Девід Лебовіц "Солодке життя в Парижі"/David Lebovitc - The sweet life in Paris

Кажуть, задумані в новорічну ніч бажання здійснюються. А якщо про щось мріяти протягом усіх різдвяно-новорічних свят? Я тепер маю шанс це перевірити, бо читаючи книгу Девіда Лебовіца "Солодке життя в Парижі" якраз саме цими днями, просто не могла не мріяти про те, як гуляю чудовими паризькими вуличками, роздивляюся будинки й вітрини, ласую випічкою й шоколадом, смакую свіжі круасани, але... без кави. Бо, на думку автора, каву в Парижі ліпше не пити — вона геть несмачна. 

Загалом книга — це і путівник найромантичнішим містом, зокрема його ресторанами, кав’ярнями та магазинами, і збірник рецептів від шефа (автор — відомий кухар), й порадник для непарижан (бо навіть французи з провінції — то геть інші люди))), й гумористичний твір (ага, сміятися доводиться подекуди вголос). Однак паралельно з оцінкою парижан із точки зору іноземця мимохіть формується й портрет середньостатистичного американця, котрий вибрався за межі свого затишного "юесея": то йому надто тісно в цій старій Європі, то надто голосно, то надто повільно, то надто прискіпливо, то люди нечемні, то кондиціонери не працюють, то квартира тісна, то товар неякісний, то кава рідка, то шоколад густий... Не вгодиш, одним словом))) І це ще цей пан Лебовіц до Києва не потрапив — вражень йому, напевне, вистачило б на тритомник)))

На тритомник вистачило б і приміток у цій книзі — їх тут понад 500. І все було б нічого, якби вони не були розміщені всі до одної наприкінці книги. Зізнаюся: багато про що (в основному це французькі слівця) доводилося просто здогадуватися, бо кілька разів на сторінку перегортати книгу туди-сюди, читаючи в метро, геть незручно. Перечитати їх усі гамузом зараз чи що?))) Ні, ліпше спробую щось спекти за рецептами з книги — вибрала для себе кілька таких, із якими точно маю впоратися. Про результати обов’язково повідомлю)))

Переклад із англійської Олени Голуб, вид. "Віват", 2019

Олена Ящук-Коде "Париж і Лондон — столиці мого життя"

Якщо ви любите книги із захоплюючим сюжетом, тоді ця новинка не для вас, бо сюжету тут узагалі немає. Якщо ви — прихильник серйозної пізнавальної чи дослідницької літератури, тоді теж рекомендую не зважати на це видання. Однак коли вам подобається відчувати світ на смак, аромат і дотик, то почитати про Париж і Лондон із точки зору нашої співвітчизниці вам буде цікаво. Книга Олени Ящук-Коде потрапила мені до рук іще в рукопису. Однак гарною новиною стало те, що незабаром вдасться потримати в руках її друковані примірники.

"Париж і Лондон — столиці мого життя" можна назвати збіркою розповідей, а точніше — вражень авторки від цих міст. Поїхавши вчитися до Парижа, Олена невдовзі вийшла заміж й осіла у Місті кохання, згодом слідом за чоловіком перебралася до Лондона, тому оповідає про мегаполіси і як чужинка, котра щойно знайомиться з ними, і як людина, яка довгий час живе там й відчуває себе часткою конгломерацій, що звуться парижани та лондонці. Як справжня жінка вона дуже емоційна, тому текст насичений то захопленням чимось одним, то категоричним несприйняттям іншого, часом розповідь довго концентрується на темі, здавалося б, нецікавій тобі, однак тут же розумієш, що саме про це із вдячністю прочитає хтось інший, а сентиментальність та іронія так часто змінюють одна одну, що настроєві гойдалки (а їх я в мистецтві дуже люблю) читачеві забезпечені. Якщо додати до цього домішок рідного київського суржику, швидке перестрибування з однієї теми на іншу, деяку плутанину, докладні описи побутових проблем і навіть серіалів та постійне нагадування про аромат свіжоспечених французьких багетів і кави, то складається стійке враження, що ти сидиш із подругою в одній із паризьких кав’ярень і слухаєш її розповіді про все на світі і ні про що конкретне водночас. Однак при цьому в тебе перед очима постає Париж, такий, яким і має бути Місто кохання — ідеальним, прекрасним, елегантним, навіть матюкаються парижани, якщо вірити авторці, вишукано й по-французьки (хоча як іще?)))

Ех, що тепер робити? Я знову хочу в Париж!))) І в Лондон уже також... Коли буде безвіз із Великою Британією, ніхто не в курсі?)))

Вид. "КМ-Букс", 2017

Мішель Бюссі "Літак без неї"/Michel Bussi - Un avion sans elle

Протягом понад півтисячі сторінок тексту розповідається всього-на-всього про події однієї доби. Щоправда, паралельно ми дізнаємося історію пошуків правди довжиною у 18 років — про це читає головний герой роману. І читає він переважно у метро, тож я, займаючись практично тим же і там же, могла уявляти себе не у київській, а у паризькій підземці, перегортаючи сторінки книги з такою ж нетерплячкою, як і Марк — сторінки щоденника одного детектива. 

Ну, ви вже зрозуміли, що цей роман належить до детективного жанру. І сюжет, скажу вам, закручений хитромудро: я до останнього не могла втямити, чим же закінчиться книга. Можливо, я трошки туплю, звісно, але у цьому ж можу звинуватити і детектива (чи то пак автора), який навигадував стільки доказів, що навіть мені відповідь на одне з ключових питань стала очевидною, а от героям — ні. Крім того, часом хотілося дати чарівного копняка Марку, котрий місцями гальмував. Хоча потім, треба віддати належне, вчинив як брутальний мачо і... 

Ні-ні, спойлерити не буду, бо ж ота невідомість і постійне нагнітання напруги — те, що найбільше ціную в детективах. Звісно, мені часом не вистачало глибокої психологічності Гілліан Флінн чи натуралістичності Жана-Крістофа Гранже, проте натомість я отримала легку захопливу оповідь, що дала змогу відключитися від зовнішнього світу, часом настільки глибоко, що, зізнаюся, пару разів проїжджала свою зупинку. А це, погодьтеся, таки одна з ознак хорошої книги.

Ну і як вишенька на тістечку — Париж та його околиці і маленькі містечка північного узбережжя Франції. Описи живі, докладні, яскраві, тож книгомандрівка, які я дуже ціную, також вдалася.

Переклад з французької Олексія Абраменка, вид. "Віват", 2017

Жан-Крістоф Гранже "Мізерере"/Jean-Christophe Grangé - Miserere

У творчість Гранже я закохалася з першої прочитаної його книги. І, як завше у мене складається з великим літературним коханням, зробила значну перерву у знайомстві з творчістю об’єкта моєї читацької пристрасті — аби не перенасичитися, аби не задовольнитися повністю, аби не втратити оте відчуття захоплення. І я його не втратила...

"Мізерере", як і "Пасажир", тримав у напруженні з самого початку і до кінця. Детективна історія, помножена на трилер, щедро розбавлена історичними фактами з історії нацизму та диктатур південноамериканських країн, присмачена деталізованими описами їх дослідів на людях і приперчена дітьми як головними постраждалими у цих подіях не могла залишити байдужою аж ніяк. Якщо ж додати колоритних головних героїв — поліцейських без жетонів, які проводили розслідування не тому, що були зобов’язані, а тому, що інакше просто не могли, якщо перенести все ще у передріздвяний Париж, якщо (увага — спойлер!) врахувати нестандартний для Гранже гепіенд, то можна лишень уявити, яке колосальне задоволення від роману я отримала.

Що ж, тепер з усіх сил триматимуся, аби не взятися відразу ж за читання чергового його роману))) Як гадаєте, вийде?)))

Переклад з французької Володимира Шовкуна, вид. "Махаон", 2009.

Асли Е. Перкер "Суфле"/Aslı E. Perker - Sufle

Якщо бувають книги, які викликають смакові подразнення, то це – одна з таких. Власне, про це попереджує й назва роману сучасної турецької авторки, й анотація, у якій сказано, що в книзі читач знайде смачні рецепти. Але розраховувати на те, що ви нашвидкуруч пробіжите легенький текст із невибагливим розважальним сюжетом, перепишете собі кілька підходящих рецептів і забудете про книгу, не варто. По-перше, у ній все-таки немає рецептів, як не дивно це звучить. Скоріше, тут ви знайдете поради, натяки, рекомендації чи й навіть підштовхування до приготування тих чи інших страв. А по-друге, залиште сподівання на легенький сюжет де-інде, бо такого тут також немає. Навіть сюжету – в однині – немає, бо їх... аж три.

Тепер трошки докладніше. Роман, як на мене, для зрілих людей. Для тих, хто пережив гіркоту втрат чи розчарувань, хто позбавився нежиттєздатних ілюзій, ідеалів чи й ідеалізму загалом, хто спотикався (чи якраз спіткнувся) за одну з тих життєвих перепон, які здатні (чи й покликані?) або зламати людину, або ж зробити її сильнішою і щасливішою, попри все. Кожен із трьох головних героїв книги потрапив саме у таку ситуацію. У когось померла кохана половинка, хтось зрозумів, що прожив життя намарно, хтось – що навіть найбільша любов не здатна все перемогти. І кожен із них переживає своє випробування по-своєму. А авторка майстерно, якось легко й невимушено та водночас глибоко й точно передає читачеві всі оті переживання. Та так, що мимохіть починаєш жити не своїми, а їхніми проблемами, переносячись зі Стамбула до Парижа, потім – до Нью-Йорка, і знову до Стамбула – по колу. Ці люди ніколи не зустрічалися. Їх ніщо не поєднує (крім, хіба, цієї книги). Вони йдуть до вирішення своїх проблем різними шляхами. І, зрозуміло, отримують різні результати. Але всі троє діляться з нами часткою своєї мудрості, яку здобули завдяки болісному досвіду. Й усі троє намагаються приготувати одну з найскладніших страв – суфле, яке стало своєрідною рятівною соломинкою, або ж відволікаючим маневром, або ж символом можливості – і здатності! – змінити своє життя, навіть коли здається, що вже геть пізно...

Перекладач Ольга Чичинська, вид. "Алемак", 2015

Жіль Легардіньє "Остерагайтеся котів"/Gilles Legardinier - Demain j'arrête!

Зізнаюся: мене нелегко розсмішити. Не те, щоб я була зовсім букою, ні. Просто, напевно, почуття гумору у мене трошки специфічне. Тож я й не сподівалася, що "Остерігайтеся котів" по-доброму повеселить мене так само, як, скажімо, "Манюня" Наріне Абгарян, хоча анотація й обіцяла це. І таки не сміялася десь до половини книги. Зате потім пореготати все ж довелося – занадто кумедними виявилися всі оті намагання головної героїні привернути увагу красеня-сусіда, всі її дивні, а почасти й дурнуваті витівки та вибрики, та й не лише її... Часом аж за голову бралася: ну як так по-дурному поводитися можна? А потім... Потім згадувала себе – юну і закохану – і вірила, бо чого лише не вчвориш, щоб зрештою здобути заслужене щастя.

Книга не з тих, які перевертають світ (зовнішній чи внутрішній). Вона – для відпочинку: легка, без психологічних занурень, ліричних відступів та складних сюжетних поворотів. Хоча щодо останнього, то тут я, мабуть, поспішила: детективність, а відтак і неочікувана розв’язка у романі таки є. А ще тут є справжній Париж – не туристичний і штучний, а живий-живий, що пахне свіжою ранковою випічкою, привітно балакає з тобою посередництвом сусідів головної героїні і чарує, чарує, чарує – так, як тільки може це робити найромантичніше місто у світі (штамп, так, але ж гарний)))

До чого коти і чого їх остерігатися? Цим питанням, помітила, задавалися вже багато поціновувачів книжкових новинок))) Так само, як і вони, скажу вам: не розкажу! Підступно? Отож...)))

Переклад Ольги Кінь, вид. "Віват", 2016

Амелі Нотомб "Синя борода"/Amélie Nothomb - Barbe bleue

Після першого знайомства з творчістю цієї ексцентричної (судячи і з зовнішності, і зі стилю письма) бельгійської авторки, яким для мене став роман "Гігієна вбивці", і від наступних її книг очікувала такого ж захоплення. Але "Синя борода" виявилась значно слабшою і за емоційним, і за детективним наповненням. Хоча, втім, це не звадило отримати задоволення від специфічних нотомбівських – філософсько-дискусійних – діалогів і багато про що замислитися...

Наприклад, про вплив кольорів на сприймання людей і не тільки. Чомусь колір вважається якоюсь другорядною ознакою, яка або є – і добре, або ж немає (чи не помічається) – і це також не зле. Але ж людину у червоному (як я сьогодні на роботі, наприклад)))) ми мимохіть сприймаємо зовсім не так, як у жовтому (я ж, але учора вдома))). Чи навіть самі себе змінюємо посередництвом кольорів (та й музики, літератури, театру) – свідомо чи несвідомо.

Або ж про потребу/можливість жити окремо від суспільства. Це розкіш чи збочення? І чому те, що сам відлюдник може вважати розкішшю, оточення сприймає як збочення?

Чи ж про любов, котра зла... і далі за текстом. Чому ми таку важливу властивість нашої душі/серця/розуму не можемо контролювати? Ніяк і нічим! (А хто скаже, що може, очевидно ж збреше)))


До речі, про ексцентричність: на обкладинці книги (і не лише цієї) – не просто ілюстрація, а портрет авторки в капелюшку, які вона дуже полюбляє.

Аньєс Мартен-Люган "Щасливі люди читають книжки і п’ють каву"/Agnès Martin-Lugand - Les gens heureux lisent et boivent du café

Ще одна книга – зірка сайту Amazon, ще одна книга зі смачною кавовою назвою, ще одна книга про любов...

Написала оці узагальнення і зрозуміла, що вони – суто зовнішні, бо ж насправді у згаданих тут романів – нічого спільного. Окрім, хіба що, любові. Та й то – хіба ж вона може бути однією на всіх?

Тож про "Щасливих людей..." Насправді головна героїня роману (чи радше повісті, виходячи з обсягу) – дуже нещасна жінка. Та й хіба можна бути щасливою, втративши в автокатастрофі водночас коханого чоловіка й маленьку донечку? Мені навіть уявити це страшно (тьху-тьху-тьху, не дай Боже), а їй доводиться з цим жити. Точніше, існувати. Все це авторка описує короткими штрихами, але дуже точно, бо ж – психолог. І як психолог, вона взялася витягувати свою генроїню з глибокої депресії. Вдалося їй це чи ні – не скажу, щоб не псувати інтриги)) Але оті емоційні коливання, отой стан то піднесення, то суму, готовності жити далі, а потім усвідомлення даремності життя описані так, що героїні віриш. А от героям-чоловікам я чогось не дуже повірила. Чи то книга була закороткою й часу, цебто сторінок, для того, аби виписати їх образи не вистачило, чи то вони справді такі несерйозні й розхлябані в тих Парижах та Ірландіях, і то – нормально, не знаю. Але час від часу хотілося дати доброго штурханця то одному, то другому. Так, чоловіків у книзі двоє, і то не те, про що ви подумали)))

Зрештою, життя у героїні так чи інакше починає налагоджуватися. Чи стала вона щасливою, підозрюю, написано в продовженні з не менш інтригуючою назвою "Закохані в книги не сплять поодинці". Оскільки французькою не читаю, а що трапилося далі, дізнатися ой як кортить, то доведеться сподіватися, що з українським перекладом затримок не буде. 

До речі, щодо перекладу. Книга українською вийшла у "Видавництві Старого Лева". Відразу зазначу, що дуже ціную те, що робить видавництво зокрема і львів’яни загалом для української мови, але забагато, як на мене (поліщучку), львівської гвери в іноземній книзі дуже заважало мені перенестися до Парижа чи Ірландії, бо ж перекидало до Львова, хочеш ти цього чи ні... Звісно, головне, яка кава, а не те, налита вона у tasse, cup, чашку, кухлик, горня чи філіжанку, але отака от я балувана щодо мови буваю)))

Переклад Леоніда Кононовича, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Генрі Міллер "Тропік Рака"/Henry Miller - Tropic of Cancer

Десь наткнулася на думку, що "Тропік Рака" Генрі Міллера – це класика порнографії. Прочитала. Щодо класики – погоджуся, а от щодо порнографії – не дуже. Звісно, з відстані у понад 80 років й порнографія вже не та)) Але все одно книга – не про "це", а, скорше, про пошуки себе людиною митецького складу розуму (чи то душі, чи то характеру, чи то всього одночасно) у цьому світі, призначеному для прагматиків.

Сюжету у романі як такого немає. Американець без заробітку і майже без грошей виживає, як може, у Парижі, паралельно пишучи книгу. Якщо зважити, що роман автобіографічний, то навіть якби й хотілося сприйняти все написане за авторську вигадку – не вийде. Богемні (чи псевдобогемні) тусовки, пиятика, наркотики, секс, багато сексу, багато випивки, муки творчості як героя (автора), так і його товаришів по нещастю (чи щастю) – письменників, художників, все це перемішане на сторінках книги нібито безсистемно – як і у свідомості письменника, затьмареній алкоголем. Але попри відсутність сюжету та логіки, зрештою загальна картина у читача вимальовується: герой вибрав життя для себе, а не для суспільства, і плювати йому, що те суспільство хвалить, а що гудить, що сприймає, а що ні, так само, як і те, що, зрештою, станеться з ним самим. Герой просто такий, яким є, і щирий у тому, і не натягує ніяких масок, а якщо й робить це задля досягенення якоїсь дрібної мети, то чесно зізнається у скоєному. А ще любить Париж (і пропонує читачеві своєрідну прогулянку цим містом). А ще любить жінок (по-своєму, геть не по-лицарськи, втім, як є). А ще любить своє життя таким, яким воно є, а не яким мало б чи могло б бути... Повчитися б...

Пол Гелліко "Місіс Харріс їде до Парижу"/Paul Gallico - Mrs. 'Arris Goes To Paris

Ще один екземпляр, що поповнив мою колекцію книг про щастя, - такий собі самовчитель того, як радіти життю, мріяти, реалізовувати свої навіть найбезглуздіші мрії, любити людей і як за це все "буде вам щастя".

Місіс Харріс - героїня цілої серії книг Пола Геліко. Оця-от книга, до речі, ще й екранізована. Зазвичай не люблю дивитися фільми після прочитаних книг, а от екранізацію цієї чогось хочеться переглянути. Певно, є внутрішнє бажання ще раз пережити всі пригоди героїні, самотньої лондонської прибиральниці, на шляху до мрії - певно, щоб десь-колись автоматично повторити цей успіх)) Ні, я не лише маю на увазі прекрасну сукню від Діора, а радше оту магічну простоту, з якою можна змінювати долі людей й робити їх щасливішими.

А щастя - то така примарна річ, яка може з'явитися тоді, коли у тебе більше нічого не лишається, особливо видимих причин для щастя, а може й носа не поткнути тоді, коли всі навколо впевнені: от зараз ці людина точно - найщасливіша у світі.

Тож просто будьмо щасливими - завдяки всьому й попри все, як місіс Харріс))

Патрік Модіано "У кафе втраченої молодості"/Patrick Modiano - Dans le cafe de la jeunesse perdue

Головний герой у Модіано (принаймні, в прочитаних мною книгах) - все-таки Париж. Його особлива атмосфера, його дух, його живі вулиці, кафе з характерами, дивні місця. І вже потім - люди, які якось взаємодіють із Парижем, живуть не лише у ньому, а й із ним...
Ця повість - не просто історія, а пазл, який мимохіть збирає читач зі спогадів різних людей. Картинки крутяться навколо загадкової дівчини. Попри приковану до неї увагу оповідачів, вона лишається легким начерком й оживає лише тоді, коли автор надає слово їй. З нею оживають і ті, хто з'являвся десь у куточку спогадів, на старих фото, в записах у старому зошиті... Оживають, щоб зникнути... Як зникаємо ми усі...
Щойно зрозуміла: я помилилася. Головний герой у Модіано - пам'ять. Адже все існує доти, доки про нього хтось пам'ятає. І люди, й кав'ярні, й вулиці, й міста...

Вид. "Фоліо", 2015

Патрик Модіано "Вулиця Темних Крамниць"/Patrick Modiano - Rue des Boutiques Obscures

Новий лауреат Нобелівської премії не розчарував. Швидше, навпаки - захопив настільки, що навіть не знаю, з чого почати писати відгук про книгу.
Почну, напевно, з філософії: всі ми - лише пісок на березі ріки часу. Пафосно? Можливо, але ж так воно і є, за великим рахунком. Що після нас лишається? Тільки слід - від когось глибший, від когось - мілкіший, але всі вони (ну, майже всі) рано чи пізно щезають.
Головний герой книги - людина, котра втратила пам'ять і, відповідно, себе. Проживши десять років під чужим ім'ям, він, зрештою, вирішує знайти себе справжнього й рушає на пошуки. Намацує тоненькі-тоненькі ниточки, бачить тьмяні-тьмяні образи, кожен із яких примірює на себе й майже вірить у те, що ось він - я справжній! - і розчаровується, бо помічає новий слід на піску, майже зниклий, і знову приміряє зниклу людину на себе...
Здається, йому вдається-таки згадати... Не все, не до кінця, але все ж хвилю, котра змиває сліди на піску, вдалося стримати... Чи це - чергова ілюзія? Фінал роману відкритий...
Цікавий стиль оповіді. Мінімум почуттів - просто констатація фактів. Навіть емоції просто фіксуються, а не переживаються автором і, здається, навіть героєм. За них це робить читач. А я старалася))) Я сподівалась, раділа, розчаровувалася, знову сподівалася... Й засмутилася, якщо чесно, бо хочу дізнатися про долю героя все, а Модіано написати не потрудився)))
Не можу не розказати про Париж у книзі. Ой, як я шкодувала, ще не живу в цьому місті й не можу пройти всіма, скрупульозно описаними автором, вуличками, мостами, кав'ярнями. Може, колись мені це вдасться?