Андрій Курков "Добрий янгол смерті"/Андрей Курков - Добрый ангел смерти

Можна, я відразу почну прискіпуватися до перекладу назви твору - "Лагідний янгол смерті"? От хіба слова "добрий" та "лагідний" - тотожні? Це синоніми? Чи то перекладач записався у співавтори і з доброго янгола зробив лагідного? Втім, якби перекладач взяв на себе аж таку відповідальність, то йому довелося хоча б вичитати текст після машинного перекладу, бо кілька недоречностей останнього я, навіть із температурою, виловила мимохіть.

Втім, причепитися хочеться до всієї книги. Чому? От уявіть собі, що головний герой знаходить не абищо, а схованку українського національного духу. Він животворний - перетворює навіть найзапекліших людино- й україноненависників на чемних, добрих, порядних українців. Поховано цей дух в пісках на Мангишлаці, де відбував заслання Тарас Шевченко. Пахне він корицею, в'їдається в шкіру й не змивається милом. А походить від - увага! - сперми, якою щедро поливали піски Казахстану полишені напризволяще без жінок українські рекрути, у тому числі й Шевченко.

Звісно, основною в романі є детективна сюжетна лінія. Тут тобі й розриті могили, й муміфіковані трупи (та відрізані від них і теж муміфіковані чоловічі статеві органи), і таємничі записи  на полях "Кобзаря", і переслідування, підозри, зброя, наркотики, втеча, повернення... І навіть хеппі енд і любов, от! От тільки, як на мій смак, закручено воно все в якусь непевну кашу, герої невиразні й неживі, легенда про янгола смерті притягнута за вуха (навіть більше, ніж сперма Шевченка), а насолода від читання геть сумнівна. Чи то таки моя температура далася взнаки?

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса ІІІ"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса ІІІ

Гуляючи вузенькими вуличками старого Вільнюса, я якось спіймала себе на тому, що мрію про те, як мріятиму сюди повернутися. Мрії здійснюються)) Й от я вже справді мрію повернутися до найулюбленішого міста у світі. Мрію про те, як ми знову ховатимемося від раптової зливи (а вони в Литві - традиційні) в першому-ліпшому дворику і як натрапимо там на затишне кафе, притулене до старезної фортечної стіни, й подаватимуть у ньому смачнюче пиво й запашну каву, і як ми сидітимемо на дерев'яних лавках й реготатимемо з усього. Бо, певно, пиво та кава в тому місці будуть із домішками безпричинного і щирого сміху. Хм, схоже, що я трошки неправильно коми поставила, бо не "певно" у значенні - "може", а "певно" - у значенні "точно", бо ж це - казковий старий Вільнюс.

А ще уявляю, як довго шукатимемо вхід до найсправжнісінького музею дитинства (у путівниках - Музею іграшок). І як, знайшовши його за поворотом й за великими, замкнутими на сім замків воротами, потрапимо у дитинство й булькнемо в нього з головою - кожен у своє. І гратимемося в машинки, ляльки і морський бій, кидаючи в автомат такі знайомі 15 радянських копійок, а монеток буде ціла купа, й гратися можна буде до безкінечності. А якщо гроші закінчаться - їх тобі видадуть іще - цілу пригорщу! Бо це ж - старий Вільнюс, а він - казковий. Бо тільки тут, зауваживши біля каси, що ви - з України, можна отримати екскурсію щирою українською мовою від гіда-українки. І вийти з музею з брелком, який стане талісманом і рятуватиме від зимової нудьги. І затамувати подих від захоплення, бо якраз над головою в цей час пролітатиме з десяток різнокольорових повтіряних куль - в далекі мандри, звісно ж, казкові.

А ще мрію про те, як замовлятиму бажання, переходячи мостом через Вільнялє - воно точно здійсниться, бо це ж - старий Вільнюс! І як мружитиму очі на сонце, чекаючи, доки приготують смачнющу піцу в улюбленому кафе в Ужупісі. І як ми розгортатимемо сувій із таємничим листом, знайденим в номері готелю, розташованому в старезному будинку посеред лісу. І як наздоганятимемо сина, котрий бігатиме за чужими велосипедами по Кафедральній площі. І як то буде прекрасно - повернутися в казковий Старий Вільнюс, бо до нього не повертатися неможливо... Про це знаємо ми, знають багато наших друзів і знають герої цієї збірки - такої ж казкової, як і перші дві. 

п.с. Ви ж зрозуміли, що замість відгуку на книгу я поринула у спогади. І це прекрасно, коли книга перегукується з твоїм життям, із найщасливішими моментами у ньому, коли змушує ще раз переживати їх, і переживати щось нове, й вірити в казку, в диво й у те, що все буде добре - бо ж інакше просто не буває.

Штефан Цвайґ "Нетерпіння серця"/Stefan Zweig - Ungeduld des Herzens

Від новел цього автора у мене раніше завжди починало боліти-стискатися серце - такими пронизливими почуттями вони сповнені. Думала: то тому, що була юною й усі кохання-страждання тоді сприймалися гостріше. Тож, беручись за читання роману "Нетерпіння серця", чогось була впевнена, що, навіть попри назву, моє серце залишиться спокійним.

Я помилилася. Чи то особливість мого сприйняття така, чи - пера Цвайга, але все написане, як і раніше, я переживала глибоко і по-справжньому.

У романі говориться про співчуття. Автор вустами одного з героїв навіть визначає два види співчуття, розмежовуючи їх на, грубо кажучи, корисне й не дуже. Останнє і є нетерпінням серця, здатним робити людей нещасними. Але, як на мене, не той, хто співчуває, несе відповідальність за те, як його вчинки, думки та емоції сприймаються, а той, кому співчувають. Бо ж сприймаючи бажане за дійсне й вимагаючи від оточуючих і світу реалізації оцього бажаного лише тому, що ти - той, кому співчувають, а не навпаки, то трошки егоїстично. Чи ні?

Втім, я занадто спрощено розмірковую над занадто складними матеріями. Певно, тому, що не здатна зрозуміти до кінця ні одну, ні іншу сторону співчуття (тут можна звинувачувати мене в черствості))) Штефану Цвайгу було близьким і тому зрозумілим те, про що він писав, бо ж йому довелося побувати по обидва боки барикад. Тому описане в романі йому так боліло, що цей біль передався й моєму серцю - терпляче воно чи ні, не скажу, але те, що досі не зачерствіло, якщо, як і раніше, щемить від творів цього автора, сумніву не викликає...

***

В самом худшем, что случается на свете, повинны не зло и жестокость, а почти всегда лишь слабость. 
 
Никакая вина не может быть предана забвению, пока о ней помнит совесть.

 

Ведь чтобы мы ни делали, нами чаще всего руководит именнотщеславие, и слабые натуры почти никогда не могут устоять перед искушением сделать что-то такое, что со стороны выглядит как проявление силы, мужества и решительности.

 

 ... важно не то, как берутся за дело — смело или робко, — а то, чем все это кончается.

 

Несчастье делает человека легко ранимым, а непрерывное страдание мешает ему быть справедливым.

 

Сострадание — хорошо. Но есть два рода сострадания. Одно — малодушное и сентиментальное, оно, в сущности, не что иное, как нетерпение сердца, спешащего поскорее избавиться от тягостногоощущения при виде чужого несчастья; это не сострадание, а лишь инстинктивное желание оградить свой покой от страданий ближнего. Но есть и другое сострадание — истинное, которое требует действий, а не сантиментов, оно знает, чего хочет, и полно решимости, страдая и сострадая, сделать все, что в человеческих силах и даже свыше их. Если ты готов идти до конца, до самого горького конца, если запасешься великим терпением, — лишь тогда ты сумеешь действительно помочь людям. Только тогда, когда принесешь в жертву самого себя, только тогда. 

Ігор Зарудко "Матадор. Нотатки авантюриста"

Ну що ж, все хороше коли-небудь закінчується. Це я про білу смугу в моєму експерименті зі знайомства з укрсучліт. Цього разу методом стіпого тицяння мені не поталанило відкрити книгу "відомого харківського поета" (саме так його пердставляють на більшості сайтів) Ігоря Зарудка. Поезій Зарудка я не читала, зізнаюся. А от прозовий твір оцінити не змогла, настільки не змогла, що не подужала навіть обіцяної собі чверті книги. 

Чесно кажучи, здивувалася, коли дізналася, що авторові цьогоріч виповниться 30, бо склалося враження, що книгу писав 14-річний підліток, а потім її гарненько вичитала й розставила коми вчителька української мови - от якраз із цим у творі все гаразд. А от все решта - й "карколомні пригоди" харківських юних літераторів на п'яну голову, й страждання-сварки-есемески з коханою дівчиною (коханою тому, що й неї гарне довге біляве волосся й милі очі) у стилі "ти осел - сама така", й випендрювання перед самим собою та читачем - все це таке інфантильне, таке банально-примітивне, таке ніяке, що навіть дочитувати його не було ніякогісілького сенсу.

Артур Конан Дойл "Етюд у багряних тонах"/Sir Arthur Conan Doyle - A Study in Scarlet

Перечитавши оповідання про Шерлока Холмса, вирішила, що класичні детективи я переросла й Дойла нічого більше читати. А потім передумала (чи ж я не справжня жінка?))) й узялася за "Етюд у багряних тонах", бо мала її англійською - щоб повправлятися й дізнатися таки історію знайомства Холмса й Ватсона (так-так, я її не пам'ятала). І що ви думаєте? Я отримала колосальне задоволення від книги!

Ні, сама детективна історія, самозакоханість Шерока Холмса (що не кажіть, а він - таки достобіса самозакохана особа), приклади його дедукції мене, як і раніше, залишили байдужою. А от історія в історії - розповідь про вбивцю, який насправді виявився не анти-, а справжнім героєм, мене захопила. Тут тобі й Дикий Захід, і смертельна соляна пустеля, і мормони із їх жорсткими законами, і кохання до смерті, й помста довжиною у двадцять років... 

Що ж, далі перечитуватиму, схоже, Фенімора Купера. Падати в дитинство - то вже з розгону і з задоволенням)))

Елеанор Каттон "Світила"/Eleanor Catton - The Luminaries

Хтось, почувши, що читаю "Світила", про які останнім часом у нас почали говорити (скорше, це пов'язано з перекладом роману російською і його доступністю нашому читачеві), спитав: і як тобі? Замислилася: а справді, як мені? І зрозуміла, що книга викликає почуття затишку. От начебто я сиджу у зручному фотелі біля каміна, окрім потріскування дров, нічого не чуючи, окрім сторінок книги, нічого не бачачи, й нікуди не поспішаю... Це відчуття було постійним, навіть у столичному метро, де не поспішати просте фізично неможливо.

Так от: роман нікуди не поспішає. Й авторка, докладно розповідаючи про події, про людей, про їх думки та відчуття, про Нову Зеландію, море, гори, дощ, дощ, дощ, знову море й гори, й золото, про взаємозв'язки між усіма ними (людьми, морем, дощем, золотом), теж нікуди не поспішає. Й читач, взявши до рук том на 800 сторінок, теж не має нікуди поспішати - в іншому випадку, обирайте книгу меншого обсягу)))

Зізнаюся: я певний дилетант у літературних напрямках та астрології, тож заслужено оцінити те, що роман "вікторіанський" (чогось кожен, хто про нього згадує, на цьому наголошує) і що він прив'язаний до руху світил по небесній тверді, я не змогла. Зате задоволення від книги отримала колосальне. От уявіть собі детектив, дуже закручений детектив із елементами пригод, помножений на... хм, таки вікторіанські (ну от, бачите))) докладність, непоспіх, реалістичність у деталях, увагу до особистості, точніше - до всіх 12 особистостей головних героїв, домішок романтизму тощо - й отримаєте "Світила". 

P.S. Ну от, щойно наткнулася на цю книгу у чиємусь списку літератури, котрий так і називається: "Книги для читання біля каміна"))) Тож нічого нового я не сказала, ех...))

***

Ибо хотя человека судят по поступкам его, по тому, что он сказал или сделал, сам человек судит себя по намерениям, по тому, что хотел бы предпринять, – и суждение такое неизбежно затрудняют не только размах и масштаб фантазии индивида, но и его постоянно меняющиеся критерии сомнений и самоуважения.

Страдание, как подумал он позже, лишает человека способности к сопереживанию, превращает его в эгоиста и заставляет презирать всех прочих страдальцев.

— А что такое удача? Вот скажи, по-твоему, счастливчик — тот, кто останется, или тот, кто уедет?
— По мне, так счастливчик тот, кто может выбрать.

Рассвет – время глубоко личное...

Истинное чувство всегда либо логический круг, либо парадокс, просто потому, что его причина и его проявление – две половинки единого целого! Любовь невозможно свести к списку причин, а список причин в любовь не сложится!

– Мне всегда казалось, что между своим секретом и чужим – большая разница, – наконец проговорил он. – Настолько большая, что хотелось бы мне, чтобы в языке было два слова: одно означало бы, что ты хранишь свой собственный секрет, а второе – что чужой: ты ему, может статься, и не рад, и не искал его, но хранить все равно обещался. То же о любви: есть огромная разница между любовью, которой даришь или стремишься подарить, и любовью, которую желаешь и получаешь.

Если я что и затвердил на собственном опыте, так только одно: как невероятно сложно понять ситуацию с чужой точки зрения.

Если тебе суждено споткнуться, так пусть о высокую гору.

Добрый человек – тот, кто молится и просит, – всегда оптимист. Молитвы ведь обнадеживают.