Тодось Осьмачка "Старший боярин"

Невелику повість читала досить довго. Точніше, не читала, а малювала перед очима картини, так майстерно написані автором: дерева, хати, церкву, небо, місяць, яр, поля; припасовувала кольори й відтінки; виставляла світло; вслухалася у звуки; вдихала пахощі... Давно, з часів школи й Нечуя-Левицького, не отримувала такої колосальної насолоди від описів.
А от із образами героїв у мене трохи не склалося. Я їх не змогла зрозуміти: ані Гордія, який умудрився до нестями закохатися в дівчину навпомацки (в прямому значенні цього слова); ані Варки, яка, недурна ж і вродлива, чогось у пошуках себе справжньої вирішила піти заміж за першого-ліпшого, проте багатого, чоловіка; ані отця Дмитра, якого страждання за померлою дружиною чи то завели до лісу й змусили допомагати бідним, чи то він перестав із тим ховатися, але зв'язку між тим я не прослідкувала, хоча в тексті на нього якось натякається.
Піднята Осьмачкою тема українського більш зрозуміла: москалі роблять утиски, українці виживають, як можуть, той, хто декларує свою українськість і має статки, стає унікумом й рідкістю, бо так складалося, що або одне, або - друге... Зрозуміла й позиція братчиків: забирати у багатих й віддавати бідним (класика жанру), але ота умова для бідних - або портрет видатного українця в хаті й гроші, або нічого - мені якось не пішла, бо ж не в портретах справа насправді...
Але найбільше розчарував фінал, хоча він нібито щасливий: якийсь геть безвольний Гордій йде на поводу у шаленої Варки й обоє йдуть у широкий світ...