Павол Ранков "Матері"/Pavol Rankov - Matky

Якось я вирішила, що в моєму блозі замало зарубіжної літерури з-поза меж США, Великобританії та ще хіба Франції. Почала досліджувати і свої читацькі вподобання, і книжкові полиці наших видавництв — й ціле відкриття зробила! Таки є що почитати українською від наших найближчих сусідів, тож надолужуватиму згаяне.

Спочатку взялася за книгу сучасного словацького письменника, чий перший роман перекладений багатьма мовами, включаючи арабську, японську та гінді. Зрозуміло, що з огляду на це Павол Ранков переймається тим, як же сприймуть і зрозуміють його твори за рубежем, оскільки пише він про специфічні сторінки історії своєї країни. Але у випадку з перекладом на українську свого другого роману "Матері" автор був спокійним: занадто зрозумілою для нас є те, про що він розповідає. У питаннях ГУЛАГу та несправлделивих звинувачень у нас досвід, на жаль, набагато більший, ніж у словаків.

Проте говорить Ранков не тільки про історичні передумови "реалізації материнства у межовій ситуації", скільки про загальнолюдське (і навіть тваринне): намагання жінки захистити і вберегти своє дитя, а ще — скористатися правом на материнство, що б там не діялося навколо і як би не ставилося до цього оточення. Це право отримаує Зузана Лаукова — головна героїня роману, народивши сина в одному з таборів ГУЛАГу. Це право виборює начальниця табору Іріна, не маючи змоги реалізувати його фізично. Його собі надає німкеня Анна, втративши рідну доньку і замінивши її для себе Зузаною. За нього і відтворення справедливості потім знову бореться головна героїня, роблячи важкий вибір між дитиною і власною мартір’ю.

Все у романі було б досить просто, попри складність теми, якби твір не був двоплановим. Друга сюжетна лінія з’являється в книзі поступово, зміцнюючись, розгалужуючись і доповнюючи вже згадану проблему. Студентка, котра пише наукову роботу на тему материнства в межовій ситуації уже в наш спокійний час, збирається стати мамою сама і змушена не менш вперто захищати своє право на це. Тут з’являється тема гендерної рівності/нерівності, яку нещодавно так багато обговорювали з приводу 8 березня. Чи здатна жінка реалізовувати себе одночасно і як мати, і як фахівець? Чи це варто робити почергово? Тут з’являється і тема старшого покоління матерів, які вважають, що мають повне право вирішувати долю своїх дітей і приймати за них рішення, бо вони ж — мами. Одним словом, думати після прочитання книги — не передумати: і про себе, і про свою маму, і про підростаючого сина...

Є у книзі ще нюанси, які трохи бентежать. Проблема віри і релігії — не вдаватимусь у подробиці щодо цього, але матеріал для дискусій у книзі цікавий. Відступи про вовчицю з вовченям — то і на мій погляд занадто для наукової роботи, тож прискіпування доцента до студентки я цілком виправдовую, і не вагітність тому причина. І ще одне важливе питання до автора: ким же є той хлопець, котрий приходив до мами Луції? Бо у книзі ця лінія сюжету обірвалася, а мені ж цікаво!))

Хочу поміркувати і про таке: український переклад видано за підтримки літературно-інформаційного центру в Братиславі. Завдяки подібній підтримці поляками своєї культури та літератури зокрема світ побачило і українське видання "Лялі" Яцека Денеля. А коли ми пропагуватимемо нашу літературу цілеспрямовано й методично на такому рівні?

Переклад зі слов. Тетяни Окопної, вид. "Комора", 2016

Артем Чапай "Тато в декреті. Про що не питають жінок"

Яким би розвиненим не було (чи не вважало себе) суспільство, деякі речі залишаються незмінними (як-от виховання маленьких дітей – це суто жіноча справа)  або незмінно дивними (те ж виховання, але татком, який... пішов у декрет). І якщо у декрет іде сусід, колега чи двоюрідний брат дружини чоловікового колеги – це одна справа. А якщо сидіти вдома з двома дітьми береться хтось відомий, це стає прецедентом.  

Про свій "прецедент" письменник Артем Чапай просто не міг не написати книги, бо ж його стільки людей і стільки разів розпитували: чому? як? навіщо? – що книга практично написалася сама. Для кого вона? Для батьків, звісно, – незалежно від статі, батьківського стажу, умов життя і виховання. Бо у ній йдеться про щоденні радощі і проблеми, які обов’язково виникають у кожній родині з дітками. Про те, як варто радіти першим і навіть другим, адже подолання прикростей – це також неабиякий розвиток. Про те, що час, коли діти маленькі, коли можна пізнавати світ разом із ними, такий скороминучий і його варто проживати якомога повніше – і мамам, і татам.

Що є у книзі? Багато історій про "пригоди" татка й сина (синів). Відвертий опис емоцій, котрі опановують людину, якій доводиться левову частку свого часу бути прив’язаній до маленького вимогливого нащадка, – як позитивних, так і негативних (і як же часто-густо я впізнавала у тих розповідях себе))). Розмірковування про рівноправність (чи таки "рівноправність"?) чоловіків і жінок у нашому суспільстві та про феномен фемінізму (це не тавтологія))).
Чого у ній немає? Конкретних порад, що робити, якщо дитина........ Бо таких – універсальних – не буває, у питанні виховання власних дітей кожен сам собі порадник. Втім, якщо раптом вам порада все ж таки знадобиться, спитайте того, хто давно у декреті – неважливо, чи це унікальний чоловік, чи звичайна жінка.

Вид. "Віват", 2016

Емма Донох'ю "Кімната"/Emma Donoghu - Room

Одна моя залюблена у книги подруга майже всі їх починає читати... з останніх сторінок. Вона каже, що не зможе покійно слідкувати за сюжетом і долею героїв, не знаючи, чим все закінчиться. Мене завжди дивувало це, бо ж чи не позбавляє знання фіналу насолоди від проживання історії героїв разом із ними, не відаючи, що далі?

Проте нещодавно я сама, вперше в житті, зробила так, як подруга: зазирнула в кінець книги. Прочитавши десь третину "Кімнати", відчула, що не зможу ані спати, ані їсти, ані заспокоїти біль у серці, якщо негайно не дізнаюся, що з п'ятирічним хлопчиком - головним героєм роману й оповідачем - все буде добре.Втім, отримана інформація все-таки не позбавила мене безсоння й глибоких переживань, бо читала роман не тільки як читач, а й як мама, мимохіть переносячи на себе все, що довелося пережити Джеку та його Ма.

Про книгу не можна розказувати, так чи інакше не розкривши її сюжету, чого я не люблю робити. Втім, можете далі не читати, якщо волієте вибирати книгу, як я, - майже наосліп)) Одне пораджу - виберіть цей роман, він того вартий.

Мене ж, як маму, історія Джека та Ма навчила багато чому. Не буде перебільшенням сказати, що знань, а точніше - розуміння того, як виховувати дітей, з цієї трагічної оповіді я отримала набагато більше, ніж зі спеціальної літератури, написаної професіональними педагогами та психологами (хоча такої й дуже мало читала, зізнаюся). Позбавлена волі, любові, турботи, догляду лікарів, нормального харчування й ще багато чого нормального, жінка інтуїтивно розуміла, що і як треба робити, аби виростити й виховати сильну, розумну, щасливу дитину. Вона робила все, що було в її силах, щоб син мав повноцінне (наскільки це було можливо в умовах ув'язнення) дитинство. І тепер, коли під час спілкування мам виникатимуть питання, як навчити, виховати, перевиховати тощо, я радитиму читати Донох'ю. Й сама, схоже, перечитуватиму, коли бракуватиме сил))

Ще одне питання зачепило за живе: суспільство, яке замість співчуття генерує шоу. Будь-що, особливо ж чийсь біль, чиєсь страждання, чиясь поламана доля викликають у нього, у нас усіх, шалений інтерес не тому, що хочемо допомогти, а тому, що це ж цікаво! Це ж навіть прикольно, подивитися на того, кому гірше, ніж тобі, по телевізору, стягнути його фото у свій комп чи телефон, а тицьнути пальцем на вулиці - і зовсім щастя, бо потім можна довго про це всім розказувати й навіть хвалитися, і стати трошки "зіркою"! Що під час цього відчуває той, хто мимохіть привернув геть непотрібну йому увагу, дізнаєтеся з роману...

З книги також можна дізнатися, як бути щасливим, попри всі втрати й негаразди; про що мріють п'ятирічні хлопчики; що таке справжня сміливість і справжня любов; який чарівний навколишній світ, навіть якщо це - лише одна кімната; про те, що наше життя - насправді прекрасне, яким би воно не було...