Вікторія Амеліна "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

У багатьох відгуках на цю книгу та анотаціях до неї зустрічала фразу: "ще одна книга про Майдан". Тому, певно, й оминала її, бо все ще не готова адекватно сприймати чиєсь бачення подій, рани від яких досі болять. Але спекотний вересень підсвідомо підштовхув до невеликого томика з обіцянкою прохолоди у назві, і я пошкодувала, що не прочитала цього роману раніше. Хоча, яка різниця: це нічого не змінило б ані у шквалі емоцій, ані у високій оцінці твору молодої і напрочуд багатообіцяючої письменниці.

Відразу зазначу: у романі таки згадується Майдан. Точніше, майдани: і наш, і Тахрір у Єгипті, і ще один – у Тунісі, з якого, власне, й почалася хвиля новітніх революцій. Але книга не про це. Вона – про співчуття, про здатність його відчувати і про те, навіщо воно треба взагалі. Головний герой – спочатку хлопчик-строта, потім член бандитського угруповання, згодом звичайнісінький офісний планктон – наділений фантастичною здібністю співчувати абсолютно чужим, незнайомим людям. Через його сприйняття ми бачимо й туніського торговця фруктами, самоспалення якого призвело до повстання у Тунісі, й учасника єгипетського Майдану, й іще багатьох-багатьох людей. Здавалося б, скільки добра міг би зробити цей чоловік! Але ні – обдарованість якимось талантом чи можливостями не означає автоматичної наявності вміння ними користуватися. А то й звичайнісінького бажання. От і не міг герой співчувати по-справжньому, а відтак, не міг і турбуватися про когось, не міг любити нікого, навіть себе, не міг бути щасливим... Доти, доки не захотів – усвідомлено і з власної волі.

Не розкриватиму більше ані сюжетних перипетій, ані потенційних читацьких висновків, до яких може підштовхнути книга. Зупинюся лише на високій якості тексту: образи виписані дуже об’ємно, емоції – глибоко, події та місця – достовірно. Ідея з пасажирами загадкового літака і з його капітаном без обличчя стала для мене спочатку стилістичною родзинкою, а потім – великим сюрпризом. А щодо мови, то не так і часто потрапляють до рук сучасні твори, написані на такому рівні, як "Синдром листопаду".

І ще один сюрприз від цієї книги. Я рідко цитую щось із прочитаного – головне з причини своїх лінощів))) А тут не можу не процитувати, і навіть не текст, а... передмову)) Бо дуже вдало висловився Юрій Іздрик про особливості сприймання книг читачами:

"Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне – «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього – це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач – своє власне «про що».

Автор художнього твору – не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай, його самого мучать питання, на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо – це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман."

Вид. "Віват", 2015

Селесте Інг "Несказане" ("Все, про що я ніколи не розказувала")/Celeste Ng - Everything I Never Told You

Кажуть, що мовчання – золото. А ще кажуть, що слова можуть поранити. А ще радять сто разів подумати перед тим, як щось сказати. Таке ставлення до сказаного/несказаного, може, й справді приносить користь. Але, схоже, не тому, хто мовчить, а тому, хто мав би це почути, а натомість навіть не відає про те, що ж так старанно намагається не сказати чоловік/дружина, син/донька, брат/сестра, мати/батько, друг/сусід... Бо невисловлене все одно болить – тому, хто вважає за краще мовчати.

Герої цієї книги саме так і чинили – приховували свої почуття, бажання, прагнення одне від одного саме тому, що боялися втратити рідних, завдати їм болю, позбавитись їх довіри, а чи й усього, разом узятого. І тільки трагедія, що сталася в родині, змусила кожного із п’яти її членів заговорити – якщо не вголос, то про себе, проте хоча б так зізнатися у багатьох речах, про які вони воліли мовчати.

Гострими є й інші проблеми, підняті у романі. Чи має жінка жертвувати своїми мріями, прагненнями, можливістю зробити кар’єру заради сім’ї та дітей? Чи є справжньою декларована рівність у шлюбі (і не тільки) представників різних рас та соціальних прошарків? Чи жертвування собою заради когось зробить його щасливим, а чи просто зобов’язаним принести жартву у відповідь? 

Ну і що, що події у романі відбуваються не в наш час, а десь у середині 20-го століття – актуальність згаданих запитань, може, стала дещо меншою, але не зникла, чи не так?

Переклад з англ. Анастасії Дудченко, вид. "Наш формат", 2016

Артем Чапай "Тато в декреті. Про що не питають жінок"

Яким би розвиненим не було (чи не вважало себе) суспільство, деякі речі залишаються незмінними (як-от виховання маленьких дітей – це суто жіноча справа)  або незмінно дивними (те ж виховання, але татком, який... пішов у декрет). І якщо у декрет іде сусід, колега чи двоюрідний брат дружини чоловікового колеги – це одна справа. А якщо сидіти вдома з двома дітьми береться хтось відомий, це стає прецедентом.  

Про свій "прецедент" письменник Артем Чапай просто не міг не написати книги, бо ж його стільки людей і стільки разів розпитували: чому? як? навіщо? – що книга практично написалася сама. Для кого вона? Для батьків, звісно, – незалежно від статі, батьківського стажу, умов життя і виховання. Бо у ній йдеться про щоденні радощі і проблеми, які обов’язково виникають у кожній родині з дітками. Про те, як варто радіти першим і навіть другим, адже подолання прикростей – це також неабиякий розвиток. Про те, що час, коли діти маленькі, коли можна пізнавати світ разом із ними, такий скороминучий і його варто проживати якомога повніше – і мамам, і татам.

Що є у книзі? Багато історій про "пригоди" татка й сина (синів). Відвертий опис емоцій, котрі опановують людину, якій доводиться левову частку свого часу бути прив’язаній до маленького вимогливого нащадка, – як позитивних, так і негативних (і як же часто-густо я впізнавала у тих розповідях себе))). Розмірковування про рівноправність (чи таки "рівноправність"?) чоловіків і жінок у нашому суспільстві та про феномен фемінізму (це не тавтологія))).
Чого у ній немає? Конкретних порад, що робити, якщо дитина........ Бо таких – універсальних – не буває, у питанні виховання власних дітей кожен сам собі порадник. Втім, якщо раптом вам порада все ж таки знадобиться, спитайте того, хто давно у декреті – неважливо, чи це унікальний чоловік, чи звичайна жінка.

Вид. "Віват", 2016

Рей Бредбері "Кульбабове вино"/Ray Bradbury - Dandelion Wine

Напевно, не почую багато заперечень, якщо скажу, що "Кульбабове вино" – одна з тих книг, які треба перечитувати час від часу, у різному віці, з різним настроєм, з різних світоглядних позицій. Власне, саме це я і зробила. І зрозуміла, що вчинила помилку, зробивши між своїми прочитаннями перерву у років 25. Не повторюйте її, бо я от відчула, як багато змістів і сенсів пропливло повз моє сприйняття і розуміння. Втім, маю сподівання, що згаяне вдасться-таки надолужити, адже, щойно перегорнувши останню сторінку твору, точно знала: перечитуватиму ще раз, і, звісно, не через чверть століття))

У кожного читача – своя ітерпретація будь-якого твору. Навіть найпростішого. Що вже говорити про таку насичену символами книгу, як оця? Зізнаюся: мені особисто під час читання було важко міркувати – я радше просто відчувала. Сонце й тепло, запахи і звуки, страхи і радощі, смуток і любов – все, з чого складається життя кожного з нас: від десятирічного хлопчика до вісімдесятирічної бабусі. Здавалося, то не мешканці містечка Грінтаун проходять перед очима сторінками книги, то – твоє життя, таке, яким воно є чи яким могло або може бути за умови, якщо ти навчишся насолоджуватися ним, а не просто існувати.

Фантастики у книзі мінімум. Рівно стільки, аби автор зміг утримати марку. Бо ж насправді він писав майже автобіографічний твір. І знаєте, я трошки заздрю Рею Бредбері: навіть якщо правди у книзі зосвім-зовсім небагато, то й ця дещиця викликає захоплення. У мене виникло бажання ще раз прожити дитинство – хоча б за посередництва вже власних дітей – так, щоб воно було варте цієї дещиці.

Переклад Володимира Митрофанова, вид. "Навчальна книга – Богдан", 2011

Дорота Тераковська "Мишка" ("Лялечка")/Dorota Terakowska - Poczwarka

Бути батьками – складно. Бути хорошими батьками – ще складніше. Бути хорошими батьками особливої дитини – неймовірно складно. Настільки, що впоратися з цим завданням ідеально неможливо. А то й неідеально теж... А то й зовсім неможливо навіть усвідомити те, що у тебе може бути – ні, є! – дитина з синдромом Дауна. 

Саме так поставився до народження довгочеканої й старанно планованої доньки Адам, який так прагнув бути в усьому ідеальним. Так само сприйняла новину і Єва – запереченням. Але коли батько відмовився від дитини (не юридично, але фактично ігнорував її існування), то мама цього зробити не змогла, і, як би мені не хотілося написати лише: "любила доньку", мушу дадати – і ненавиділа її також.

Але головною героїнею книги є сама Мишка – восьмирічна дівчинка з генетичним відхиленням, якій треба одне – любов. І не тільки мами, яка завжди поруч, а й батька, котрий її просто не помічає. А ще – дещиця розуміння іншими того, що наспаравді в її неповороткому тілі живе прекрасний легкий тендітний метелик, який так гарно вміє танцювати.

Чи не найсильнішою частиною книги у моєму сприйнятті була тема сотворення світів. Біблійні мотиви останнім часом раз по раз трапляються мені у різних письменницьких інтерпретаціях.  Але Тераковська не пішла простим шляхом банального твердження: читайте Біблію, віруйте в Бога, і буде вам щастя, зовсім ні. З Біблії взято лише уривок про творення світу з нічого, і саме його переживає Мишка, отримавши дар відчувати й бачити те, як Він пробує створити щось прекрасне, а також самій брати у цьому участь. Картини, змальовані авторкою, такі яскраві, багатогранні й кількарівневі, що після кожного походу дівчинки на горище (а саме там їй відкривалися загадкові світи) змінювався не тільки її, а й моя реальність.

Фінал роману для мене був зовсім неочікуваним. На поверхню випливла ще одна проблема: дитячих травм і їх витіснення свідомістю, вплив підсвідомого на вчинки й емоції й іще купа психічних нюансів, які знову і знову змушують замислитися про відповідальність батьків за дітей і про те, що, як би це складно не було, треба робити все можливе й навіть неможливе, щоб бути хорошими батьками.

Переклад Дзвінки Матіяш, вид. "Грані-Т", 2014

Діана Макарова "Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера"

Довго не зважувалася почати читати цю книгу. Знала: буде боляче. До сліз. До крику – нехай і німого. До бажання заплющити очі і зникнути, щезнути зі світу, у якому є безглузді смерті, є зради, є покинуті напризволяще діти, є невіра і недовіра... Але Діана Макарова не дозволить, нізащо не дозволить цього зробити, бо це все – наша реальність, наше сьогодення, наше життя, і від нього нікуди не дітися, і змінити щось у ньому можемо тільки ми – кожен із нас, кожнісінький, хоча б чимось... Не дозволить, бо у цьому ж світі стільки любові, турботи, хоробрості, мужності, стільки надійних і сильних людей, що бути слабкою просто неможливо...

Довго не зважувалася почати писати про цю книгу. Знала: буде важко. Важко розказати про текст, який є документальним свідченням не стільки подій, ні – про них як про здійснений факт ми все знаємо, – скільки емоцій, викликаних тим, що відбувалося, починаючи з Майдану і закінчуючи війною. Точніше, не закінчуючи – продовжуючи, бо ж війна все ще триває. Про художній (так-так, попри всю документалістику, книга художня) текст, написаний дуже талановитим оповідачем, автором, який відчуває спинним мозком, що і як треба розказати саме тепер і саме про це. Розказати так, щоб мурашки по спині, щоб камінь у горлі, щоб осяяння у свідомості – ось вона, правда, правда про Майдан, про війну, про людей. І правда про Міноборони та про генералів. І правда про блокпости. Про аеропорт. Про Дебальцеве. І про перемир’я. І про інтернати й голодних дітей. Про обстріляні підвали. Про котиків і корівок. Про Тигру, Сандру і Торина Дубощита. Про мертвих і живих, військових і цивільних, хоробрих і боягузів, бійців і волонтерів, про своє дитинство і батька, про дороги і машини, про їжу, ліки, хвороби, зустрічі, прощання, дні, ночі... Місяці... Роки – вже роки...

Якщо постаратися без емоцій, то книзі віриш насамперед тому, що про події розповідалося відразу ж, тоді – у блозі на ЖЖ, постах у ФБ. Тож Майдан й усе інше постає саме таким, яким воно було тоді й насправді, а не з відстані двох років, коли щось забулося, щось стало менш важливим, щось – менш болючим, щось відредагував внутрішній редактор пам’яті, особливо ж – емоційної. Діана Макарова розказує не стільки про події, скільки про своє їх сприйняття, а це викликає емоційний відгук у читача і розуміння прочитаного не стільки розумом, скільки серцем. Текст книги можна без перебільшення назвати гіпертекстом – у ньому стільки культурологічних алюзій, цитат, посилань, що мимохіть почуваєшся втягнутим у цю карусень сенсів, натяків, ремінісценцій, і від цього нібито стаєш своїм і текстові, і тому, про що він.

А якщо постаратися сказати про книгу зовсім коротко, то це буде одне: прочитайте її.

Вид. "Баловство", 2016

Франсін Ріверс "Любов спокутна"/Francine Rivers - Redeeming Love

Ще одна книга, дочитати яку мені не вдалося. Обіцяні собі чверть обсягу я таки подолала і навіть, зізнаюся, місцями захоплювалася талантом авторки виписувати емоції героїв настільки майстерно, що читач мимохіть "влазить" у їх шкіру і починає співпереживати аже до сердечного болю. Але ж як, скажіть на милість, не боліти серцю, коли у романі – суцільна несправедливість, та ще й стосовно дитини, невинного прекрасного янголятка, якому так потрібна любов і турбота і яке натомість потрапляє у жорстокий бездушний світ наживи...

Ну от, мене теж у сентименти потягнуло))) Бо роман, як ви вже здогадалися, таки сентиментальний і любовний. Але не лише це записується йому у плюси. Книга належить до так званої християнської літератури, метою якої, наскільки я зрозуміла, є пропагування віри в Бога та прийняття християнських цінностей. Але якщо у "Художниці" Надійки Гербіш – першій книзі подібного напрямку, яка потрапила мені до рук, – читання Біблії та увірування в Бога головної героїні виглядає якось природньо і нормально, то тут стільки надміру, що читати "Любов спокутну" можуть хіба що надміру романтичні чи надміру релігійні люди. Бо коли головний герой починає вголос розмовляти з Богом – то ще півбіди. Але коли Бог починає повсякчас йому відповідати громовим голосом, примушуючи (саме так) одружитися з найдорожчою проституткою містечка золотошукачів на Дикому Заході, то це – зовсім інший рівень мого розуміння віри й усього, що з цим пов’язано. І я його, зізнаюся, не подолала.

Ну, ви вже здогадалися, що проститутка була жінкою невимовної краси і сильною натурою (а ще, звісно, – тією самою нещасною дівчинкою, яка виросла), та й її рятівник (хоч і не дочитала, та все ж упевнена, що так воно і є) такий же гарний, м’язистий, цілеспрямований, а ще цнотливий і правильний. І що я не взялася б за подібну річ, якби не мій улюблений флешмоб))) А закрила роман і відклала його я тоді, коли головну героїню, якій і так страшенно не пощастило в житті, авторка зібралася віддати на розправу жорстокому охоронцю. Я тільки уявила сцену, яку майстерно (визнаю!) опише Ріверс, і моє серце таки не витримало...

Володимир Даниленко "Сон із дзьоба стрижа"

Майстром короткої прози можна стати лише тоді, коли ти вмієш бути різним. Так, це моя особиста думка, тож можете з нею сперечатися))) Я ж дійшла такого висновку, опираюсь на свій давній невдалий досвід читання збірок оповідань, настільки давній, що авторів розчарувань вже не пригадаю, а от "осадок залишився". Тому, беручись за чергову збірку, внутрішньо готуюся до незадоволення прочитаним, бо ж почерк автора зазвичай однаковий, а от герої – різні, й оте перестрибування з однієї реальності в іншу при однаковості стилю, мови, ритму, напруженості оповіді тощо мене зазвичай починає дратувати, і книгу я відкладаю...

Власне, оце все вище написане не стосується Володимира Даниленка. Він різноплановий не тільки у великій прозі, а у малому жанрі, що насправді набагато складніше. 

Збірку "Сон із дзьоба стрижа" я, зізнаюся, перечитувала. І перші враження від іще студентського прочитання виявилися настільки розмитими, що багато чого сприймалося, наче вперше. Тож справді щиро захоплювалася народною та ненародною магією, фантастичністю (часом – хорором), деякою жіночністю (бо є речі, які і як могла б написати лише жінка), навіть типовим реалізмом без якихось викрутасів... Ота "різність" автора, про яку згадала на початку, кидалася в очі повсякчас. Часом здавалося, що оце-от оповідання написав чоловік із величезним життєвим багажем. Але наступне аж кричало про наївність. Ще якесь свідчило про неабиякий талант міфотворення, а інше – про таке ніби банальне й таке рідкісне вміння бачити щось більше у звичайнісінькій буденності...

І ще одне: кажуть, що, перечитуючи книги, ми щоразу відкриваємо у них щось нове. Посперечаюся: то ми не в книгах щось нове бачимо, а в собі...  Або й себе – нового, інакшого, зміненого... Або й не себе...

Вид. "Піраміда", 2007

Террі Пратчетт "Правда"/Terry Pratchett - The Truth

Почну з аплодисментів стоячи перекладачеві цієї книги  на українську Олександру Михельсону – такого колосального задоволення від мови, гри слів, імен, понять, навіть діалектів та акцентів я не відчувала з часів Гаррі Поттера. І дуже шкода, що для Михельсона переклад був просто випадковістю, бо займається він журналістикою (хоча вибір саме цієї книги Пратчетта якраз не випадковий). Так само дуже шкода, що це – єдина перекладена українською книга Пратчетта (принаймні, інших я не знайшла).

Отож, про книгу. Вона, здається, 25-та з серії про Дискосвіт, та хто ж їх рахує, бо читати Пратчетта варто за близькою вам тематикою або й усього підряд. А от тематично роман близький не тільки Михельсону (отут і простежується невипадковість), а й мені, бо він – про журналістику, зокрема про її зародження в суспільстві. І нехай воно – фентезійне й вигадане, нехай живуть там люди, гноми, зомбі, вампіри, перевертні й іще купа всіляких істот та неістот, і нехай це взагалі казка, та, що – брехня, проте натяків, алюзій, асоціацій, а то й прямосказань у ній ой як багато!

З усіляких кутів і точок зору розглядається у книзі поняття "правди". Бути правдивим і бути чесним – це одне й те ж чи ні? Правда для когось окремо взятого й правдя для суспільства загалом відрізняється чи ні? Сьогоднішня правда буде такою ж завтра чи також ні? А скільки розмірковувань виникає про інформацію загалом! Про те, чого одні інфоприводи цікаві, а інші – ні. І що перші зовсім не мають бути правдивими, об’єктивними і навіть реальними. Чи варто усім знати про все, а чи треба дозувати інформацію (і правду, звісно ж). Чи можна керувати суспільством посередництвом інформації і як... І ще багато того, що крутиться в голові не лише у професійних журналістів, бо ж усі ми так чи інакше дотичні до цієї сфери, як споживачі хоча б.

За розмірковуваннями про своє професійне ледь не забула згадати про Дискосвіт – прихильники фентезі його не можуть не оцінити. Тут  різні рази не просто живуть, щоб битися чи миритися, а співіснують, інтегруються, асимілюються й роблять усе те, що й представники різних рас, національностей та віросповідань у реальному світі. Але ж казка – то така річ, яка дозволяє сказати табуйовану в суспільстві правду (що ж іще?). І ті, хто готовий, її почують.

Переклад Олександра Михельсона, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Яцек Денель "Ляля"/Jacek Dehnel - Lala

Ця книга зовсім не схожа на клаптикову ковдру, як про неї сказано в анотації. Скоріше, це – пазл, розсипаний Лялею і зібраний її онуком Яцеком в коробку (книгу). А скласти з окремих шматочків цілісну картину доведеться все-таки читачеві. Хтось опиратиметься на хронологію, хтось – на генеалогію, ще хтось – на логіку. Я радила б приступати до читання цього епічного (ну і що, що невеликого за обсягом) твору з олівцем і листком паперу, аби було легше відслідковувати зв’язки між героями й тримати в голові канву оповіді. Сама ж, як нелюбителька пазлів, насолоджувалася, просто перебираючи шматочки, припасовуючи їх один до одного попарно, потроє чи й побільше, потім відкладаючи геть й роздивляючись інші картинки, уривки, спогади... Хочу лише зазначити, що, яким би чином ви не вирішили читати цю книгу, насолоду він неї отримаєте в будь-якому випадку. Бо вона – про те, що важливо для кожного з нас. Про Життя.

 

Життя Лялі проходить перед нами у подвійному переказі: нею самою – онукові й ним (автором) – нам. Тобто оповідь начебто ніяк не можна назвати об’єктивною. Але читаєш й раптом розумієш, що це і є найвища об’єктивність – розказати, як воно було для тебе. Й оті німці, які під час Другої світової квартирували в домі Лялі, були насправді хорошими. Звірств фашизму ніхто не заперечує, але ці кілька чоловіків були саме такими, якими їх сприймаємо й ми. Об’єктивими є й розповіді про переслідування євреїв, про стосунки селян і панів, про встановлення радянської влади в Польщі, про ще багато-багато історичних подій, бо вони показані саме такими, якими їх пережила героїня, а не описали в підручниках історики. Об’єктивними є й стосунки між членами великої родини, їх далекими родичами й сусідами, друзями й знайомими – цілим натовпом різних-різних і цікавих людей, хтось із яких займає бігато місця у книзі, а хтось з’являється лише момохідь. Об’єктивними є й почуття та емоції – ну і що, що це, кажуть, абсолютно суб’єктивні речі?)))

Одним із головних героїв повісті є оповідач. Спочатку його у книзі дуже мало. Він з’являється час від часу мельком, аби нагадати читачам, що вони тут не самі, й знову зникає, займаючись збиранням шматочків пазлу. Але наприкінці книги оповідач стає головним її героєм. Саме йому, а не Лялі, починаєш співчувати і співпереживати. Саме його розмірковування змушують переосмислити щось у своєму житті. Саме його відчуття плинності часу й скінченності життя передаються тобі, й ти озираєшся з подивом: невже? невже я теж закінчуся, як Ляля, як мої бабусі  й дідусі, як усі ті, кого вже немає поруч? Зупинити час нікому не під силу. Але зібрати пазли життя (нашого, батьків, бабусь і дідусів) у коробку й час від часу переглядати їх – це під силу кожному. Й зробити це треба вдже зараз, бо завтра може бути пізно...

Переклад Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2016

Надійка Гербіш "Художниця"

Будь-яка книга має багато (саме "багато", а не "кілька") шарів, і кожен читач вибирає щось своє. Для мене таким "моїм" приводом для роздумів стала тема наслідків дитячих травм, які дуже впливають на доросле життя. Ну, щоб не сказати геть категорично – формують його.

Головна героїня з незвичним ім’ям Неждана — дівчинка, яка сумує за батьком. У неї любляча мама, бабуся, друзі, захоплення (вона малює), але їй не вистачає саме батьківської уваги, любові, турботи. Потреба отримати все це від чоловіків й призводить до кількох великих життєвих помилок, яких припускається дівчина. 

Отут можна було б логічно накинутися з гнівним виступом на чоловіків, котрі полишають дітей, а ті потім розплачуються за самотність, бла-бла-бла, але не буду. Бо накинуся я на маму, адже саме вона покинула доньку-підлітка напризволяще усвідомлено і якось жорстоко. Звісно, з благородними намірами – заробити грошей на нову квартиру, на вищу освіту й на все інше для доньки. Проте хіба гроші з Італії замінять батьків? Дурне запитання, так. Навіть не відповідатиму... Але ускладнити й так травмовану втечею батька психіку дитини – то треба було постаратися.

Про наслідки "вільного" життя підлітка не розказуватиму – уяви у вас вистачить. Але зрештою головна героїня зуміла виплутатися з усіх негараздів, знайти щастя й написати омріяний шедевр, бо ж це те, до чого вона прагнула насправді – стати художницею. І допоміг їй у цьому чоловік – рівновага у світі таки є)) Щоправда, Неждана пручалася, бо боялася нової зради, нових втрат, розчарувань. Та й хто їх не боїться, особливо після негативного досвіду? Але вона вибрала довіру й не помилилася – принаймні станом на фінал книги, а що буде далі – можна пофантазувати.

Маю зазначити ще про те, що книгу написано дуже гарною соковитою мовою. Щоправда, трохи збивав з пантелику спосіб викладу – у вигляді спогадів, які викликаються малюнками, котрі переглядає героїня. Коли протягом кількох годин все життя проминає перед очима – то якось не зовсім життєво)) 

п.с. Вже дописала відгук, але з огляду  дві випадкові (чи й ні) книги, які вже після "Художниці" потрапили мені до рук, маю згадати про ще один нюанс твору. Його найліпше охарактеризує видавництво "Ездра", яке видало "Художницю" і яке спеціалізується на християнській літературі. Насправді ж згадки у книзі про Біблію я сприйняла як ще один життєвий кадр, а те, що Неждана відчула щастя, повіривши в Бога, як ще один щабель пошуку гармонії. Але, як виявилося, існує цілий пласт сучасної так званої "християнської" літератури (не плутати з канонічними книгами), і його я чисто випадково зачепила. Тож далі буде...))