Показ дописів із міткою автобіографія. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою автобіографія. Показати всі дописи

29.11.20

Елтон Джон "Я. Elton John" / Elton John - Me

Впевнена: автобіографія не може бути відвертою. Людина, навіть бажаючи розказати все, як було, мимохіть прикрашає себе, приховує свої вчинки, не каже правди. Бо це — нормально. Тож і читати автобіографії беруся дуже рідко.

За автобіографію Елтона Джона взялася як редактор. А потім захопилася. І то так, що розказувала про неї, про Елтона, про його музику й життя чоловіку з сином. Вийшли цілі вихідні, присвячені неймовірному Елтонові Джону.

Розумію, що її писав далеко на сам музикант))) Райтери очевидно постаралися, й у них вийшло написати текст так, що в читача з’являється ефект присутності. Я разом із юним Елтоном грала на фортепіано в маленьких пабах і збирала грамплатівки, намагалася наслідувати зірок і переживала чергові фіаско. Потім отримала шанс, який іншим здався б настільки мізерним, що вони й не взялися б писати пісні на вірші якогось лузера. А він узявся. Й у нього вийшло. Не одразу, звісно, потрібно було дуже багато зусиль і часу, аби стати зіркою.

А ще потрібно було багато наркотиків і алкоголю, аби тримати себе в драйвовому постійному тонусі. А відтак з’явилася залежність, і не одна. Подолати будь-яку залежність дуже складно, коли ти її не визнаєш. Зрештою Елтон Джон зрозумів: або він помирає, або лікується.

Усі відчуття наркомана та алкоголіка, який скочується в прірву, описані дуже яскраво. Це дійсно страшно. Читати страшно, а переживати — й поготів. Страшно й боятися — наприклад, СНІДу. Тоді один за одним помирали ті, хто був Елтонові другом і вчителем, хто сяяв на музичному небосхилі, а потім за лічені місяці згорав. Елтона Джона ця біда оминула, й на знак подяки долі він створив Фонд боротьби зі СНІДом свого імені, який витрачає колосальні кошти на запобігання поширенню хвороби й підтримку тих, хто від неї страждає.

Якісь сухі слова в мене виходять))) Бо насправді в книзі Елтон — неймовірно живий. Він переживає за те, що не годен налагодити стосунків. Він одружується з жінкою, з якою щиро хоче збудувати родину, але не виходить. Бо він — гей. Й оце самовизнання його також мучить, бо "що скажуть люди?" (не смійтеся, так воно й досі є в буцімто прогресивному західному суспільстві). У нього складні стосунки з матір’ю, а він — і досі хлопчисько, якому потрібна мамина підтримка, а не лише критика.

Окрема історія — намагання всиновити двох братиків із Донецька: в цьому йому категорично відмовили. Щоправда, хлопчики досі отримують підтримку свого неофіційного опікуна. А Елтон розказує про те, як він став батьком — щемка історія, повірте.

А ще в книзі — багато живих і реальних людей із живими й реальними стосунками. Чого варта лише розповідь про загравання Сильвестра Сталлоне до принцеси Діани на одній із вечірок у Елтона. Спойлер: вона його відшила, а натомість пішла додому... Не скажу, з ким)))

Короткий висновок: автобіографії можуть бути дуже навіть цікавими)))

Переклад із англійської , вид. BookChef, 2020

28.07.20

Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібліографія"






Читаючи цю книгу, я відчувала неймовірний дискомфорт від невідповідності назви й змісту. Сухі слова "Автобіографія. Бібліографія" анітрохи не розповідають про те, що знаходиться під скромною палітуркою. А там — цілий світ: яскравий, барвистий, сповнений звуків, запахів і життя. Життя одного маленького хлопчика, який виріс у невеликому селі на Житомирщині й став одним із найвідоміших в Україні літературознавців-медієвістів.


Саме завдяки його титанічній праці ми можемо прочитати в перекладі  "Мандри Василя Григоровича-Барського" — 2018 року вийшла лише частина (про Святу гору Афон), а 2000 видавництво "Основи" видало повну історію його мандрів по Святих місцях Сходу, а це — майже 800 сторінок раніше незнайомого сучасним українцям тексту. Петро Васильович — автор 21 монографії та 38 навчальних посібників. Загальна кількість наукових публікацій — понад 350. Професор Петро Білоус допоміг захистити кандидатські дисертації 23 аспірантам, із них двоє стали докторами наук.

Вражаючі цифри, чи не так? Однак за ними — тонке світовідчуття того самого хлопчика, з яким ми знайомимося на перших сторінках цієї книги, бо люди глибоко всередині не змінюються, що б не видавалося це тим, хто сприймає їх лише зовні.

Петро Білоус відверто розповідає про реалії наукового університетського життя, коли папірчик зі звітом для методистів часто важливіший за саму публікацію чи дослідження. Про те, що викладацька робота — це насамперед старанне виконання вказівок МОН, керівництва університету, факультету, деканату та інших, а не творчий підхід до викладання та постійний розвиток. Про любов до України, яка ніяк, попри зусилля багатьох (утім, певно, недостатньо багатьох), досі не в змозі стати тією країною, якою ми могли б по праву пишатися. Про своє світовідчуття — язичницьке поклоніння природі й лише їй, бо тільки сонце, зілля й вода здатні дати справжню енергію для життя.

Окрім науки, Петро Білоус усе життя займався творчістю. Цьому свідки — 15 поетичних збірок і 11 прозових творів. Про деякі з них я тут уже писала, про інші — ще розповідатиму, бо світ, яким його сприймає й творить Петро Васильович, дуже близький і мені.

Вид. Житомир: Видавець О. О. Євенок, 2019

29.06.20

Арун К. Сінгх, Джон Генк "Твоє серце в моїх руках" / Arun K Singh - Your Heart, My Hands: An Immigrant's Remarkable Journey to Become One of America's Preeminent Cardiac Surgeons

Коли я почала працювати в медичній журналістиці, мені дуже цікаво було зазирати за двері операційних, де відбувається магія (з моєї точки зору так воно і є). Тож історії, розказані лікарями, читала не лише з цікавості, а й з напівпрофесійної точки зору. 

Тепер я читаю подібні книги також за покликом не лише читацького інтересу, а й професії, як дотична до видання такої літератури людина. Читаю їх досить багато, а от розказати й головне — щиро порекомендувати хочу оцю-от, із майже романтичною назвою "Твоє серце в моїх руках". Однак романтики в книзі мало. У ній багато праці — тяжкої щоденної впертої праці, яка зрештою привела іммігранта з Індії до визнання як одного з найкращих дитячих кардіохірургів США.

Нині такою історією мало кого здивуєш: світ потроху втрачає кордони. Але те, про що розповідає Арун Сінгх, відбувалося в 60-ті роки минулого століття. Тоді індус в американській операційній був дивовижею, серйозно його мало хто сприймав. А до неї, тієї операційної, ще ж добратися потрібно! І це було складно, особливо коли врахувати, що в тебе на старті були покалічені руки, вроджена дислексія й лише 9 доларів у кишені, коли ти вийшов із літака в країні великих можливостей...

Ця автобіографічна історія мене зачепила за живе. Бо вона не схожа на більшість книг про успішних людей, герої яких набувають ознак ледь не ідолів для наївних читачів, котрі мають зробити прості висновки: він зміг, і я точно зможу, от тільки встану з дивана. 

Ця історія дуже відверта й дуже щира. Вона про те, як важливо не здаватися, коли тобі чогось дуже й по-справжньому хочеться. І про те, наскільки важливо бути хоробрим, відважним, сміливим, відчайдушним — не можу підібрати епітета, аби висловити захоплення тим, що зміг зробити цей індійський хлопчина, в якого на позір зовсім не було шансів стати кардіохірургом. Ще вона про те, як щастить деяким дітям на матерів. Робити все, аби порятувати дитину й допомогти їй віднайти своє місце у світі, — це нібито банально для батьківства, але разом із тим дуже складно. Особливо якщо зважати на бажання дитини, а не свої...

А ще ця книга — про життя. Наповнене сенсом, прагненнями, бажаннями, любов’ю, а також сумнівами, страхами, розчаруваннями. Про життя, яке надихає. Мене, принаймні, точно надихнуло... Раджу!

Переклад Євгена Мірошниченка, вид. BookChef, 2020

03.10.17

Самія Шарифф "Паранджа страху"/Samia Shariff - Le voile de la peur

Коли я була малою, по сусідству з нами жили тітка Галя і дядько Мишко. Дядько часто напивався і бив тітку Галю. Вона плакала, кричала й утікала від нього городами через наше подвір’я, аби десь сховатися і перечекати, доки він не засне. Дядько бив також свого сина. Після чергових побоїв хлопець перестав розмовляти й адекватно сприймати дійсність і решту життя провів у психлікарні з рідкими канікулами вдома, під час яких крав по дворах спіднє, яке жінки вішали сушитися. Дядько бив і доньку. Вона досі шкутильгає на зламану ним ногу, яка неправильно зрослася. Тітка Галя могла покинути його, але не зробила цього. Чому — не знаю, може, нікуди було йти, може, не хотіла полишати хати, може, ще щось... Отак і мучилася до самої своєї смерті.

До чого ця історія, скажете? А до того, що "Паранджа страху" — це книга не стільки про несправедливе ставлення до жінок у мусульманському світі, скільки про домашнє насильство, яке не має віросповідання, національності чи громадянства. Є жорстокі чоловіки і терплячі жінки, от і все. Бо героїня цього автобіографічного роману мала вибір, живучи у Франції і піддаючись насильству: покинути чоловіка чи терпіти далі, й вибрала друге — свідомо вибрала. Тому лити сльози над її стражданнями мені розхотілося після того, як вона відмовилася від наполеглих пропозицій допомоги, підтримки тощо на користь великого будинку і матеріальної забезпеченості.

Про книги, котрі мені не сподобалися, я можу говорити багато, особливо ж коли авторки подібних творів пропонують поридати над їх важкою долею, вибраною ними свідомо. Тому постараюся стриматися з усіх сил, щоб не плодити черговий лонгрід із негативу))) Скажу лише, що я не повірила авторці-гроїні до кінця, бо раз по раз спотикалася об невідповідності на кшталт: після втечі з Алжиру до Парижу, потім — до Канади з п’ятьма дітьми та мінімумом необхідних речей та півтора року тиняння готелями і притулками жінка на знак вдячності дарує монреальському таксисту "величезну красиву вазу, привезену з Алжиру". Звісно, може, я не права, і ваза не тільки помістилася б у багаж, але й уціліла б, однак...

До речі, є продовження цієї історії, називається "Річка сліз". Там теж про важке життя мусульманок. Не читатиму))

03.07.17

Корінна Хофманн "Біла масаї"/ Corinne Hofmann - Die weisse Massai

Мені здається, що європейців можна, грубо кажучи, поділити на категорії щодо їх захоплення чимось далеким та екзотичним: є люди, яким мила Африка, є ті, котрим близький Схід, а хтось шаленіє від Латинської Америки. Я однозначно належу до перших, тому книги про цей континент, культуру та історію його народів мене дуже приваблюють (тут гріхом буде не згадати про "Половину жовтого сонця" Чімаманди Нгозі Адічі — найкращий роман про Африку з усіх, що мені до цього часу траплялися). "Біла масаї" цінна, поміж іншого, ще й тим, що описує життя однієї з корінних народностей Кенії з точки зору білої (не порахуйте за расизм, так у заголовку книги написано))) людини, котра з головою занурилася в побут і не тільки.

Отже, сюжет: молода жінка зі Швейцарії, приїхавши до Кенії у відпустку, так закохується в юнака-масаї, що вирішує не тільки вийти за нього заміж, а й оселитися з ним у маленькому й геть далекому від цивілізації селищі. Як ви гадаєте, що з цього вийшло? Ні-ні, я не вас, романтиків у рожевих окулярах, запитую, а тих, хто, з огляду на досвід, а чи на цинізм, здатен реально оцінити ситуацію. Так отож, як кажуть: фінал стосунків можна було передбачити з самого початку роману, і я наприкінці книги аж зітхнула з полегшенням — не розчарувала авторка, бо у випадку повного геппі-енду я їй не повірила б.

Хоча не вірити Корінні Хофманн важко, адже твір — зовсім не художній. Маю на увазі як його біографічну, цебто геть не вигадану, основу, так і відсутність інших ознак того, що зазвичай називають художньою літературою: глибоких образів, красивих метафор та описів, занурення у щось більше, ніж побут... Однак згадайте успіх "Вуличного кота Боба" — книги, точнісінько такої ж за згаданими мною вище ознаками, — і ви зрозумієте, чому "Білу масаї" читають і навіть екранізували (фільму ще не бачила). Це — справжнє життя, без епітетів і прикрас. Подобається чи ні, а героїня перейнялася пристрастю до чорношкірого воїна і, теж подобається чи ні, обламалася. Вона схильна пояснювати це різницею в культурах та ментальності — нехай буде так. Я ж — здоровим глуздом жінки, якій набридло приносити себе в жертву чоловікові (а це ми схильні робити, незаважаючи на те, якого кольору шкіра в коханого і де він пропонує нам жити: в маньяті чи палаці).

Відкриваючи книгу, я хотіла в Африку. Прочитала про ті труднощі з бюрократією та хабарями, водою і їжею, автобусами й дорогами, заробітком та витратами і... так само хочу в Африку. Бо хіба нас, українців, можна налякати тим, із чим ми постійно стикаємося?))) Мене, як авторку, швейцарський рівень життя не розбалував))) От тільки заміж за масаї точно не піду, і не просіть)))