29.09.18

Суза Кольб "Вівсяна банда. У хвіст і в гриву"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Volle Mähne!


Цю книгу ми з сином розгорнули відразу по тому, як перегорнули останню сторінку першої частини серії "Вівсяна банда" — "Вітер у гривці". Все, що я могла сказати про цю чудову авторку та її кумедних героїв, озвучила у відгуку на першу книжечку, тож, аби не повторюватися, просто скажу: задоволення ми отримали іще те! Уже всіх на тій фермі знаємо, хто на що здатен — здогадуємося, тому просто насолоджувалися текстом, чудовою мовою, прикольними ілюстраціями й — тепер точно можу заявити — улюбленими героями.

Окрім усього, згаданого вище, книга ще й виховні моменти містить. Так, ми з сином поговорили про те, що таке дружба та друзі, чим заради них варто жертвувати, а чим — ні, чи може бути дружба (ба навіть кохання) між абсолютно різними особистостями (як-от кішка й пес))) і чи можна подружитися з людиною, яка зробила тобі капость. А ще замислилися над тим, чи обов’язково треба говорити однією мовою, аби розуміти один одного? А ви як гадаєте?..


Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Лю Цисінь "Проблема трьох тіл"/刘慈欣 - 三体


Пригадуєте нещодавні палкі дискусії у ФБ з приводу того, чи варто вводити в школах обов’язкове ЗНО з математики? Під час них народ розшарувався на так званих гуманітаріїв, людей із математичним складом мислення та тих, хто обстоював необхідність ознайомлення з різноплановими науками (я належу саме до таких). Ой скільки думок, часом навіть близьких до абсурду (аби не сказати до дурні))), потрапило на очі. Доходило до крайнощів: мовляв, хтось здатен тямити у фізиці, а хтось — читати книжечки, й ці два вміння ніяким чином не перетинаються. Так от скажіть мені, будь ласка, куди в такому разі подіти цю просто чудову трилогію китайського автора Лю Цисіня, а з ним і всю наукову фантастику загалом? Гуманітарії ж не годні осягнути викладені в книзі наукові факти та нюанси, а вченим нащо здалася белетристика?)))

Однак досить про наболіле, нумо про книгу. Це — перша частина трилогії "Пам’ять про минуле Землі". Друга, як мені відомо, вже перекладається українською, третьої, сподіваюся, теж довго чекати не доведеться, бо ж після прочитання першого тому ну дуже кортить дізнатися, що буде далі.

Голослівно зазначу, що наукова фантастика такого високого штибу мені нині рідко трапляється. Крім "Квантового злодія" та "Фрактального принца" Ханну Райяніємі й згадати начебто нічого (до речі, фінальну частину цієї трилогії теж іще не прочитала). Роман Лю Цисіня по-справжньому науковий, бо він відштовхується від конкретних фактів, як історичних (це, зокрема, Культурна революція в Китаї), так і фізичних, математичних, футурологічних тощо (наприклад, математична задача трьох тіл, вплив контакту з позаземною цивілізацією на людство, розповсюдження радіохвиль у космосі та багато інших). Численні примітки перекладача спрощують розуміння багатьох нюансів, однак аби розкласти отриману інформацію на полички, все одно доводилося гуглити деякі факти й поняття, просто фізично відчуваючи, як розширюється мій кругозір. 

Сюжет також не підвів: тут і майже детективна історія першого контакту з інопланетянами, і реальні підстави для тотальної недовіри навіть найближчим людям, і проблема негативного впливу людини на природу, й віртуальний світ та моделювання у ньому реальностей. А ще — купа приводів, аби замислитися про речі, важливі, насамперед, для самого читача. Мене, наприклад, зачепила за живе потреба робити вибір між внутрішніми переконаннями та "правильністю/неправильністю", нав’язаною соціальними умовностями, адже загалом ми, зазвичай, чинимо всупереч власній волі, бо "що люди скажуть?"... Але чи залишаємося ми тоді собою? От-от...


Переклад із китайської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2017

27.09.18

Суза Кольб "Вівсяна банда. Вітер у гривці"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Flausen im Schopf


Був період, коли син засинав і, можна сказати, прокидався з думкою про те, як ми читатимемо продовження пригод Еллі та її друзів — героїв книг Олександра Волкова. Потім нашими улюбленцями стали сімейство кротів і їхні друзі з книг Мар’яни й Тараса Прохаськів. Потім — неймовірні 36 і 6 котів Галини Вдовиченко. А от тепер ми просто обожнюємо поні й коней — героїв цілої серії чудових книг німецької письменниці Сузи Кольб.

"Вітер у гривці" — перша частина пригод вівсяної банди. Дівчинка Лотта з мамою змушені переїхати на ферму в невеличкому містечку й перевезти туди своїх улюбленців: коней Оле й Графиню, поні Шоко й Кекса та гафлінґера Тоні (хто не в курсі — це порода невисоких коней, які живуть в Альпах). На фермі з ними ще мешкають пес, кицька і три пані курки (ой і кумедні вони!). На відміну від казок, у цій історії люди не розуміють мови тварин, тому все — мов навсправжки. Однак читачі — не просто люди, тому можуть зрозуміти усіх героїв книги, вболівати за успіх неймовірних планів, які вигадує Шоко (наприклад, полювання на привида), переживати за героїв і нестримно реготати, бо ну дуже смішно ця історія читається (одна лише мова Тоні, який говорить із акцентом, чого варта)!

Добре, що на нашій книжковій поличці вже стояла друга частина пригод вівсяної банди, бо нам довелося б терміново бігти до книгарні, адже вдома таки завівся Кекс, щоправда гумовий і малесенький... Утім, так йому зручно ховатися в шкільному рюкзаку сина й таким чином ходити до школи)))


Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

19.09.18

Григір Тютюнник "Климко"

Коли усвідомлюю, скільки цікавих, глибоких і прекрасних творів залишається поза межами нашого щирого захоплення лише тому, що вони — частина шкільної програми й тому асоціюються у масового читача з чимось нудним, — стає дуже прикро. І ще прикріше те, що до цієї когорти "замучених програмою обов’язкового читання" належу і я. Бо як же інакше пояснити те, що Григора Тютюнника я читала, й "Климка" його читала, і не лише "Климка", а зрозуміти глибину його таланту спромоглася лише ось...

Сюжет не розповідатиму — надто він сумний. І не тому, що всі в повісті страждають, а тому, що все, описане автором, відбувалося насправді. Однак головне у Григора Тютюнника не тільки те, про що він розповідає, а те, як саме це робить. Бо ти не просто спостерігаєш за хлопчиком, переймаючись за нього, ти проживаєш разом із ним кожен кілометр його довгої подорожі по сіль, переносишся на Донбас часів Другої світової війни і... помираєш у кінці. Бо так хотілося, щоб усе в Климка склалося добре, але...

А от героєві повісті "Вогник далеко в степу", можна сказати, пощастило. Бо і в училище його зарахували, і хлібом там годували, й друзі хороші у нього були, й навіть перше кохання. Попри голод, зубожіння, сирітство, зимовий шлях до райцентру, вовків і злого підступного шофера, відчувається якесь щастя й світле майбутнє (ага, мимохіть штампами заговорила).

Однак найпрекрасніша частина творчості Григора Тютюнника для мене — це його оповідання. Буквально на лічених сторіночках він уміє помістити цілий світ, довге життя, глибокі переживання, неймовірні емоції, переплести це все й помережити такою мовою, такими метафорами, від яких аж дух перехоплює! І що цікаво: чим коротша новела, тим вона сильніша. От всі, мабуть, пам’ятають хрестоматійні "Три зозулі з поклоном"? Дуже сильно. А "Колиску" читали? Там про батьківщину. А "Груші з копанки" про бабусю і її трьох чоловіків читали? Там же таке тепло в кожному слові! А "Прослідок" — про шлях, який ми обираємо? А який чудовий, просто прекрасний герой у "Дикому"! А який характерний у "Нюрі"! А які гострі й на сьогодні теми батьків та дітей, котрі повиїжджали до міста, підіймаються в оповіданнях "Син приїхав" і "Вуточка". А "Холодна м’ята" як вам — про любов? А теж про любов і ще про те, що у дітей і дорослих може бути різна правда? Це я про "В сутінки"...

Та доста знову перечитувати цю книгу (он пишу цей відгук вже годину))) Хоча все-таки варто перечитувати...

Ілюстратор Ольга Воронкова, вид. "КМ-БУКС", 2013

10.09.18

Галина Вдовиченко "Чорна-чорна курка"


Романи для дорослих Галини Вдовиченко я вже давно оцінила і час від часу насолоджуюся її книгами. Проте значно більше задоволення отримала від творів, написаних авторкою для дітей, зокрема дилогії про 36 і 6 котів. Це цілий шквал сильних емоцій, карколомних пригод, захопливих героїв, щирого сміху й просто якогось позитивного-позитивного настрою. Тож за "Чорну-чорну курку" ми з сином бралися з приємним передчуттям, і воно нас не підвело.

Головною героїнею книги є — хто міг би подумати? — чорна-чорна курка))) Вона особлива, але не кольором пір’я, аж ніяк. Вона особлива своїм ставленням до життя. Здавалося б, що такого цікавого може бути у банальному курячому існуванні? Поїв, покудкудакав, зніс яйце, знову поїв — і на сідало. Й так щодня. Бо ж таке воно — куряче життя! (А якщо поміркувати й порівняти, то часто й наше, на жаль....) Однак чорна-чорна курка не хоче жити так, як інші, — і не живе. Вона, наприклад, випускає стінгазету — "Чорнокурківський вісник", ініціює розбирання смітника, організовує курінь на дереві й агітує інших переселятися туди, розповідає цікаві історії і... вчиться літати, бо хоче полетіти до Сингапуру. 

Власне, це не перший образ героїні, яка виходить за межі типової для курки поведінки. Такою ж постає ця птаха на сторінках книжечки литовської авторки Ліни Жутауте "Фердинанд і Пух". І мені дууууже подобається те, що діти (та й не лише вони) звикають до думки, що можна і навіть треба виходити за рамки, накреслені для тебе соціумом, що не варто боятися виділитися, що треба прямувати до своєї мрії, якою б нереальною для всіх інших вона не видавалася.

І про інших — цебто про інших героїв історії Галини Вдовиченко: вони чудові! Вони характерні, живі, яскраві. Вони типові для свого роду-племені, що підкреслює нетиповість чорної-чорної курки, й такі класні, що варті окремих історій про кожного з них. Може, такі якраз напишуться?..))


Художнє оформлення Наталки Гайди, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018



05.09.18

Ден Браун "Джерело"/Dan Brown - Origin

Досі не визначилася з тим, захоплює мене Ден Браун чи дратує. Така суміш цих двох емоцій виникає завжди після читання його романів (без цього роздвоєння прочиталися, чи то пак ковтнулися лише "Код да Вінчі" та "Янголи і Демони", бо були першими). Проте минає певний проміжок часу, з’являється черговий роман про пригоди неймовірного професора Роберта Ленгдона, єдиний недолік якого — клаустрофобія, і рука так і тягнеться до нової книги... Спитаєте: чому? Бо я точно знаю, що це буде захоплива мандрівка і це буде купа нової науково обґрунтованої інформації. А сюжет? Ну, сюжет буде практично банальним, але цього теж очікуєш, тому не розчаровуєшся.

Отож, над чим цього разу довелося працювати професорові? Аби ви не сумнівалися, він розгадував коди, шукав паролі, ганяв прекрасним містом (цього разу — Барселоною) у супроводі прекрасної жінки, втікаючи від найманого вбивці та поліції, паралельно ділився своїми енциклопедичними знаннями з приводу й без і зрештою вийшов із цього всього... Навіть якщо не допишу цього речення, аби не спойлерити, ви ж все одно знаєте, яким буде фінал книги)))

Однак інший пласт роману, той, який науковий, був насправді ну дуже цікавим. Він стосується теми, над якою заморочуються безліч умів безліч років, ба навіть століть: звідки ми пішли і куди прямуємо? Питання зародження життя на Землі, як далеко не сягнули б нинішні наукові дослідження, досі залишається без відповіді. Тим паче вкритий туманом невідомого подальший розвиток людства як цивілізації і як біологічного виду. До того ж у науки та релігії щодо обох цих проблем досить різні міркування. Ден Браун і в цій книзі собі не зраджує: він протиставляє релігію та науку, віддаючи перевагу, звісно, останній. Однак мені все одно цікаві аргументи, якими користуються у своїх дискусіях прихильники обох цих точок зору, дарма що вони час від часу повторюються.

Ну, і про ключову проблему, підняту у романі, я просто промовчу, аби вже точно не відкривати карт. Однак саме вона стала родзинкою книги, точніше, горошинкою, яка муляє і муляє, змушуючи думати-гадати: а що буде, коли і справді?..

п. с. А ще я дуже-предуже хочу у Барселону, аби подивитися на неймовірні архітектурні творіння Антоніо Гауді не на фото, бо вже стільки про них знаю)))

Переклад Г. В. Яновської, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2018

03.09.18

Тарас Прохасько, Мар’яна Прохасько "Як зрозуміти козу"


Продовження книг "Хто зробить сніг" та "Куди зникло море", які розповідають про пригоди багатодітної родини кротів та їхніх друзів, як на мене, вдалося. Та ще й для читання спекотного літа — саме те, що треба (втім, починається оповідь із дня Святого Миколая, тож можна сміливо читати і взимку)))

"Калімеееера!" — тепер ми з сином так вітаємося, коли хочеться пореготати. Бо це було справді весело: мандрівка морем на яхті, невідомий острів і нові друзі — кози, котрі розмовляли мовою, схожою на грецьку. Втім, попри це, кротенятам, білченятам, зайченяті та бобреняті вдалося потоваришувати з козами, бо ж головне, що потрібно для порозуміння, — бажання зрозуміти одне одного.

У цій книзі ще багато інших цікавих виховних (перепрошую за занудство))) моментів. І перша закоханість, і відповідальність за покладені на себе зобов’язання, і цілеспрямованість, і відвага взятися за справу, якої ти ще не робив, і, звісно, дружба. До речі, а продовження буде, ніхто не в курсі?))


Художнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015