Наталка Доляк «Гастарбайтерки»

Власне, писатиму не стільки про літературну цінність твору, скільки про інформаційну. Особисто я не знаю нікого, хто б працював гастарбайтером (журналістські матеріали не рахую), тож книга була для мене якби знайомством із життям наших жінок за кордоном. Я дуже добре знаю, що таке нестача грошей. Я добре знаю, що таке не дотягувати до зарплати, що таке їсти лише чорний хліб із маргарином, бо на батон і масло просто не вистачає. І якщо така ситуація змушує шукати заробітків де б там не було, я розумію. Але їхати нелегалом, щоб "тяжко ґарувати" (саме такими словами називає роботу за кордоном авторка книги, хоча хіба вдома не доводиться жінками робити те ж саме за безкоштовно???), бо хочеться будинок у два поверхи, а не в один, і меблі з натурального дерева, а не звичайні, й автівку кожному членові родини тощо, ризикуючи при цьому власним здоров'ям, життям та, головне, втратою рідних людей, а особливо дітей, - оцього я ніяк не можу допетрати, ну ніяк!

У книзі описано долі трьох жінок. Долі різні, і причини, через котрі вони подалися "ґарувати", різні. Але симпатію та співчуття в мене викликала лише Лариса. Інші ж поїхали на заробітки не так через нестатки, скільки втікаючи від себе самих, від власних помилок, від рідних, котрі стали їм чужими не без активної участі в цьому героїнь.
Неприємно було читати про самоприниження українок у власних очах. Вони чогось так щиро вважають себе людьми гіршого ґатунку, що дивно було б очікувати іншого від оточуючих. Разом із тим це не заважає їм так само щиро зневажати своїх роботодавців.

Роботодавці у книзі вийшли нікчемами, збоченцями, диваками, сексуально стурбованими і недолугими. Пізніше з'ясовувалося, що вони - теж нормальні люди, здатні співчувати, дружити, допомагати українкам, але у мене, наприклад, лишився осад і запитання: якщо людей сприймати так негативно, то чи слід очікувати від них позитиву у ставленні до себе?
Ще один момент: щомісяця українські заробітчани збиралися на вечірку і десь посеред носі виходили на балкон та співали пісень. При цьому вони радили німцям, котрі просили тиші, затикати вуха ватою, бо ж "хоч раз у місяць маємо відпочити"...

Щось я розійшлася, вибачте. Але книгу дійсно сприйняла дуже близько, бо знаю обидва, описані у ній, світи.

Щодо літературної цінності, то, як на мене, найкраще в авторки вишов фінал: дійсно напружено, емоційно, а головне - з геппі ендом. Хоча загалом книга написана гарно, зачеплено кілька важливих життєвих проблем, які змушують поміркувати над тим, як керувати своїм життям, аби не потрібно було тікати світ за очі від себе самих..