Сергій Сингаївський "Дорога на Асмару"

Мусила дати емоціям влягтися, аби написати більш-менш притомний відгук на цю книгу. Бо вражень вона викликала стільки, що годі було впорядкувати їх одразу. Тепер можна принаймні спробувати)))

Отож, це роман українського автора про події у далекій для нас Ефіопії в далекі для багатьох часи (80-ті роки минулого століття). Сергій Сингаївський не дарма взявся за таку незвичну для сучасної української літератури тему — він був очевидцем багатьох подій, оскільки працював там як військовий перекладач. Тому не дивно, що головним героєм твору (точніше, одним із головних героїв) є саме молодий військовий перекладач. Наскільки цей образ можна ідентифікувати з автором, відомо лише йому)) Однак Андрієві віриш, бо надто знайомі всі його прагнення й сумніви, притаманні радянській людині.

Власне, намагання зрозуміти, ким же була ота пресловута "радянська людина", стало одним із ключових для мене. Жити в системі, бути її гвинтиком, хоча й сумніватися (свідомо чи інтуїтивно) в доцільності та правильності того, що ти робиш, — чи ж не хрест, який мусили нести громадяни "великого й могутнього"? Ні, не всі, звісно, а ті, котрі могли дозволити собі розкіш мислити й аналізувати. От і герой розуміє, що щось тут, у буцімто дуже похвальній допомозі потерпаючим від голоду мешканцям півночі Ефіопії (а точніше, Еритреї, яка боролася за свою незалежність), не те. Й шукає відповіді. І знаходить. Чи майже знаходить, бо... Ні, не спойлеритиму, й не сподівайтеся)))

Однак якщо ви подумаєте, що у нас, котрим пощастило прозріти після засліплення радянщиною, все гаразд, то помиляєтеся. Ще один головний герой (ага, їх тут двоє) живе в сучасному Києві. Він той, кого зазвичай називають мажором: батько забезпечив хлопця й хорошим житлом, і хорошими клієнтами. Він гарний, успішний, досить багатий, дівчат вдосталь, друзі є, однак про те, що чогось у його житті все-таки не вистачало, починає розуміти лише після смерті матері (і це не спойлер, а перша сторінка роману))) Зрештою, зважується шукати себе, і йому це майже вдається. Чи таки вдається? Це вирішує кожен читач для себе.

У романі є ще один герой, якого можна назвати головним. Це голод. Або ж голодомор. Бо голод як природне явище суспільство здатне подолати самотужки, якщо не матиме перешкод. А от коли ці перешкоди створюються державою або тими (чи й тим — згадайте Сталіна), хто її уособлює, то це вже голодомор. Автор не лише сам (вустами героя) розмірковує над природою цього явища, а й знайомить читача з тими, хто глибоко досліджував це питання, називає авторів та книги, котрі я вже взяла собі на замітку. Не можна не побачити паралелі з Голодомором в Україні, бо хоч корінна причина була різна (в Ефіопії його справді спричинила посуха), наслідки можна назвати ідентичними: знищення мільйонів людей, здебільшого селян. Так, Захід активно взявся допомагати бідним ефіопцям, однак наткнувся на залізний щит диктаторського режиму, тому врятувати вдалося набагато менше людей, ніж можна було б, якби... Але історія, як відомо, не має умовного способу....

Ще одна річ мені припала до душі в цій книзі: можливість подивитися, як живуть народи, про які або геть нічого не знаєш, або чув щось краєм вуха. Така собі мандрівка в інший світ, але не енциклопедична й суха, а жива, з можливістю чути мову, засвоювати нові слова й поняття, відчувати запахи, звуки, спеку, мокнути під зливами й страждати від спраги, навіть коли навколо повно води, бо її небезпечно пити. А ще таке "оживлення" подій змушувало бачити внутрішнім зором висохлих від голоду дітей, стражденних матерів і багато-багато мертвих, яким не змогли допомогти. Чому не змогли? Читайте й міркуйте самі.

п. с. Ще лише почався мій читацький рік, а я вже знаю, яка книга точно потрапить до списку найліпших. А ще відкрила для себе нове видавництво, з добіркою якого знайома не була. От думаю, де взяти ще трошки часу на читання?)))

Вид. "Кліо", 2016

Наталія Зубарєва "Вальс гормонів 2"/Наталья Зубарева - Вальс гормонов 2

Переклад українською другої частини "Вальсу гормонів", упевнена, чекають ті, кому стала в пригоді перша книга Наталії Зубарєвої. Скажу одразу, що в цій частині деяка інформація повторюється, деяка — узагальнюється, про дещо розповідається докладніше і глибше. Але є й багато нового та цікавого. 

Зокрема, цілий розділ присвячений чоловічим гормонам та їх впливу на здоров’я представників "сильної статі". Окремо розповідається про вагітність, особливості цього стану й, що найважливіше, розвінчується багато міфів, які ми навіть не сприймаємо як міфи. Скажіть, наприклад, кому з нас у цьому "цікавому" стані не ставили діагнозу анемії (малокрів’я)? Авторка ж дохідливо пояснює, чому це стається і чому часто нас змушують лікувати "аналізи", а не організм. Ні-ні, печінку, м’ясо, яблука тощо їсти потрібно (як і невагітним також)! Однак лякатися й страждати не варто. Не варто перейматися і якістю молока, якщо ви годуєте грудьми. Чому — також все докладно розписано. Однак про стан свого організму подбати конче необхідно!

Втім, про нього варто дбати повсякчас, а не тоді, коли сталася халепа і з’явилися якість проблеми. Належне (і в жодному разі не "здорове" в популярному значенні цього слова) харчування, спорт і вживання добавок та нутріцевтиків (лікарка переконана, що сьогодні без них — нікуди) посприяють здоров’ю, як фізичному, так і психологічному (з останнім нині чи не більше проблем, ніж із першим). На собі ще не перевіряла, але одна близька мені людина, скориставшись порадами першого "Вальсу гормонів",  за півроку скинула 20 кілограмів і спить як немовля, попри всі життєві трабли, яких у неї купа))) Тому збираюся перечитати з олівцем, бо хоч і не маю 20 зайвих кіло, рівноваги та здорового сну мені однозначно не вистачає)))

Переклад Ірини Хомчук, вид. BookChef, 2019

"Від тиранозавра до півня! Велика книга еволюції тварин"

Враховуючи синове захоплення динозаврами (мабуть, усі хлопчики через подібне проходять))), оминути цю чудову книгу ми ніяк не могли. Тим паче, що заголовок обіцяв не просто розповідь про вимерлих тварин, а й інформацію про еволюцію. Й вона ой як здивувала — не лише дитину, а й нас, дорослих!

Виявляється, шаблезубі тигри анітрохи не родичі сучасних великих котів (і маленьких також), зате близькими родичами є доісторичні предки вовка і... вівці! Схожими на вовків чи то псів були й предки сучасних дельфінів та китів, а пращурка сороконіжки була два з половиною метра завдовжки (я вмерла б на місці, побачивши таку тварюку)))) Те, що ми вважаємо кінським коліном, насправді — зап’ясток, хобот слона складається з сорока тисяч (!) м’язів,  ну а про те, що птахи — найближчі родичі динозаврів, ви й самі вже здогадалися із заголовка книги. 

Кого  називають "живими скам’янілостями", якого розміру були предки вомбатів та лінивців, чи дуже змінилися акули, що таке конвергентна еволюція — не скажу, бо вам буде нецікаво читати. Але в будь-якому разі точно зацікавлять чудові ілюстрації, які дають змогу порівняти розміри всіх отих викопних чудовиськ із людськими. Це справді вражає!

Текст Крістіни М. Банфі, Крістіни Перабоні та Ріти Мабель Ск’яво, ілюстрації Романа Ґарсія Мори, переклад з англійської Я. Головченко, вид "Vivat", 2018

Макс Кідрук "Не озирайся і мовчи"

Той факт, що Макса Кідрука я читала багато і уважно, дає мені право заявити: роман "Не озирайся і мовчи" — найкращий наразі його трилер. Усього тут у міру: лякалок, психологічних штучок, наукових і технічних деталей, гостроти сюжету, характерів героїв. Я справді переживала за дітей, мимохіть займала позицію батьків, повсякчас очікувала якогось неочікуваного (даруйте за тавтологію) сюжетного повороту, який обов’язково мав бути моторошним, і читала ночами.

Проблем, зачеплених у романі, багато. Це — стосунки батьків та дітей-підлітків, шкільний булінг, домашнє насильство, пошуки справедливості поза правовими межами, які, як відомо, бувають дуже гнучкими, коли їх "змастити", намагання спокутувати провину перед дитиною (зазвичай для цього вже пізно). Однак найвдаліше, як на мене, у Макса Кідрука вийшло змалювати протистояння віри й науки. Антагоністами в цьому є двоє підлітків, кожен із яких вважає, що саме так (сліпо вірячи —  скрупульозно досліджуючи) і треба сприймати світ. І що найприкріше — наука... програла.

Мені хотілося б почитати продовження, в якому все можна було б виправити, однак останній розділ роману не дає цьому жодного шансу. Чи я помиляюся?

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Богдана Матіяш «Казки Різдва»

Різдво — це не просто ялинка і подарунки, а насамперед таїна народження маленького Ісуса. Якщо ваші діти ще не знають цієї історії, казки Богдани Матіяш — саме те, що допоможе пояснити їм і появу на світ Месії, і чудеса, які його супроводжували, і те, чому добро, любов та мудрість мають велику цінність. А іще ці казки — захопливі історії, головними героями яких виступають люди та тварини і які мають щасливий кінець. Бо ж хіба може бути інакше напередодні Різдва?

Ілюстрації Володимира Штанка, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса V"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса V

Макс Фрай начебто точно знає, наскільки потрібні мені його (знаю, що насправді — її, тож не розказуйте в коментарях, хто ховається за цим псевдо))) казки, й постійно їх пише. 

Однак коли перша книга була справді збіркою різнопланових оповідань, пов’язаних між собою лише місцем, де відбуваються події, то в пізніших книгах раз по раз зустрічаєшся з уже знайомими з попередніх томів героями, і це достобіса приємно, скажу я вам))

Приємно було й те, що в цьому томі я зустріла ще й кількох схожих на мене героїнь. Оті всі кризи, притаманні віку, статі, соціальним ролям тощо, не оминають нікого, й кожен переживає їх по-своєму. Подолати черговий напад "життємарності" мені допомогли ровесниці, котрих чомусь занесло до старого Вільнюса. Саме там вони зрозуміли, що насправді не "все пропало", а дещо й знайшлося. Щось таке, раніше недоступне, бо не вистачало досвіду, сил, розумінняя, зрештою — готовності прийняти неминуче й незворотне. Мені допомогло, чесно)))

А ще мені почали снитися яскраві сни, в яких можливо все. Майже такі, які бачать ті, хто приїхав до Вільнюса — міста, котре, згідно з легендою, наснилося Великому князю Гедимінасу. Макс Фрай стверджує, що воно й досі сниться йому, похованому під величним курганом. І не вірити цьому в мене немає жодних підстав, бо я, доросла жінка, все ще вірю в казки)))

Лариса Денисенко "Лісовеня Сова"

От і дочекалася я того часу, коли мушу перегортати сторіночки дитячої книги перед тим як писати відгук, бо син прочитав її самостійно. Ну, майже самостійно — у цій невеличкій історії досить багацько складних і нових для нього слів, значення котрих ми з’ясовували разом. От, скажімо, я, хоч і виросла в поліських лісах, ніколи не вживала слова "моховиння". Тож і сама паралельно щось новеньке пізнаю)))

На жаль, історія про лісовеня Сову, яке заснуло на ялинці й разом із нею потрапило до міської квартири, сумна. Маля опинилося саменьке, без мами й тата, в чужому незнайомому світі... Добре, що йому на допомогу прийшов пан Диван і багато чого пояснив про нове оточення. Але погано, що Сова як лісовеня... зникло, бо ж лісовики в будинках не живуть. Натомість у людських оселях живуть домовики, от і стало лісовеня домовеням. Хоча від цього веселіше чомусь не стає...

Мабуть, на сьогодні це найсумніша історія з тих, які надруковані завдяки проекту "Читальня". Щоправда, ми ще не всі їх прочитали, однак сподіваємося, що далі буде веселіше.

Малювала Христина Лукащук, вид. "Ранок", 2017

Девід Лебовіц "Солодке життя в Парижі"/David Lebovitc - The sweet life in Paris

Кажуть, задумані в новорічну ніч бажання здійснюються. А якщо про щось мріяти протягом усіх різдвяно-новорічних свят? Я тепер маю шанс це перевірити, бо читаючи книгу Девіда Лебовіца "Солодке життя в Парижі" якраз саме цими днями, просто не могла не мріяти про те, як гуляю чудовими паризькими вуличками, роздивляюся будинки й вітрини, ласую випічкою й шоколадом, смакую свіжі круасани, але... без кави. Бо, на думку автора, каву в Парижі ліпше не пити — вона геть несмачна. 

Загалом книга — це і путівник найромантичнішим містом, зокрема його ресторанами, кав’ярнями та магазинами, і збірник рецептів від шефа (автор — відомий кухар), й порадник для непарижан (бо навіть французи з провінції — то геть інші люди))), й гумористичний твір (ага, сміятися доводиться подекуди вголос). Однак паралельно з оцінкою парижан із точки зору іноземця мимохіть формується й портрет середньостатистичного американця, котрий вибрався за межі свого затишного "юесея": то йому надто тісно в цій старій Європі, то надто голосно, то надто повільно, то надто прискіпливо, то люди нечемні, то кондиціонери не працюють, то квартира тісна, то товар неякісний, то кава рідка, то шоколад густий... Не вгодиш, одним словом))) І це ще цей пан Лебовіц до Києва не потрапив — вражень йому, напевне, вистачило б на тритомник)))

На тритомник вистачило б і приміток у цій книзі — їх тут понад 500. І все було б нічого, якби вони не були розміщені всі до одної наприкінці книги. Зізнаюся: багато про що (в основному це французькі слівця) доводилося просто здогадуватися, бо кілька разів на сторінку перегортати книгу туди-сюди, читаючи в метро, геть незручно. Перечитати їх усі гамузом зараз чи що?))) Ні, ліпше спробую щось спекти за рецептами з книги — вибрала для себе кілька таких, із якими точно маю впоратися. Про результати обов’язково повідомлю)))

Переклад із англійської Олени Голуб, вид. "Віват", 2019

Підсумки читацького 2018 року

Традиційні вже підсумки прочитаного в 2018 році. Починаю їх підбивати — й самій цікаво, що вийде)))

Отож загалом прочитано 112 книг.

Із них:

* 39 — вийшли друком у 2018 році (і навіть є одна, датована вже 2019 роком));

* 44 — написані українськими авторами;

* 36 — належать до сучасної української літератури;

* 41 — дитяча, прочитана вголос (у тому числі й цілі томи на понад 200 сторінок)));

* 15 — нонфікшн і довідкова література.

І також традиційна проблема з визначенням ТОП-10 найкращих книг 2018-го — надто багато хорошої літератури траплялося, тож список мусила різати по живому.

1. Арундаті Рой "Бог Дрібниць".

2. Ганья Янаґігара "Маленьке життя".

3. Катерина Калитко "Земля Загублених або Маленькі страшні казки".

4. Дорж Бату "Франческа. Повелителька траєкторій".

5. Сергій Жадан "Месопотамія".

6. Артем Чапай "The Ukraine".

7. Наталка Сняданко "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма".

8. Лоран Біне "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх".

9. Юрій Руденко "Психи двох морів".

10. Світлана Тараторіна "Лазарус".

ТОП-5 дитячих видань так само нелегко було визначити, бо книг, які захопили й сина, й мене, нам трапилося значно більше.

1. Галина Вдовиченко "Чорна-чорна курка".

2. Таня Малярчук "Mox nox".

3. Суза Кольб "Вівсяна банда. Вітер у гривці".

4. Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і великий вибух".
5. Нікола Кухарська "Як це працює?".

Антирейтинг цьогоріч складався теж тяжко, бо відверто поганих книг, котрі я навіть дочитати не спромоглася, не було. Однак традиція — є традиція, тому...

1. Юлія Чернінька "Лицар Смарагдієвого ордену".

2. Джорджина Говелл "Королева пустелі".

3. Остап Вишня "Самостійна дірка".

4. Дмитро Білий "Басавюк ХХ".

5. Йван Козленко "Танжер".

Чому так — читайте у відгуках (лінки активні).