Мене знайомі часто називають занадто захопленим читачем. Мовляв, усе, що не потрапило б мені до рук, я зазвичай хвалю, в усьому бачу щось цікаве й варте уваги, навіть мої оцінки на Goodreads — це здебільшого чотири чи п’ять зірочок. Тому й довіряти моїм враженням не раджу: якщо мені книга сподобалася — не факт, що сподобається й іншим)))
А коли не сподобалася? Бо ж, попри всі оті вище згадані закиди у вау-ефекті, таких книг мені трапляється значно більше, ніж хотілося б. Я навіть рубрику "Антирейтинг" у щорічних підсумкових щоденникових дописах ввела. Й підозрюю, що до неї потрапить і "Лицар Смарагдієвого ордену" Юлії Чернінької.
Міркуючи над тим, як назвати те, за що зачіпалася найбільше, замислилася над різницею між алюзією й запозиченням. Перше — то плюс для художнього твору, а друге — мінус, однак як провести межу між ними? І чи не буде несправделиво, якщо авторка хотіла лише натякнути на щось, а я звинувачу її в запозиченні? Однак промовчати не можу, бо занадто чітко перед очима вистрибували образи з інших книг, кіно, мультфільмів. Почну з фіналу: битва між добром (його уособлює звичайний київський школяр Ярослав, який потрапив у фентезійну країну, бо йому на роду було написано стати Смарагдієвим лицарем) і злом (могутнім Магістром-чарівником у чорному плащі) відбувається посередництвом мечів. Не простих, а зі світловими променями, зеленим і синім, які при сутичці видавали характерний електричний звук. Це лише в моїй уяві при цьому постають Дарт Вейдер і Люк Скайвокер? Змагання з фрістайлінгу за участю палиць із вживленими крилами, які відбувається на полі, мене перенесли на гарріпоттерівський стадіон для квідичу, над яким літає ота золота кулька з крильцями. Потяг-примара, дахом якого під холодним вітром бігає обшарпаний хлопчисько, — то картинка з "Полярного експресу". Та й початок цієї книги, коли у вікно до хлопчика залітає кажан із листом, теж нагадав цей мультфільм. Смарагдовий колір очей містян і вирізані з дерева вояки на службі у Магістра змусили мене згадати персонажів книг Олександра Волкова та Смарагдовий орден однієї з книг Сашка Дерманського. Ще щось знайоме було — вже й не пригадаю. А загалом склалося враження, що всі оці й не лише моменти перемішувалися в надії створити щось нове. Як на мене, вийшло кепсько.
Кепськими мені видалися й нурсики — такі дивні волохаті в горошок різнокольорові створіння, які живуть під землею й щоранку намагаються заникатися в соляну печеру та полизати її стіни, бо їх... мучить похмілля, адже вони п’ють забагато пива. Не сприйняла я й ельфійок, котрі, одягнені в самі лишень квіткові пелюстки, звабливо викручували стегнами на кришталевій сцені. Ви уявляєте собі цих ельфійок легкої поведінки?))) Бо я ні)) Я не уявила також, з-за якої такої пазухи кіт вийняв шубу для замерзлого хлопця? Розумію, що звучить смішно: як кіт збільшується в розмірах і літає, я уявити можу, а от де в нього може бути пазуха — ні))) Та й до масті кота питання: чомусь на обкладинці, в буктрейлері, навіть у рецензії Віри Агеєвої на сайті ВВС він — рудий, тоді як у тексті — смугастий і сірий. Точно: я перечитувала цей момент спеціально)))
Ні-ні, насправді не все так погано, як я отут розпинаюся! Багато хто з десятирічних дітлахів позаздрив би пригодам, котрі випали на долю Ярослава. Діти, в яких забрали радість, — то дуже гарний образ. Перемога над лихолієм, досягнута спільними зусиллями, — то теж чудовий приклад єдності. Сміливість, яка склала значну частку цієї перемоги, — саме те, що треба в такому віці, аби досягти мети, незалежно від її грандіозності. І не факт, що школяр, котрий читатиме цю книгу, бачив оті всі згадані мною кінострічки чи читав книги, тому легко сприйме все як частину світу, вигаданого авторкою. Тож не відкладайте цієї книги лише тому, що мені вона не сподобалася)))
Вид. "Саміт-книга", 2018
Немає коментарів:
Дописати коментар