Євгенія Кузнєцова "Вівці цілі"

Перша прочитана, точніше, дочитана книга в цьому році — "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової — про зимові свята й про людей. І я нарешті збагнула, чому в книги Євгенії занурююся з головою, аж тішуся-тішуся, що нарешті мій воєнний нечитун щезнув (насправді поки що ні, але надія є) і що попереду багато книг, у які можна буде пірнути (хоча в уже минулому році їх було лишень 32). Бо її книги — насамперед про людей.

Звісно, мені легко заперечити, мовляв, усі книги — про людей, окрім, хіба що, чогось на кшталт "Мумі-тролів" (невдалий, звісно, приклад, бо мумі-тролі — це значно більше про людей, ніж деякі "серйозні" романи), однак я не погоджуся. Адже є, наприклад, книги про пригоди. От головне там — сюжет, якісь джунглі, чи пустелі, чи старі храми, або печери, або розбитий літак. І все в таких книгах крутиться навколо пошуку виходу (з джунглів, пустель тощо) із вкрапленнями людей, які служать тлом для сюжету. Ще більше книгами про сюжет, а не про людей, можна назвати детективи. Наукова фантастика — це про уявлення автора про, найчастіше, космос і майбутнє (на тлі героїв, звісно). Фентезі — це взагалі про карту уявного світу, в яку треба раз-по-раз зазирати, аби хоча б приблизно уявляти те, що уявляв автор. Ну й про людей, звісно, які тут — тло не лише для карти, а й для драконів, ельфів чи, скажімо, наґів. 

А от є книги про людей. У них часто немає  карколомного, ба бодай хоча б цікавого  сюжету, який можна було б переповідати, як я колись переказувала сестрам індійські фільми, поки ми сапали буряки чи пололи картоплю. У них може не бути яскравих декорацій у вигляді нутрощів космічного корабля або узбережжя океану, в який мальовничо сідає сонце. Проте в цих книгах є люди, яких я не просто уявляю під час читання, а яких чую, відчуваю і розумію так, ніби взула її галоші, вдягнула його футболку, випила їхню каву (й шампанське також), змерзла у хаті без світла, кохалася в готельному номері, лякалася вибухів і самотності, дивилася, як твоя дитина стає не твоєю дорослою людиною, хотіла втекти і щезнути й чомусь поверталася, дивилася на зірки, дихала морозом, закохувалася в козу (чи то пак козла)...

"Вівці цілі" — це навіть не про свята від Романа до Йордана. Це про проживання життя з усіма його випадковими випадковостями, незручними незручностями, тривожними тривогами, страхітливими страхами, самотніми самотностями, обнадійливими надіями, втраченими втратами, турботливими турботами й любов'ю, яка не потребує епітетів. Це про нас, звичайних — не героїв-детективів-дослідників-суперменів- тощо, — а найзвичайнісіньких людей.

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2025

Ілларіон Павлюк "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Спостерігати за тим, як росте автор, дуже круто! Круто, коли немає відчуття, що ти вже десь читав щось подібне, написане тим же почерком на тій же клавіатурі, бо в автора є лише такі образи, такі метафори й такі ідеї, й він їх просто міксує й переодягає. Круто, коли розгортаєш книгу і... провалюєшся в неї.

Усе це — про Ілларіона Павлюка. Перша прочитана мною його книга "Білий попіл" — це такий собі детективо-трилер, про який мережа 2018 року аж гуділа. Для мене головним гачечком став оригінальний переказ гоголівської історії про Вія. "Танець недоумка" — це космофантастика, дуже любий мені жанр. А тому, хоча сюжет мене й затягнув, я знайшла, до чого прискіпатися. А от "Я бачу, вас цікавить пітьма" — практично перфектний трилер про світ, аналогів якому я не зустрічала. Хіба що міст через річку, той самий, "калиновий" у міфології, і це було круто, бо засвідчує: щось таке таки може бути правдою.

Сюжет роману нелінійний, тож із моєї точки зору це ще один плюс. Якщо коротко й загальними фразами, то головний герой — чоловік із ПТСР після війни — повертається додому, намагається пристосуватися до нормального життя, однак щось десь пішло не так, як це часто буває, й він зрештою потрапляє в невеличке містечко, в якому зникла маленька дівчинка-аутист, яку ніхто чомусь не шукає. Найцікавіше — це не містично-детективна історія, а розвиток персонажів. І головного, й другорядних. Вони розкриваються поступово, часто кардинально змінюючи думку читача про себе, а відтак і ставлення. "Погані" виявляються "хорошими" і навпаки. А потім знову щось змінюється... І так до фіналу, який — тадаммм! — лишається відкритим. І ех як добре було би почитати "Я бачу, вас цікавить пітьма-2" чи щось на кшталт цього, але розумію, що навряд чи. Та разом із тим також розумію: щось новеньке від Ілларіона Павлюка обов’язково з’виться, і я буду однією з перших, хто замовить книгу.

П. С. А ще це видання — просто насолода книголюба. Чорно-біла обкладинка чудово доповнюється чорною фарбою на зрізах сторінок блоку й чорним лясе. Пітьма так і проситься назовні...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Василь Шкляр "Ключ"

Люблю, коли автор не виправдовує очікувань — у хорошому сенсі, звісно. Коли звикаєш до стилістики й тематики, а тут — опа! — щось геть нове. Звісно, у випадку з Василем Шклярем нове — це історичні твори, а не психологічні детективи, однак я ж тут розмірковую із суб’єктивної точки зору, чи не так? Тому старі його твори для мене є новими, бо не читаними.

Заплутала?))) Отож. Так само, як і автор "Ключа". Фінал відкритий — хто кого вбив (і чи вбив узагалі) — так і лишилося невідомим. Але сюжет вартий того, щоб плентатися або бігти (як коли) за ним і за автором у пошуках таємниці ключа.

Герой мені сподобався — він живий, справжній, не супермен, яким зазвичай змальовують героїв детективів голлівудські розважальні фільми й така ж література. Він сумнівається, боїться, плутається, але вроджена цікавість веде його далі. Куди — то вже інше питання.

Ще один плюс цього роману — еротичні сцени. Що не закидали б Шкляреві щодо описів ним фізіології стосунків — у цій книзі вони перфектні: чуттєві, реалістичні, стилістично виправдані (й стилістично виділені особливим синтаксисом), живі. Шкода, що фінал печальний... Але це вже спойлер, тому замовкаю))

Вид. "Фоліо", 1999

Підсумки читацького 2020 року

Ну ось і знову доводиться підбивати підсумки прочитаного за рік. 2020-й промайнув якось аж надто швидко, тож я більше готова розповісти про те, чого не встигла прочитати, хоча збиралася, аніж про прочитане. Втім, доведеться говорити про друге, бо такі правила))) Але скаржитися ці правила не забороняють (бо ж я їх сама тут встановлюю), тому ще раз погляну на картинку від Design Studio «King Julian», яку вибрала для цього допису, й поплачу над тим, що мені дуже рідко цьогоріч вдавалося втекти в книгу повністю, як я люблю. Читати так, щоб забути про час, місце й реальність. Щоб прожити ще одне повноцінне життя, як це вдавалося колись... Проте все-таки інколи вдавалося (бо ж інакше як пояснити те, що я кілька разів проїздила потрібну станцію))), і це вже непогано. У наступному році планую обирати більше таких "книг для втечі", а поки коротко (наскільки зможу))) про читане цьогоріч.

Спочатку цифри. Отже, загалом — 83 книги. З них:

- 36 — дитячі й підліткові;

- 30 — видані 2020 року;

- 22 — нонфікшн;

- 14 — написані українськими авторами;

- 2 — білоруською мовою;

- 1 — поетична збірка.

До невдач зараховую малу кількість українських книг і відсутність текстів англійською (причому другий рік поспіль, геть розслабилася). Беру на замітку й виправлятимуся. До досягнень однозначно належить читання разом із сином і навздогін за ним книг, за які просто так не взялася б, але які варті й згадок у блозі, й обговорень, і знайомства з ними загалом, а без дитини я цього точно не робила б. Також відкриття цього року — автобіографії (раніше цього жанру не любила) й український нонфікшн (наступного року, відчуваю, таких книг від українських авторів буде значно більше).

Тепер найскладніше й найцікавіше — списочки з вибраного (звісно, суб’єктивні)))

ТОП-10 художніх книг:

1. Альгерд Бахаревич "Собаки Європи".

2. Павло Дерев’янко "Тенета війни".

3. Софія Андрухович "Амадока".

4. Володимир Рафєєнко "Мондеґрін".

5. Жозе Сарамаґо "Рік смерті Рикардо Рейса".

6. Кен Лю "Паперовий звіринець".

7. Арт Шпіґельман "Маус".

8. Джордж Сондерс "Лінкольн у бардо".

9. Юркі Вайнонен "Німий бог".

10. Мілан Кундера "Безсмертя".

ТОП-5 нонфікшн:

1. Джошуа Д. Мезріч "Коли смерть дарує життя".

2. Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат".

3. Арун К. Сінгх, Джон Генк "Твоє серце в моїх руках".

4. Святослав Беш "Три сторони щастя".

5. Ада Келгун "Чому ми не спимо".

ТОП-5 дитячих книг:

1. Ерін Гантер "Коти-вояки" (я прочитала поки що лише чотири книги серії, син дочитує восьму).

2. Суза Кольб "Вівсяна банда" (лінк на останню книгу з серії, але усі нас потішили).

3. Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62" (прочитали всю серію).

4.  Всеволод Нестайко "Країна Сонячних зайчиків". 

5. Девід Вольямс "Бабця-бандитка".

АнтиТОП-5:

1. Іван Андрусяк "28 днів із життя Бурундука".

2. Люсі Гокінґ "Джордж і корабель часу".

3. Ельке Хайденрайх "Неро Корлеоне".

4. Жоель Діккер "Книга Балтиморів".

5. Срджан Срдич "Саторі".

І нова добірка з книг, дописи про які в блозі переглянуло найбільше читачів, —

ТОП-10 переглядів блоґу:

1. Володимир Рафєєнко "Мондеґрін".

2. Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібілографія".

3. Джен Ґантер "Біблія вагіни".

4. Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат".

5. Люсі Гутьєррес "Англійська для дорослих".

6. Кузько Кузякін "Біла трішки чорна-пречорна книжка". 

7. Всеволод Нестайко "Найновіші пригоди Колька Колючки й Косі Вуханя".

8. Гаська Шиян "За спиною". 

9. Всеволод Нестайко "Країна Сонячних зайчиків". 

10. Стів Пітерс "Парадокс Шимпанзе. Менеджмент розуму". 

Тамара Горіха Зерня "Доця"

Коли я сказала, що почала читати "Доцю", мене знаючі люди попередили: книга настільки захоплює, що відірватися годі й можна читати до ранку. Зізнаюся: десь так воно було й у мене. Бо, по суті, це не роман у тому значенні, яке ми зазвичай вкладаємо в це книжкове поняття, це кінематографічний екшн із усіма притаманними цьому жанру поняттями.

Головна героїня — спочатку затюкана дівчинка, сирота, яка опинилася в чужому сірому місті й виживала "як усі", раптом відчуває поклик душі й стає відомою мисткинею, засновує власний бізнес, оточує себе суворими дядьками, які вміють домовлятися, вчиться водити машину, стріляти й узагалі все в неї окей. Аж тут трапляється 2014-й, і жити у Донецьку стає складно. Звісно, вона патріотка, бо ж родом із Рівненщини, тому глибоко переживає за те, аби Донецьк не став, як Крим. А ще за бізнес переживає, й за бабусю, звісно, теж. Виїхати бабуся не хоче, героїня вирішує її не полишати саму, бере активну участь у проукраїнських акціях, допомагає всім знедоленим і зрештою стає засновницею потужного волонтерського руху.

От пишу це все й думаю: що ж мені муляє в цій книзі? Адже все правильно, все як слід, такі книги нам потрібні. А потім згадую, як ця тендітна дівчинка переїхала бандитів, гасаючи на автівці по переораному полі, та так, що в чоловіків щелепи повідпадали. Як у кіноекшені, справді! А потім вона, чоловік в інвалідному візку, звичайна жінка, яка смачно готує, й іще кілька простих людей провели спецоперацію зі звільнення товариша з-під варти — теж геть як у кінобойовику! А якось її знудило від вигляду розчленованих тіл, які випали зі збитого "Боїнга", а за кілька десятків сторінок вона вже відділяла останки тіла подруги від тіл сепаратистів, аби похоронити те, що залишилося після вибуху кинутої нею ж гранати, в різних могилах. Такі різкі метаморфози теж притаманні кіно, бо там ніколи описувати відчуття й внутрішню ломку, там потрібно швидко показати яскраву картинку, яка не відпустить глядача.

Тож нарешті я зрозуміла, що не так із цією книжкою. Вона — як кіно. Цікава й захоплива, емоційна й хвилююча, про важливе й актуальне, про нашу війну, яка досі палає, про тих, хто там, у Донецьку, робить своє, і їм це значно складніше, ніж нам тут, і про них не говорять і не пишуть, а треба... Але роман "Доця" — як популярне кіно, а воно зазвичай — вигадка, неправда, щось екранне й далеке, подивився й забув, бо нащо ото довго перейматися, це ж кіно...

Тому для мене найправдивішою на сьогодні історією про війну залишаються книги Юрка Руденка "Психи двух морей" і "Свет и кирпич". Почитайте — там про життя...

Вид. "Білка", 2019

Святослав Беш "Три сторони щастя. Подорож із власної глибини"

Випадковості — не випадкові. Усе, що з нами трапляється, й усі, хто нам зустрічається, призначені для чогось. Як цим усім скористатися — виключно наше рішення, наш вибір і наші шанси змінитися.

Авторові цієї книги випадок подарував зустріч із Володимиром Вікторовичем — із неї й почалася, власне, ця книга (щоправда, тоді про неї автор іще навіть не підозрював). Мені ж пощастило перетнутися десь у соцмережах із Святославом Бешем, який запропонував прочитати свою книгу. Я погодилася, однак тоді ще не знала, що прочитаю її саме вчасно — коли буду готова сприйняти розказане автором не просто як текст, а значно глибше.

Одразу зазначу, що книга не дає таких уже звичних і типових позитивних установок-закликів до щастя. Вона пояснює. Пояснює дуже дохідливо, дуже зрозуміло, ґрунтуючись на наших реаліях і на досвіді, притаманному саме нам, українцям, а не якомусь мудрагелю з-за океану. Читач отримує своєрідну світоглядну освіту, а відтак сам може робити висновки про шлях до щастя. У розмові двох чоловіків — досвідченого й мудрого та молодого й спраглого знань — відкривається багато нюансів, на які ми зазвичай не звертаємо уваги. Скажімо, ота гонитва за матеріальним — це щастя? Пошуки Бога й віра — це щастя? Стосунки — може, це щастя?

Однозначної відповіді, як ви здогадалися, нема — для кожного вона своя. Однак щастя неможливо відшукати, не пізнавши себе. Не зазирнувши в своє серце/розум/свідомість/душу. Не зрозумівши, чого ти насправді хочеш — саме ти, а не ті, хто тебе оточує, хто тебе виховував, хто на тебе впливає. І головна цінність цієї книги в тому, що вона допомагає зазирнути в себе, не просто закликаючи до цього, а даючи поживу для роздумів у вигляді розкладеної по поличках інформації про економіку, релігію, історію, філософію — тобто про те, що впливає на нас прямо чи опосередковано. І на цьому ґрунті проростає зерно розуміння: в чому полягає саме твоє щастя. Це реально круто...

Вид. "Сполом", 2019

Володимир Аренєв "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Я люблю фентезі. Те, що називають казочками для читачів, які буцім не доросли до наукової фантастики, насправді приносить не менше приводів для роздумів. Подорож у казкове минуле може бути такою ж плідною, як і мандрівка у фантастичне майбутнє. Й круто, що поличка з українським фентезі поповнюється. Нещодавно до вже улюблених "Лазаруса" Світлани Тараторіної та дилогії "Аркан вовків" і "Тенета війни" Павла Дерев’янка додалися книги Володимира Аренєва.

"Бісова душа, або Заклятий скарб" — подорож головного героя й читача Вирієм. Так-так, у цьому світі існують Яв, Нав і Вирій, перевертні, біси, берегині, Баба Яга й іще багато різної нечисті. Наприклад, трава з очима, дрова, які нявчать, коли згорають, чоботи-самохідці (обидва ліві), черв’яки, які плазують по небу, кам’яні ропухи, Срібна Лисиця, а ще — ціле місто Вовкоград, де живуть дводушці, точніше, доживають. І Джерела — портали у Вирій та назад, і татари зі своїми чаклунами, і любов та дружба, так само як і заздрість та ненависть...

Головний герой — козак-характерник, потрапив у халепу. Рятуючи молодого побратима зі шляху на той світ, лишився винним одному таємничому чоловікові послугу. І мусив виконати його бажання. Як і годиться в казках, дорогою він зустрічає різних людей (і не лише людей), які разом із ним долають шлях. І, як і годиться в казках, він втрачає друзів, а разом із ними — й частку себе. Ледь не щоразу йому доводиться робити вибір між своїми інтересами й турботою про ближніх. Як виявилося, в цьому й полягала його головна місія: залишитися самим собою.

Ми читали цю книгу разом із сином. Ось зараз він захоплено нагадує мені про всі ті чудасії, які зустрілися нам на її сторінках. Однак під час читання йому було лячно (та й мені часом також). Тож зрештою деякі моменти я згладжувала, аби дитина засинала спокійно))) Надалі вибиратиму книги для сина трошки прискіпливіше. А ще буду вдячна, якщо порадите, що такого, пов’язаного з міфологією, можна йому дати почитати.

Ілюстрації Олександра Продана, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2019

Софія Андрухович "Амадока"

Ті, хто слідкує за мною у фейсбуці, зауважили, як довго я читала "Амадоку", бо маю звичку (не знаю, добру чи погану))) ділитися вподобаними цитатами, й цю книгу я згадувала щодня понад місяць...

І роман того вартий. Софія Андрухович від часів "Фелікс Австрії" дуже й дуже виросла, й мене це неабияк тішить, бо тепер точно маю ще одну улюблену українську авторку. І ще одну книгу, яку радитиму прочитати з чистою совістю.

Роман дуже, ну дуже (часом аж занадто, зізнаюся) багатоплановий. Основна (точніше — просто перша) сюжетна лінія крутиться навколо бійця, пораненого й контуженого на нашій сьогоденній війні настільки, що він забув усе й усіх, і себе в тому числі. Однак його абсолютно випадково впізнала дружина, яка взялася повернути його собі і йому. Надалі все сплітається в шалений, заплутаний-переплутаний, неймовірних розмірів і найрізноманітніших структур клубок! Тут: дитинство бабусі головного (якщо його, німого й апатичного, можна так назвати) героя; історія єврейської громади невеликого містечка; винищення євреїв німцями за допомогою (так-так, непопулярно, але факт) українців у часи окупації; таємниче озеро Амадока, яке є на древніх картах стародавніх мандрівників, однак не існує в реальності; кілька валіз зі старими чорно-білими фотографіями, кожна з яких — цілий світ; мисливці за старовиною — такі типові-типові сучасники, яким байдуже до інших цінностей, крім грошей; одна з останніх скульптур Пінзеля й сам він, якому довелося ожити під вправним пером авторки; Григорій Сковорода, який постає не сторінками з підручника, а живою і складною людиною; Віктор Петров (той, що Домонтович), а з ним Зеров, Рильський, Драй-Хмара й іще десяток тих, кого ламала радянська репресивна система (цей цікавезний шматок тексту, втім, композиційно якось аж випадає з канви роману, але то я, може, чогось не допетрала); сувора зима в лісі побіля одного дачного селища; скрипіння старого будинку й людських душ, яким то гаряче то холодно разом; непорозуміння батька й сина як родовий спадок; любов — чиста й не дуже, жертовна й заздрісна, щира й з вигодою, спокійна й шалена, до скону й до першого випробування, і просто любов — без епітетів; фантазія, яка виявилася справжнішою за реальність; а ще багато, багато, багато болю, бо саме з нього, на жаль, здебільшого складається наша історія — і країни, й родин...

Пояснити все те, про що говорить Софія Андрухович і що переживають герої її епічного роману в кількох абзацах складно. Та й чи потрібно? Адже в кожного з нас — своє прочитання кожнісінького твору, тож моє нехай лишається при мені...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Кузько Кузякін "Біла трішки чорна-пречорна книжка"

ввв

Син не випустив цієї книги з рук, поки не дочитав до кінця. А потім її взяла я, щоб зрозуміти, що ж так захопило восьмирічного хлопчика. І... теж не випустила з рук, доки не дочитала. Мало того: син, побачивши "Чорну-пречорну книжку" (і трішки білу, так)))) у моїх руках, відкинув самокат і підсів, аби ще раз потрапити до чорного-пречорного лісу, де одна чорна-пречорна вівця зустріла...

Ні, не спойлеритиму)) Скажу лише, що навіть я отримала неабияке задоволення й від самої історії, і від ілюстрацій, і від майстерно вплетених в неї розповідей про чорні-пречорні (й трішки білі) речі та явища, які нас оточують. Наприклад, ви в курсі, що Сонце — чорне-пречорне? Так-так, воно просто дуже гаряче, тому й світиться, а насправді чорне. А чи знаєте, чому при змішування синьої, червоної й жовтої фарб отримаєте чорний колір, а при змішуванні світла таких же кольорів — білий? А чим чорний перець відрізняється від білого, чорногузка — від чорної гуски, а чорниця від черниці?

Та найбільше мене заінтригувала інформація про те, що в Україні є Чорний ліс, а в ньому — Чорне болото, а посеред болота — Чорне озеро, в якого немає дна. І в цьому озері ніхто не живе, крім одного виду риби — не повірите: чорного-пречорного карася... Люблю такі казкові місця, тож далі буде)))

Ілюстрації Кузька Кузякіна, вид. Vivat, 2017

Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібліографія"

Читаючи цю книгу, я відчувала неймовірний дискомфорт від невідповідності назви й змісту. Сухі слова "Автобіографія. Бібліографія" анітрохи не розповідають про те, що знаходиться під скромною палітуркою. А там — цілий світ: яскравий, барвистий, сповнений звуків, запахів і життя. Життя одного маленького хлопчика, який виріс у невеликому селі на Житомирщині й став одним із найвідоміших в Україні літературознавців-медієвістів.

Саме завдяки його титанічній праці ми можемо прочитати в перекладі  "Мандри Василя Григоровича-Барського" — 2018 року вийшла лише частина (про Святу гору Афон), а 2000 видавництво "Основи" видало повну історію його мандрів по Святих місцях Сходу, а це — майже 800 сторінок раніше незнайомого сучасним українцям тексту. Петро Васильович — автор 21 монографії та 38 навчальних посібників. Загальна кількість наукових публікацій — понад 350. Професор Петро Білоус допоміг захистити кандидатські дисертації 23 аспірантам, із них двоє стали докторами наук.

Вражаючі цифри, чи не так? Однак за ними — тонке світовідчуття того самого хлопчика, з яким ми знайомимося на перших сторінках цієї книги, бо люди глибоко всередині не змінюються, що б не видавалося це тим, хто сприймає їх лише зовні.

Петро Білоус відверто розповідає про реалії наукового університетського життя, коли папірчик зі звітом для методистів часто важливіший за саму публікацію чи дослідження. Про те, що викладацька робота — це насамперед старанне виконання вказівок МОН, керівництва університету, факультету, деканату та інших, а не творчий підхід до викладання та постійний розвиток. Про любов до України, яка ніяк, попри зусилля багатьох (утім, певно, недостатньо багатьох), досі не в змозі стати тією країною, якою ми могли б по праву пишатися. Про своє світовідчуття — язичницьке поклоніння природі й лише їй, бо тільки сонце, зілля й вода здатні дати справжню енергію для життя.

Окрім науки, Петро Білоус усе життя займався творчістю. Цьому свідки — 15 поетичних збірок і 11 прозових творів. Про деякі з них я тут уже писала, про інші — ще розповідатиму, бо світ, яким його сприймає й творить Петро Васильович, дуже близький і мені.

Вид. Житомир: Видавець О. О. Євенок, 2019

Дорж Бату "Моцарт 2.0"

Я настільки велика фанатка Доржа Бату (свого часу його обидві "Франчески" дуже допомогли мені подивитися на деякі речі під іншим, позитивнішим, кутом зору), що від "Моцарта 2.0" очікувала якогось подібного просвітлення. Напевно, занадто багато очікувала, бо обіцяної собі кайфової ейфорії не отримала (можливо, в цьому вина не книги, а мого наразі звуженого сприйняття світу))))

Сюжет типовий для історій про попаданців: Моцарт помирає у своєму часі й потрапляє в сучасний Нью-Йорк (проспойлерю — не тільки він). Він переляканий, дезорієнтований, шокований тощо, й тут йому щастить: він зустрічає добру й уважну дівчину Стейсі, котра допомагає йому в усьому. Загалом я розумію, що історія фантастична. Однак досі дивуюся довірливості Стасі: вона привела додому, де живе самотою, незнайомця, котрий, судячи з поведінки, мови, одягу тощо, не при своєму розумі. І добре, що все добре завершилося, бо якби роман писав не Дорж Бату, а, наприклад, Стівен Кінг — ойой, який широкий простір для сюжетних маневрів дало це її рішення)))

Найліпше в книзі — це історія Моцарта, його музики, людей, котрі були його оточенням і так чи так впливали на його творчість. Зізнаюся: дуже мало знаю про класичну музику загалом й композиторів, які її творили. Утім, деталей пазликів, викладених Доржем Бату не вистачило для створення загальної картини, тому шукатиму, що ще почитати про той час і музику. А от історія Моцарта в сучасності виявилася настільки казковою, що часом хотілося крикнути: "Не вірю!", та хто мене почув би))) 

Проте Дорж Бату лишився вірним собі: він показує читачам, яким чином можна створити ліпшу версію себе 2.0. Дослухатися до своїх бажань, чинити по совісті, допомагати близьким тоді, коли їм треба допомога, а не коли у вас є час допомогти, жертвувати чимось матеріальним задля близькості, дружби, любові — все це важливі речі в сучасному світі, в якому здебільшого все обраховується кількістю грошей. Ще тут викладено майже інструкцію життя в США, коли ти нелегал без документів (з конкретними явками й паролями, посиланням на правові норми тощо), в сюжет вплетено детективну історію полювання на наркоторговців, а QR-коди дають змогу зазирнути в описаний в книзі Нью-Йорк і послухати прекрасну музику. Тож енджой — роман це так чи так вам забезпечить))

Ілюстрації Юлії Самелюк, вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Павло Дерев’янко "Тенета війни"

Пригадуєте, не так давно, під час карантину, в багатьох виникало бажання "просто покататися в метро". Так от: мені це вдалося, і спонсор мого "просто катання" — цей-от роман. Проїхати, зачитавшись, аж три зайві станції — це наразі мій рекорд :)

Але воно того вартувало! На "Тенета війни" Павла Дерев’янка я почала очікувати, щойно перегорнула останню сторінку роману "Аркан вовків" — першої частини трилогії. Наразі з іще більшим нетерпінням чекаю на фінальний акорд — надто тривожно закінчилася історія Сірого Ордену в другій книзі. Проте вірю в славетну перемогу вовчих лицарів і сподіваюся, що автор не розчарує :)

Отже, про що йдеться в "Тенетах війни"? А про зрадоньку. Так-так, про нашу рідненьку українську національну зрадоньку, яку ми можемо щодня бачити навколо. Про те, що прості люди радше повірять легкозасвоюваній брехні, ніж увімкнуть голову, аби проаналізувати факти й скласти свою думку. Про те, якою ціною потім ці самі прості люди розплачуються за свою невизнану тупість (ціну, котру платять ті, хто усвідомлює свою відповідальність за цих людей, і озвучувати не варто, вона страшна...). У романі йдеться про Україну, яка завше була ласим куснем для сусідів, та й наразі ним лишається, але ми цього воліємо не бачити...

Проте у книзі є ще й багато іншого. Наприклад, любовний трикутник і муки вибору, які пережив один із героїв, обираючи з-поміж двох дівчат. Кривий шлях до благополуччя родини іншого героя, й прикрий фініш, до якого він привів. Справжній ПТСР, із яким нині доводиться жити багатьом нашим реальним, а не книжним, бійцям. Нові фентезійні істоти — прекрасні жінки-босоркані, котрі, сподіваюся, воюватимуть разом із сіроманцями. Карколомні пригоди, підкилимні ігри, заплутаний сюжет і ще багато цікавого.

Слід також зазначити: якщо перша частина сприйнялася мною як цікаве, захопливе, однак досить легке чтиво, то про "Тенета війни" цього сказати вже не можу. Цей роман Павла Дерев’янка — значно глибший за перший, він змушує проводити багато паралелей із реальними історією та сучасністю, робити певні висновки, озиратися й бачити те, чого раніше не помічав. Тож очікування від заключної частини обіцяної трилогії в мене ой які високі! ;) 

Вид. "Дім Химер", 2020

Іван Андрусяк "28 днів із життя Бурундука"

Давненько я не відчувала такої боротьби протиріч в оцінці книги. (Нещодавно прочитаний "Танець недоумка" Ілларіона Павлюка не рахується, бо то все-таки не дитяча література, а виключно мій досвід.) Історія, розказана Іваном Андрусяком, дотепна, гарно написана, ґрунтується на реальних якщо не подіях, то проблемах та відчуттях хлопчаків. Однак деякі речі мені дуже й дуже муляли.

Наприклад, те, що головний герой — школяр Івась Бондарук на прізвисько Бурундук — вважає всіх дівчаток тупими, недалекими й узагалі злом. Тобто не всіх — в одну він закохався, й вона, звісно, виняток із правила (хто б сумнівався!). І все б нічого, бо, як кинулися мені пояснювати інші мами-читачки, це все навсправжки. й для хлопчиків дійсно усі дівчатка — дурепи (так само як і для дівчаток хлопці — козли), мені написані чорним по білому великими літерами сентенції "Дівчатка — це зло!", "Кози" тощо різали не лише око. На реченні "А й справді, таке мале, та ще й дівчинка — а іноді може і щось розумне сказати" мене порвало. Тож не варто дивуватися, до подальше читання перетворилося у певний вихований процес.

Наприклад, в оповіданні "Алхімік" хлопчики підпільно дістали азотну й сірчану кислоти, аби розчинити золото, й бодяжили їх на кухні. Варили, гріли, чаклували — і нічого їм не сталося. Тоді як в реальному житті всі потруїлися б...

Або ж похід на дискотеку в історії про любов "Завдання з фізики". Це не просто розповідь, а ціла інструкція про те, як "справжні мужики" ходять на танцюльки — а без "сугріву" у вигляді дешевого шмурдяка чи пива справжніх мужиків не буває. Де взяти гроші, як купити алкоголь, де никатися, аби його випити — все докладно. І коли за лише згадку про алкоголь у "Бабусі-бандитці" Девіда Вольямса автора й мене як читачку ледь віртуально не побили, то що говорити про це?

Докладно розповідається й про те, для чого всі ходять на дискотеки: позажиматься, шури-мури покрутити, "а коє-хто і єщьо шо-то". Ні-ні, я теж ходила на дискотеки, й так воно і є для більшості, але ж і винятки також є. Однак дівчата, які не бухають і не дають залізти за пазуху, — "прибацані, або ті, яким нема чого втрачати, але, може, вони ще на щось надіються". Поширена думка, не заперечую — але ж не настільки цінна, аби її транслювати юним читачам, а відтак подавати як єдино прийняту норму (іншого варіанту норми в книзі нема, а святе незнання Бурундука, як може бути сприйняте за протилежну думку, сприймається читачем як тупість, бо саме так подається в книзі).

Щодо прийнятих у суспільстві норм, то оце стало крапкою: 

"...Це хорошо, шо ти нормальним чєловєком стаєш. А то я вже, знаєш, думав шо-то підозрювать. Придивлявся, чи в тебе часом голубізна в очах не світиться...

— Що світиться? — здивувався я.

— Ну, що, може, ти ето... сінєнькій..."

Без коментарів...

Я дуже люблю дотепність та словесну майстерність Івана Андрусяка, дуже! І в цій книзі він собі не зрадив у цьому плані. Історія про зніщє (яєчко, з якого можна виносити антипка), старий креденс із шашіллю, сповнений історій людей, котрі пішли в засвіти, — це дуже цінно! Шпигунські записки Бурундука, котрий вистежує симпатичну йому дівчинку, й аж дві торби прального порошку — це дійсно смішно. Але коли ми (принаймні я) прагнемо створити для наших дітей суспільство, в якому нема "ВКонтактє", нема гомофобії, мінімум кривого суржику й максимум поваги до інших, то чи не варто спочатку припинити транслювати це як норму?

Художник Ганна Осадко, вид. "Фонтан казок", 2019

Ілларіон Павлюк "Танець недоумка"

Я просто розриваюся навпіл, намагаючись визначитися, хвалити книгу чи ж не дуже. Річ у тім, що цей досить очікуваний роман Ілларіона Павлюка викликав у мене абсолютно різнопланові емоції, причому перестрибування від "це круто!" до "та ну, серойзно?" траплялося різко й часто. Тому одразу натякну: якщо ви любите щось "важкеньке", як от Лю Цисіня або Ханну Райяніємі, — "Танець недоумка" не стане вашою книгою. Якщо ж вам до вподоби стара добра класична фантастика на кшталт Гаррі Гаррісона — ви оціните роман нашого земляка, бо я, наприклад, часом аж поверталася у дитинство (за винятком хіба що тих моментів, де згадуються кава та вейпи).

Хотіла спочатку про хороше, однак коли вже згадала про каву, то й почну з неї. Пригадуєте фантастичні серіали 60-х років? Коли за стрілками на очах героїнь та короткими спідницями одразу видно, коли знімали фільм, дарма що події відбуваються в далекому майбутньому. Як, власне, й зачіски з начесаними гривками видають 80-ті, а за років 20 ми безпомилково впізнаватимемо стиль 2000-х. Так от: наші 20-ті в романі безпомилково "паляться" посередництвом кави й вейпів. От читала, як герої постійно вмикають кавові апарати, вибирають між еспресо й американо, носяться з паперовими склянками, розкидають їх по чужій планеті, а кому щастить кавувати у спокійній обстановці, то ще й вейпами попихкують попід вікнами офісів службових іншопланетних будівель, й опинялася на улюбленому докарантинному Подолі з натовпами студентів і не тільки)))

Своєрідними "мінусами" в моєму сприйнятті стали й такі класичні ознаки космічної фантастики, як наявність на інших планетах гігантських комах, зокрема павуків (анумо скажіть, який фільм вам спав на думку?))), тирення людей і замотування їх у кокони (тут цілий список варіацій можна скласти). А ще я вочевидячки побачила фінал "Чужого", принаймні, атмосферу того переляку відчула... Ну, коли я про мінуси заговорила, то ще зазначу, що мене дуже напружували типові для нашого часу стосунки головного героя з дружиною: кохання нібито минуло, розуміння нема, однак їх міцно поєднують дитина, кредит на квартиру й інертність почати все спочатку. А ще невже жінка, дитина якої виросла з немовлячого віку, не може забезпечити себе сама жодним чином? У романі — ні (бо в дитини ж школа, гуртки й репетитори, й у хаті прибрати тра, обід наварити тощо))), тому й спонукає чоловіка погодитися на небезпечну, проте гарно оплачувану, роботу, й сама летить із ним колонізувати планету за межами нашої галактики...

...Отут моє критиканство вичерпується, й починається захоплення: попри всі ці типу недоліки історія виявилася неймовірною! Я повірила герою і його страху захворіти на спадкову генетичну хворобу, від якої загинули його дід та батько. Я повірила його дружині з мігренями й хвилюванням з приводу дивної поведінки чоловіка (він бо про хворобу їй ніц не казав, тримав усе в собі, як "справжній чоловік"). Я "побачила" далеку планету, змальовану так докладно, що відчувалися  запахи таємничої суничної квітки, опалого листя, гарячого металу двигунів. Я не могла зупинитися, женучись за сюжетом: він закручений настільки вдало, що тримає міцно-преміцно, не послаблюючи хватки ні на йоту. Я готова аплодувати Ілларіонові Павлюку за оті неймовірні повороти, коли те, що було очевидне кілька сторінок тому, виявляється неправдою, ти віриш у нову правду, яка... Так-так, ви здогадалися))) Основна ідея існування іншопланетного життя у вигляді паразита теж припала до вподоби — принаймні, для мене це було досить оригінально.

Але чи не найважливішим для мене стало пояснення механізму дії дитячих травм і їх вплив на життя дорослої людини. Герой не пам’ятав того, що з ним сталося в ранньому дитинстві, однак його підсвідомість зафіксувала певні установки, які значно псували йому життя. І знаєте, що допомогло чоловікові вийти переможцем із усієї цієї іншопланетної "багатоходовочки"? Усвідомлення тієї травми та її наслідків і звільнення себе дорослого, котрий замінив перелякану дитину.

А от фінал мене розчарував. Ні-ні, він крутий, хоч і очікуваний! Просто все закручено так, що крапки ані автор, ані читач не ставлять. А це означає що? Правильно: сподівання на те, що буде продовження, й очікування на нього... Не люблю чекати, страшенно не люблю)) Але доведеться...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Всеволод Нестайко "Найновіші пригоди Колька Колючки та Косі Вуханя"

Синова нестайкоманія триває. Та й моя також, ніде правди діти, — підсадив мене син на автора, якого в дитинстві читала не надто багато. І це класно, а головне — весело, бо сміятися доводилося дуже часто.

З учнями лісової школи син познайомився, коли готувався до своєї школи: нам у цьому допомагала ціла серія навчальних зошитів "Лісова школа" (ВД "Школа", перепрошую за надмір повторень слова "школа")))) Тож тут ми зустріли старих добрих знайомих, а то й знайомі сюжети (подібність, зокрема, знайшлася з пригодами хлопчиків, описаними у книзі "Чарівні окуляри"). Однак абсолютно ніщо не завадило нам обом отримувати щире задоволення від читання. Тут і пригоди цікаві, і проблеми важливі, й повчальні моменти ненав’язливі, й малюнки прикольні, бо ілюстрували книгу самі маленькі читачі. А ще це ж Нестайко — товарний знак дитячої літератури високої якості для багатьох поколінь. І добре, що він ніколи не відставав від часу — різниця між, наприклад, цією книгою й збіркою "Пригода в кукурудзі" дуже помітна. І шкода, що письменника вже нема...

Ілюстрації дитячі, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2009

Володимир Рафєєнко "Мондеґрін (пісні про смерть і любов)"

Давно я так не насолоджувалася текстом! Не історією, не сюжетом, не змалюванням образів, а саме текстом — словами, поєднаними у речення, й реченнями, що сплітаються в химерні картини й творять ще химерніші сенси. Густа гіпертекстуальність часом доводила мене до філологічного екстазу, а фінал нагадав один із найкрутіших фільмів з Леонардо Ді Капріо, бо насправді все виявилося зовсім-зовсім не так.

Магізм книги проявився ще одним дивним чином. Напівавтоматично заходжу у черговий вагон метро, втупившись, як завжди, в книгу, й краєм ока помічаю точно таку ж обкладинку десь збоку. "Видалося", — мелькнула мимохіть думка. Але все-таки я придивилася, і точно: це був "Мондеґрін" у руках жінки, яка так само здивовано-радісно позирала а мою книгу. Ми по-змовницьки посміхнулися одна одній і... кинулися дочитувати, бо й у мене, й у неї були останні сторінки роману.

Що ви не подумали б, читаючи цей заплутаний, як і сюжет книги, відгук, він (сюжет) у романі є. Головний герой — переселенець із міста Z, який шукає свого місця в Києві. Він тут чужий, бо східняк, а там він також був чужим, бо прагнув розмовляти українською. Там він був кандидатом наук, а тут — працівник із викладки овочів в одному із супермаркетів. Тож не дивно, що часом він сам плутає, хто він, який він і де він — проблема самоідентифікації нині ой яка гостра й болюча для багатьох із нас. А тут іще й Кобиляча Голова... Але не спойлеритиму. Просто захоплюся Володимиром Рафєєнком, який зумів сплести настільки вражаючий текст (зізнаюся: окремі сторінки перечитувала по кілька разів і часом навіть уголос!), і сучасною українською літературою, котра здатна пропонувати читачеві подібні твори.

Вид. "Meridian Czernowitz", 2019

Марина Гримич "Клавка"

...А в кінці я плакала. Точніше, старанно стримувала сльози, які аж пекли мене, бо, по-перше, навколо були чужі люди, а по-друге, всього, що трапилося з українцями, та й досі трапляється, не оплачеш...

Головний герой роману, на мою думку, — не Клавка, як мало би бути з огляду на назву, а сумнозвісний пленум Спілки радянських письменників України 1947 року, на якому розгромили Яновського, Рильського й багатьох інших українських письменників, бо такою була вказівка партії. Події описують підготовку до пленуму, власне пленум, а ще те, як ті чи інші люди поводяться в цій ситуації, як змінюються, які риси в них проявляються, та й загалом як вони виживають у тих умовах, коли для цього ти маєш бути не собою, а гвинтиком, потрібним партії.

Доля Клавки — типова для того часу й тієї країни, а ще — тієї літератури соцреалізму (його стилістика подекуди впізнається і в цьому сучасному романі). Як і долі інших героїв роману. Нині ми їм співчуваємо, подекуди жаліємо, часом страхаємося того, що їм довелося пережити. Проте то було звичайне життя — з радощами й прикрощами, з добрими й не дуже людьми поряд, із мріями, планами, почуттями... Це все майстерно описано Мариною Гримич — легко, реалістично, просто, без зайвих описів, метафор, ліричних відступів тощо. Складається враження, що не читаєш книгу, а дивишся хороший фільм зі жвамим сюжетом і такими необхідними за законами жанру любовними перипетіями.

Проте це не фільм. Це цитати з виступів реальних людей, які критикували інших, знаючи, чим це може для них обернутися, які лицемірили й брехали — собі й партії, як би смішно це не звучало, які буцімто й жити повноцінним життям, але насправді мусили виживати, не маючи волі писати, як тобі велить муза, бо треба писати так, як тобі велить партія... Це насправді було: ти обираєш між своєю правдою й суспільним успіхом, між коханням і заміжжям, між забуттям і лицемірством. Та що там казати: цього й досі більше ніж доста — досвід виживання в радянських умовах дається взнаки навіть у тих, хто народився в зовсім іншій країні. Але це — тема іншої розмови...

Вид. "Нора-Друк", 2019

Гаська Шиян "За спиною"

Ця книга не про війну, як може видатися з огляду на обкладинку й відгуки інших читачів. Вона — про жінку. Одну окремо взяту молоду сучасну українську жінку, котра живе тут і зараз серед собі подібних і не дуже жінок (в основному саме про них ідеться в романі) в умовах війни, страху, різних нестабільностей тощо. Героїня — настільки узагальнений образ, що навіть імені спочатку не має... Воно згадується мимохіть кілька разів, я на нього навіть уваги не звернула б, якби хтось у ФБ не крикнув голосно: Марта — курва!))) 

Але ні, вона не така. Вона — нормальна. З нормальними переживаннями за коханого, котрий вирішив не косити від призову. З нормальними сльозами та істериками. З нормальним станом до й під час місячних ("о боже, там пишеться про кров на обідку унітазу, фу, кому воно треба!" — волав іще хтось із незадоволених читачів), із відвертим і природним сексуальним бажанням, і навіть потягом до жінки (теж "фу!", аби ви не сумнівалися, бо таке ж буває в розгнузданих курв, а писати ж маємо про вихованих і патріотичних українок, котрі чесно й вірно чекають коханих із війни))) 

Героїня нормальна, просто говорить про те, про що інші воліють мовчати, а то й брехати, аби хтось не сказав про них отого сакраментального "фу!". Бо ж ближніх треба любити (якщо не насправді, то на словах — обов’язково), нещасним — допомагати, а не зневажати їх, діточками — захоплюватися, а не боятися, і чоловіком, котрий в учебці, теж обов’язково захоплюватися, навіть якщо він нічого героїчного ще не вчинив, а то й не вчинить ніколи... Бо так прийнято в нашому суспільстві. Тож Марта — курва. Тим паче після того, як (увага — спойлер!) поїхала за кордон і завела там коханця. Аяяяй, як так можна! її хлопець — на Сході, а вона трахається з якимось французом! Ату її! Й авторку також, бо вона просто вирішила хайпонути на темах війни й сексу, й більше нічого, фу, фу й іще раз фу!

...Однак якщо ви не належите до тих, хто "фукає", то книгу варто прочитати. Хоча б для того,аби скласти власне враження. Або для того аби зрозуміти, як писала б я, якби нарешті взялася за перо (а мене до нього зазвичай тягне під час гострих нападів мізантропії))) Або ж від бажання поговорити з кимось схожим на вас, і до того ж анонімно))) Чи ж відчути, як накриває хвиля бажання від дуже майстерно описаних сцен сексу. Чи й полаятися досхочу, бо життя, курва, таки несправедливе, несправедливе до всіх, а особливо — до вас...

Недоліків у романі, звісно, вистачає, як же без них))) Наприклад, авторка розказує про все підряд, мов той акин, у книзі навіть є кількасторінковий перелік КВЕДів, які героїня (авторка) вважає недолугими. Є інформація про особливості роботі ІТ-індустрії й вітчизняної податкової, про підстаркуватих тіток й інста-фітоняшок у спортклубі, підлітків із пивом у супермаркеті, сіризну Василькова й незручний львівський автотрафік... Без багатьох цих та інших речей роман спокійно обійшовся б, їх можна було б викреслити з тексту, та й по всьому. Але хіба викреслиш щось "зайве" із життя? Ні... А роман про нього, про життя, яке воно є...

Вид. "Фабула", 2019

Марина і Сергій Дяченки "Оскол"

Виявляється, я майже три роки не читала Дяченків. Захоплення створеними ними світами було таким неймовірним, що я вирішила зробити паузу, аби потім із новими враженнями почитати ще щось нечитане. Оскільки з великих творів непрочитаними лишилися одиниці, доводиться "наздоганятися" оповіданнями. І повірте: це теж неабияке задоволення!

До цієї геть невеличкої (менше 100 сторінок) збірки увійшли два оповідання й одне мікрооповідання. Воно дійсно мікроскопічне — буквально кілька сторіночок. І з відкритим фіналом, тож я бавила безсоння, вигадуючи продовження "Зовні".

Найбільше мене захопило "Згарище" — історія про психологічні травми, забуття, прокляття, прощення... А ще тут дивовижно змальований Флейтист — майже той самий, із відомої казки, та трохи інший. Це історія про страх бути собою, згадати себе, повернути себе — просто тому, що в іншому разі життя не життя, а банальне існування.

"Оскол" — історія про кохання. Таке щире й справжнє, що здатне на пожертву — своїх почуттів, потреб, себе самого. Як і скрізь у Дяченків, у світі, де живе Оскол, багато таємничого, неймовірного й часом алогічного. Але він прекрасний, бо там є сонце, бузок, вітер, життя... І любов...

Ілюстрації Михайла Євшина, вид. "Кальварія", 2000

Всеволод Нестайко "Країна Сонячних Зайчиків"

Синова нестайкоманія триває. Після "Пригоди в кукурудзі" та "Чарівних окулярів" він приніс із бібліотеки збірку "Країна Сонячних Зайчиків", до якої увійшли три повісті, об’єднані головними героями — зайчиками: сонячними та місячними.

Пропущу їх сюжети, образи дітлахів, якусь радянську повчальність історій тощо. Хочу поміркувати про феномен Всеволода Нестайка. Адже між моїм і синовим поколінням — ціла прірва, якщо зважати на те, як змінилася реальність. Порівняти моє і його дитинство неможливо. Просто неможливо. І я не матеріальні умови маю на увазі, а радше світоглядні. Не перелічуватиму по пунктах, надто багато їх набереться. Проте я рада, що є речі, які і я свого часу, й він нині сприймаємо з однаковим дитячим захопленням. Ми регочемо, коли Вася Глечик вчергове пірнає в кущі, ховаючись від вражої сили, переживаємо за милих добрих зайчиків, захоплюємося хоробрістю дітлахів. Наївно? Так, трохи є. Проте все це щиро, як може бути лише в дитинстві, точніше — в дитинствах, таких різних і таких схожих водночас, коли йдеться про вічне: доброту, яка просто мусить перемогти, дружбу — цінувати її дитячу щирість починаєш лише в дорослому житті, віру в дива, котрі трапляються, якщо в них по-справжньому вірити...

Проте я все-таки читаю Нестайка вже як доросла людина з критичним мисленням і часом жахаюся закладеним у творах, свідомо чи ні, посилам для читачів. Наприклад, у повісті "В Країні Місячних Зайчиків" до вражої сили належать лісовик, польовик, водяник. Вони лихі, злі й підступні істоти, готові шкодити навіть собі (наприклад, лісовик Трісь свідомо сприяє знищенню лісу, забороняючи ростити нові дерева й кущі). Мимохіть згадалася нещодавно прочитана монографія Петра Білоуса та Оксани Савенкл "Демонізація української міфології": виявляється, не лише християнство вбивало всі позитивні згадки про цих язичницьких духів, цю естафету перехопили радянські атеїсти, як не смішно це нині звучить. І це — лише один малесенький приклад маніпулювання, загальні масштаби якого годі й уявити. Та й, може, не варто й уявляти наразі  — ми ж усе-таки про добру дитячу літературу говоримо. Чи ні?

Ілюстрації Юлії Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2010