Ґжеґож Касдепке "Бон чи тон, або Гарні манери для дітей"

Польський автор Ґжеґож Касдепке став одним із улюблених письменників українських і дітлахів, і батьків — гадаю, зі мною ніхто з цього приводу надто не сперечатиметься? От і ми свого часу з легкої руки цього письменника читали-говорили з сином про почуття, потім — про безпеку вдома, а згодом прочитали й про тяжке життя принцес, і аж  чотири томи пригод детектива Нишпорки...

Книгу про гарні манери тримала на поличці нечитаних досить тривалий час. Усе видавалося, що ще зарано говорити з сином про ложки-виделки, сходи-ліфти, відвідини театру, черговість вітань й інші складнощі етикету, дотримуватися яких не до снаги, зізнаймося, й деяким дорослим. Коли ж почали читати, зрозуміла, що вчинила правильно. Бо й наразі, у сім років, доводилося більше пояснювати те, чому Буба й Куба, герої книги, постійно сваряться, ніж чому виделку треба тримати в лівій руці, а ніж — у правій (до речі, тренуватися цьому вже почали). У п'ятирічному віці, підозрюю, прикладом для наслідування стали б сварки між братом і сестрою, а не те, чому вони намагалися навчитися самі й навчити малого читача.

Хоча, може, я надто прискіплива? Втім, у будь-якому разі задоволення від веселих і дотепних історій ми отримали, причому всією сім'єю — чоловік не без задоволення підслуховував наші читання перед сном із сусідньої кімнати й також гиготів. Деякі правила етикету також осіли в головах — і моїй, і синовій))) Щоправда, в яких випадках жінка має йти ліворуч від чоловіка, а в яких — праворуч, я так і не допетрала. І ні, там усе набагато складніше, ніж диференціація на цивільного й військового, повірте. А не вірите — перевірте))) Я ж ходитиму, як зручніше. Бо так і справді зручніше)))

Художник Єва Поклевька-Козелло, переклад із польської Ярослави Івченко, вид. "Урбіно", 2016

Лінда Муллалі Гант "Риба на дереві"/Lynda Mullaly Hunt - Fish in a Tree

На обкладинці українського видання "Риби на дереві" наведено цитату одного з рецензентів: "Фанатам роману "Диво" Р. Дж. Паласіо сподобається". Так от як фанатка згаданого роману, погоджуюся. Однак між героями цих двох книг є значна відмінність: тоді як Огест із "Дива" мав фізичну ваду, яка одразу впадала в око, то Еллі на позір — найзвичайнісінька дівчинка, хіба що трошки того... ну, тупувата. Принаймні так про неї думають однокласники й вчителі. У дівчинки немає друзів, вона почувається самотньою, хоча має люблячих маму та брата. Вона з усіх сил старається вчитися й бути такою ж, як усі, однак їй це ніяк не вдається. "Може, я й справді тупа?" — думає Еллі.

Але їй пощастило. Дуже пощастило. Неймовірно пощастило. Рівень її везіння зможуть оцінити лише ті, на чиєму шляху траплялися унікальні вчителі, які не просто відпрацьовують свої години згідно із затвердженими навчальними та виховними програмами, а "спочатку бачать дитину, а потім уже учня; які нагадують нам, що в кожного з нас є що запропонувати цьому світу, а бути іншим важливіше, ніж бути таким, як усі". Оте, що в лапках, — то з присвяти авторки, котра мала такі ж, як і героїня її книги, проблеми й котра зустріла свого Вчителя. Отут висловлю ще одне своє захоплення тим, що авторка, яка страждала від дислексії, стала письменницею. Це ще раз підтверджує: нема нічого неможливого для дітей, які відрізняються від інших, якщо поряд із ними — мудрий наставник. 

Книга ще й про дружбу трьох диваків, про перемогу — насамперед над собою, про мрії й цілеспрямований шлях до їх реалізації і, звісно ж, про любов — без неї ми мало на що здатні. Однак після прочитання роману в мене лишилося одненьке запитання-осад: як батьки, обоє дітей котрих практично не вміють читати, могли цього не помітити? Нібито любили їх, були уважними, але таку геть не дрібницю не завважили. Як?..

Переклад із англійської Дарини Березіної, вид. Vivat, 2019

Людмила Петрановська "Таємна опора: емоційний зв’язок у житті дитини"/Людмила Петрановская - Тайная опора: привязанность в жизни ребенка

Багато статей Людмили Петрановської свого часу траплялося мені в мережі. І всі думки були настільки "мої" (навіть ті, що стосувалися російсько-української війни), що не взятися за читання її книги я не могла. Й тепер можу з усією відповідальністю закликати: "Люди! Прочитайте цю книгу! Вона — про важливе, про любов!"

Є багато літератури, покликаної допомогти батькам... отут я спіткнулася, бо складно сформулювати одним словом, у чому саме батькам потрібна допомога. У вихованні дитини? У тому, як допомогти їй стати успішною? У тому, як стати хорошими батьками? В усьому цьому загалом і ще в чомусь? Насправді, ніхто не знає точно, чим саме і як тобі можуть допомогти, однак із власного досвіду скажу, що час від часу ти просто потребуєш якщо не допомоги, то хоча б підтримки, доброго слова й підтвердження того, що ти — хороша мама. 

Саме це я й отримала, прочитавши "Таємну опору". Бо зрозуміла: попри всі суперечки (а їх ой як багато точиться скрізь: від найближчого оточення до інтернету!) з приводу того, як і коли годувати дитину, де її класти спати, носити на руках чи "хай звикає самостійно засинати", давати виплакатися чи втішати, хвалити за кривенькі прописи чи ганити за них же, інтуїтивно робила все правильно, оскільки виходила з головного — любові.

Людмила Петрановська, втім, не просто декларує оту любов, вона як професійний психолог із величезним довідом практичної роботи все розкладає по поличках і пояснює настільки доступною мовою та живими прикладами, що не засвоїти прочитаного не можна. Й хоча ми успішно пережили кризи одного й трьох років, нині проживаємо черговий етап сепарації дитини, і тепер  все, що відбувається з сином, я розумію не лише інтуїтивно, а й науково обґрунтовано. Й від цього, повірте, стає легше)))

Переклад Олени Рибки, вид. Vivat, 2018

Шалва Амонашвілі "Педагогічні притчі. Виховання серцем"

"Педагогічна література" — це книги, які під час навчання в університеті читалися з-під палиці і сприймалися як щось зайве, застраріле й непотрібне для сучасного фахівця. І цей штамп настільки міцно засів у свідомості, що, розгортаючи збірку творів Шалви Амонашвілі, я наче повернулася в студентські роки. Однак скоро зрозуміла, що чи то подорослішала, чи то набралася зрілості (інших варіантів поки що не розглядаю))), бо сприймалися вже начебто відомі речі геть по-іншому.

Насамперед, придався особистий досвід роботи з учнями та студентами і спілкування з дітьми. Амонашвілі абсолютно правий в одному: робота з дітьми у якості вчителя та вихователя (останнє стосується й усіх батьків) потребує насамперед роботи Серця. Навіть найпотужніші знання буде складно перекласти у юний мозок, якщо робити це силоміць. Що вже говорити про формування повноцінної і щасливої особистості? Однак мене все-таки напружував якийсь аж надто наївний ідеалізм педагога. Бо де набрати десятки тисяч тих, хто матеріальне відсуне на другий план і піклуватиметься про світло свого серця та про те, як його неушкодженим і незгасним донести дітям? І як переконати дітей, що важливими в житті є мудрість, любов, совість, моральність, а не сьомий айфон, коли навколо себе вони зазвичй бачать останнє? Й іще багато "як?" викликала у мене ця книга, хоча одну річ, відому мені з власного досвіду давно, я іще раз для себе повторила: важливо займатися тим, що тобі до душі, тоді знайдеться багато можливостей і відповідей на оті "як?".

Книга складається з трьох розділів: "Дай життя своїм берегам", "Педагогічні есе", "Пам’ять серця", наприкінці додано "Думки" — афористичні й образні вислови, записані на семінарах із учителями. От їх навіть процитувати схотілося, бо вони актуальні для кожного педагога усіх поколінь.

Вид. "ВД "Школа", 2017 

***

"Не помилками обурюйтесь, а успіхами захоплюйтесь".

Учитель реформує школу, і він-таки, на жаль, деформує її".

"Хочете подарувати вашій дитині справжнє дитинство? Подаруйте їй себе: маленького, пустотливого, мудрого дорослого".

"Ну й що з того, що є стандарти освіти! А якщо я нестандартний педагог? Що буде зі стандартами?"

"Сучасне дитинство не сприймає стандартного вчителя; не сприймає вчителя, який стандартизує учнів".

"Діти нові. Педагогіка стара. Що робити?"

"Оцінки — град над допитливим розумом дітей".

Лариса Денисенко "Майя та її мами"

"Не було щастя, та нещастя помогло" — одна з моїх улюблених народних приказок. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що хтось із причетних до видання цієї книги нещасний))) Я про те, що розголос, викликаний погрозами на її адресу, мав абсолютно протилежний результат: книгу прочитає на порядок більше людей, як дітей, так і дорослих. Власне, дорослим, як стало зрозуміло, такі книги потрібні більше, ніж дітям. Бо коли відкриті світові (принаймні до якогось віку) юні серця, розуми і душі сприймають очевидні речі (у тому числі й неповні, нетрадиційні та покалічені сім’ї) як очевидні (перепрошую за тавтологію), то дорослим притаманно з широко заплющеними очима волати: "Такого у нас немає!" 

А чого саме — такого? Сиріт при живих батьках? Дітей без татусів? Малюків, які бачать найрідніших людей тільки через скайп? Школярів, що живуть на дві родини: таткову і мамину? Мулатів, котрим озираються услід, якщо не тицяють відверто пальцями? Чи й отих найстрашніших дітей, яких виховують одностатеві пари і які "обов’язково виростуть збоченцями"? До речі, останніх точно поки що немає, як і одностатевих пар, котрі відверто зізнавалися б про це, бо ж наше суспільство до такого зовсім не готове. Лакмусовий папірець у вигляді книги із провокативним заголовком це показав.

А книга — прекрасна! Щемка, світла і розповідає про найголовніше для дитини будь-якого віку: про любов і прийняття такою, якою вона є. Якими ми всі є, тобто — різними в усіх можливих (і навіть неможливих) сенсах.

Ілюстрації Марії Фої, вид. "Видавництво", 2017

Гжегож Касдепке "Обережно! Усе, що має знати дитина, щоб безпечно бавитися вдома"

Ой який кумедний песик у цій книзі! Мало того, що він дуже тямущий, то ще і здатен говорити! Ні-ні, не людською мовою, бо ж книга — не казочка, а цілком реальна історія, яка може трапитися в будь-якій родині. Песик Джуніор може "говорити" емоціями й одним своїм "Гав!" передати стільки вражень, думок та почуттів, що  хлопчику Домініку кращого співбесідника й не треба. А розмовляє він із новим чотирилапим другом про небезпеки, які можуть чигати на маленьких і песиків, і дітлахів у, здавалося б, найбезпечнішому місці на світі — вдома.

Кожен із понад десяти невеличних розділів книги присвячений певному виду небезпек: від того, куди не слід стромляти пальці, до правил поводження з газом та вогнем. Здавалося, що мій п’ятирічний син уже все знає і йому буде нецікаво повторювати відомі з повчань, а то й перевірені на собі правила безпеки (хіба знайдеться дитина, яка жодного разу не прищемила собі пальців дверима або ж ніколи не впускала чогось важкенького на ноги?), проте він весело реготав зі справді прикольного навіть мені песика, старанного Домініка й навіть суворої бабусі Марисі. А цікаві завдання наприкінці кожного розділу давали змогу проекзаменувати не тільки його, а й мене саму: повірте, навіть ми, дорослі, не завжди пам’ятаємо, на що варто звернути особливу увагу.

Окремий респект за ілюстрації та живу й динамічну верстку тексту, а автору — за можливість донести дітям важливе.

Малюнки Артура Гулевича, переклад із польської Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа", 2017

Гжегож Касдепке "Велика книга почуттів"/Grzegorz Kasdepke - Wielka księga uczuć

Під обкладинкою величенького і важкенького тому — не одна, а аж чотири книги, які спочатку виходили окремими виданнями, а потім були зібрані в одне ціле. Бо насправді вони і є однією цікавезною історією, яку пов’язують головні герої — дітлахи старшої групи одного садочка, їх вихователька пані Мілка, директорка і, трошки пізніше, коханий пані Мілки Куба. Чому так докладно перераховую героїв? Та тому, що ми з сином устигли їх усіх полюбити! І дорослих, і малих: романтичну Розальку, закохану в серйозного Гжеся, розважливого Бодю, Зосю, інших малюків. І, звісно, Гжегожа Касдепке, у щирих почуттях до якого, упевнена, можуть зізнатися багато українських читачів.

У першій частині "Тільки без поцілунків!" Або Як дати собі раду з деякими почуттями" розповідається про базові емоції: смуток, радість, ненависть, огиду, любов тощо. Розповідається на доступних прикладах за допомогою ситуацій, у які потрапляють діти. Наприкінці кожного розділу дається визначення почуття, про яке йшлося, до того ж просте, доступне і не без гумору. Потім ідуть дієві поради, окремо — для дітей, окремо — для дорослих. Зізнаюся: почерпнути для себе вдалося багато чого.

За подібним принципом побудовано й наступні книги: "Любить, не любить... або Далі про почуття","Жах! або Звідки беруться діти","Команда пані Мілки, або Про повагу, сміливість та інші цінності". Остання була написана під час проведення "Євро-2012", тому всі приклади крутяться навколо цієї події та захоплення дітлахів футболом. Але окремо хочу зупинитися на тому, звідки беруться діти, бо це дісно важлива для дітей і важка для батьків тема. Важкою вона була і для мене, особливо ж після того, як прочитала докладний (не сумнівайтеся!) опис статевого акту, вкладений у вуста розважливого Боді. Насправді не знала, зважуся читати і пояснювати малому, як то все відбувається між дорослими у ліжку, чи ні. Але... Я це зробила! Пишаюся)) Тепер син не піддаватиметься чуткам та пліткам, а зможе апелювати вичитаними у книзі знаннями. Ну, принаймні я на це сподіваюся)) А ще шикувати словом, яке чомусь йому найбільше припало до вподоби: сперматозоїди. Любить він отакі доооовгі слова, колекціонує))

А ще колекціонує кумедні випадки. Касдепке тут також собі не зрадив: такий гомеричний регіт викликала у нас ще одна його історія: "Я не хочу бути принцесою". І таке ж задоволення. На цій хвилі придбали ще кілька книг цього автора — тож у передчутті))

Переклад Ярослави Івченко, художник Марцін Пивоварський, вид. "Урбіно", 2017

"Розумні казки. Солом’яний бичок та ін. Завдання. Головоломки. Лабіринти та ін."

Одна з тих книжок, на які я зазвичай не звертаю уваги через їдкі кольори, невдалі, як на мій смак, малюнки (зроблені за допомогою комп’ютерної графіки та поєднані в різні ілюстрації шляхом "скопіювати–вставити"), косоворотки і кокошники, а головне – низькоякісні тексти, вочевидячки перекладені з російської не дуже вправним чи недостатньо старанним спеціалістом. І одна з тих книг (іграшок, одягу тощо), до яких із незрозумілих дорослим причин прикипає дитина. Першу збірку з цієї серії нам хтось подарував, другу (зізнаюся – согрішила) я купила сама, бо ж син просив: "Хочу казки із задачками!"

А отепер час розкрити головний плюс цієї книги: на кожній сторінці розміщено тематичні завдання до казок. Вони спонукають міркувати, роздивлятися, рахувати, бути уважним і навіть читати (що для мого лінтюха стосовно літер великий плюс). Навіть листаючи книгу вдесяте, син все ще з цікавістю "розгадував" ці задачки (у лапки взяла навмисне, бо яке вже там розгадування, коли всі відповіді знаєш й показуєш автоматично)))

Звісно, дитині хочеться завжди проопонувати найкраще. але от думаю: чи завжди поняття "найкраще" у розумінні батьків та малюка збігаються?

п.с. Але подібних видань все одно більше не купую – рука не підіймається)))

Художник Олена Зарбі-Гальчук, вид. "Кристал Бук", 2015

Катерина Кронгауз "Я погана мати? і 33 інші запитання, які псують життя батькам"/Екатерина Кронгауз - Я плохая мать? и 33 других вопроса, которые портят жизнь родителям

Чергова книга про виховання дітей, написана не психологами, педіатрами чи іншими спеціалістами, а батьками, насправді позбавила мене багатьох сумнівів навіть краще, ніж спеціалізована література. Головним чином, напевно, завдяки тому, що авторка – молода мама двох іще геть маленьких хлопчиків – не розказує читачеві, як потрібно щось робити, не нав’язує своєї (зазвичай "єдино правильної" у подібних випадках) точки зору, а просто розмірковує, спираючись на власний досвід. Він десь вдалий, десь – не зовсім, а ще десь – категорично негативний, але все це вкупі зі здоровим глуздом дає можливість Катерині Кронгауз і читачеві разом побачити плюси та мінуси, проаналізувати, чому так сталося, і поміркувати, як цей досвід використати.

 Кожне з 34 запитань, на які авторка намагається відповісти, ставили (чи ще поставлять) собі практично кожні батьки. Питання, винесене у заголовок, – не виняток, ну ж бо, зізнайтеся, матусі-татусі))) Ці запитання не стосуються виключно дітей, ні. Багато з-поміж них і таких, котрі зачіпають дорослих – новоспечених мам і тат, адже їхнє життя з появою малюка кардинально змінюється й однозначно не в бік спрощення. Як поєднати роботу і батьківство і чи варто чимось жертвувати? Як зберегти стосунки з чоловіком, якщо ви багато речей почали сприймати по-різному? Мандрувати чи сидіти вдома? Винаймати няню чи напружувати бабусь? Дозволити собі зрештою поспати довше зранку й почуватися людиною, чи схоплюватися й готувати щодня свіженький сніданок?

Звісно, у кожного – свої варіанти відповідей на ці та багато-багато інших запитань, котрі стосуються батьківства. Всі вони – абсолютно правильні й так само абсолютно помилкові для різних людей. Але вислухати міркування інших і скласти свою точку зору, виходячи з власного досвіду та певних життєвих особливостей, нікому зайвим не буде. От і мені теж))

Перекладач Олена Уліщенко, вид. Vivat, 2016

Мері Шіді Курсінка "Виховання надзвичайної дитини"/Mary Sheedy Kurcinka - Raising Your Spirited Child

Якщо я скажу, що знайшла, нарешті, книгу про виховання, яку радитиму й даруватиму усім знайомим батькам, ви мені повірите? Ні? А даремно! Бо я її таки знайшла, навіть враховуючи увесь мій скептицизм щодо подібної літератури. І якщо "Французьке виховання" Памели Дракермен (мамський хіт позаминулого літа) сприйнявся з багатьма правками стосовно місця, часу, традицій, звичок тощо, то поради американської лікарки-педіатра й відомого тренера з виховання дітей мені особисто як мамі вже стають у пригоді практично в повному обсязі.

Зізнаюся, спочатку я чомусь вирішила, що мова йтиме про те, як виховати зі звичайної динини надзвичайну. Почавши читати, я запідозрила, що ні – книга про те, що робити з надзвичайними, цебто особливими дітьми. А потім з’ясувалося, що це ж – про мого малюка і про мене! І про подругу та її дітей. І про сестру та її доньку. А ще з’ясувалося, що практично всіх сучасних дітей можна назвати "надзвичайними" – емоційними, чутливими, занадто інтро- чи екстравертивними тощо. І якщо знати про їх особливості й знати, що з цим робити, то життя і дітлахів, і батьків може стати набагато легшим, цікавішим, змістовнішим і, головне, щасливішим. А хіба не всі ми саме цього прагнемо?

п. с. Одна з дуууууже небагатьох книг, яку запланувала перечитати відразу після того, як пегорнула останню сторінку. А це вже щось)))

Переклад Ольги Синиці, вид. "Наш формат", 2016

Януш Корчак "Король Мацюсь Перший"/Janusz Korczak - Król Maciuś Pierwszy

Дитяча книжечка, але така, котра must have у дитячому списку для прочитання. Принаймні, у списочок для свого сина я її обов'язково вставлю.

Десятирічний хлопчик, який нічого, крім уроків та палацу, не знає і не бачив, раптово стає королем. Й оті всі відкриття: світу, його законів, людей, соціальних законів та принципів, людської сутності - викладені в книзі, та так уміло й ненав'язливо, що й читається із захопленням, і розуміння багатьох явищ нібито саме приходить.
Цікаво, що знову ж таки, як у нещодавно прочитаному мною "Атлант розправив плечі" (від якого я зібралася відпочити з цією дитячою книжечкою), постає питання превалювання недалекоглядного натовпу над небагатьма розумними людьми...
Єдина прикрість від книги - потрібно шукати й читати її продовження, бо на занадто цікавому й напруженому місця закінчився перший том)))