"Не бійтесь заглядати у словник: це пишний сад, а не сумне провалля..." Хрестоматійна цитата Максима Рильського якнайліпше характеризує словник авторства Лесі Ставицької — це справді дуже пишний сад з екзотичними плодами. Тобто плоди, цебто слова, найзвичайнісінькі, й усі ми якщо не регулярно якимись із них користуємося, то час від часу точно вживаємо. Ну, найцнотливіші, звісно, не вживають, ні-ні, однак чують, бо ж у житті зовсім обійти лайку а то й мат ніяк не вдасться. Проте чомусь усі серйозні словники штивно оминають таку лексику, роблячи вигляд, буцімто й справді "жопа есть, а слова нет", як у тій дитячій пісеньці говориться. Не вірите? Перевірте. Я ось спробувала спитати в СУМа про "дупу", він мені видав дугу, думу, душу, купу й іще кілька схожих слів, бо такого слова немає))) Те ж саме і з нібито нормальними словами "какати", "пісяти", "гівно", тож знайти в словниках "ненормальні" навіть і не сподівайтеся. Хіба що наткнетеся щось екзотичне, як-от "Лексикон львівський" (є такий словник на сайті "Словопедія"). Але виникає запитання: а житомиряни що, не какають???))))
Леся Ставицька цю словникову "білу пляму" затулила собою. Й лише їй відомо, скільки бруду вихлюпнулося за те, що вона посміла написати слово "срака", ствердивши тим самим існування і слова, й самої сраки))) Бо ж, виявляється, говорити — то одне, а в письмовому вигляді такі слова якось той... не комільфо вживати. Хоча вони активно використовуються в усному мовленні та в літературі, і багатий ілюстративний матеріал, зібраний авторкою, тому підтвердження.
Для мене найцікавішою частиною цієї книги стала теоретична, яка, по суті, є цілим науковим дослідженням походження такої лексики, лінґвокультурологічних проблем, національних особливостей, психо-емоційних механізмів її вживання тощо. Щиро раджу пошукати статті Лесі Ставицької на цю тему — почитайте, і вам не буде пекуче соромно, коли ви, вдарившись ліктем об двері, скажете те, чого не можна казати вголос. Бо лайка — то не просто лексема, яка щось позначає, то — ціла дія.
Другою цінною складовою словника я визначила бібліографію, точніше — список художніх книг, які тут цитувалися. І як би голосно не кричали цнотливі читачі про те, що сучасні молоді автори гребують чистотою мови, сюжетів і помислів, а от класики й визнані письменники — святі люде, й тільки їх мають читати дітки у школі, цей список свідчить про те, що живу мову використовувати й вони, ті саме святі люде: Володимир Винниченко, Володимир Даниленко, Оксана Забужко, Микола Лукаш, Марія Матіос, Панас Мирний, Валер’ян Підмогильний, Іван Світличний, Михайль Семенко, Василь Скуратівський, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Валерій Шевчук і навіть — о боже! — Тарас Григорович Шевченко, Великий Кобзар!
Про словникові статті вже ніколи й ніде писати. Та й нічого, бо їх треба читати. Щось побачиться вперше, щось зрозуміється по-іншому, дещо можна взяти на озброєння, над чимось пореготати до сліз — у будь-якому разі нудно не буде точно.
Вид. "Часопис "Критика", 2008
Немає коментарів:
Дописати коментар