Арчибалд Кронін "Цитадель"/A. J. Cronin - The Citadel

Якщо коротко, то книга - про пошуки себе сильною яскравою особистістю. Скажете, навіщо такій шукати себе? А отут я й зможу посперечатися: найчастіше саме тим, які, здавалося б, є самодостатніми, й не сидиться спокійно, й тиняються вони закапелками власної душі, й змінюють життя своє і тих, кому пощастило (чи й "пощастило") опинитися поруч, і не знають спокою самі й іншим його не дають.

Таким мені сприйнявся головний герой роману. Звісно, цікавою була й тема, винесена письменником на перший план: намагання окремо взятим лікарем здолати цитадель бюрократії та зручного традиціоналізму, на яку перетворилася медична система Великобританії 20-их років минулого століття (хоча хто візьметься стверджувати, що зараз чи де-інде вона - інакша?). Але якщо головним відчуттям, яке охоплювало мене в першій половині роману, було відчуття несправедливості щодо ставлення системи до людини, то невдовзі я захлиналася від тієї ж несправедливості, але іншого гатунку - ставлення героя до інших людей і до дружини насамперед. Бо ж несправедливо прикривати своє бажання мати гроші нібито бажанням дружити жити заможно. Несправедливо робити її співучасницею нехай і досить безневинного, але все-таки злочину по збиранню грошей із пацієнтів. І вже зовсім несправедливо перетворювати кохану (навіть не колись, а завжди) жінку на домогосподарку й заводити коханку - для бізнесу й для статусу.

На щастя (маю на увазі своє щастя читача), герой зрештою прозрів. Щоправда, для цього хтось мав померти і зробив це. Прозріли і певні гвинтики в системі, й цитадель дала тріщину.  У головного героя з'явилися перспективи зробити те "щось", що він збирався здійснити в молодості. У інших - отримати набагато більше, ніж вони сподівалися. 

Можна було б сказати, що за все те, що лікар зробив, йому довелося дорого заплатити, але я схильна вважати, що його найбільша втрата була звичайною випадковістю. Хоча... Хто там говорив, що випадковостей не буває?

Володимир Короткевич "Христос приземлився в Городні"/Уладзімір Караткевіч - Хрыстос прызямліўся ў Гародні

Що подумав би Христос, якби прийшов на Землю і побачив церкву (релігію) свого імені та діяння, які його іменем чинили й досі чинять? Що він відчув би, що б подумав? Чи не вийшло б так, що все, зроблене в його ім'я, - абсолютно протилежне тому, що зробив би сам Христос?

Головний герой роману насправді не був Богом. Звичайна собі людина, яку мимохіть призначили богом представники церкви - бо їм це було потрібно, було вигідно. І Юрась Братчик - слабкий плоттю школяр, настрашений тортурами, погоджується зіграти роль Христа у виставі, котра мимохіть стала... реальністю. І так само мимохіть звичайна людина таки стає Богом, бо чинить по-божому, по-християнськи. Мається на увазі не сліпе виконання наказів церковників, а справжнє людинолюбство, справжню турботу про знедолених, справжнє прагнення найсправжнісілької справедливості. Якої, втім, навіть Бог на Землі не зміг ані знайти, ані забезпечити...

Якщо релігія - це однозначно "опіум для народу" (перепрошую за цитату з минулого, яка свого часу набила оскому), то віра може бути різною. Вона здатна і пригнічувати людський дух, і підіймати його до несподіваної висоти й сили. Від кого (чи чого) залежить вплив віри на окремо взяту людину, у книзі не пояснюється. Проте яскраво показуються на конкретних прикладах можливості віри. Який приклад для себе візьме на озброєння читач - то вже справа читача.

Використаю ще одну збиту фразу: народу потрібен вождь. Навіть найздатніші до самоорганізації люди потребують когось одного, хто б узяв на себе відповідальність за прийняття рішень, навіть колективних. А переважній більшості потрібен вождь, або ж поводир, або ж провідник - той, за яким можна йти до своєї (не його) мети. І тоді народ здатен перетворитися на справжню рушійну силу (та що ж це таке сьогодні у мене з банальними фразами?))) і зробити те, що було б не під силу звичайній людській масі.

Ті, кому мої фрази-рефлексії з недалекого минулого вже набридли, можуть далі не читати)) Але я не можу не згадати про роль інтелігенції у житті народу. Точніше, про вичікувальну позицію, яку зазвичай займають начитані, розумні, освічені люди, намагаючись якомога глибше розібратися в тому, що відбувається, а вже потім прийняти зважене рішення. І про те, що вони, зазвичай, або ж запізнюються, або ж гинуть у суспільних штормах, не знаючи, до якого берега пристати. І немає різниці, 20-е це століття чи 16-е, як у романі Короткевича, - суспільні закони завжди діють однаково. 

Збірка наукової фантастики "День гніву"/Сборник научной фантастики "День гнева"

Поїздка до батьків - то завжди своєрідна зустріч із дитинством. Цього разу я вирішила зануритися у нього трохи глибше й залізла у шафку зі старими, ще шкільними, книгами. "День гніву" вирішила перечитати, бо ж пригадалися емоції, мрії та бажання, які завжди викликала в мене наукова фантастика.

Краще б я цього не робила. Бо замість позитиву отримала повне розчарування: сюжетні лінії оповідань та повістей такі банальні, фантастичні ідеї такі примітивні, а задоволення таке сумнівне, що ліпше б ця книга залишилася у дитинстві. Та й що я хотіла після прочитання шедеврів сучасної наукової фантастики від Ханну Райяніємі? Світ не стоїть на місці, як і наші уявлення про нього - нехай це лише уявлення.

Що ще відштовхнуло від книги, то це - певна її заполітизованість. Так, у Стругацьких теж є політика, погоджуюся. Але коли у фантастичному творі політики більше, ніж фантастики, то це - пропаганда. Саме таким виявилося оповідання "Зброя твоїх очей" Міхаїла Ємцева та Єрємєя Парнова, у якому головною темою виявилася боротьба з бандерівцями. Автори, щоправда, мали якесь загальне й дуже химерне уявлення про те, хто вони такі, ці бандерівці, бо називають їх то так, то - лісовими братами та такими ж бандитами (а це - повстанці Литви). Проте те, що вони були наджорстокими й ледь шкіру з живих людей не здирали та ненавиділи щасливих радянських громадян, ці горе-фантасти знали точно...

Книгу я, звісно, не дочитала.... А надалі буду обережнішою з тим, що було цінним у дитинстві. Може, йому ліпше залишатися там, у спогадах?))

Яна Вагнер "Живі люди"/Яна Вагнер - Живые люди

Чомусь мені саме цієї зими дуже-дуже закортіло почитати продовження роману "Вонгозеро", який свого часу мені на диво сподобався.  Майже рік минув після прочитання першої частини постапокаліпсису, начебто, інтерес мав зменшитися, але ні - подолати якесь майже підсвідоме бажання спогляданням списку вже завантажених у рідер книг не вдалося, й роман на просторах інтернету було знайдено. (Завважу, що народилися обидва томи саме на згаданих просторах у блозі авторки, а вже потім перетворилися на видання.) 

Взявшись за читання, я зрозуміла, що мене так притягувало: мені треба був хтось із таким же депресивним, як у мене на той час, сприйняттям дійсності, щоб допоміг розібратися в тому, що я відчуваю, що переживаю і що з цим робити. І Яна Вагнер разом із головною героїнею впоралися. Ні, я, звісно, не претендую на такі ж життєві перипетії, у які потрапила Аня. А от внутрішній апокаліпсис був настільки близьким, що, переживши його разом із кимось, я змогла з нього вийти з мінімальними (сподіваюсь)))) втратами.

Щодо літературної цінності книги, то підпишуся під усім, вже сказаним мною про першу частину дилогії. Це - талановито, чесно, відверто і так по-жіночому справжньо, що не повірити в написане неможливо. Довгі речення-абзаци не втомлюють, а навпаки - розслаблюють. Довгі описи емоцій і почуттів не викликають нудьги, а навпаки - захоплюють. А хепі енд не видається притягненим за вуха - занадто дорогою ціною заплатили за нього ті, хто вижив.

Торґні Ліндґрен "Джмелиний мед"/Torgny Lindgren - Hummelhonung

Я вже не раз згадувала про свою прихильність до скандинавської літератури. Торґні Ліндґрен до цієї любові додав свою вагому частку.

Відразу попереджу тих, хто вирішить прочитати роман: він місцями аж занадто натуралістичний - маю на увазі те, що навіть у мене, негидливої, в певний момент виникла нудода, таким огидним було те, що відбувалося. Хоча, власне, чого я очікувала від книги, в якій описується вмирання двох братів. Смерть хіба може бути прекрасною?

А от книга - може, навіть якщо розказує про огидні речі. А саме такими були і стосунки, і вчинки братів, котрі ненавиділи один одного настільки, що навіть смертельно хворі не могли померти, аби не дати іншому пережити себе. Все їхнє життя, їхні потаємні почуття, їхні любов і ненависть постають перед читачем потрошку, по реченню, по абзацу, по дню. Так само їх бачить і пізнає головна (нібито) героїня - письменниця, яка випадково застрягла на маленькому хуторі, що на півночі Швеції. Книга, котру вона пише, стає ще однією історією про самотнього чоловіка, який шукав себе у цьому світі й так відрізнявся від нього, що його вважали чудотворцем. А от чи знайшла те, що шукала, жінка, яка взяла на себе відповідальність за прийняття рішення про смерть братів, так і лишилося невідомим.

Ярослав Мельник "Далекий простір"

Роман Ярослава Мельника - одна з найбільш вражаючих книг, які траплялися мені останнім часом, й однозначно - найкраща з усіх прочитаних мною антиутопій (най вибачають Орвелл та Гакслі). Спочатку мені здалося, що автор пішов шляхом, протореним згаданими мною атворами. Навіть налаштувалася, було, на розчарування, оскільки після прочитаних схвальних відгуків хотілося прочитати щось таке, щоб - ах! Але я, на щастя, помилилася, бо насправді книга кардинально відрізняється від традиційних антиутопій хоча б тим, що головний герой не гине в боротьбі проти системи, а сама система виявляється не такою вже й однозначною.

Проте, спробую про все по порядку. Навіть пронумерую думки задля цього порядку (хоча не думаю, що це мені допоможе зрозуміло висловитися))))

1. Комфортність у сірій масі - це головне, на чому тримається суспільство. Я зумисне не вжила слів на кшталт "антиутопічне", "тоталітарне" тощо, бо це стосується будь-якого суспільства. У ньому більшість - бідна? Ну і що, головне, щоб всім було комфортно. Неосвічена? Нічого страшного - всі ж такі самі. Сліпа? Ну і що, всі сліпі... А от якщо ти раптом прозрів (порозумнішав, розбагатів), тоді ти втрачаєш головне - отой комфорт сірої маси. То чи не краще бути сліпим (дурним, бідним), зате - щасливим? 

2. Боротьба проти системи задля знищення її, а не для заміни новою, кращою - це помилка всіх революціонерів. І нас, сучасних українців, у тому числі.

3. Владна еліта: при її зміні для народу нічого не змінюється, сліпі, ставши елітою й зайнявши місце зрячих, стають такими ж далекими від народу, як і зрячі. Слово "сліпі" можна замінити на "бідні", "розумні", "інші"...

4. Для тих, хто проти і тих, хто за, людина - всього лише гвинтик і засіб для досягнення мети. Незалежно від бажання самої людини. Просто часом (чи - часто) ми не намагаємося прислухатися до своїх бажань.

5. Керування чимось - це не тільки і не стільки влада над ним, скільки обов'язок і служіння йому. От тільки ті, хто керує й має владу, цього здебільшого не усвідомлюють, а тому й втрачають її. Ще більше цього не усвідомлюють ті, ким керують.

6. Жіноче бажання звичайного жіночого щастя - це таке справжнє, що часом стає моветоном про це говорити. А чому?

7. Обмеженість усіх - кожного по-своєму - це факт, який не щезає від його неусвідомлення чи неприйняття.

8. Істина (правда) не буває однозначною, кінцевою і єдиною. Вона своя не лише для кожного суб'єктивно, вона може бути різною і в об'єктивному вираженні. І не просіть мене розтлумачити словами те, що я поки що тільки інтуїтивно відчуваю)))

9. "Чи існує добро, відокремлене від зла?" Питання-цитату, певно, варто так і залишити, без коментарів...

10. Нездатність зрозуміти те, чого людина не може зрозуміти через певну обмеженість, часто сприймається як беззаперечна істина. Щодо цього див. п. 8.

11. Ущербність інвалідів (бідняків тощо) відносна, навіяна, і не стільки соціумом, скільки самими інвалідами, звісно, не без підтримки цієї позції інакшою більшістю.

12. Якою б не була система, у людини немає вибору, окрім підкорення їй - одній або ж іншій, гіршій або кращій, але бажання самої людини жодною з систем не враховуються. 

13. Щастя окремо взятої людини - річ, яка залежить виключно від цієї людини. Нещасні люди ніколи не будуть щасливими, навіть досягнувши всього, чого їм хотілося для щастя...

На цьому зупинюся, бо замість відгуку виходить у мене набір філософських запитань. Власне, у романі стільки глибокої філософії, стільки думок, які наштовхують на роздуми, що книгу після першого прочитання хочеться перечитати вдруге.

Що я точно перечитаю, то це вірші "із збірки Чиза Ділка" - прозові, дивні, в які пірнаєш з головою і в кожному впізнаєш себе.

***

  Вгадай хто-небудь у мені великого птаха – незграбного птаха з довгими крилами, що важко здіймається назустріч заходу сонця, хоче злетіти, підстрибує. О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, що б’ється в міське вікно на сьомому поверсі, безсило сповзає біля гарячої батареї на килимок у жовтій кімнаті-клітці, розтягнутій на одну самотність. Незграбного птаха, який сидить спиною до батареї, здивовано дивиться на два білі акорди власних людських ніг – о ні! ні! – і викручується тілом на прохолодній підлозі; який запускає в килимок нігті до побіління. Білого птаха з жіночими грудьми, з чоловічою радістю – о, не знаю. Який причовгав на своє сьоме небо з роботи, де його називали… зачекай, як же – Іваном Івановичем, Марією Петрівною, здається…

      І цей місяць. Ти йди. Іди геть із очей. Що ти світиш над мертвим містом. Ніби я ще живий. Жива.
      О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, який не хоче бути людиною.

***
 О полюби мене, хто-небудь, о прошу тебе. Полюби мене за що-небудь: полюби за чоловіче плече, полюби за розум, полюби за зітхання, полюби за мою любов. Або за мою жалість. Або за моє горе. О хто-небудь! Прийди, обійми мене, роздягни і обійми мене – ось сюди руку, ось сюди іншу, ось сюди ногу, ось так тримай, міцно-міцно. Не випускай мене, прошу тебе, так мені добре, поки ти тримаєш. Бо не знаю, що буде зі мною потім. Не випускай мене, не дай мені злякатися себе.
      О дихай мені рот у рот! О прошу тебе!
      О гладь, гладь мене, по голівці гладь і обіймай весь час, щоб не пам’ятав я себе, бо буде страшно, повір.
      О, я так хочу!
      О, хто-небудь, полюби, о, хто-небудь, прийди до мене. Інакше як же мені бути, інакше як же мені жити, – мені, якого не люблять, якого не розуміють зовсім. Одинокому до знемоги.
      О, я боюся себе.