Сергій Сингаївський "Дорога на Асмару"

Мусила дати емоціям влягтися, аби написати більш-менш притомний відгук на цю книгу. Бо вражень вона викликала стільки, що годі було впорядкувати їх одразу. Тепер можна принаймні спробувати)))

Отож, це роман українського автора про події у далекій для нас Ефіопії в далекі для багатьох часи (80-ті роки минулого століття). Сергій Сингаївський не дарма взявся за таку незвичну для сучасної української літератури тему — він був очевидцем багатьох подій, оскільки працював там як військовий перекладач. Тому не дивно, що головним героєм твору (точніше, одним із головних героїв) є саме молодий військовий перекладач. Наскільки цей образ можна ідентифікувати з автором, відомо лише йому)) Однак Андрієві віриш, бо надто знайомі всі його прагнення й сумніви, притаманні радянській людині.

Власне, намагання зрозуміти, ким же була ота пресловута "радянська людина", стало одним із ключових для мене. Жити в системі, бути її гвинтиком, хоча й сумніватися (свідомо чи інтуїтивно) в доцільності та правильності того, що ти робиш, — чи ж не хрест, який мусили нести громадяни "великого й могутнього"? Ні, не всі, звісно, а ті, котрі могли дозволити собі розкіш мислити й аналізувати. От і герой розуміє, що щось тут, у буцімто дуже похвальній допомозі потерпаючим від голоду мешканцям півночі Ефіопії (а точніше, Еритреї, яка боролася за свою незалежність), не те. Й шукає відповіді. І знаходить. Чи майже знаходить, бо... Ні, не спойлеритиму, й не сподівайтеся)))

Однак якщо ви подумаєте, що у нас, котрим пощастило прозріти після засліплення радянщиною, все гаразд, то помиляєтеся. Ще один головний герой (ага, їх тут двоє) живе в сучасному Києві. Він той, кого зазвичай називають мажором: батько забезпечив хлопця й хорошим житлом, і хорошими клієнтами. Він гарний, успішний, досить багатий, дівчат вдосталь, друзі є, однак про те, що чогось у його житті все-таки не вистачало, починає розуміти лише після смерті матері (і це не спойлер, а перша сторінка роману))) Зрештою, зважується шукати себе, і йому це майже вдається. Чи таки вдається? Це вирішує кожен читач для себе.

У романі є ще один герой, якого можна назвати головним. Це голод. Або ж голодомор. Бо голод як природне явище суспільство здатне подолати самотужки, якщо не матиме перешкод. А от коли ці перешкоди створюються державою або тими (чи й тим — згадайте Сталіна), хто її уособлює, то це вже голодомор. Автор не лише сам (вустами героя) розмірковує над природою цього явища, а й знайомить читача з тими, хто глибоко досліджував це питання, називає авторів та книги, котрі я вже взяла собі на замітку. Не можна не побачити паралелі з Голодомором в Україні, бо хоч корінна причина була різна (в Ефіопії його справді спричинила посуха), наслідки можна назвати ідентичними: знищення мільйонів людей, здебільшого селян. Так, Захід активно взявся допомагати бідним ефіопцям, однак наткнувся на залізний щит диктаторського режиму, тому врятувати вдалося набагато менше людей, ніж можна було б, якби... Але історія, як відомо, не має умовного способу....

Ще одна річ мені припала до душі в цій книзі: можливість подивитися, як живуть народи, про які або геть нічого не знаєш, або чув щось краєм вуха. Така собі мандрівка в інший світ, але не енциклопедична й суха, а жива, з можливістю чути мову, засвоювати нові слова й поняття, відчувати запахи, звуки, спеку, мокнути під зливами й страждати від спраги, навіть коли навколо повно води, бо її небезпечно пити. А ще таке "оживлення" подій змушувало бачити внутрішнім зором висохлих від голоду дітей, стражденних матерів і багато-багато мертвих, яким не змогли допомогти. Чому не змогли? Читайте й міркуйте самі.

п. с. Ще лише почався мій читацький рік, а я вже знаю, яка книга точно потрапить до списку найліпших. А ще відкрила для себе нове видавництво, з добіркою якого знайома не була. От думаю, де взяти ще трошки часу на читання?)))

Вид. "Кліо", 2016