ілля Гурнік "Ієрихонські трубачі". Оксана Забужко "Код Гурніка"

Якби ви знали, скільки разів, читаючи цю книгу, я шкодувала, що не маю хоча б основ музичної освіти! Отримуючи колосальне задоволення від читання просто неймовірної (повірте на слово!) збірки "Ієрихонські трубачі" Іллі Гурніка, я постійно думала: а що ж відчувають ті, для кого ці всі бемолі, тональності, композиції, періоди й іще багато чого — не просто слова, а сенси? Тож якщо ви не тільки читач, а ще й музикант, я вам щиро заздрю...

Книга складається з коротких, інколи геть коротких — на кілька речень — оповідань та есе. Ви вже зрозуміли, що всі вони пов'язані з музикою, бо як же інакше, якщо автор — відомий музикант і композитор? Талановитий настільки, що талановитий у всьому — в тому числі літературі.

Герої оповідань здебільшого добре відомі нам усім. Бо хто не знає, скажімо, біблійну історію про ієрихонські труби? Або ж Діогена, який жив у бочці? Чи Шерлока Голмса, залюбленого у свою скрипку? Однак Ілля Гурнік їх усіх переосмислює — настільки, що мимохіть замислюєшся: а що іще я сприймала надто поверхово, геть не заглиблюючись у суть, яка може бути зовсім іншою, ніж звичне трактування міфів та традиційних сюжетів? А ще дуже-дуже тішили спочатку фінал кожної історії, а потім, коли я втямила, що в ньому завжди сховано сюрприз, очікування фіналу — дотепного, оригінального й зовсім неочікуваного! 

Післямова до видання, а точніше — окрема історія, написана Оксаною Забужко, чий батько в 70-ті роки минулого століття й переклав Гурніка українською, повертає з музичного ефіру на землю. Точніше, добряче гупає читачем об неї, чи то пак об радянську дійсність, у якій Ілля Гурнік (так-так, у Чехословаччині теж було достатньо радянської дійсності) писав, Стефан Забужко перекладав, а Оксана — росла. Це так боляче — знову й знову усвідомлювати, скільки  української еліти знищено протягом тих часів, які багатьма (і це ще страшніше) досі сприймаються як благословенна епоха стабільності, достатку, миру й за чим там іще тужать прихильники СРСР? А скільки інтелектуалів так і не з'явилося, бо не мало змоги зрозуміти, що можна мислити інакше й жити по-іншому? А скільки ще є різних "а скільки", які ми щойно починаємо відкривати, дарма що завершується третій десяток української незалежності. Чи буцімто незалежності? Бо ж це — не дата на календарі, а здобутки нації, народу, які могли б бути набагато чисельнішими й потужнішими, якби...

Переклад із чеської Стефана Забужка, вид. "Комора", 2019

Петро Білоус, Оксана Савенко "Демонізація української міфології"

Що вам спадає на думку, коли читаєте слово "монографія"? Щось наукове, заплутане й нудне, чи не так? Розумію, бо ж здебільшого воно так і є, нічого сказати))) Однак до монографії, написаної Петром Білоусом у співавторстві з Оксаною Савенко цей стереотип стосунку не має.

Відродження праукраїнських язичницьких вірувань нині стало майже мейнстрімом. РУНВіра — одна із найвідоміших конфесій (чи як їх називати?) такого напрямку. А ще ж є "Рідна Віра", заснована, до речі, аж 1934 року, "Ладовіра", "Ягновіри", "Орантійці" й навіть київська громада українських язичників під назвою "Православ'я". Однак навіть поверхове знайомство з їхніми догматами (а вони, як у будь-якій релігії, є) у мене особисто викликає класичне "Не вірю!". Не вірю, що саме таким чином і саме в це вірили мої предки-древляни, чию язичницьку сутність я, попри тисячоліття панування (хоча це спірне питання) християнства, усе ще відчуваю.

Прочитана мною монографія написана таким самим, як і я, вродженим, а не наверненим язичником — це я знаю напевне, бо Петро Білоус був моїм викладачем, науковим керівником і просто вчителем багато років. Тому він, спираючись на наукові роботи визнаних дослідників язичництва, пантеїзму та того, що християнство називає демонологією, а також на писемні пам'ятки Київської Русі, народні звичаї й обряди, "реабілітує" тих, хто в моєму древлянському світі реабілітації не потребує. Я про домовиків, польовиків, лісовиків, мавок, русалок, інших духів, які так і не піддалися знищенню, попри всі старання християнських клерикалів. Згадайте хоча б невмирущого Коляду, магічного Купайла, поклоніння зіллю на Зелені свята чи ж досі живих відьом, знахарів і відунів... Не знаєте таких? Можливо. Але це не означає, що їх не існує)))

Автори не просто перелічують всіх цих духів і наближених до них людей. Вони пояснюють, як відбувався процес демонізації тих, кого наші предки шанували як світлі сили, котрі допомагають людям. Розповідають, для чого це було потрібне тодішній владі й церкві. Відривають деякі таємниці (не)чистих духів, які я десь на підсвідомості знала завжди. Власне, навіть трошки підіймають завісу цієї самої підсвідомості, тобто колективного несвідомого, знищити яке за тисячу років не вдалося.

Цю книгу наполегливо раджу не лише дотичним до наукових історично-міфологічно-філологічних досліджень, а й усім, хто цікавиться нашою минувшиною та (хоч і дивно це прозвучить) фентезі. Так-так, високоякісним вітчизняним фентезі, що ґрунтується на близькій нам міфології. Це стосується й читачів, і, звісно, авторів.

Вид.: Житомир, Видавець О. О. Євенок, 2019

Марія Жученко "Загадка синіх блискавок"

Із французьким детективом Фуагре, який носить фіолетовий берет і знає багато всього цікавезного, та його помічницею, болонкою Жозефіною ми з сином познайомилися рік тому завдяки просто неймовірному величезному і яскравому атласу "Довкола світу з Фуагре". Тож коли дізналися, що українською вийшли кілька книг із серії "Фуагре та Жозефіна йдуть по сліду", питання читати чи ні не стояло.

Отож, перша історія в якій є загадкові НЛО, поганці, вчені й глобальні проблеми, прочитана сином самостійно й із захопленням. Цьому посприяли невеликі розділи, великий шрифт і яскраві ілюстрації (отакі критерії в малого читача))) Ну й захоплива історія, звісно. У ній, крім пригод, знайшлося місце й цікавій та корисній інформації. Наприклад, ми обговорили озонові діри, що це таке, чим нам загрожує і шляхи вирішення цієї проблеми. Може, хтось і справді винайде прилади, які випускають сині блискавки?))) Побачимо. А поки що плануємо читати наступну книгу із серії.

Художник Максим Долинний, переклад із російської Ольги Уліщенко, вид. "Віват", 2019

Арундаті Рой "Міністерство граничного щастя" / Arundhati Roy - The Ministry Of Utmost Happiness

Чекати на українське видання цього роману Арундаті Рой я розпочала, щойно дочитавши її "Бога Дрібниць". Ті, хто вже знайомий із творчістю цієї індійської авторки, не дадуть збрехати: й манера та стиль письма, й підняті нею теми надто відрізняються від широкого загалу літературних творів, аби їх не помітити. І тим паче, залишитися байдужим. Власне, я просто дуже небайдужа до Індії, в якій ще не бувала. Однак то Грегорі Девід Робертс своїм "Шантарамом", то Салман Рушді "Опівнічними дітьми", а тепер ось і Арундаті Рой двома романами просто творять нову мрію: побувати в цій дивовижній країні.

Події, описані в романі, охоплюють понад шість десятиліть часу й дуже багато людей. Абсолютно різних людей, які перетинаються волею долі, богів чи когось іще в старому Делі. Місто — теж повноправний герой книги, бо не тільки має своє особливе й особисте життя, а й взаємодіє зі своїми мешканцями, спілкується з ними, підказує й допомагає або ж навпаки — карає. Однак найбільше карають людей самі ж люди — найжорстокіші створіння на Землі. Про це мимохіть думаєш, коли знайомишся з долею делійських трансвеститів (не дивуйтеся — в Індії це завжди був окрема своєрідна каста, яка мешкала на окремих територіях за окремими правилами), про це не можеш не думати, читаючи про жорстоке протистояння в Кашмірі й про різню, яку раз по раз влаштовували одні одним то мусульмани, то індуси.

Спочатку мені здавалося, що в романі надто багато ненависті — значно більше, ніж любові чи й простої приязні. Але потім я зрозуміла, що дуже помиляюся. Що любов може бути різною, навіть геть не схожою на те, що ми традиційно звикли вкладати в це поняття. Любити можна й потрібно те тільки того, тому й так, як це дозволено суспільством, звичаями або релігією. Любити можна всупереч усьому цьому — хоча є одне "але". Полягає воно у внутрішній волі від соціальних та інших обмежень — без неї й жити, й любити, й ненавидіти по-справжньому не можна, не вийде...

Проте я точно знаю, що люблю такі глибокі вражаючі твори, люблю Арундаті Рой, люблю гарні соковиті переклади українською, люблю видавництва, котрі тішать читача новими книгами й люблю читати)))

Переклад із англійської Андрія Маслюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019