Володимир Єрмоленко "Ловець океану. Історія Одіссея"

Свій читацький рік я завершила прекрасно — не просто гарним романом, не просто цікавою історією, не просто насолодою від красивих людей/богів/пейзажів, а цілою філософією життя і смерті, любові й ненависті, прощення і прощання...

"Історія Одіссея" — легенда навиворіт. Це не переказ його перемог (хоча вони мимохідь згадуються), а пошуки втраченого на шляху до них. Одіссей зрозумів, що, здобуваючи щось цінне, втрачаєш дещо інше — не менш цінне. Однак лише після усвідомлення втрати приходить розуміння реальної вартості того, чого ти не цінував, бо володів ним. Для Одіссея цією втратою стало зникнення Пенелопи. Саме задля її повернення він вирішує шукати прощення у тих, кого образив/зрадив/убив, здобуваючи свої перемоги.

Але кому воно — розкаяння у гріхах і прощення — насправді потрібне? Тим, кому причинив біль, чи самому герою? Для мене відповідь однозначна. Практично ніхто з тих, до кого повертався Одіссей, не очікували ані його, ані його розкаяння. Та й після відвідин старі рани відкривалися і знову ятрилися та боліли. То чи потрібне жертвам таке розкаяння?

Хоча про жертв я трошки перегнула. Жінки, яких кохав Одіссей і які кохали його (а переважна частина гріхів героя пов’язана саме з жінками), не були згвалтовані ним. Вони хотіли кохати і віддаватися, навіть коли усвідомлювали всю небезпеку занурення у це почуття. Крім того, вони знали історію Одіссея та його дружини Пенелопи. То чи могли сподіватися, що їх він кохатиме так само? Чи ж щоразу ми кохаємо по-іншому? І чи можна щиро кохати, віддаючи всього себе багатьом? І що таке кохання взагалі? Навіщо воно людям, якщо приносить стільки страждань?..

Ну от, знову почалося — маю на увазі хвилю запитань без відповідей, які, однак, допомагають читачеві зрозуміти щось про себе. Важливе чи ні — вирішувати кожному з нас в конкретний даний період життя. Бо воно змінюється, змінюючи і пріоритети, як це сталося з Одіссеєм. 

У романі багато філософських тез. З одними абсолютно погоджуєшся, з іншими хочеться посперечатися, однак байдужими розмірковування автора не залишають. Так само, як і чуттєві описи стосунків між чоловіками та жінками, і не тільки платонічних. І намагання пояснити емоційну різницю між чоловіком та жінкою. Й емоції, думки та почуття міфічних героїв, про яких ми знаємо лише те, де і що вони зробити. А от що при цьому відчували? І що відчувають боги? І чи здатні вони взагалі відчувати, любити, страждати? І як пахне океан?..

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Сергій Жадан "Інтернат"

Сіра зима. Багнюка, брудний сніг, холодний дощ, постійні сутінки, які раз по раз переходять у ніч. Холод і мінімум харчів. Розбиті дороги, зруйновані будинки, вибиті вікна, обгорілі машини й танки. Голодні бездомні пси і такі ж люди. Неможливість зрозуміти, хто друг, а хто ворог. Шлях, укритий перепонами, підступними пастками, випробуваннями на міцність і на людяність, схожий на багаторівневу комп’ютерну гру, у якій головне — вижити і дійти до фіналу. Завдання: знайти цінний вантаж і доправити його до певного місця — теж як у якійсь дурній віртуальній грі, події якої розгортаються у похмурому постапокаліптичному суспільстві. Й усе це було б звичайною роуд-сторі, якби не одне але: вигаданого у ній дуже-дуже мало. Всі оті згадані вище речі, все те, про що не можна згадати у короткому відгуку на книгу з огляду на його обсяг — раз та з намагання вберегти свою психіку — два, все це — реальність, наша, українська, сьогоднішня реальність...

Ой про скільки важливих і надважливих речей змушує задуматися читача Жадан в "Інтернаті"! Для мене найголовнішим месенджем стала історія про те, як з будівлі інтернату знімали український прапор. Двоє осіб знімали, одна жінка намагалася цього не допустити, а всі інші — мовчки спостерігали. Бо всім іншим було байдуже, майорить на їхніми головами прапор чи ні і який. Власне, вся книга — про тих, кому байдуже. Бо таких — більшість. На жаль. Навіть ті, хто б’є себе в груди, захищаючи якусь ідейку чи думку, готові відступити, коли доходить до діла: мовляв, я зробив все, що міг, аж груди болять, а тепер без мене якось, без мене...

Ні, не варто мене звинувачувати у надмірному узагальненні, не потрібно кидатися прикладами на кшталт: я не так(ая, ий). Я сама себе вже й звинуватила, і прикладів повишукувала... Однак ані я, ані Жадан від цього не перестали бути правими...

Вид. Meridian Chernowitc, 2017

Павел Шрут "Шкарпеткожери"/Pavel Šrut - Lichožrouti

Завдяки дитячим книгам, у нас вдома постійно заводиться якась мила нечисть: то зоки (навіть іграшку пошили), то роздобудьки (досі мрію змайструвати їхню оселю з підручних матеріалів), то Страхопуд (на цього персонажа час від часу перетворюється подушка)... А останнім часом по квартирі почали шмигати... шкарпеткожери.

Надвичайно популярна в Чехії (знято фільм, є настільні та комп'ютерні ігри) історія про невидимих для людей мешканців їхніх жител, які харчуються розпарованими шкарпетками, захопила й сина. Щоправда, читаючи її, мені паралельно довелося пояснювати багато речей та явищ, невідомих п'ятирічній дитині. Це і стосунки між чоловіком та жінкою, і людська самотність (або ж "розпарованість", говорячи мовою шкарпеткожерів), і мафіозні клани та найманці, і різниця між музикою весіль та похорон тощо. Однак можливість паралельно з цікавою історією отримати не менш цікаву додаткову інформацію вважаю одним із важливих складових дитячої літератури.

Варто відзначити й чудове оформлення книги, зокрема оригінальні ілюстрації, заголовні літери, складені зі шкарпеток (їх цікаво було розглядати не тільки дитині) та форзаци, один із яких знайомить із героями-шкарпеткожерами, а інший — із картою їх локацій. Син уже засік книги-продовження пригод цих дивних істот, тож далі буде)))

Ілюстрації Галіни Міклінової, переклад із чеської Олександра Стукала, вид. "ВД "Школа", 2017

Іван Франко "Перехресні стежки"

Не знаю, що зараз розповідають і як аналізують на уроках літератури художні твори, котрі зачіпають соціальні проблеми, однак за часів мого радянського дитинства у тому, що люди жили погано та чинили різні неподобства, звинувачували "тогочасний суспільно-політичний лад". Цитата дослівна, бо нею можна було пояснити все: від "слизької стежки" Чіпки до мовних гойдалок Мини Мазайла. Подібну думку, на жаль, досить часто доводиться чути й сьогодні: мовляв, то не людина винна в тому, що перебігає вулицю на червоне світло, а — саме так! — суспільно-політичний лад, не здатний поставити на кожному перехресті поліцейського, який слідкував би за тим, аби людина дбала про дотримання правил дорожнього руху (чи інших законодавчих норм) та про власні безпеку і добробут...

Однак щось "Остапа понесло"))) Я ж про Франкові "Перехресні стежки", які взялася перечитувати, аби скласти про твір незашорену шкільними (та й вузівськими) штампами думку. Що ж, суспільно-політичний лад таки був винен у багатьох нюансах життя селян-русинів. Однак Франко чітко показує те, як кожна окремо взята людина відмовляється змінювати своє життя або ж зробити хоча б крок у напрямку змін. Виправдань знаходиться багато, а причина цьому — одна: інертність. "Не чіпайте мене, а я вас сто разів не чіпатиму", — класична позиція багатьох із героїв книги і багатьох із нас. І дякувати богові за те, що трапляються серед нас Рафаловичі, виліплені з іншого тіста. Бо тільки завдяки їм, здатним підняти власну дупу з насидженого місця, пожертвувати чимось особистим заради суспільного і не здаватися, попри вперте небажання рятованих ними докласти своїх, хоча б мізерних, зусиль до зміни на ліпше не чийогось, а власного життя.

Про любовну лінію роману воліла б промовчати. Бо на позір у тому, що двоє закоханих прожили два нещасливих життя одне без одного теж винен... так-так, той самий "тогочасний суспільно-політичний лад". Але й у Регіни, і в Рафаловича була можливість вибирати, і вони нею скористалися: кожен по-своєму...

Вид. "Ранок", 2009

Михайло Булгаков "Біла гвардія"/Михаил Булгаков - Белая гвардия

Грудень далекого 1918 року був сніжний і морозний. А ще — суворий і страшний, бо забрав надто багато життів. Не оминули втрати і родину Турбіних, котра мешкала в Місті на Олексіївському спуску, в будинку №13. Ні-ні, всі лишилися живими, однак кожен із них втратив щось глибинне, потаємне, важливе... Як і Місто, й Україна, і сотні тисяч інших людей...

Сприймати сьогодні "Білу гвардію" можна по-різному. Для мене це, по-перше, прекрасна сімейна історія, а по-друге, глибокий історичний роман. Глибокий не аналізом того, що тоді діялося, а картинками-замальовками, які краще за будь-який аналіз, розлогий історичний екскурс і пошуки причинно-наслідкових зв'язків пояснюють, що тоді відбувалося в Києві.

А відбувалося тоді все й відразу. Гетьман, який мав владу і підтримку німців, утік із Міста. Біла гвардія, втративши керівництво, також мусила розбігтися. Петлюра зі своїм військом підійшов до столиці, а весь цей час скрізь тинялися, провокували й агітували за владу робітників та селян більшовики... А всі інші мусили виживати у засніженому й замороженому Місті, прислухаючись до стрілянини та гарматного ревища і гадаючи, що ж буде далі.

Майстерність Майстра (і це не тавтологія) важно не оцінити і переоцінити (теж не тавтологія))) Текст то йде плавно і розмірено, то починає стрибати, як розірвані думки героя, про якого якраз ідеться, то просто звучить гулом гармат, скрекотанням пострілів чи гомоном юрби. Кожна деталь — на своєму місці, і кожна — важлива. І піч із кахлями, і лампа з абажуром, і вивіска на магазині мадам Анжу, і пам'ятник Богданові Хмельницькому. І кожен герой теж на своєму місці й повідомляє читачеві щось важливе. А от ще почує читач — залежить тільки від нього.

Елеонора Барсотті "Вікторіанська Англія"

Сучасних дітей (і не тільки), у яких переважає кліпове мислення і таке ж сприйняття інформації, важко зацікавити книгами, де мало ілюстрацій та багато тексту. І коли історії зі жвавим сюжетом, цікавими образами все-таки сприймаються й без картинок, бо тут працює уява, то енциклопедична інформація, подана суцільним текстом, зазвичай змушує нудьгувати. От саме для цього (точніше, проти цього)))) вигадали ілюстровані енциклопедичні видання, яких нині — до кольору та вибору.

Книга, про яку хочу розповісти, належить до серії History for child. За допомогою прекрасних авторських ілюстрацій і мінімуму тексту вона коротко розповідає про основні віхи розвитку Британської імперії за часів королеви Вікторії. Одяг, розваги, поява прототипів автомобіля, телефона та метро, перша Всесвітня виставка і ще багато відомостей зацікавили й мене, дорослу читачку, настільки, що я розпочала полювання за іншими книжками з цієї серії. Наприкінці кожної з них, до речі, є тематична гра, яка допомагає закріпити отримані знання. Такий собі ненав'язливий підручник з історії, яких хотілося б мати якомога більше)))

Ілюстрації Елеонори Барсотті, вид. Елвік, 2011

Шалва Амонашвілі "Педагогічні притчі. Виховання серцем"

"Педагогічна література" — це книги, які під час навчання в університеті читалися з-під палиці і сприймалися як щось зайве, застраріле й непотрібне для сучасного фахівця. І цей штамп настільки міцно засів у свідомості, що, розгортаючи збірку творів Шалви Амонашвілі, я наче повернулася в студентські роки. Однак скоро зрозуміла, що чи то подорослішала, чи то набралася зрілості (інших варіантів поки що не розглядаю))), бо сприймалися вже начебто відомі речі геть по-іншому.

Насамперед, придався особистий досвід роботи з учнями та студентами і спілкування з дітьми. Амонашвілі абсолютно правий в одному: робота з дітьми у якості вчителя та вихователя (останнє стосується й усіх батьків) потребує насамперед роботи Серця. Навіть найпотужніші знання буде складно перекласти у юний мозок, якщо робити це силоміць. Що вже говорити про формування повноцінної і щасливої особистості? Однак мене все-таки напружував якийсь аж надто наївний ідеалізм педагога. Бо де набрати десятки тисяч тих, хто матеріальне відсуне на другий план і піклуватиметься про світло свого серця та про те, як його неушкодженим і незгасним донести дітям? І як переконати дітей, що важливими в житті є мудрість, любов, совість, моральність, а не сьомий айфон, коли навколо себе вони зазвичй бачать останнє? Й іще багато "як?" викликала у мене ця книга, хоча одну річ, відому мені з власного досвіду давно, я іще раз для себе повторила: важливо займатися тим, що тобі до душі, тоді знайдеться багато можливостей і відповідей на оті "як?".

Книга складається з трьох розділів: "Дай життя своїм берегам", "Педагогічні есе", "Пам’ять серця", наприкінці додано "Думки" — афористичні й образні вислови, записані на семінарах із учителями. От їх навіть процитувати схотілося, бо вони актуальні для кожного педагога усіх поколінь.

Вид. "ВД "Школа", 2017 

***

"Не помилками обурюйтесь, а успіхами захоплюйтесь".

Учитель реформує школу, і він-таки, на жаль, деформує її".

"Хочете подарувати вашій дитині справжнє дитинство? Подаруйте їй себе: маленького, пустотливого, мудрого дорослого".

"Ну й що з того, що є стандарти освіти! А якщо я нестандартний педагог? Що буде зі стандартами?"

"Сучасне дитинство не сприймає стандартного вчителя; не сприймає вчителя, який стандартизує учнів".

"Діти нові. Педагогіка стара. Що робити?"

"Оцінки — град над допитливим розумом дітей".

Трумен Капоте "Трав’яна арфа"/Truman Capote - The Grass Harp

Це — тільки друга книга Трумена Капоте, прочитана мною. Однак я, здається, вже спромоглася зрозуміти основну ідею його творчості: заклик бути самим собою, не прикидатися, не грати ролей, не брехати (передусім собі), і тільки тоді отримати право претендувати на відчуття повноцінного щастя.

Такі ж думки вкладені й у чи не найвідоміший твір автора — "Сніданок у Тіффані". Проте на противагу юній дівчині зі "Сніданку..." герої "Трав'яної арфи" (інші варіанти перекладу назви роману: "Лугова арфа", "Голос трави") — зрілі люди, які лише на фінішній прямій життя зрозуміли, що втрачали значну частину себе і що більше так жити не хочуть.

Оповідачем у цій історії виступає юнак — свідок і учасник подій. Його присутність тут геть не випадкова: Капоте таким чином дає йому шанс зрозуміти надважливі речі і провести своє життя інакше, ніж його старша подруга. Загалом же кожен образ цього невеликого твору, навіть епізодичні, на диво глибокий та багатозмістовний. Читач отримує можливість рано чи пізно наткнутися на себе самого в тій чи іншій іпостасі. Впізнає він себе чи ні і які висновки зробить — то вже його клопіт, а не автора, однак шанс  змінити життя отримує кожен, хто прочитає цю притчу про свободу та любов.

Мері Нортон "Роздобудьки на річці"/Mary Norton - The Borrowers Afloat

Мушу визнати: у нас таки завелися роздобудьки. Принаймні, на книжковій полиці та у моєму блозі. Це вже третя книга із серії про пригоди маленьких чоловічків, і знаю точно, що далі буде, бо Под, Хомілі, Аріетті та Спіллер уже стали майже членами нашої родини. Ну, ми з сином із ними точно практично зріднилися)))

Що ж, мандри родини роздобудьків у пошуках житла продовжуються. Коли фінал попередньої частини пообіцяв їм стабільність, безпеку та прихисток, і ми полегшено зітхнули, то потім виявилося, що жити під одним дахом із родичами не дуже зручно (й не тільки книжковим роздобудькам))) Тож наші друзі знову вирушають у дорогу — цього разу річкою. Чи доберуться вони до омріяного легендарного цілого міста для маленьких людців і як їм там вестиметься, очевидно, розповість чергова книга, зустрічі з якою вже чекаємо, бо ж історія — цікава, ілюстрації — прекрасні, текст — чудовий.

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англійської Тетяни Вакуленко, вид. "ВД "Школа", 2016

Марина Меднікова "Тю!"

Роман-фрістайл з елементами аерофотозйомки — так окреслює жанр свого твору Марина Меднікова. Насправді ж у ньому всякого-різного іще більше, ніж може видатися з цього визначення. У книзі немає розділів — є рекламні павзи, немає ліричних відступів — є музичні кліпи, а ще роман просто насичений здоровою іронією, глибоким сарказмом, тонкою пародією... Одним словом, у ньому є все те, що здатне мене дуже й дуже зацікавити. Що, власне, і сталося.

Події відбуваються у селі Тихі Води, розташованому неподалік Києва, й розпочинаються з почуття голоду такої собі Жульки, або ж Джульєтти, — безпородної і вагітної суки (це не матюк, слово вжите в його основному значенні). Неповоротка собака стає причиною ДТП, яка призводить до... Та до багато чого вона призводить, якщо зважити на те, що за кермом був потенційний кандидат у президенти країни...

Діючих осіб у романі не багато. Принаймні, не так багато, скільки, здавалося б, їх знадобилося б, аби настільки широко змалювати найрізноманітніші верстви сучасного українського суспільства. Тут ви зустрінете політика-маріонетку та того, хто смикає за нитки, сільських алкоголіка та інтелігента, хитромудру закордонну заробітчанку і чесну трудівницю-колгоспницю, канадійку-мільйонерку і бідну пенсіонерку, правдолюбця-дисидента і пристосуванця, нещасну заміжню жінку і щасливу самотню, утриманку і самостійну... А ще наткнетеся на детектив, шантаж, подружню зраду, вічне кохання, продажнісь, пошуки правди, український генофонд, журналістське розслідування, комету, сільку іділію, купу приказок-прислів’їв-народних анекдотів й не тільки.

Зробила висновок: треба продовжити знайомство із творами сучасної літератури, які не піддалися навалі реклами й імена авторів яких зустрічаю вперше, — це може подарувати неочікуване, а тому й втричі цінніше та більше задоволення.

Вид. "Кальварія", 2003

Тадеуш Доленга-Мостович "Знахар"/Tadeusz Dołęga-Mostowicz - Znachor

Давно мені не доводилося так швидко зізнаватися в тому, що я помилялася))) Маю на увазі свої нещодавні нарікання на мелодраматичні сюжети і моє їх несприйняття. З’ясувалося, що справа не в жанрі, а в майстерності письменника, який ним скористався. І я дуже вдячна за таке "відкривання очей" польському класику Тадеушові Доленга-Мостовичу та його "Знахареві".

Мені, напевно, пощастило, бо я не бачила однойменного і досить відомого та популярного фільму, а тому не страждала від однозначності образів і картин (зазвичай не читаю книг, фільми за якими бачила, рідко роблю і навпаки). Тож і малювала собі, як хотіла знахаря, його доньку, її коханого, інших яскравих і не дуже героїв роману. Легкий стиль оповіді дозволяв відпочивати за читанням, я захопливий сюжет тримав у напрузі. Насолоду подарував і фінал книги та обіцянка продовження, а також чудовий переклад українською. Тож далі буде...

Переклад із польської Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2014

Вірджінія Ендрюс "Квіти на горищі"/Virginia Cleo Andrews - Flowers in the Attic

Кажуть, що прихильність людини до тих чи інших жанрів (літератури, кіно тощо) розповідає  про неї щось особливе. Не знаю, що про мене може розказати моє захоплення магічним реалізмом (не плутати з фентезі) та психологічними детективами (не плутати з іншими підвидами цього жанру), однак нелюбов до мелодрам можу пояснити сама: передивилася в дитинстві "Рабині Ізаури", "Багаті теж плачуть" і чогось подібного))) Та хто ж не дивився тоді цих душевних і сльозливих серіалів?

Проте я не про телемило, а про книгомило — інакше популярний (чомусь) роман, котрий започатковує цілий серіал... чи то пак трилогію, назвати не можу. Читач має плакати над сторінками цієї книги. А місцями — навіть ридати безутішно, бо ж хіба можна не відчувати жалю до дітей, замкнутих у кімнатці на довгі роки? Мабуть, саме це я й відчувала б, якби не дратувалася неймовірно через дорослих, для яких гроші й речі були найважливішим у житті. Матір цих білявих янголят узагалі варто було позбавити батьківських прав на самому початку твору (може, це таки станеться в романах-продовженнях, однак читати не буду), а фанатичну і жорстоку бабусю замкнути у психушці.

Окреме "задоволення" отримала від стосунків між дітьми як між чоловіком і жінкою. Жінка, на думку авторки книги, — істота меншовартісна, і навіть 14-літній хлопчина поводиться зі своєю сестрою відповідно до цього твердження, бо що з них, бабів, візьмеш? Ну і що, що на на календарі — середина 20-го століття? Жінка все одно ні на що не здатна, окрім милуватися собою в дзеркалі,  турбуватися про дітей і перейматися рівнем власної сексуальності. До речі, про тему сексу взагалі промовчу, бо яка ж мелодрама без нього. Однак у книзі про нього постійно думають і навіть займаються діти, тож... Не зайшло мені таке чтиво, коротше кажучи.

п.с. А фільм за цією книгою таки зняли, аби ви не сумнівалися...

Галина Вдовиченко "36 і 6 котів"

"Вусато-хвостата історія для дітей" — так характеризує цю книгу підзаголовок. Однак я категорично не погоджуся з авторкою щодо категоричного "для дітей". Бо, по-перше, в історії не згадується жодної дитини (ну, практично: на близнюків в епізодичній ролі наприкінці книги можна не зважати))), натомість героями виступають трійко дорослих зі своїми проблемами, а по-друге, дорослим теж ой як цікаво буде познайомитися з усіма 36 названими поіменно (і їх — от дивина! — не плутаєш під час читання!) котами та шістьма безіменними (тимчасово) кошенятами і зарядитися позитивом. Бо чого-чого, а позитиву у цій історії, котра розпочинається досить сумно, — по вінця.

Отих 36 і 6 котів (тобто 42, як уперто рахував і виправляв мене син) впізнавати у морду й у хвіст допомагають чудові ілюстрації, які майстерно передають характери тварин, не менш майстерно виписані Галиною Вдовиченко. Стиль мовлення, поведінка, світоглядні позиції кожного кота та кішки — всі ці риси скрупульозно враховано і використано у книзі. Й повірте, ці коти так нагадують нас, людей: ініціативних і скромних, винахідливих й інертних, активних і тишків, балакучих і мовчунів, скромних і не дуже, талановитих і ще талановитіших... А головне — вартих любові в усій своїй різноманітності.

Намалювала Наталка Гайда, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

Василь Барка "Жовтий князь" І і ІІ том

Перший том "Жовтого князя" перечитала торік теж приблизно в цю пору, коли у світі вшановують пам’ять жертв Голодомору. За другу частину роману взялася лише через рік після першої: надто тяжка тема. Тяжка, часом невимовно, однак потрібна. Аби пам’ятати. Аби не допустити чогось подібного ніколи знову.

Можливістю тримати в руках поки що єдине (якщо не помиляюся) двотомне видання "Жовтого князя" завдячую книголюбу Гнатові Кубову, який великодушно подарував мені свою книгу. Майже 800-сторінковий фоліант доводилося возити з собою, оскільки часу на читання, окрім дороги на роботу, практично не маю. Зате я була винагороджена не тільки здивованими чи захопленими поглядами сусідів у метро, а й можливістю засвітити обкладинку книги і показати людям, що іще не тільки можна, а й конче треба читати.

У другому томі, написаному, до речі, через 35 років після повісті (так називав її сам Барка) "Жовтий князь", долі Андрійка Катранника приділено мало уваги. Автор увів багато інших героїв, аби показати різноманіття світоглядних позицій, які переважали у ті страшні часи. Тут ми зустрічаємося як з уже знайомими "хліботрусами" Отроходіним та Шікрятовим, які у пошуках поживи розорюють монастир та збиткуються над його мешканцями, так і з новими представниками "слуг люциферових". Василь Барка намагається не тільки описати їх діяння, а й зануритися у свідомість тих, для кого муки інших не значать анічогісінько. Невже віра у високу ціль була аж такою міцною? Чи це — можливість реалізації внутрішньої потреби у самоствердженні за рахунок знищення собі подібних? Чи ж просто бажання врятувати свою шкуру? Відповідей автор не дає, просто розмірковує. Як і над тим, як вижити — не тільки фізично, а й метафізично — народові, котрий взялася нищити кремлівська машина. На думку родини Очеретів, спасіння можна знайти лише у вірі в Господа. Тож і намагаються вони будь-якою (навіть дуже високою!) ціною відродити церковну службу, підтримувати віру в інших, показувати, що спасенні будуть нинішні жертви, а от їхні кати — навряд чи, тож за них потрібно... молитися.

Насправді оця складва твору мене дещо гнітила. Василь Барка бачить порятунок не у боротьбі проти загарбників, убивць і катів, а у прощенні, молитві, покаянні, вірі... Причини трагедії, яка сталася, шукає не у прагненні "старшого брата" до панування, не у вині людей, чиїми руками вигрібалося "все до останнього зьорнишка", а у Люциферові та його прибічниках. Часом мені здавалося, що він намагається виправдати цих "прислужників Сатани", бо ж це не вони самі, це їх спокусив Жовтий князь, якому не всі здатні опиратися. Та й на все воля Божа, якось так...

Стиль письма — вкрай важкий. Специфічні "барківські" глибокі та цікаві метафори супроводжуються таким же специфічним синтаксисом із засиллям двокрапок та тире. Тож разом зі складною тематикою та страшними сценами (чого вартий лише один опис розстрілу дітей-сиріт!) текст роману залишає по собі глибокий слід. Аж надто глибокий, однак необхідний для того, аби пам’ятати...

Вид. "Українська вільна академія наук у США", 2008

Юрій Винничук "Легенди Львова"

Читати "Легенди Львова" взялася геть випадково, ненароком тицьнувши в іконку та відкривши файл із книгою в рідері. Перегорнула кілька десятків перших сторіночок, остерігаючись надмірної дитячості, вже зібралася було відкласти, однак потім вирішила таки подолати обіцяну собі колись обов’язкову чверть обсягу книги, навіть коли вона видається "не моєю". Втім, прочитавши перші львівські легенди, що виявилися абсолютно ідентичними поліським, які розповідала мені колись бабуся, я захопилася і потім весело гиготіла, бо ж більша частина історій, зібраних і переказаних Юрієм Винничуком, весела.

Князі Данило та Лев, наближені до їхнього двору і тіла особи, прості й не дуже мешканці стародавнього міста, відьми та привиди, водяники і чорти, бідняки й багачі, скарби і загадки, вулички, площі, річки та ліси — все це і не тільки калейдоскопом проноситься перед очима читача. І перемішується в каламешу, якщо читати занадто швидко, як я)) Тож тим, хто візьметься за "Легенди...", радитиму розтягувати задоволення. А його ви в будь-якому разі отримаєте, бо ж хто не любить таємниць і казок, навіть коли йому вже давно не п’ять років?)))

Вид. "Сполом", 1999

Олександр Волков "Сім підземних королів"/Александр Волков - Семь подземных королей

У дитинстві я дуже любила читати казки. Однак ставила досить високі вимоги до них: це мали бути довгі, розлогі, з багатьма героями, неймовірними поворотами сюжету і просто цікаві історії. Мабуть, саме тому я все більше захоплююся повістями Олександра Волкова, вже третю з яких щойно прочитали ми з сином.

"Сім підземних королів" — це розповідь про Країну підземних рудокопів, через яку Еллі та її друзі швидко пробігли у книзі "Урфін Джус і його дерев’яні солдати". Тисячолітня історія життя печерних мешканців описана дуже докладно — її навіть можна вважати окремою казкою. А потім до Печери потрапляє... звісно, Еллі — цього разу з двоюрідним братом Фредді. Діти не просто виживають там, а організовують цілий переворот... Однак це вже спойлер, тож мовчу, мовчу...)))

Тільки от іще раз похвалю ілюстрації до цього видання: казкові, живі, яскраві, емоційні, і їх — багато, як і має бути в дитячих книгах, та переклад і редакторську роботу — спотикатися не доводилось))

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "Видавничий дім "Школа", 2015

Оксана Кришталева "Смак грибної юшки"

Книгу з осінньою обкладинкою і таким же настроєм, навіть коли йшлося у ньому про весну, мусила прочитати, звісно, саме восени. Її авторка Оксана Кришталева пропонує читачеві самому визначити, про що її твір. Так от я сказала б, що він — про неї саму, про дівчину, чиї студентські роки припали на буремні 90-ті, про людину, яка шукала можливості не тільки самореалізуватися, а й заробити на життя, про жінку, котра хотіла кохати й довіряти і котра розчарувалася в усьому.

Роман заявлений як твір у новелах. Він і справді складається  з коротких  оповідань, нарисів, а то й навіть із журнальних статей, написаних його  головною героїнею — Прісею, котра виявляється зовсім не Прісею. Втім, так чи інакше маски носять усі герої книги. І подруги дівчини, і її хлопці. Щоправда, знімаючи їх, вони перетворюються у геть інших людей, аніж ми побачили їх уперше очима героїні, і це таки завдає болю навіть відстороненому читачеві, що вже говорити про бідну зраджену майже всіма дівчину. Однак, занурившись у своє минуле (не без активного спонукання до цього описаних у творі реалій, так схожих на ті, в яких довелося жити й мені), я розумію: це не просто плід уяви авторки, це — саме життя.

Вид. "Апріорі", 2013

Жозе Сарамаґо "Історія облоги Лісабона"/José Saramago - História do Cerco de Lisboa

У своїй любові до книг Жозе Сарамаго я зізнавалася вже не раз. Читати його тексти — це насолода якогось особливого й вишуканого ґатунку. Сарамагівський стиль письма неможливо ні з чим сплутати. Довжелезні речення, ще довші, часом кількасторінкові, абзаци, відсутність розділових знаків при прямій мові, неймовірна гра слів, їх звучань та значень — усе це змушує не пробігати текстом, зчитуючи лише вершки для розуміння фабули, а буквально занурюватися у нього. Тож коли у вас немає часу чи можливості забути про все на світі хоча б на півгодини — книгу відкладіть. Або ж змиріться з тим, що, випірнувши з тексту, озиратиметесь і гарячково намагатиметеся пригадати, де ви й куди прямуєте, — саме таке трапилося зі мною кілька разів))) 

У романі "Історія облоги Лісабона" — цілих дві повноцінні історії. Навіть три, якщо окремо порахувати історичну книгу, над якою на початку твору працює головний герой — коректор. На її прикладі Сарамаго показує, наскільки відносними є наші знання з історії. Бо навіть свідчення очевидців ніколи не покажуть об’єктивної черговості подій та реальних причиннєво-наслідкових зв’язків, що вже говорити про письмові, писані-переписані, згадки, на які зазвичай і спирається сучасна історіографія. Саме отаким "переписанням" історії і вийшло те, що вчинив коректор, додавши заперечну частку "не" у текст редагованої ним книги. За що, власне, і "поплатився" — однак не таким чином, як можна було б подумати)))

Наслідком цього "хуліганства" стала альтернативна історія облоги Лісабона, яку начебто пише наш головний герой, однак у читача складається враження, що він просто фіксує події, котрі відбуваються самі по собі. Можливо, саме так і з’являються на світ книги, яким віриш? Бо те, що розповів у своєму рукописі коректор, сприймалося мною не менш реально, як і власне його життєва історія — основна фабульна лінія роману.

Головний герой — така собі звичайна сіра людина, яка нічим не вирізняється з натовпу, проживає непомітне життя, виконує рутинну роботу, яку теж не помічають більшість людей. Однак коли читачеві вдається зазирнути у внутрішній світ цього середньостатистичного чоловіка середніх років, відбувається певна метаморфоза. Ні, не з героєм — із читачем, який раптово розуміє, скільки важливого, цікавого й прекрасного може ховатися за позірною звичайністю і сірістю. Навіть — чи й особливо! — тоді, коли сірим і звичайним читач вважає самого себе...

Ще один головний герой є у романі — Лісабон. Прекрасне місто, прогулятися яким запрошує Сарамаго. Обожнюю відчуття, коли, читаючи книгу, ти наче насправді прогулюєшся вулицями, які описує автор, спускаєшся крутими східцями, видираєшся на пагорби, зазираєш у вітрини,  насолоджуєшся кавою чи вином, милуєшся старовинними будівлями, слухаєш дзвони, мокнеш під дощем, видивляєшся щось у тумані... Хоч бери, й сміливо позначай на карті Лісабон як місто, у якому вже побувала)))

Ну, й іще один величезний плюс саме цього роману Сарамаго: фінал. Давно я не почувалася такою упевненою в тому, що все у житті буде не просто добре, а — чудово! Чого і вам щиро бажаю)))

Герберт Веллс "Оповідання"/H. G. Wells - Complete Short Stories

Класична фантастика — це саме те, з чого варто починати знайомство із цим жанром. Бо хто ж, як не Герберт Веллс, може ознайомити юних читачів із її основами? Навіть геть казкове на перший позір оповідання "Чарівна крамниця" насправді має в собі глибокий зміст і купу підтекстів. Що вже говорити про "Бога динамо" чи "Творця алмазів"? Перші кроки до наукової космічної фантастики допоможе зробити "Зірка", а замислитися про те, що часом варто боятися своїх бажань, які можуть здійснитися, спонукатиме оповідання "Канікули містера Ледбеттера".

А вже потім, маючи основи, можна читати сучасні речі, як от романи Ханну Райяніємі, в основу яких покладена квантова теорія будови Всесвіту, або ж занурюватися у фентезійні світи, знайомлячись, наприклад із Террі Пратчеттом чи Максом Фраєм, чи ж братися за соціальну фантастику, скажімо, Валерія Гапеєва. У будь-якому разі головне — аби це була по-справжньому хороша література, а не те, що часом всеїдна я читала в дитинстві)))

Джек Лондон "Серця трьох"/Jack London - Hearts of Three

Давно я так не падала в дитинство, як із цією книгою Це ж — саме те, що я любила читати (тому повз мене і пройшли Пітер Пен, чарівник Смарагдового міста та інші "дитячі" герої))) Карколомні пригоди, екзотичні місця, старовинні храми та їх скарби, а ще ж любов і дружба — тут наявні всі складові, аби захопити романтика (навіть якщо йому вже далеко за...)))

Однак це зовсім не той Джек Лондон, якого я досі читала, і це мене здивувало. Де глибина характерів? Де трагізм? Де занурення в потаємні куточки душі героя? Де відчуття того, що ти переживаєш разом із ним усі його випробування? Немає. Є просто яскраві й захоплюючі картинки, як того і вимагає кінематограф — адже роман написаний саме для кіно. Тому й багато у ньому погонь, стрілянини, зміни декорацій, блиску, візуалізацій, динаміки. А ще — яскравого карибського сонця, теплого моря, островів, зелені і спеки, тобто того, що чудово розфарбовує сірі листопадові дні)))

Переклад Миколи Іванова, вид. "Школа", 2008

Володимир Лис "Графиня"

Що ж, це — найслабший із прочитаних мною романів Володимира Лиса. Може, я просто не зуміла заглибитися у ту прірву божевілля, в яку, на мій погляд, скочувалися головні герої, навіть не намагаючись пригальмувати, однак мені не вдалося зрозуміти ані його, ані її (так-так, тут теж про нещасне кохання, і навіть любовний трикутник є, навіть кілька — все як любить автор). Однак, попри все моє захоплення Лисовим вмінням вивернути чоловічу душу, на мій позір це — суцільна плутанина із картин, яворів, задушених собак, часових петель, поклоніння мертвим і жалощів по тому, чого ніколи не було.

Вчитель малювання любив свою ученицю, однак стримував почуття, що нормально, доки вона була дитиною. Вона його теж кохала з дитинства, і за це вирішила... знищити як художника. Логічно ж, хіба ні? Він паралельно любив сусідку, і ще одну односельчанку, і ще із санаторію вродливу жінку, причому останню чи не більше й уже точно не менше, ніж ученицю. Однак залишився ні з чим, бо не був здатен прийняти рішення і зробити конкретний крок. Просто собі чекав, доки за нього вирішить котрась із жінок... На старості років і наприкінці твору чоловік виправляється, проте в моїх очах це його не реабілітує...

Переплітання часів — то дуже цікавий хід. Був би, якби виглядав логічніше. Бо насправді це просто додає іще більше божевілля всій історії. Жорстока й хитра графиня, як на мене, — не кращий варіант для наслідування, однак що взяти з божевільної? Та й ідеал виявився зрештою фальшивкою, принаймні, її потрет...

Ну от, писала-писала, а висновок зробити не маю з чого. Втім, яка книга, такий і відгук: заплутаний, незрозумілий і не без присмаку легкого божевілля)))

Вид. "Твердиня", 2010

Люсі Гокінг, Стівен Гокінг "Джордж і таємний ключ до Всесвіту"/Lucy & Stephen Hawking - George's Secret Key to the Universe

Консультант магазину, де я вибирала книги, поцікавившись віком моєї дитини, принесла цілу підбірку чудових видань, які нам підійшли б, на її думку. Я ж почала гортати "Джорджа і...", на що жінка завважила, що ця серія — для старших, ніж мій син, дітей, і дуже здивувалася, коли до каси я підійшла не з книгою про мишок чи вовчиків, а все-таки з цим товстеньким томом "для старших". Зараз він — у переліку улюблених книг сина, а про космос та його дива він може говорити годинами. Зізнаюся, що й свої знання про Всесвіт я значно поповнила, хоча свого часу вважала себе маніячкою всього, що пов’язане з космічною темою)))

Сюжет книги — фантастичний. Одному не-божевільному вченому вдалося створити комп’ютер, за допомогою якого можна мандрувати космосом. Справжнім відкритим незвіданим космосом, просто ступивши у нього крізь відчинені двері-портал. Цей вчений виявився сусідом Джорджа, вони позанйомилися, і, як-то кажуть, понеслося. Героя і читачів чекають не тільки космічні пригоди, а й купа цікавої наукової інформації про Сонячну систему, планети, комети, зірки, їх народження та смерть, а ще про найзахопливіші для сина чорні діри. Інформація подана настільки доступно, що навіть дошколярик сприймає її легко. А оті всі відстані у мільярди кілометрів та сотні тисяч світлових років навіть мені уявити складно, тож великі цифри нас не лякають)))

Окрім характерних чорно-білих ілюстрацій (довелося паралельно розповісти дитині про те, що таке графіка))), у книзі багато кольорових фотознімків реального космосу чудової якості — ще один великий плюс видання

От зараз для різноманітності прочитаємо пару казок, і піду купувати продовження пригод Джорджа, Енні та Еріка, аби ви й жінка з книгаргні не сумнівалися)))

Ілюстрації Гаррі Парсонза, переклад із англ. Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Брем Стокер "Дракула"/Bram Stoker - Dracula

Моє прочитання "Дракули" (не смійтеся, я досі не була знайома з цією класикою жахастика) вдало співпало з Гелловіном. Тепер я точно знатиму, що робити, зустрівши вампіра))) Часник не буде зайвим і у зв’язку з підвищеним ризиком захворювання на ГРВІ, тож... Тримайтеся від мене, одним словом, подалі)))

А коли серйозно, то роман такий легкий і відпочинковий, що читати його було одне задоволення. Ні тобі якогось вражаючого психологізму, ні крові по стінах (хіба що на зубах), ні кишок по підлозі (три чемно й чисто відрубані голови можна не рахувати), та ще й геппі-енд. Сучасних читачів (і паралельно глядачів, бо куди ж без кіно) жахастиків Дракулою не налякаєш. Однак як для кінця 19-го століття роман, схоже, був досить прогресивним. Одне лише захоплення міс Міною, яка — о боже! — мислить розумно, оволоділа стенографією й має силу волі боротися із впливом чоловічого начала, чого варте! Бо — жінка ж, а що з них, жінок, візьмеш, крім бажання вийти заміж і повсякчасного гепання в непритомність...

Одним словом, для повного занурення треба ще якийсь фільм про Дракулу подивитися, і цьогорічний Гелловін вдасться)))

Анджела Нанетті "Мій дідусь був черешнею"/Angela Nanetti - Mio nonno era un ciliegio

Якось я вже радила не читати в громадському транспорті книг, здатних розчулити читача до сліз. Сама ж до власної поради не дослухалася, й учора, їдучи в трамваї, намагалася швидко кліпати повіками й робити вигляд, що мені до ока потрапила порошина. Мені вдалося не розплакатися на людях, однак сьогоднішні сни показали, наскільки емоційно глибоко зачепила мене історія, розказана меленьким Тоніно.

Книгу Анджели Нанетті я не можу назвати дитячою. Вона, як на мене, насамперед для дорослих, які забули, як виглядає світ, коли на нього дивитися очима дитини. Якими для малюків є батьки й дідусі-бабусі, як вони сприймають наші стосунки, суперечки, проблеми, наскільки глибоко відчувають і щиро переживають те, що, на нашу думку, дітей зовсім не стосується. Наприклад, відчуження землі для будівництва автостради чи весняні заморозки, самотність однієї окремо взятої гуски чи мамину зачіску, розлучення батьків чи їхнє щире бажання підтримати одне одного, цінність любові й турботи чи байдужість бюрократичної машини.

Окремою надважливою темою є смерть рідних — через це рано чи пізно доводиться проходити нам усім. Однак коли дорослі усвідомлюють невідворотність такої втрати (хоча емоційно адекватно сприйняти її неможливо, напевно, в будь-якому віці), то дитині зрозуміти те, куди поділися дідусь чи бабуся, надзвичайно важко. Авторка пропонує своє пояснення цього стану, зрозуміле дітям. Зі своїм сином про смерть ми поки що не говорили, однак один із варіантів такої розмови у мене вже є.

А ще у книзі — прекрасні ілюстрації. Щемкі, як сама історія, насичені, як італійська природа, наївні, як дитячі малюнки, й сповнені глибокого сенсу навіть поза текстом.

Художниця Анастасія Стефурак, переклад з італійської Андрія Масюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Іда Фінк "Подорож"/Ida Fink - Podróż

Тема Голокосту — одна з найпопулярніших у сучасній історичній літературі. Ні, констатуючи це, я не даю якоїсь оцінки даному факту. Просто прийшла пора про це говорити. Згадувати це. Розказувати. Щоб усі знали. Щоб ніколи знову...

Іда Фінк розповідає про те, що їй довелося пережити особисто. Тому роман справляє враження сповіді чи то перед священиком, чи то психотерапевтом, чи то перед онуками, а радше — перед собою. Кажуть, для того, аби звільнитися від травматичних спогадів, їх треба озвучити. Не знаю, чи вдалося це авторці, однак я вже починаю розповідати про книгу, аби у свою чергу позбавитися від того, що травмує мене: отієї активної участі не-нацистів у Голокості. Це стосується і поляків — у цій книзі, і французів — про це розповідає Тетяна де Роне у "Ключі Сари", й українців — про них у "Мабуть Естер" згадує Катя Петровська.  Сама ж грішу хіба що невіданням — однак хіба тільки про це ми у своєму радянському минулому "забули"? Проте незнання не звільняє від відповідальності... Що ж, тепер знаю трохи більше...

Книга розповідає про подорож-утечу двох єврейських дівчат-сестер із окупованого німцями Збаража у... Німеччину — бо де ж іще не шукали б єврейок? Перейнявши імена польок, дівчата мельдуються на роботу до Рейху. Однак приховати те, ким вони є, не завжди вдається, тому доводиться утікати, і знову втікати, перетворюватися на когось іншого, не тільки вигадувати нові імена, а й створювати нові особистості та цілі життя. Вражала мене здатність утікачок грати ролі — які тільки таланти не відкриються під впливом стресу! Ще більше вражала роль  у тому, куди поверне лінія життя, випадку та людей, котрі їм зустрічалися. А людиною з великої літери може стати будь-хто, незалежно від національності, займаної посади, місця проживання та віросповідання...

Переклад із польської Наталки Римської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

В. Домонтович "Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза"

Домонтовича читала колись давненько в університеті, і відтоді він чомусь випав із мого читацького поля зору. Мабуть, тому, аби потрапити до рук саме зараз і дати мені можливість прочитати його з іншого боку життєвого досвіду, бо в багатьох речах, і книгах зокрема, бачиш зовсім одне, коли тобі неповних 20, й зовсім друге — коли вдвічі більше.

"Дівчина з ведмедиком" збурила цілий шквал думок. Минуло майже сто років, відколи Домонтович створив образ незалежної, вільної, яскравої, непідвладної соціальним умовностям жінки, а віз, здається, й донині там. Маю на увазі те, що інститут шлюбу усе ще є надважливим для отого пресловутого жіночого щастя. Ні-ні, я теж знаю хороші приклади жіночих доль, які спромоглися досягти щастя якимось іншим шляхом, однак прикиньте нашвидкуруч співідношення їх до всіх інших традиційно щасливих, а чи "щасливих". От-от...

Головний герой мене відверто дратував — такого чоловіка можна охарактеризувати сакраментальним "ні риба ні м’ясо". Він не знає, чого хоче і кого хоче. Він безхребетний як і в професійній самореалізації, так і в особистому житті. Він не приймає рішань і не обирає — за нього це роблять інші. Проте його Домонтович залишив живим на відміну від дівчини з ведмедиком. Символічно? Дуже. Однак як саме прочитати ці символи, вирішувати читачеві — до того ж кожному зокрема. Я, наприклад, розгледіла категоричну неготовність суспільства прийняти зміни, до яких дозріли деякі його члени — головне через те, що їх відсоток дуже незначний. І, повторюся, за майже сто років нічого не змінилося.

Другу частину книги склала збірка оповідань та нарисів В. Домонтовича. О, в яке різноманіття тем, образів, характерів, ідей вдалося зануритися! Тут і середньовічна Італія, і сучасна письменникові Україна, і не менш сучасна йому Колима, й татарський Крим, і вишукана Європа... То Сірко лютує на невольників, котрі не радіють своєму визволенню, то психічно хворий професор шукає виходу із лікарні, то апостоли радяться про те, як спасти Христа, то сільського дядька арештовують за спекуляцію, то Рильський та Зеров розмірковують про українське письменство, то Пилип Орлик намагається відродити Україну... І кожне з оповідань підіймає не менший шквал емоцій, ніж вище згаданий роман, а от часу на прочитання вимагає менше))) Мабуть, я таки стаю поціновувачем короткої прози. Дорослішаю)))

Вид. "Критика", 2000

Катерина Бабкіна "Соня"

Цією книгою я мимохіть привертала увагу пасажирів метро та маршруток (бо ж читаю здебільшого в громадському транспорті). Точніше, не самою книгою, а страшненькою обкладинкою. І най вибачить мені Гриця Ерде — авторка колажів-ілюстрацій, однак вони справді, як на мій смак, страшненькі. А от історія, розказана Катериною Бабкіною, прекрасна!

Соня чимось нагадала мені головну героїню "Сніданку у Тіффані" Трумена Капоте — насамперед талантом бути собою, а не грати ролі, притаманні певному соціальному оточенню та вимогам часу й місця. Саме тому Соня — щаслива, навіть коли нещасна, як би дивно це не звучало. Що може бути ліпшим за вміння повністю віддаватися почуттям, навіть якщо це — страх (не)народити дитину?

Соня схожа на метелика, який живе одним днем. Роль здорового глузду — навіть трьох! — виконують подруги, у кожної з яких — специфічний багаж життєвого досвіду. Однак чужим розумом жити не виходить ні в кого, тож Соня сама проходить, точніше — пропурхує свій шлях. Він виявляється напрочуд заплутаним і довгим. Україна, Польща, Німеччина, Чорногорія, Албанія, Греція, цигани, гомосексуалісти, контрабандисти, мусульмани, мертві євреї, живий чи то батько, чи то коханець, чудеса, ікони, автомобілі, унітази, спогади, сни, сонце, засмага, останній у Європі пелікан — це і ще багато чого прекрасного (бо саме так сприймається цей чуттєвий текст) переживає читач разом із Сонею. Й усе це для того, аби зрозуміти: щастя є, яким би нещастям (так-так, я вже використовувала тут цей оксюморон))) воно не видавалося оточуючим...

Вид. "Фоліо", 2013

Д. М. Баррі "Пітер Пен і Венді"/J. M. Barrie - Peter and Wendy

Син, підростаючи, відкриває перли світової дитячої літератури не тільки для себе, а й для мене. Бо "Пітера Пена" я також у дитинстві не читала, так само, втім, як і не бачила ані фільму, ані мультфільму. (Отаке недитяче дитинство у мене якесь виходить)))

Втім, нині я рада, що тоді книгу не прочитала. Бо оте однозначне трактування жіночого щастя, яке полягає виключно у турботі про когось, зокрема дітей, штопанні їхніх шкарпеток тощо і жодній вільній хвилині могло підсвідомо покалічити моє сприйняття життя. Ні-ні, я розумію, що книга написана понад сто років тому і тоді саме так воно, схоже, й було, однак читаємо ж ми її сьогодні, і не тільки хлопчикам, які (судячи з реакції сина) так переймаються романтикою протистояння з піратами, що їм геть не до переживань єдиної на острові дівчинки (якщо не рахувати фей та русалок, звісно, та ще Тигрової Лілеї, однак вони — все-таки дорослі жінки).

Образ Пітера Пена мене не захопив. Якимось злим та егоїстичним він постав у моєму сприйнятті. Наче й турбувався про загублених хлопчаків, однак лише тому, що це, як і хлопчаки загалом, його розважало. Так само розважала його й Венді — до пори до часу. І її донька. Й онучку спіткає така ж важка жіноча доля: няньчитися з хлопчиськом, котрий не хоче дорослішати. І сотні тисяч, якщо не мільйони, дівчат і жінок нашого, реального, світу)))

А тепер от думаю, що для кожної книги — свій час. Бо син із таким же захопленням, із яким слухав книгу, потім переглянув класичний діснеєвський мультфільм. Що з них, хлопчаків, візьмеш, га?)))

Автора поганеньких ілюстрацій, у яких не збігаються межі кольороподілу, та перекладача у цому виданні не вказано. Вид. ТОВ Septima, 2013

Яцек Денель "Матінка Макрина"/Jacek Dehnel - Matka Makryna

У цьому романі історія оживає. Вона починає говорити вустами жінки з неабиякою долею, формуватися і змінюватися відповідно до бажань її та можновладців, котрі були причетними до обертання історичних коліс і коліщаток, а також до палиць, які у них встромляються. Історія вариться, википає, доливається, присмачується і смакується, як смакується сам текст, виписаний Яцеком Денелем і так майстерно стилізований під монологи Макрини, що не повірити авторові важко.

Втім, підстав не вірити йому немає. Історична постать матінки Макрини, польської святої мучениці 19-го століття, достатньо досліджена для того, аби дати всі підстави для її оживлення у такому форматі. Жінка, яка брехала настільки переконливо, що спромоглася керувати певними підкилимними іграми тогочасної навколоцерковної і не тільки політики, жінка, якою також керували інші і яку використовували у тих-таки підкилимних іграх, варта уваги й романіста, й читача. Два шари оповіді — реальна та вигадана нею історії — викликають неоднозначні почуття. Співчуття, здивування, відразу, злість, знову співчуття, захоплення, ще більше захоплення, розчарування, знову відразу і знову співчуття... Весь спектр емоцій перерахувати складно. Однак фінальний запис Макрини (Ютки, Юльки, Ірени) все розставляє по своїх місцях — принаймні мені начебто вдалося її зрозуміти.

Обрамленням історії Макрини служать історія знищення уніатської церкви та нав’язування православ’я на теренах Російської імперії; намагання польських вигнанців-емігрантів, серед яких Тов’янський, Міцкевич, Красінський та інші, відродити Польщу; вплив релігійних течій на  політику тощо. Деякі речі, як-от московська агресія та ставлення російських імперців до інших народів і націй, те ж втручання церкви та релігії в політичне і світське життя, на жаль, напрочуд актуальні й нині...

Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2017

"Улюблені вірші"

Є у нас книги, які, за словами сина, "ми ніколи нікому не віддамо" (бо зазвичай ті, з яких він "виріс", роздаровуємо). Серед таких цінних видань — відома, мабуть, усім батькам збірка "Улюблені вірші". Хто ж із нею ще не знайомий, рекомендую виправити ситуацію, бо чудові віршики й неперевершені ілюстрації не залишать байдужим жодного малюка.

Вчора ми з сином згадували дитинство, як смішно це не звучало б. Я — його півтора-два рочки, він — віршики, які закарбувалися в пам’яті обох, бо читані-перечитані сотні разів (і це я не перебільшую!))))

У нас — 15-те видання цієї книги. Підозрюю, що вже є й новіші, бо, мабуть, не тільки ми такі, що "ніколи нікому не віддамо" саме цю книгу)))

Упорядник Іван Малкович, ілюстрували Кость Лавро, Катерина Штанко, Вікторія Ковальчук, Оксана Ігнащенко, Олександр Кошель, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

Самія Шарифф "Паранджа страху"/Samia Shariff - Le voile de la peur

Коли я була малою, по сусідству з нами жили тітка Галя і дядько Мишко. Дядько часто напивався і бив тітку Галю. Вона плакала, кричала й утікала від нього городами через наше подвір’я, аби десь сховатися і перечекати, доки він не засне. Дядько бив також свого сина. Після чергових побоїв хлопець перестав розмовляти й адекватно сприймати дійсність і решту життя провів у психлікарні з рідкими канікулами вдома, під час яких крав по дворах спіднє, яке жінки вішали сушитися. Дядько бив і доньку. Вона досі шкутильгає на зламану ним ногу, яка неправильно зрослася. Тітка Галя могла покинути його, але не зробила цього. Чому — не знаю, може, нікуди було йти, може, не хотіла полишати хати, може, ще щось... Отак і мучилася до самої своєї смерті.

До чого ця історія, скажете? А до того, що "Паранджа страху" — це книга не стільки про несправедливе ставлення до жінок у мусульманському світі, скільки про домашнє насильство, яке не має віросповідання, національності чи громадянства. Є жорстокі чоловіки і терплячі жінки, от і все. Бо героїня цього автобіографічного роману мала вибір, живучи у Франції і піддаючись насильству: покинути чоловіка чи терпіти далі, й вибрала друге — свідомо вибрала. Тому лити сльози над її стражданнями мені розхотілося після того, як вона відмовилася від наполеглих пропозицій допомоги, підтримки тощо на користь великого будинку і матеріальної забезпеченості.

Про книги, котрі мені не сподобалися, я можу говорити багато, особливо ж коли авторки подібних творів пропонують поридати над їх важкою долею, вибраною ними свідомо. Тому постараюся стриматися з усіх сил, щоб не плодити черговий лонгрід із негативу))) Скажу лише, що я не повірила авторці-гроїні до кінця, бо раз по раз спотикалася об невідповідності на кшталт: після втечі з Алжиру до Парижу, потім — до Канади з п’ятьма дітьми та мінімумом необхідних речей та півтора року тиняння готелями і притулками жінка на знак вдячності дарує монреальському таксисту "величезну красиву вазу, привезену з Алжиру". Звісно, може, я не права, і ваза не тільки помістилася б у багаж, але й уціліла б, однак...

До речі, є продовження цієї історії, називається "Річка сліз". Там теж про важке життя мусульманок. Не читатиму))

Джо Диспенза "Керуй своєю підсвідомістю. Зміни власне життя"/Dr. Joe Dispenza - Breaking the Habit of Being Yourself

Є книги, які приходять у твоє життя вчасно. Однією з таких стала для мене "Керуй своєю підсвідомістю" доктора Джо Диспензи. Виявляється, з отієї звичної біганини по колу, яку ми називаємо "життям", можна вирватися, навіть коли тобі вже "за..." і життя начебто налаштоване. Однак...

В усіх нас є оце "однак", чи не так? А якщо у вас немає, то чи не лукавите ви? Бо ж ідеальне життя може бути лише у мріях. А мріяти, як часто повторює одну з сентенцій радянського минулого моя мама, шкідливо, адже тоді дуже яскраво бачиш невідповідність реальності мріям. Однак Диспенза стверджує: мріяти корисно! І навіть потрібно! Й уже точно необхідно, якщо ви хочете змінити своє життя!

Як цього досягти, як перетворити мрії на реальність — покрокову інструкцію знайдете в книзі "Керуй своєю підсвідомістю. Зміни власне життя". Оскільки видання із заголовками, які обіцяють просто й легко стати щасливим, викликають у мене тотальну недовіру, то й до Диспензи поставилася з належною скептичній людині підозрою. Однак він, підозрюю, передбачив мій (і не тільки мій) скепсис, тому озброївся купою теоретичного матеріалу, включно з квантовою фізикою, і... переконав. У чому? Та в тому, що, схоже, таки праві ті, хто вірить у щось на кшталт Вищого розуму (чи квантової енергії, чи як там іще воно називається). Проте вірити — це одне, а вчинити так, аби цей квантум підкорявся твоїм бажанням, — інше. Автор стверджує, що це можливо. Що ж, спробуємо?

Переклад з англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2017

Ден Браун "Цифрова фортеця"/Dan Brown - Digital Fortress

"Не той тепер Ден Браун", — з прикрістю констатувала я, читаючи цей роман. Однак мусила взяти свої слова назад, коли звернула увагу на рік написання цього гостросюжетного роману. Ден Браун був "не той" на самому початку свого письменницького шляху, оскільки "Цифрова фортеця" — перший його твір у цьому жанрі.

Що можна сказати загалом про цю книгу? Враження такі, ніби я переглянула типовий голлівудський бойовик, де є хороші й погані (хороші — це, звісно, американський уряд), гостра ситуація (загроза розкриття бази даних з усіма таємницями США), харизматичні герої (він і вона, між якими, зрозуміло, зароджується справжнє кохання), напруга, напруга, напруга і... Ну от, стрималася, аби не спойлерити, але поціновувачі голлівудських бойовиків і без мене можуть легко здогадатися, чим закінчиться роман.

Образи — пласкі-пласкі, повороти сюжету передбачувані, головного злодія я запідозрила на екваторі книги, а за третину до фіналу знала точно, хто він, і дивувалася з примітивності автора, адже все шите білими нитками. Трошечки, геть крапельку, порадувала Севілья, якою гасав один із героїв, однак такого масштабного ефекту занурення в місто, як у інших, пізніших і набагато крутіших, творах Дена Брауна, не отримала, та і його почерку, чесно кажучи, не впізнала. От уже й справді, як-то кажуть, перший млинець нанівець)))

Переклад з англ. Володимира Горбатька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011