Боріс Джонсон "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію"/Boris Johnson - The Churchill Factor: How One Man Made History

Чому ім’я Черчилля досі означає щось неймовірне? Неймовірні риси характеру, неймовірні таланти, неймовірну впертість, неймовірні рішення? Чому досі жодна особистість не побила рекорду Вінстона Черчилля, ба навіть рекордів, бо ж бути чи не найвидатнішим політиком цілого сторіччя й отримати Нобелівську премію з літератури — це вже два досягнення. А як вам те, що Черчилль ще був і неабияким живописцем? І журналістом (уривки з його воєнних репортажів, наведені в цій книзі, просто змушують пошукати й почитати щось із його книг того часу). І винахідником. І льотчиком. І чоловіком та батьком. І...

Та годі перелічувати всі його чесноти — це вже зробив автор цієї книги (та й не лише він). Подекуди здавалося, що вже аж надто ідеалізується постать цього британця, великого й видатного, не сперечаюся, однак не міг же він бути настільки ідеальним!

"Не міг", — погоджується Боріс Джонсон і намагається чесно розповісти про недоліки характеру героя своєї книги, скажімо, про його пияцтво, пристрасть до тютюну, впертість, вимогливість до оточуючих, схильність маніпулювати іншими й багато чого іще, притаманного звичайній людині (бо ж цей чоловік таки не був суперменом). Однак якщо подивитися на всі ці нюанси з іншого боку, то без них Черчилль не був би Черчиллем, а історія Європи (та й Сполучених Штатів, Індії, Ізраїлю, Ірану, багатьох інших країн Близького Сходу — колишніх складових Британської імперії) склалася б геть інакше.

Найцікавішою мені видалася сторінки, які стосуються Другої світової війни. Про цей період я досить багато читала, однак досі подивитися на події очима жителів острова не доводилося (хіба що герої чудового, до речі, серіалу "Війна Фойла" дещо допомогли свого часу). Й от я собі міркую: що було б, якби британці вчинили так само, як голландці, бельгійці, французи, тобто здалися фактично без бою? Якби Черчилль не закликав співгромадян боротися до кінця, який "настане тільки тоді, як кожен із нас поляже, захлинувшись власною кров’ю"? Чи могли б наші східні сусіди пишатися своєю (чи все-таки "своєю"?) перемогою?

Я не переказуватиму всі ті нюанси боротьби, які часто мають геть не героїчний вигляд (одне лише знищення французького флоту, щоб він не потрапив до рук нацистів, разом із понад тисячею моряків чого варте). Проте якби не було цих жертв, не було ленд-лізу від американців (а залучення їх до боротьби на материку, який вони вважали чужим, — це також заслуга Черчилля), не було впертості британських льотчиків, у якому світі нам довелося б жити нині? Втім, історія не любить умовного способу, тому не гадатимемо, а просто вчитимемося на її подіях і на вчинках людей, які варті наслідування. Черчилль — один із них.

Переклад з англійської Юрія Гірича, вид. "Віват", 2019

Жюльєтт Парашині-Дені, Олівер Дюпен "Банда піратів. На абордаж!"

Нарешті ми почали читати наступні чотири видання з пригодницької серії французьких авторів "Банда піратів" (от не розумію лише, чому в блозі розповіла лише про одну з книг)))) Ті ж герої, такі ж карколомні пригоди, та сама певність, що друзі виплутаються з усіх проблем... Різниця хіба що в тому, що син тепер такі невеликі твори читає самостійно, а я потім перечитую))) Бо цікаво ж: що далі?...

Підсіла на дитячу літературу, схоже))) І це цікаааво)))

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із французької Тетяни Склярової, вид. "Ранок", 2018

Фредерік Пол "Брама"/Frederik Pohl - Gateway

Коли я побачила, скільки премій у галузі фантастики отримала ця книга, то мені стало соромно від того, що я, яка в дитинстві перечитала всі фантастичні твори, до котрих мої руки могли дотягнутися, про цей роман навіть не чула... Тож узялася читати із передчуттям отого дитячого занурення у безміри Космосу і... Ні, я таки занурилася — у невроз головного героя.

Він багатий і нещасний, а тому ходить до психоаналітика. Робота-психоаналітика, звісно, ми ж про майбутнє говоримо. Й от фактично знаючи, чим закінчиться історія героя, ми раз по раз повертаємося в його минуле, аби знову ж таки зануритися — цього разу в його страхи й острахи, непевність і невпевненість, тобто нічого хорошого нам і там не світить.

Втім, читач (я тут виключно про себе, звісно, кажу))) все одно отримує задоволення від роману, бо потрапляє в інший світ, в якому може реалізувати мрію багатьох (тут можна було б написати банальне: "хлопчаків", але не буду, бо дівчинка, й то — доросла))) про освоєння незвіданого Космосу. А спосіб, який підвернувся нашим нащадкам, дуже цікавий... Який — звісно, не скажу)))

Скажу лише, що люди кажуть, буцімто роман зайве розхвалений, а насправді нудний і низькоякісний. Однак не погоджуся. Він справді не розважає читача, а натомість змушує замислитися не стільки про зовнішній космос, скільки про внутрішній, той, який всередині кожного з нас і в якому так само легко згубитися, як і в Усесвіті.

Переклад Юрія Єфремова, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Ульф Старк "Чи вмієш ти свистати, Юганно?"/Ulf Stark - Kan du vissla Johanna?

Це перша книга Ульфа Старка, про якого я чула-читала ну дуже багато неймовірно захоплених відгуків. Всі говорили про те, які світлі його твори. Однак мало хто попереджав, що вони сумні й про смерть.

Ні, я якраз належу до тих мам, які намагаються якомога більше всякого-різного про життя (і про його фінал у тому числі) розповідати дитині. Але оскільки мені попався хлопчик із надто високим ступенем емпатії, про речі, які можуть його надто "засумити" (сподіваюся, це слово зрозуміле без тлумачення), ми говоримо не перед сном. Ці ж дві історії взялися читати надобраніч і...

У другому оповіданні "Моя сестра — ангел", крім смерті, піднято ще одну складну для нас із сином тему: віра в Бога. Маленький Ульф щовечора молиться, а мій син живе в родині агностиків. Тому мені більше довелося пояснювати, що це таке — молитися, ніж те, чому померла ще ненародженя дитина. Й це добре, бо від таких роздумів я сама страшенно, до сліз "засумлююся"... Хоча вміти сумувати теж дуже важливо, а Ульф Старк вміє показати саме світлий сум. Тож читатимемо ще.

Ілюстрації Ольги Гринюк, переклад Галини Кирпи, вид."Видавництво Старого Лева", 2016

Олена Монова, Сергей Сергеевич (Saigon), Олег Коваленко, Яків Кутовий "Чемоданные истории"

"А про що книга?" — запитали мене, коли я виклала фото "Чемоданных историй" (з кавою, як і годиться)))) у ФБ. "Та ні про що загалом... Про все потроху... Про життя... Війну... Людей... Собак... Мишей!.." — варінати відповідей множилися й нанизувалися, бо ж збірка розрізнених дописів у ФБ (чи окремо написаних оповідань) п’яти авторів не може бути про щось одне.

Але, дочитавши цю невеличку книжечку й нареготавшись у не дуже підходящих для цього місцях (ескалатор у метро, переповнений трамвай, хол дитячого клубу тощо), можу з упевненістю заявити: книга про цицьки Монової. Ані її алабаї, ані кіт із мишею, ані україномовна (чогось) свыня, ані історії, розказані чоловіками-співаторами, не відклалися так чітко в уяві, як цицьки Монової, про які вона постійно, в кожному дописі в тому чи іншому контексті згадує. Тож тема цицьок тут точно розкрита. А що жінкою — то хто б і ще міг про них так багато розповісти, та ще й з таким практично на дотик відчутним флером домашнього затишку та комфортного розслабону? Не хлопці ж...

А хлопці що? Вони теж потішили й повеселили. І розважили — своєю різноплановістю насамперед. Чого тіко Яків Кутовий вартий зо своєм говірком. Такої смачної колоритної мови давно-м бись не чула! От лише тєжко було різко перемикатися з російської (основної мови збірки), тому подекуди пригальмовувала (як отой потяг на обкладинці). За книгою Сайгона "Грязь" уже полюю, Кутового й Коваленка у ФБ вже читаю, а історію останнього про педраду радитиму всім знайомим колишнім коліжанкам, бо то якщо й не геть-зовсім реально, проте дуже життєво.

Вид. "Білка", 2018