Творчість Тані Малярчук мені дуже імпонує, оскільки вона не боїться говорити про те, про що інші воліють мовчати. От згадайте хоча б нещодавню ФБ-істерику з приводу оповідання "Цвєтка і її я", включеного до якоїсь зі шкільних хрестоматій, — тож не про мастурбацію і секс, то про важливе, просто треба його побачити!
Про важливе — й нова книга Тані Малярчук "Mox nox". Я зумисне не вжила слова "дитяча", бо часто трапляється, що книги, написані для дітей, варто прочитати й дорослим. Твір особливий, бо це перший зразок антиутопії, розрахованої на юного читача (принаймні мені досі нічого подібного до рук не потрапляло).
Герої книги — вигадані , схожі на кажанів створіння, котрим вдалося вижити після апокаліпсису, в результаті якого людство зникло. Оповідь ведеться від імені підлітка, яка ставить собі й оточуючим дуже незручні запитання. Запитання, на які є відповідь, однак її ніхто не хоче ані шукати, ані озвучувати, бо так — ліпше. От тільки для кого саме ліпше? Для всього суспільства, яке задовольняється тим, що має, й дещицею мрій-снів? Для жменьки його очільників, які не хочуть приймати складних рішень? Для майбутніх поколінь, яким потрібно забезпечити стабільність? Відповідь мусить дати сам читач, як і на багато інших запитань, котрі постають із твору. Скажімо, чи можна виправдати зраду? А пробачити її можна? Йти проти думки всіх — це подвиг чи дурість? А гнатися за своєю мрією — теж дурість чи все-таки подвиг? І чи варто міняти мрії на таку-сяку життєву стабільність? А жертвувати тим, що маєш, аби мчати за чимось таким, чого, певно, й не існує, варто?
Я заздрю тим дітям, які читатимуть цю й подібні книги. У моєму дитинстві були дещо інші книжки, вони були по-своєму цікаві, а деякі — ще й цінні, однак сучасній молоді в цьому плані дуже щастить. Головне — не втрачати можливостей зрозуміти щось важливе й не оминати книжкових полиць.
Намалювала Катя Слонова, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018
Немає коментарів:
Дописати коментар