Боріс Джонсон "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію"/Boris Johnson - The Churchill Factor: How One Man Made History

Чому ім’я Черчилля досі означає щось неймовірне? Неймовірні риси характеру, неймовірні таланти, неймовірну впертість, неймовірні рішення? Чому досі жодна особистість не побила рекорду Вінстона Черчилля, ба навіть рекордів, бо ж бути чи не найвидатнішим політиком цілого сторіччя й отримати Нобелівську премію з літератури — це вже два досягнення. А як вам те, що Черчилль ще був і неабияким живописцем? І журналістом (уривки з його воєнних репортажів, наведені в цій книзі, просто змушують пошукати й почитати щось із його книг того часу). І винахідником. І льотчиком. І чоловіком та батьком. І...

Та годі перелічувати всі його чесноти — це вже зробив автор цієї книги (та й не лише він). Подекуди здавалося, що вже аж надто ідеалізується постать цього британця, великого й видатного, не сперечаюся, однак не міг же він бути настільки ідеальним!

"Не міг", — погоджується Боріс Джонсон і намагається чесно розповісти про недоліки характеру героя своєї книги, скажімо, про його пияцтво, пристрасть до тютюну, впертість, вимогливість до оточуючих, схильність маніпулювати іншими й багато чого іще, притаманного звичайній людині (бо ж цей чоловік таки не був суперменом). Однак якщо подивитися на всі ці нюанси з іншого боку, то без них Черчилль не був би Черчиллем, а історія Європи (та й Сполучених Штатів, Індії, Ізраїлю, Ірану, багатьох інших країн Близького Сходу — колишніх складових Британської імперії) склалася б геть інакше.

Найцікавішою мені видалася сторінки, які стосуються Другої світової війни. Про цей період я досить багато читала, однак досі подивитися на події очима жителів острова не доводилося (хіба що герої чудового, до речі, серіалу "Війна Фойла" дещо допомогли свого часу). Й от я собі міркую: що було б, якби британці вчинили так само, як голландці, бельгійці, французи, тобто здалися фактично без бою? Якби Черчилль не закликав співгромадян боротися до кінця, який "настане тільки тоді, як кожен із нас поляже, захлинувшись власною кров’ю"? Чи могли б наші східні сусіди пишатися своєю (чи все-таки "своєю"?) перемогою?

Я не переказуватиму всі ті нюанси боротьби, які часто мають геть не героїчний вигляд (одне лише знищення французького флоту, щоб він не потрапив до рук нацистів, разом із понад тисячею моряків чого варте). Проте якби не було цих жертв, не було ленд-лізу від американців (а залучення їх до боротьби на материку, який вони вважали чужим, — це також заслуга Черчилля), не було впертості британських льотчиків, у якому світі нам довелося б жити нині? Втім, історія не любить умовного способу, тому не гадатимемо, а просто вчитимемося на її подіях і на вчинках людей, які варті наслідування. Черчилль — один із них.

Переклад з англійської Юрія Гірича, вид. "Віват", 2019

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і Великий вибух"/Lucy & Stephen Hawking - George and the Big Bang

Що можна сказати про чергову книгу із серії, про яку я вже аж двічі розповідала у своєму блозі? Хіба ще раз дуууууже потішитися, що Стівен Гокінґ (смерть якого, до речі, син сприйняв досить болюче) з донькою додумалися розтлумачити складні речі доступною мовою, та ще й вмонтувати їх у цікавий, мейже детективний сюжет із вже улюбленими героями.

На прикладі цього тому можна у режимі майже реального часу спостерігати за тим, наскільки швидко нині розвивається наука. Той самий Великий адронний колайдер, про запуск якого йдеться у книзі, нині вже геть неактуальний, навіть забутий. А минуло ж лише кілька років! Тож четверту частину треба швиденько читати, доки інформація у ній актуальна)))

А ще я нарешті спромоглася сама розібратися (наскільки це здатен зробити філолог)))) у теорії Великого вибуху (не плутати з однойменним серіалом, який, до речі, рекомендую подивитися). Принаймні поняття про те, коли і приблизно як це сталося, маю. Хоча деякі моменти таки неможливо осягнути розумом. Сподіваюся, не лише мені)))

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Джоржджина Говелл "Королева пустелі"/Georgina Howell - Gertrude Bell: Queen of the Desert, Shaper of Nations

Ця книга справила на мене враження монументальності. Чомусь. Читалася довго й подекуди важко, що я пояснювала своєю нелюбов’ю, точніше сказати, незахопленням біографічною літературою. Не знаю, чому, але глибоко в мені живе переконання, що як не старалися б автори подібних книг змалювати особу такою, якою вона була насправді — це неможливо. Бо навіть негативного героя автор так чи інакше починає любити: якщо не дорослого гада, то маленьке і ще невинне дитятко. Ну чи жаліти, що часом призводить до того самого — прикрашання особистості.

Ні, я жодним чином не заперечую того, що Ґертруда Белл була видатною жінкою! Якщо й нині, через сто років, її життя викликає таке захоплення, то важко навіть уявити, що відчували сучасники цієї британки — розумної, освіченої, самостійної, впертої, цілеспрямованої. І незалежної від чоловіків (ну, батько з його мільйонами не рахується)))

До речі, про мільйони. Отут я мимохіть, але по-справжньому заздрила героїні книги. Бо вона займалася тим, про що в дитинстві мріяла я: мандрувати далекими екзотичними країнами і досліджувати археологічні пам’ятки та знахідки. Це насправді було аж таким заповітним бажанням школярки, котра начиталася книг, що далі відгук можете не читати, врахувавши ступінь заздрості, а значить — і необ’єктивності у судженнях)))

Образ Ґертруди Белл, змальований Джорджиною Говелл, не викликав у мене довіри. Ну не могла бути людина з таким сильним характером такою майже ідеальною: чемною зі слугами та підлеглими, люблячою родичів, дбаючою про інтереси всіх і кожного тощо. Подекуди авторка згадує, що Ґертруда то там повелася жорстко з кимось, то тому щось таке сказала. Але потім швиденько-швиденько загладжує негативне враження, яке могло з’явитися у читача, черговою порцією захоплення своєю героїнею.

Проте не Ґертрудою єдиною цінна книга. У ній змальовується значний історичний відтинок часу, який був дуже знаковим для подальшого розвитку світу: остаточний розпад Османської імперії та надання колишнім колоніям можливості для самоідентифікації як держав. Вклад Британії у цей процес описаний дуже докладно, згадані всі ключові особи, котрі брали участь у формуванні державних інституцій та меж країн Близького Сходу, аналізуються їхні кроки й обґрунтовуються рішення. Це все я читала із захопленням захопленої (це зумисна тавтологія)))) історією людини, була вражена колосальною роботою, проведеною авторкою, доки не натрапила на інформацію про наші краї, котру дозволю собі тут процитувати: "Половина всіх євреїв жила в принизливих злиднях на території, яку називали смугою осілості, теперішня Білорусія, Україна та східна частина Польщі. Влітку там була задушлива спека, а взимку — лютий холод, і надзвичайно убогий ґрунт у будь-яку пору року". От, знаєте, видалося, що авторка постійно писала про несприятливі умови життя у пустелях і так перейнялася ними, що бачила подібні труднощі скрізь. Про те, як може змінитися властивість ґрунту в залежності від пори року, я не скажу — не фахівець. Однак як сільська дитина стверджую: якщо картопля на вашому городі росте цього літа, то після зими вона там теж ростиме. Ну, або бурячки...

Ні-ні, почекайте, далі теж цікаво: "Російський уряд не забезпечував охороною своїх сім мільйонів єврейських мешканців, які неодноразово потерпали від погромів і кривавих боєнь під час анти-єврейських заворушень. Деякі з євреїв піднімали повстання, як, наприклад, Троцький, а сотні тисяч з них поїхали шукати нового життя в Америці та Західній Європі". Так отож, усе оте, що пов’язане з Троцьким та іншими, то єврейське повстання, бо ж були "криваві бойні", а не те, що ми з вами думали...

Власне, якби це потрапило мені на очі десь на початку книги, я її не дочитала б. А так — подужала. Мало того — я ще й фільм подивилася, збоченка така))) Так, звабили мене кінообкладинка і Ніколь Кідман)) Однак більше за все хотіла побачити пустелю і ті прекрасні міста. Їх там трошки, але є. А фільм... Що ж, це ще більша казочка про Ґертруду Белл, аніж книга)))

Переклад Ілони Віннічук, Тетяни Коробкової, вид. "Наш формат", 2016

Роальд Дал "ВДВ"/Roald Dahl - The BFG

Знайомство з відомим дитячим автором Роальдом Далом я свого часу розпочала з оповідань для дорослих. Саме так — для дорослих, бо ж стиль нуар, якому щонайбільше відповідають згадані твори, дитячим не назвеш. Хоча синові, коли він підросте, почитати їх обов’язково пораджу, бо вони написані справжній майстром слова.

А дитячий доробок творчості Роальда Дала для себе відкрили "Великим Дружнім Велетнем". Викладені у ФБ скріни кількох сторінок із цієї книги (ну дуже смішно мені було, тож хотілося поділитися реготом із іншими))) засвідчили, наскільки по-різному сприймається ця історія читачами. Власне, їх можна розділити на дві групи: ті, хто в захопленні від гумору книги (до них належу і я), і ті, хто не бачить жодного сенсу в цій "безглуздій історії" (то я цитувала).

То в чому все-таки слід шукати той сенс, спитаєте ви? По-перше, в мові. З одного боку, вона дуже проста. Текст складається переважно з діалогів між ВДВ та дівчинкою Софією, яку він мусив викрасти, бо вона його побачила. З іншого — кумедна, бо велетень має схильність до перекручування слів, і часом у нього виходять такі кумедні варіанти, не реготати з яких неможливо (це, звісно, величезна заслуга перекладача на українську Віктора Морозова). Й от різниця між мовленням показує різницю між сприйняттям деяких важливих речей, що змушує читачів замислитися над ними і багатьма іншими — це вже по-друге. Наприклад, люди бояться велетнів-людожерів, однак убивають собі подібних у значно більшій кількості. Або ж люди вважають непристойними природні речі, і пристойними — те, чого порядний велетень соромився б... По-третє, образ велетня, який чує, як розмовляють мурахи та рухаються небом зорі, ловить гігантським сачком сни, змішує їх у банках і вдмухує ночами у спальні до дітей — просто чудовий. Ну, а по-четверте, дізнатися про те, що із будь-якої ситуації можна знайти вихід, коли дуже постаратися, і що про найсирітнішу сирітку здатна подбати сама королева, — як на мене, дуже важливо, коли тобі п’ять із половиною (на половині наполягає син))) років...

Ілюстрації Квентіна Блейка, переклад з англійської Віктора Морозова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

Айріс Мердок "Генрі та Като"/Iris Murdoch - Henry and Cato

Зізнаюсь у ще одному пунктику своєї літературної відсталості (саме так! чим більше читаю, тим більше у цьому пересвідчуюся)))) — з творчістю непервершеної Айріс Мердок познайомилася лише нещодавно. Глибока психологічність "Чорного принца" дуже вразила, тому, не вікладаючи у довгу скриньку, продовжила знайомство з черговою книгою цієї непересічної авторки.

"Генрі та Като", як і очікувалося, виявився багатоплановим романом. Попри двох головних героїв, чиї імена винесені у заголовок, докладно і глибоко змальовано ще кілька персонажів, тож події, описані в книзі, перед очима читача постають немовби у стереозображенні, бо оцінюються з різних точок зору. Хоча подій у романі зовсім небагато: дві смерті, один спадок, три кохання (одне з яких гомосексуальне), півтора викрадення... Проте цінність творчості Мердок полягає не у карколомному сюжеті. Глибоке занурення у думки та емоції, прискіпливе колупання у сумнівах і переживаннях (бо ж у радощах не так цікаво колупатися))), часом підмікроскопне спостереження за найменшими змінами настрою героїв — ось що зачіпає мене як читача. Якщо додати до цього відсутність авторської оцінки, психологічного аналізу та намагання розкласти все по поличках, аби щонайменше напружувати людину по той бік сторінок, то виходить саме те, що треба, аби не просто читати, а й осмислювати прочитане.

Щодо тематики роману, то мене зачепило: 1) пошуки себе, які тривають усе життя, як виявляється, — он героїв у 30-35 років накрило; 2) стосунки батьків і дорослих дітей, які логічно виходять зі стосунків батьків з іще маленькими дітьми; 3) змагання між дітьми в одній родині за схвалення батьків; 4) пошуки Бога в собі і світі, шлях до віри і, що ще цікавіше, назад; 5) сексуальність (і гомосексуальність) та її вплив на міжособистісні стосунки (ото загнула, готова тема для дисертації)))); 6) сила і слабкість жінки; 7) сила і слабкість чоловіка (рівноціно вийшло?))) Звісно, у книзі всього набагато більше, проте кожен бачить те, що йому ближче, чи не так?)))

Салман Рушді "Сатанинські вірші"/Salman Rushdie - The Satanic Verses

І хочеться, і колеться — це про мене і "Сатанинські вірші". Точніше, про Салмана Рушді, з яким познайомилася, прочитавши супер-Букера "Опівнічні діти", тому точно знала, на який захват й одночасно на які труднощі варто розраховувати, беручись за чергову книгу цього автора. Однак не прочитати не могла. Це бажання було настільки потужним, що, оббігавши кілька книгарень і не знайшовши там українського видання (і не кажіть про інтернет-магазини: такі книги треба роздивлятися, мацати й нюхати в реалі, а не на моніторі), скачала російськомовний переклад, зроблений групою фанатів-анонімів. І не пожалкувала: тільки ті 2,5 тисячі докладних приміток, без яких багато речей годі було б втямити, вартують поваги до цієї грандіозної роботи і людей, які її виконали.

А тепер власне про книгу, піддану критиці релігійними фанатиками (як, наприклад, і одна з моїх улюблених — "Євангеліє від Ісуса Христа" Жозе Сарамаго), а тому вже через це варту уваги. Вона важко дається і до сприйняття, і до розуміння через певну культурологічну та історичну зацикленість на деталях, інформації та нюансах, дуже далеких для українського (і не тільки) читача. Аби втямити все, що мав на увазі Рушді, потрібно бути британцем індійського походження і мусульманином — тобто самим Рушді. Інші ж можуть спробувати зрозуміти хоча б частину з тексту та підтекстів, що я й робила. Наскільки це у мене вийшло — не знаю. Однак планую перечитати книгу ще раз (в українському перекладі, звісно), а це бажання виникає у мене дуже рідко й оцінює твір дуже високо з моєї точки зору))) Я ж не даремно закидала (і ще продовжую))) свої стрічки в інстаграм та фейсбук численними цитатами з книги — це вже показник.

І сюжет, і герої роману — химерні (знову мимохіть згадуються "Опівнічні діти"). Метаморфози, які відбуваються з двома головними дійовими особами, занадто відверто символічні: один перетворюється на диявола, інший — на янгола. Така відвертість змушує шукати якогось глибшого сенсу, і він (навіть не один) знаходиться: зокрема не все те, що ми вважаємо злом, є таким, ну й навпаки, звісно. Однозначності не існує ні в реальному світі, ні в ірреальному, начебто ідеальному світі богів та пророків, які теж змушені йти на компроміси. Й от саме ця неідеальність і компромісність, схоже, й викликали таке незадоволення мусульман, які оголосили цілу війну авторові та перекладачам із видавцями. На жаль, реальну війну, оскільки загинули люди...

Однак роман — далеко не тільки про іслам. Він і про еміграцію, про те, що людина не може перестати бути кимось, бо хоче стати іншим. Навіть коли ти позбудешся акценту, імені, родини, ти все одно не перестанеш бути індійцем (у даному випадку) і не станеш британцем (як приклад із книги). Ти просто будеш ніким, загубишся. Це роман — про мрію і шлях до її реалізації. Чим важчий і болісніший він, тим вартіснішою стає мета і тим більшою — насолода від її досягнення. Роман також про прощення. Що ми здатні вибачити і для чого, точніше — для кого це робимо: для того, кому прощаємо, чи все-таки для себе? І про любов та ненависть, звісно, — куди ж без них? Нікуди...

Переклад з англійської Тараса Бойка, вид. "Видавництво Жупанського", 2016

Вільям-Сомерсет Моем "Театр"/William Somerset Maugham - Theatre

Якщо Шекспір вважав театром весь світ, то головна героїня цього роману перетворила на театр все своє життя. Геніальна, на думку багатьох, актриса, вона була такою не лише на сцені, а завжди — і грала насправді так геніально, що сама щиро собі вірила. Хоча в іншому щирості у неї, здається, ніколи й не було: ані в почуттях до чоловіка, ані в любові до сина. Що ж дивного, що й світське товариство та найближчих, здавалося, друзів вона також сприймала як елементи мізансцен, котрі можна просто використовувати. І використовувала — чому б і ні? А от коли її саму використали, геніальна акторка цього і не завважила. Навпаки: так щиро повірила й у почуття молодого коханця, й у свою пристрасть, що, чи не перший і єдиний раз за все своє життя, перестала грати і почала відчувати справжні емоції, які не піддавалися її контролю. Але тут сталося щось парадоксальне: усі, хто її знав, сказали, що цього разу вона... переграє.

Зрештою, так і не зрозумівши, що з нею не так, жінка довела свій егоїзм до мистецького ідеалу, пояснивши собі, що, виявляється, таки насправді весь світ — театр, й усі в ньому грають свої ролі. Просто вона це робить найгеніальніше...

п.с. Перепрошую за мимовільний спойлер, щось Моем мене на них повсякчас надихає))

п.п.с. Моем — таки геніальний))

Марк Твен "Принц і жебрак"/Mark Twain - The Prince and the Pauper

Чогось ця книга в мене завжди асоціювалася з дитячою казочкою. Але насправді виявилася глибоким і цікавим історичним твором. Певно, далося взнаки доросле прочитання, як і у випадку зі "Щасливим Принцем" Оскара Вайлда. Але навіть за обсягом твір Марка Твена — справжній роман, у якому для мене особисто чи не найціннішими були саме історичні деталі. Отой Лондонський міст із його особливою атмосферою навіть наснився — після того, як я надивилася в інтернеті його старих зображень))) А що вже говорити про докладні описи різноманітних церемоній королівського двору — як буденних, так і святкових, про одяг, прикраси, пишність в усьому... Ну, й описи іншої сторони життя середньовічного Лондона теж аж переносили до халуп й брудних підворіть жебрацьких районів міста. Якщо ж додати іще купу найрізноманітніших деталей, скажімо зі звичаїв злодіїв та жебраків, то диву починаєш дивуватися, як американець міг написати настільки британську книгу? Але ж зміг... Бо — Марк Твен)))

Арчибалд Кронін "Цитадель"/A. J. Cronin - The Citadel

Якщо коротко, то книга - про пошуки себе сильною яскравою особистістю. Скажете, навіщо такій шукати себе? А отут я й зможу посперечатися: найчастіше саме тим, які, здавалося б, є самодостатніми, й не сидиться спокійно, й тиняються вони закапелками власної душі, й змінюють життя своє і тих, кому пощастило (чи й "пощастило") опинитися поруч, і не знають спокою самі й іншим його не дають.

Таким мені сприйнявся головний герой роману. Звісно, цікавою була й тема, винесена письменником на перший план: намагання окремо взятим лікарем здолати цитадель бюрократії та зручного традиціоналізму, на яку перетворилася медична система Великобританії 20-их років минулого століття (хоча хто візьметься стверджувати, що зараз чи де-інде вона - інакша?). Але якщо головним відчуттям, яке охоплювало мене в першій половині роману, було відчуття несправедливості щодо ставлення системи до людини, то невдовзі я захлиналася від тієї ж несправедливості, але іншого гатунку - ставлення героя до інших людей і до дружини насамперед. Бо ж несправедливо прикривати своє бажання мати гроші нібито бажанням дружити жити заможно. Несправедливо робити її співучасницею нехай і досить безневинного, але все-таки злочину по збиранню грошей із пацієнтів. І вже зовсім несправедливо перетворювати кохану (навіть не колись, а завжди) жінку на домогосподарку й заводити коханку - для бізнесу й для статусу.

На щастя (маю на увазі своє щастя читача), герой зрештою прозрів. Щоправда, для цього хтось мав померти і зробив це. Прозріли і певні гвинтики в системі, й цитадель дала тріщину.  У головного героя з'явилися перспективи зробити те "щось", що він збирався здійснити в молодості. У інших - отримати набагато більше, ніж вони сподівалися. 

Можна було б сказати, що за все те, що лікар зробив, йому довелося дорого заплатити, але я схильна вважати, що його найбільша втрата була звичайною випадковістю. Хоча... Хто там говорив, що випадковостей не буває?

Пол Гелліко "Місіс Харріс їде до Парижу"/Paul Gallico - Mrs. 'Arris Goes To Paris

Ще один екземпляр, що поповнив мою колекцію книг про щастя, - такий собі самовчитель того, як радіти життю, мріяти, реалізовувати свої навіть найбезглуздіші мрії, любити людей і як за це все "буде вам щастя".

Місіс Харріс - героїня цілої серії книг Пола Геліко. Оця-от книга, до речі, ще й екранізована. Зазвичай не люблю дивитися фільми після прочитаних книг, а от екранізацію цієї чогось хочеться переглянути. Певно, є внутрішнє бажання ще раз пережити всі пригоди героїні, самотньої лондонської прибиральниці, на шляху до мрії - певно, щоб десь-колись автоматично повторити цей успіх)) Ні, я не лише маю на увазі прекрасну сукню від Діора, а радше оту магічну простоту, з якою можна змінювати долі людей й робити їх щасливішими.

А щастя - то така примарна річ, яка може з'явитися тоді, коли у тебе більше нічого не лишається, особливо видимих причин для щастя, а може й носа не поткнути тоді, коли всі навколо впевнені: от зараз ці людина точно - найщасливіша у світі.

Тож просто будьмо щасливими - завдяки всьому й попри все, як місіс Харріс))

Агата Крісті "Вбивства за алфавітом"/Agatha Christie - The ABC Murders

Нещадавно десь у когось підглянула, що нині життя стало складнішим, люди - складнішими, мислення й сприймання реальності - також. Після прочитання цього класичного детективу мені схотілося додати: і книги сучасні теж складніші, ніж сто років тому, скажімо. І ми, складні читачі складних книг, часом не здатні оцінити елегантної простоти і книг, й героїв, й, пвеною мірою, авторів. 

Принаймні, мені, поціновувачці сучасної літератури, захопитися детективом від визнаної майстрині цього жанру, чомусь не вдалося. Мені б більше психологізму, більше надриву, більше емоцій...

Але які емоції можуть бути в британського автора британського детективу, події якого відбуваються в Британії?)) Наївна я))

Втім, попри мою наївність, хто вбивця - я не здогадалася, хоча місцями сюжет затягував, загадки змушували шукати відгадок, а розмірковування Еркюля Пуаро про сутність інтуїції як сукупності дрібних ознак, котрі ми підсвідомо сприймаємо й оцінюємо відповідно до наших знать і досвіду, викликали в мене незримі внутрішні аплодисменти.

Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою"/Jojo Moyes - Me Befor You

Чомусь чекала від автора тієї ж глибини, яка так мені сподобалася в її "Дівчині, котру ти покинув", але, на жаль, ця книга виявилася практично типовим жіночим любовним романом. Він - багатий інвалід, вона - бідна доглядальниця, у них, звісно ж, сталася любов, бла-бла-бла...
Один момент, утім, зацікавив: подробиці життя інваліда в британському суспільстві, де такі люди, як не дивно (хоча, що ж тут дивного?), також викликають нездоровий інтерес та увагу і де далеко не скрізь і не завжди можуть почуватися комфортно.
Ще один цікавий момент - про чарівний копняк, який так потрібен усім нам: комусь - завжди, комусь - час від часу. Героїня отримала такого від свого підопічного й почала жити повноцінно лише після штурхана, а до того обмежувала себе іноді не менше, ніж здоров'я обмежує людину в інвалідному кріслі, але - свідомо й добровільно.
І ще одна деталь відрізнила книгу від банальних любовних романів: тут немає щасливого фіналу... З одного боку, це мене дещо засмутило, а з іншого - порадувало, тому що інакше книга зовсім перетворилася б на рожеві соплі...

Перекладач Надія Хоєцька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Вірджинія Вулф "Міссіс Деловей"/Вірджинія Вулф "Міссіс Деловей"/Вірджинія Вулф "Міссіс Деловей"/Virginia Woolf - Mrs. Dalloway

Колись давно в рамках моєї першої філологічної освіти щось її я читала. Але не пригадую, ані що саме, ані про що воно було. Певно, тоді ще не дозріла. Бо зараз книгу Вулф не читала - пила й насолоджувалася, втамовуючи спрагу, викликану потребою емоцій.

Книга має сюжет, звісно. Але він - зовсім другорядна річ у ній. Головне тут - не сюжет, не розповідь, не описи й не діалоги, а емоції. Саме їх описує авторка, саме їх відчуває читач, саме ними передається й атмосфера Лондона 20-их років минулого століття, й стан героїв, й те, що Вулф хотіла сказати нам. Пов'язує всіх героїв книги, звісно ж, міссіс Деловей, бо навколо неї крутиться оповідь. Але зв'язуючою ланкою є погляди, доторки, звуки - такий собі ефект сонячного зайчика, котрий стрибає випадково з однієї людини на іншу, розташовану поруч, й висвітлює її емоції, а через них - її життя. І трошки - життя читача, бо ж часи змінюються, а людська сутність - ні...

Стівен Фрай "Брехун"/Stephen Fry - The Liar

Останнім часом підсіла на британське: кіно, музику, літературу. Як казала одна моя віртуальна знайома, британці для нас - як інопланетяни: у них зовсім інша культура, гумор, цінності...
Але я, власне, не про них, а про британську книгу про Британію британського автора. Так багато разів повторила слово "....." (зрозуміло, яке), бо інакше пояснити, що за річ, важко.

Отже, події відбуваються зрозуміло, де. Час - 70-ті роки минулого століття. Конкретніша локалізація - приватна школа для хлопчиків та Кембрідж (в основному). Головний герой - школяр та студент і класний брехун. Жанр - трохи скабрезний роман, котрий в кінці перетворюється на захопливий детектив. Фінал дійсно потішив. Причому, двічі: все виявилося вау, як цікаво, а потім наступний розділ - а там ще цікавіше!
Ейдріану (андрієві по-нашому) жити дуже нудно. І в школі, й в університеті. І тому він розважається, брешучи - майже всім, амйже про все. От читаєш - починаєш вірити, потім віриш, а потім - ррраз! - а то все було вигадано цим хлопчиськом! Грався він, гарвся доти, доки не натрапив на ще крутіших брухенів, ніж сам, яким повірив. Цими "крутеликами" виявилися його улюблений шкільний вчитель та університетський викладач. Думала, що Ейдріан образиться і піде, аж ні... Розказувати не буду)))
Про скабрезність написала тому, що забагато у книзі, так би мовити, "мужеложства", яке, за визначенням одного з героїв, є "традицією англійських приватних шкіл". Чомусь постійно згадувалися закиди у гейропстві))) Але ж проти традицій не попреш...))

Джеймс Бовен "Вуличний кіт на ім"я Боб"/James Bowen - A Street Cat Named Bob

Найбільша цінність цієї книги, як на мене, в її документальності й реальності всіх героїв, подій, імен. Автор пише про себе, про те, що з ним трапилося. Намагається аналізувати причини та наслідки подій і вчинків, озирається на своє життя, в чомусь кається, у чомусь себе виправдовує, але старається бути чесним (принаймні, мені так здалося).
Історія, котру розповідає Джеймс, дуже мила: про те, як самотня людина і самотній кіт допомогли один одному не лише вижити, а змінити життя на краще. Колишній наркоман справді став колишнім, бо у нього, нарешті, з'явився хтось, кому він був потрібен й за чиє життя відповідав. Кіт також відчував свою відповідальність за господаря (і не розказуйте мені, запеклій кошатниці, що такого бути не може)))). Звісно, потрібні були й воля до життя, до нормального життя, й бажання його змінити, й певний збіг обставин, як-от зустріч із літературним агентом зі США, яка й підштовхнула вуличного музиканта до написання книги. Але хтось ці фактори пропустить, а хтось ними скористається. Як на мене, розказане у книгі - гідний приклад того, як треба не просто дивитися, а бачити.
Щодо художньої цінності, то, зізнаюся чесно, в якийсь момент на початку читання збиралася книгу відкласти: отакий собі стиль наїв, або ж акин - що бачу, про те й розказую. Мабуть, я таки перечиталася сильних романів і ставлюся занадто прискіпливо до чтива)) Але згодом відчула, що цінність цієї книги - не у кількості метафор на сторінку тексту, а в щирості. А цього авторові не позичати.
А ще було ой як приємно поритися в інтернеті й побачити їх: справжніх Джеймса та Боба)) Просто ролик на ютубі з далекого Лондона, а відчуття таке, наче стріла давніх і хороших знайомих)) Приємне відчуття, скажу я вам))