Ця книга зовсім не схожа на клаптикову ковдру, як про неї сказано в анотації. Скоріше, це – пазл, розсипаний Лялею і зібраний її онуком Яцеком в коробку (книгу). А скласти з окремих шматочків цілісну картину доведеться все-таки читачеві. Хтось опиратиметься на хронологію, хтось – на генеалогію, ще хтось – на логіку. Я радила б приступати до читання цього епічного (ну і що, що невеликого за обсягом) твору з олівцем і листком паперу, аби було легше відслідковувати зв’язки між героями й тримати в голові канву оповіді. Сама ж, як нелюбителька пазлів, насолоджувалася, просто перебираючи шматочки, припасовуючи їх один до одного попарно, потроє чи й побільше, потім відкладаючи геть й роздивляючись інші картинки, уривки, спогади... Хочу лише зазначити, що, яким би чином ви не вирішили читати цю книгу, насолоду він неї отримаєте в будь-якому випадку. Бо вона – про те, що важливо для кожного з нас. Про Життя.
Життя Лялі проходить перед нами у подвійному переказі: нею самою – онукові й ним (автором) – нам. Тобто оповідь начебто ніяк не можна назвати об’єктивною. Але читаєш й раптом розумієш, що це і є найвища об’єктивність – розказати, як воно було для тебе. Й оті німці, які під час Другої світової квартирували в домі Лялі, були насправді хорошими. Звірств фашизму ніхто не заперечує, але ці кілька чоловіків були саме такими, якими їх сприймаємо й ми. Об’єктивими є й розповіді про переслідування євреїв, про стосунки селян і панів, про встановлення радянської влади в Польщі, про ще багато-багато історичних подій, бо вони показані саме такими, якими їх пережила героїня, а не описали в підручниках історики. Об’єктивними є й стосунки між членами великої родини, їх далекими родичами й сусідами, друзями й знайомими – цілим натовпом різних-різних і цікавих людей, хтось із яких займає бігато місця у книзі, а хтось з’являється лише момохідь. Об’єктивними є й почуття та емоції – ну і що, що це, кажуть, абсолютно суб’єктивні речі?)))
Одним із головних героїв повісті є оповідач. Спочатку його у книзі дуже мало. Він з’являється час від часу мельком, аби нагадати читачам, що вони тут не самі, й знову зникає, займаючись збиранням шматочків пазлу. Але наприкінці книги оповідач стає головним її героєм. Саме йому, а не Лялі, починаєш співчувати і співпереживати. Саме його розмірковування змушують переосмислити щось у своєму житті. Саме його відчуття плинності часу й скінченності життя передаються тобі, й ти озираєшся з подивом: невже? невже я теж закінчуся, як Ляля, як мої бабусі й дідусі, як усі ті, кого вже немає поруч? Зупинити час нікому не під силу. Але зібрати пазли життя (нашого, батьків, бабусь і дідусів) у коробку й час від часу переглядати їх – це під силу кожному. Й зробити це треба вдже зараз, бо завтра може бути пізно...
Одним із головних героїв повісті є оповідач. Спочатку його у книзі дуже мало. Він з’являється час від часу мельком, аби нагадати читачам, що вони тут не самі, й знову зникає, займаючись збиранням шматочків пазлу. Але наприкінці книги оповідач стає головним її героєм. Саме йому, а не Лялі, починаєш співчувати і співпереживати. Саме його розмірковування змушують переосмислити щось у своєму житті. Саме його відчуття плинності часу й скінченності життя передаються тобі, й ти озираєшся з подивом: невже? невже я теж закінчуся, як Ляля, як мої бабусі й дідусі, як усі ті, кого вже немає поруч? Зупинити час нікому не під силу. Але зібрати пазли життя (нашого, батьків, бабусь і дідусів) у коробку й час від часу переглядати їх – це під силу кожному. Й зробити це треба вдже зараз, бо завтра може бути пізно...
Немає коментарів:
Дописати коментар