Олексій Чупа "Акваріум"

"Акваріум" — друга книга Олексія Чупи, яка потрапила мені до рук. Першою була "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов", читаючи яку я мимохіть відзначила об’єктивне і чесне сприйняття автором українців як нації і громадян — без надмірного замилування чи знецінення. Цей же роман-антиутопія тільки підтвердив моє тодішнє враження.

Книга про нас — у різних сенсах цього слова. Про нас на Майдані (точніше, на Майданах, бо у романі згадується їх кілька), про нас на кухнях, про нас біля влади і про нас у великому акваріумі під назвою "країна Україна".

Головних героїв тут двоє: наратор, що розповідає історію про те, як він слухає випадково куплену касету, і голос із касети — чоловік-дослідник-маніяк (я б так його назвала), що розповідає свою історію. Відповідно, історій теж дві — реальна й фантастично-утопічна. Але Олексій Чупа їх поєднує так, що читач починає розуміти: насправді історія одна, просто трошки різними є розміри й межі акваріума, у якому вариться суспільство, народжуються й існують людці, з’являються та гинуть лідери, яким обов’язково хтось управляє, а часом просто грається, яке потребує ідола чи кумира, щоб поклонятися йому, щоб ненавидіти і щоб вимагати чогось, і яке зрештою деградує й зникає. Чи ж не ми готові підставити свої плечі й скласти голови та життя, аби хтось сміливий та сильний зміг зробити те, на що більшість не здатна? І чи ж не ми в разі його невдачі швидко забуваємо того, кого вчора носили на руках? Чи не ми  ненавидимо руку, що нас годує, за те, що залежимо від того годування? І чи не ми вимагаємо при цьому продовжувати годувати нас, бо ж самі не здатні здобути харчів? І хто ж, як не ми, прагне вирватися за межі свого акваріума тільки для того, щоб бути не тут, не розуміючи, що ж робитиме там, в іншому світі?

Таких питань автор ставить багато. На деякі відповідає сам, з приводу інших розмірковують його герої, ще якісь залишаються для читача. А крім того, у читача ще залишається враження хорошої, глибокої, гарно написаної книги.

Вид. "Віват", 2015

Наріне Абгарян "Люди, які завжди зі мною"/Наринэ Абгарян - Люди, которые всегда со мной

А чи є у вас книги, які ви не стільки читаєте, скільки відчуваєте (я не емоційну складову маю на увазі, а чуттєву)? Тобто коли згадка про сонце викликає відчуття тепла на шкірі, опис страви наповнює рот слиною, а розповідь про купання в гірській річці дає відчуття свіжості, навіть якщо ти при цьому знаходишся у переповненому трамваї... У мене тепер не тільки книга така є, у мене є ціла авторка! Бо, підозрюю, кожен із творів Наріне Абгарян — саме такий, живий, сонячний, теплий і справжній.

Головною героїнею книги є Дівчинка. Саме так — без імені. Чому — читач дізнається з книги, паралельно з історією величезної вірменської родини, де пам’ятають і шанують предків практично до сьомого коліна. Про бабусь, прабабусь, прапрабабусь і стільки ж поколінь дідусів — рідних, двоюрідних і навіть геть чужих, про інших родичів, про їх друзів чи сусідів розповідається через призму сприйняття світу шестирічною Дівчинкою. Тому й світ цей — яскравий і добрий. Переважно. Бо ж процес дорослішання — це ще й процес пізнання, у тому числі й болючих речей. А у вірменського народу багато таких — історія цих країни та нації аж переповнена геноцидами, винищеннями, війнами, несправедливістю... Не виняток і сьогоднішні дні — той же Нагірний Карабах згадайте. Для нас це — просто заштриховане місце на карті, що позначає невизнану світом територію, а для людей — все життя. Про те, яким воно є насправді, дізнаємося випадково, зокрема з книг (такою знаковою для мене стала свого часу "Мураха у скляній банці" Поліни Жеребцової).

Проте, попри трагічні сторінки як історії Вірменії загалом, так і життя багатьох героїв роману, книга наповнена світлом, добром і любов’ю. Звучить дещо патетично, розумію, але повріте — так воно і є. А ще краще — перевірте, бо книга справді варта уваги.

***

"Взрослые очень наивные. Они думают, что дети не умеют читать между строк. Они думают, что дети не чувствуют, когда им недоговаривают".

"Папа говорит – ты стоишь в начале пути. За твоими плечами множатся и множатся твои ушедшие в небытие предки. За левым плечом – по линии мамы. За правым – по линии отца. Они – твои крылья, говорит папа. Они – твоя сила. Держи их всегда за спиной, и никто никогда не сможет сделать тебе больно. Потому что, пока помнишь о крыльях – ты неуязвим".

"... больнее не тогда, когда крылышко оторвали, а когда сам его оторвал".

"Но зачем говорить детям то, к чему они не готовы?
– Затем, Вера, что, если ребенок спрашивает, значит, он готов к ответу. Иначе он спрашивать не будет"

"Витькина бабушка считает, что по молодости и по глупости никто в Бога не верит, и лишь к старости люди понимают, что всю жизнь, даже не зная того, постоянно вели внутренние разговоры с Ним".

Татуся Бо "Засиналочки"

Купувати "Засиналочки" не планувала. По-перше, важала, що ми з сином період важкого вкладання вже пережили і з колискових виросли, а перед сном зазвичай читаємо щось монументальне й довгограюче — перейняв він мою любов до великих книг, коли аж зріднюєшся з героями, все про них знаєш і тільки слідкуєш за пригодами. А по-друге, аж надто потужною була навала реклами після виходу книги — про неї писали так часто, що охоти читати це не викликало (ще один мій бзик — не тягне до того, про що говорять усі)))

Проте книга нас знайшла сама — її подарувала одна дуже хороша дівчинка, й ми відразу взялися за читання: новеньке ж, кортить)) І тепер я теж долучаюся до хору тих, хто захопився цією збіркою віршиків та невеличких казочок. У них стільки тепла, затишку, любові, ніжності, що просто дух від того всього перехоплює! Віршики аж співаються (як і має бути в майже_колискових), історії дійсно спонукають влягтися під ковдру, скласти ручки під щічкою, заплющити очі й чекати на гарні-прегарні сни, й малюночки добрі та теплі такі... Єдине, що мене змусило спотикатися, — це граматичні помилки: кличний відмінок у деяких творах з’являється, а в інших щезає; перед коренем, що починається на "к", вжито префікс "з-"; а там, де, на мою думку, має бути "ні за що", написано "нізащо"... Проте ці недоліки не заважають нам щовечора, гукаючи татка побажати добраніч, цитувати: "Спить маленьке зайченятко, вже його поцьомав татко..."

Ілюстратор Галина Роговая, вид. "Віват", 2017

Євгенія Кононенко "Кат"

Збірка новел, оповідань і замальовок, об’єднаних темою письменництва й творчості. Як творяться тексти? Як з’являються книги? Як їх прочитують ті, для кого вони пишуться? Мабуть, питання частково риторичні, бо ж однієї правильної і точної відповіді бути не може. Євгенія Кононенко та її герої озвучують своє розуміння всього, що стосуться літературної творчості.


Збірка дуже неоднорідна. Це стосується і стилістики, й емоційності, і глибини. Наприклад, "Шевченківський урок" чи "Письменницькі замальовки" (ціла серія коротких нарисів) видалися мені дещо ігровими, схематичними, скорше, натяками на щось важливе, а не розповіддю про це. "Творча криза", як на мене, торкнулася не стільки творчого ступору, який буває в усіх нас, навіть звичайних ремеслярів-копірайтерів, скільки життєвого глухого кута. Головний герой живе, аби день до вечора, і навіть смерть батька, здається, не особливо його зачепила.


Основним і найкрутішим у збірці є оповідання "Кат". Я навіть назвала б це повістю в мініатюрі, бо йдеться там практично про всеньке життя головного героя. Ката за професією, про що інформує заголовок. До чого ж тут письменництво, спитаєте? А до того, що практично вся творчість — то намагання висловити невимовне, те, про що не можеш сказати. Не можеш — бо не здатен, чи ж не можеш — бо поплатишся, як тільки відкриєш рота. А коли мовчатимеш — тебе це невисловлене зруйнує зсередини. Головний герой не міг мовчати і не міг говорити, тому почав писати. А тоді, в часи жорстких репресій та так званого совреалізму, то було непросто — розказати про все, щоб звільнитися, але так, аби читач не второпав, про що точно йдеться. Героєві ж, катові-письменнику, вдалося. А потім знайшовся й читач, який зрозумів. А потім прийшло і звільнення від усього скоєного — передсмертне. А може, вже й посмертне. Проте то вже не важливо: література дала чоловікові змогу прожити життя — саме прожити, а не проіснувати, перетерпіти, перебути. Мабуть, це і є основне, що поєднує письменників і читачів, — можливість виговоритися, позбавитсия від тягаря і жити далі. І ні, я не помилилася: читач теж виговорюється на сторінках книг, співзвучних йому. І живе далі...

Вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2014

Анджей Сапковський "Вежа блазнів"/Andrzej Sapkowski - Narrenturm

Химерний, фентезійний, історичний, іронічний, пригодницький, богословський, детективний і любовний роман. Водночас.

Починається твір з еротичної сцени і перетворюється у постійну втечу головного героя, яка триває понад 700 сторінок першого тому саги-трилогії. Утікає Рейневан від майже усіх: розгнівних родичів чоловіка звабленої ним жінки, найманців, лицарів-раубріттерів (розбійників), клерикалів, інквізиції і членів таємного ордену людей в чорному. Втікає не сам — до нього долучаються колоритні персонажі: цинік і шельма Шарлей та дивак із потойбічним духом всередині Самсон. Дорогою вони  зустрічають багато (а часом і забагато) різних людей, запам’ятати яких читачеві (мені, принаймні) несила, але які гарно ілюструють колорит Шльонська (Сілезії) початку 15-го століття.

Історична подія, навколо якої крутиться все інше, — гуситська війна. І так оте протистояння мені нагадує сучасні подібні проблеми, що воістину: немає нічого нового під сонцем. Реформи так само, як і тоді, викликають супротив лише тому, що до старого вже всі звикли, то чого рипатися? Ті, кого цими реформами прагнуть позбавити привілеїв, роблять усе можливе, щоб втримати владу й гроші, навіть якщо за це інші мають заплатити кров’ю. Мудрагелі, які бачать більше й далі за основну масу народу, здатні лише мудрагельствувати, але не хочуть діяти — впадло. Винахідники того, що може змінити світ (і таки змінює його, як бачимо через кілька століть), безпомічно бігають зі своїми ноу-хау, шукаючи "спонсорів" — ідеї без вкладання у них грошей нічого не варті. Жорстокість породжує таку ж жорстокість, а правда — на боці сильного. І коли супротивники відмовляються чути те, що мають сказати одне одному, починають говорити гармати (цебто самостріли, гізарми, мечі, арбалети, списи і чим тоді ще билися).

Автор не гребує ані міцним слівцем (типовим матюком), ані мудрою латиною (у книзі понад 500 приміток, викликаних здебільшого використанням мертвої мови). Християнські догми переплітаються з язичництвом, медицина — з магією, серйозне — з комічним, пафосне — з низьким. Насиченість іменами, цитатами, довгими латинськими назвами книг і трактатів уповільнює читання (два тижні на книгу — то мій своєрідний антирекорд), але разом із тим змушує не бігти галопом за сюжетними перипетіями, а пригальмовувати, приглядатися і бачити щось більше за фентезі і пригоди.

І про переклад українською: це було прекрасно — читати такий гарний текст такою гарною мовою. А ще — цитувати й цитувати...

Переклад з пол. Андрія Поритка, вид. "Зелений пес", 2006

***

"Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем. — Діти — майбутнє нації, — піймав його погляд Шарлей. — Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По–перше, убогим. По–друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим. — Справді так, — погодився Самсон. — Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє — забезпечене. — І хто ж, по–твоєму, повинен цим зайнятися? — Не я, — знизав плечима велетень. — Мене це не стосується".

"...це нормальне явище в сатрапів, тиранів і катів, оті боягузи, саме їхнє боягузтво в поєднанні з усевладністю викликає в них жорстокість, а покірність і беззахисність жертв ще більше її підсилюють".

"Суть реформи, — промовила могутнім голосом одна із шляхтянок у масці, — і справді полягає у тому, що вона змінює речі, які здаються незмінними і незмінюваними. Що робить пролом у, здавалося б, непорушній структурі, надщерблює, здавалося б, щільний і твердий моноліт. А якщо щось можна подряпати, зрушити, надщербити… То це ж саме можна і в пил перетворити".

"Жебраків, як–от того позавчорашнього діда, я не розбещую подаяннями не через скнарість, а тільки тому, що така доброчинність нічого не дає, ба навіть заважає… грошей меншає, а про тебе починають думати як про дурня і йолопа".

" — Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?
— Я скористався розумом".

"... в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі".

"Щось там, видно, почувши про моду, вона вискубала собі брови, проте з жалюгідним результатом — замість того, щоб виглядати по–модному, виглядала, як дурна".

"... я, юначе, не якийсь там дикун. Я — європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії".

"Якщо ти, ваша милосте, за допомогою свого винаходу книг надрукуєш, то ану ж раптом люди почнуть учитися читати, знаючи, що є що читати? Адже не тільки попит породжує пропозицію, а й навпаки. Адже спочатку було слово, in principio erat verbum. Зрозуміло, умова полягає ще й у тому, щоби слово, себто книга, була дешевшою якщо не від талії гральних карт, то від пляшки горілки, бо це питання вибору".

"Масове виробництво паперу, густо покритого літерами. Кожен папір у сотнях, а колись, як би смішно це не прозвучало, можливо, і в тисячах екземплярів. Усе багато разів розмножене і широко доступне. Обман, маячня, наклепи, пасквілі, доноси, чорна пропаганда і демагогія, що улещує чернь. Будь–яка підлість — облагороджена, будь–яка ницість — офіційна, будь–яка брехня — правда. Будь–яке свинство — чеснота, будь–який зачуханий екстремізм — прогресивна революція, будь–яке дешеве гасельце — мудрість, будь–яка тандета — цінність. Будь–яка нісенітниця визнана, будь–яка дурість коронована. Бо все це надруковано. Є на папері, отже — має силу, отже — зобов'язує. Почати це буде легко, пане Гутенберг. І запустити. А зупинити?"

"... чоловікам, яких надто часто обманюють, надто повільною здається відплата Божа. І надто часто вони воліють відплачувати самі. І відплачувати жорстоко".

"... ніколи не можна байдуже і бездушно проходити повз людську нужду. Ніколи не треба повертатися до вбогої людини спиною. В основному тому, що вбога людина може зненацька заїхати тобі костуром по потилиці".

"Не одяг прикрашає людину, — сказав він, вдоволено потягуючись, — а людське достоїнство. Але тільки добре вбрана людина почуває себе справді достойно".

"... інформатор повинен одержувати плату. Зневажають насамперед тих, хто доносить задарма. Заради ідеї. Зі страху. Від злості або ж із заздрості. Я тобі вже говорив: більше, ніж самою своєю зрадою, Юда заслужив на презирство тим, що зрадив дешево".

"Війна без лицарів і лицарства, — відповів, помовчавши, Завіша Чорний, — мусить врешті–решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів".

"... все зло цього світу — від думання. Особливо у виконанні людей, які зовсім не мають до цього схильності". 

Аліс Пантермюллер, Даніела Коль "Лотта та її "катастрофи". Скрізь повно кроликів"/ Alice Pantermüller, Daniela Kohl (Illustrator) - Alles voller Kaninchen (Mein Lotta-Leben, #1)

На міні-суперобкладинці книги написано, що це — сучасний євпопейський супер-пупер-бестселер і що, як водиться з молодіжними супер-пупер-бестселерами, книга вже продана у світі тиражем у понад мільйон примірників. Мені ж завжди цікаво, що ховається за стількома тиражними нулями, а внутрішня незрозуміла потреба сказати щось на кшталт "та нічого особливого там немає" змушує читати подібні книги прискіпливіше, ніж щось, видане лише кількома тисячами примірників.

Проте ця книга (як і така ж мільйоннотиражна "Елеанор і Парк" Рейнбоу Ровелл), на мою думку, виправдовує всі витрачені батьками на неї гроші. По-перше, вона — не така, як інші. Ні-ні, зі сторінками, обкладинкою й іншими атрибутами книги тут усе гаразд. Як і з текстом та ілюстраціями — вони також наявні, куди ж без цього у дитячій книзі? А от те, як автори (письменниця та художниця) вдало зміксували свої творіння, — справді цікаво. Малюнки у книзі — частина тексту, вони схематичні, але разом із тим характерні й емоційні. Ну, а ще такі, які й малювало б десятирічне дівчисько у своєму щоденнику — а саме ним і є книга.

По-друге, хоч і йдеться тут про життя середньостатистичної німецької школярки, проблеми, які переживає дівча, універсальні: нова школа, сувора вчителька,  протистояння з популярною дівчинкою, пригоди з кращою подругою, сварки з молодшими братами, нерозуміння батьками і страшенне бажання мати домашню тварину. Власне, останнє і є основною темою цієї, першої із серії про Лотту, книги. Пригоди, котрі при цьому переживають дівчатка, спромоглися розсмішити і мого дошколярика, і мене. А мова цього щоденника (це вже по-третє) дуже гарно стилізована під живу диятячу мову. Звісно, я далека від того, аби думати, що усі п’ятикласники вживають слова "заздалегідь", "кепсько", "панічно", проте від слова-асоціації з прізвищем вчительки пані Какало (наголос на другому складі, а не там, де ви його мимохіть поставили) я також не знепритомніла: подібні слова у дітлахів широко вживаються, і це — нормально, подобається нам, насправді анітрохи не рафінованим дорослим, чи ні)))

Переклад з нім. Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2017

Мішель Бюссі "Літак без неї"/Michel Bussi - Un avion sans elle

Протягом понад півтисячі сторінок тексту розповідається всього-на-всього про події однієї доби. Щоправда, паралельно ми дізнаємося історію пошуків правди довжиною у 18 років — про це читає головний герой роману. І читає він переважно у метро, тож я, займаючись практично тим же і там же, могла уявляти себе не у київській, а у паризькій підземці, перегортаючи сторінки книги з такою ж нетерплячкою, як і Марк — сторінки щоденника одного детектива. 

Ну, ви вже зрозуміли, що цей роман належить до детективного жанру. І сюжет, скажу вам, закручений хитромудро: я до останнього не могла втямити, чим же закінчиться книга. Можливо, я трошки туплю, звісно, але у цьому ж можу звинуватити і детектива (чи то пак автора), який навигадував стільки доказів, що навіть мені відповідь на одне з ключових питань стала очевидною, а от героям — ні. Крім того, часом хотілося дати чарівного копняка Марку, котрий місцями гальмував. Хоча потім, треба віддати належне, вчинив як брутальний мачо і... 

Ні-ні, спойлерити не буду, бо ж ота невідомість і постійне нагнітання напруги — те, що найбільше ціную в детективах. Звісно, мені часом не вистачало глибокої психологічності Гілліан Флінн чи натуралістичності Жана-Крістофа Гранже, проте натомість я отримала легку захопливу оповідь, що дала змогу відключитися від зовнішнього світу, часом настільки глибоко, що, зізнаюся, пару разів проїжджала свою зупинку. А це, погодьтеся, таки одна з ознак хорошої книги.

Ну і як вишенька на тістечку — Париж та його околиці і маленькі містечка північного узбережжя Франції. Описи живі, докладні, яскраві, тож книгомандрівка, які я дуже ціную, також вдалася.

Переклад з французької Олексія Абраменка, вид. "Віват", 2017

Марджері Вільямс "Вельветовий Кролик, або Як іграшки стають справжніми"

Коли син був геть маленьким, я дивувалася його нетиповій, як мені здавалося, байдужості до м’яких іграшок. Всі подаровані й куплені ведмедики, котики, зайчики, білочки, мишки і навіть білий слон та синій страус чемно сиділи на поличках, і ніхто їх від прибирання до прибирання не турбував. А син лягав у ліжечко, обкладаючись твердими, гострокутими і геть не пристосованими для спільного з ними спання машинками.

Проте зараз у нас є котик. Справжній. Його треба годувати і поїти (він любить сосиски, м’ясо та молочко), з ним потрібно гратися, щоб котик не сумував, його треба брати з собою, коли йдеш забирати сина з дитсадка. І ніхто не навіть не береться переконувати дитину, що це — всього-на-всього руда й уже досить пошарпана іграшка, бо ж для нього котик — справжній.

Цей довгий вступ написано для того, щоб ви зрозуміли, чому я дуже схотіла прочитати  книжку про те, "як іграшки стають справжніми". І не стільки синові це було потрібно, скільки мені, аби зрозуміти, на чому основується таке оживлення. Все виявилося просто: на любові. Щоб іграшка стала справжньою, її треба любити.

Хлопчик, герой книги, також полюбив свого Вельветового Кролика, турбувався про нього, вкладав спати, а на вулиці майстрував для іграшки затишні курені, аби тваринка не застудилася. Обом здавалося, що так буде завжди, але... Хлопчик захворів, і хоча Кролик робив усе можливе, аби допомогти другові одужати, дорослі цього не оцінили й, прибираючи кімнату після одужання дитини, вирішили викинути та спалити всі речі, які могли б зберігати хвороботворні бактерії, у тому числі й Кролика.

Проте казка не була б казкою, якби у ній не траплялося казкових речей. Врятувала Кролика від спалення... Фея. Вона перетворила його на живу тварину, переконавши, що саме це й трапляєтсья з усіма "справжніми" іграшками. А я тепер знатиму, що розказувати синові, якщо раптом щось трапиться з його котиком.

Для дорослих у книзі теж є мораль: не все, що ми вважаємо брудним, старим, непотрібним й інфекційним, треба викидати. Бо один пошарпаний, вигорілий й залатаний Кролик (чи котик) для дитини вартий півмагазину новеньких іграшок, оскільки саме його по-справжньому люблять...

Художник Олена Бугренкова, літературний переказ Лілії Задьорної, вид. "Віват", 2016

Павол Ранков "Матері"/Pavol Rankov - Matky

Якось я вирішила, що в моєму блозі замало зарубіжної літерури з-поза меж США, Великобританії та ще хіба Франції. Почала досліджувати і свої читацькі вподобання, і книжкові полиці наших видавництв — й ціле відкриття зробила! Таки є що почитати українською від наших найближчих сусідів, тож надолужуватиму згаяне.

Спочатку взялася за книгу сучасного словацького письменника, чий перший роман перекладений багатьма мовами, включаючи арабську, японську та гінді. Зрозуміло, що з огляду на це Павол Ранков переймається тим, як же сприймуть і зрозуміють його твори за рубежем, оскільки пише він про специфічні сторінки історії своєї країни. Але у випадку з перекладом на українську свого другого роману "Матері" автор був спокійним: занадто зрозумілою для нас є те, про що він розповідає. У питаннях ГУЛАГу та несправлделивих звинувачень у нас досвід, на жаль, набагато більший, ніж у словаків.

Проте говорить Ранков не тільки про історичні передумови "реалізації материнства у межовій ситуації", скільки про загальнолюдське (і навіть тваринне): намагання жінки захистити і вберегти своє дитя, а ще — скористатися правом на материнство, що б там не діялося навколо і як би не ставилося до цього оточення. Це право отримаує Зузана Лаукова — головна героїня роману, народивши сина в одному з таборів ГУЛАГу. Це право виборює начальниця табору Іріна, не маючи змоги реалізувати його фізично. Його собі надає німкеня Анна, втративши рідну доньку і замінивши її для себе Зузаною. За нього і відтворення справедливості потім знову бореться головна героїня, роблячи важкий вибір між дитиною і власною мартір’ю.

Все у романі було б досить просто, попри складність теми, якби твір не був двоплановим. Друга сюжетна лінія з’являється в книзі поступово, зміцнюючись, розгалужуючись і доповнюючи вже згадану проблему. Студентка, котра пише наукову роботу на тему материнства в межовій ситуації уже в наш спокійний час, збирається стати мамою сама і змушена не менш вперто захищати своє право на це. Тут з’являється тема гендерної рівності/нерівності, яку нещодавно так багато обговорювали з приводу 8 березня. Чи здатна жінка реалізовувати себе одночасно і як мати, і як фахівець? Чи це варто робити почергово? Тут з’являється і тема старшого покоління матерів, які вважають, що мають повне право вирішувати долю своїх дітей і приймати за них рішення, бо вони ж — мами. Одним словом, думати після прочитання книги — не передумати: і про себе, і про свою маму, і про підростаючого сина...

Є у книзі ще нюанси, які трохи бентежать. Проблема віри і релігії — не вдаватимусь у подробиці щодо цього, але матеріал для дискусій у книзі цікавий. Відступи про вовчицю з вовченям — то і на мій погляд занадто для наукової роботи, тож прискіпування доцента до студентки я цілком виправдовую, і не вагітність тому причина. І ще одне важливе питання до автора: ким же є той хлопець, котрий приходив до мами Луції? Бо у книзі ця лінія сюжету обірвалася, а мені ж цікаво!))

Хочу поміркувати і про таке: український переклад видано за підтримки літературно-інформаційного центру в Братиславі. Завдяки подібній підтримці поляками своєї культури та літератури зокрема світ побачило і українське видання "Лялі" Яцека Денеля. А коли ми пропагуватимемо нашу літературу цілеспрямовано й методично на такому рівні?

Переклад зі слов. Тетяни Окопної, вид. "Комора", 2016

Мері Нортон "Роздобудьки"/Mary Norton - The Borrowers

У нас із сином є плани на найближчі дощові вихідні — змайструвати кімнату для роздобудьків. З тих самих речей, із яких вони облаштували собі житло у повісті Мері Нортон: сірникових коробочок, котушок з-під ниток, серветок, носовичків, шпильок, недогарків свічок та іншого мотлоху. От тільки де взяти капелюшну пришпильку, з якою роздобудьки ходили на роздобування? Книга ж написана понад 50 років тому, а йдеться у ній про часи, коли пані ще носили капелюшки, а у старих будинках жили крихітні чоловічки — роздобудьки. Про те, хто вони такі, для чого їм служать "людини", як їх побачили та що з цього вийшло й розповідається у повісті.

У книзі зазначено, що призначена вона для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Проте вкотре пересвідчуюся, наскільки умовними є подібні рамки: ми з дошколяриком читали про початок пригод маленьких людців (бо це — ціла серія книг) зі справжнім захопленням. Звісно, доводилося пояснювати багато нових понять і слів, пов’язаних передусім із часом та британськими реаліями, але це анітрохи не зробило читання нудним. Ба навіть розвороти з суцільного тексту без малюнків нас не відлякали, бо ж сторінки з ілюстраціями можна було роздивлятися довго й прискіпливо (оцініть обкладинку). 

Хочу віддати належне українському перекладу й загалом ідеї видати серію українською мовою. Наскільки я зрозуміла, переклад бачить світ уперше.

До речі, історія про роздобудьків має кілька екранізацій, знято також аніме-мультфільм. От думаю, чи варто показувати їх синові і перекреслювати вже сформовані в уяві образи роздобудьків вигаданими кимось картинками (бо ж сама такого страх як не люблю)? І ще: де нам все-таки роздобути капелюшну пришпильку?)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко, вид. "Школа", 2016

Чарльз Діккенс "Життя Девіда Копперфілда, розказане ним самим"/Charles Dickens - The Personal History, Adventures, Experience and Observation of David Copperfield the Younger of Blunderstone Rookery

Останнім часом читаю надто багато сучасної літератури і за класичну беруся з певною осторогою — боюся, що буде нудно, незрозуміло, неактуально, ще якось... Тому й один із найвідоміших романів Чарльза Діккенса "висів" у моєму рідері кілька років. І таки дочекався свого — мого прочитання цієї епопеї)) Зізнаюся: воно виявилося дуже вчасним, бо я зуміла зануритися у книгу практично з головою і таким чином відсторонилася від реального життя, що дало можливість змінити своє ставлення до деяких речей...

Але ж я не про себе, а про роман розповідати зібралася)) Отож, протягом двох томів Девід Копперфілд розповідає читачеві про своє життя, починаючи від моменту народження. Звісно, він його не пам’ятає, проте письменницька уява дозволяє змалювати ту ніч так яскраво, що сумніватися у тому, чи точно так відбувалися події, навіть не спадає на думку.

Надто мелодраматичний і сентиментальний початок роману мене навіть насторожив, бо не люблю суцільних сліз та стогонів (навіть якщо для цього у героїв є всі причини). Останнім часом мені від книг хочеться заряджатися позитивом, і Діккенс, ніби відчувши таку потребу (не тільки мою, підозрюю), потроху почав розбавляти меланхолію оптимізмом, а потім — і неймовірним британським гумором, порівняти який навіть не маю з чим. Дуже тішила бабуся героя міс Бетсі Тротвуд (хто дивився "Аббатство Даунтон", той мене зрозуміє, якщо я нагадаю про стару графиню). Дух перехоплювало від образу Вілкінса Мікобера, якому зрештою  "щастя посміхнулося", та його дружини, котра "ніколи не покине містера Мікобера". А сватання візника до няньки Пеготті — це ж просто зразок британської стриманості! А сімейство рибалки містера Пеготті, його відданість прийомним дітям і заслужене, хоча й затьмарене втратами, щастя! А хіба можна пропустити колоритно змальований образ Урії Гіпа — падлюки вищого гатунку. Такі зазвичай завжди випливають нагору й підкорюють порядних людей. І хоча в романі Гіп поплатився за свої махінації, проте Діккенс наприкінці твору дав однозначно зрозуміти, що то було швидше винятком, ніж правилом.

Який же роман без романтичних історій? І тут їх — кілька, на будь-який смак. До вподоби трагізм та мелодрама? Тоді вас захопить історія кохання багатія Джеймса Стірфорта та бідної красуні Емілі. Любите гепі-енд? Тоді історія Томмі Треддлса та Софі саме для вас. Сам же Девід Копперфілд протягом роману встиг одружитися аж двічі (перепрошую за спойлер).

Переглянула свій відгук і зрозуміла, що він — унікальний, бо зазвичай я не називаю імен навіть головних героїв книг. А тут хочеться переписати всіх, щоб не забути, щоб пригадувати, щоб переживати знову емоції, яким обдарувала мене ця книга. Хоча для оновлення пам’яті можна переглядати кіно, адже роман було екранізовано 14 разів, у тому числі знято й мультсеріал за його мотивами. Вперше німий ще фільм було випущено 1911 року, остання версія екранізації побачила світ 2000-го, а ще в одній роль Копперфілда зіграв "Гаррі Поттер" — Деніел Реддкліф. Тож роботи по візуалізації героїв, які справді стали і для мене улюбленими, — непочатий край)))

І трохи про український переклад. У 1937 році українською книга побачила світ у перекладі Юрія Корецького, пізніше, у 1948 вийшоло  ще одне україномовне видання у Німеччині. Сучасних видань українською немає. А шкода!

***
"... тот, кто имеет все основания верить в себя, никогда не должен чваниться, если хочет, чтобы в него уверовали другие".

"Мы говорим о тирании слов, но нам нравится также тиранствовать над ними; мы любим, чтобы, по важным поводам, нам служил слишком большой штат слов, мы считаем, что это придает нам значительность и звучит прекрасно. И подобно тому, как нас не занимает в торжественных случаях качество ливрей на наших лакеях, – лишь бы они были красивы и было их много, – так и качество, а равно и уместность наших слов – дело второстепенное, лишь бы парад их был внушителен. Подобно тому также, как большое количество ливрейной прислуги приносит человеку много хлопот, а большое количество рабов восстает против своего хозяина, так, мне думается, некий народ испытывает великие затруднения, а испытает еще больше, сохраняя слишком многочисленную свиту слов".

"... несбывшееся нередко является для нас, по своим последствиям, такой же реальностью, как и то, что свершилось".

"Он был не из тех, кто только надеется, но ничего не делает. Всю свою жизнь он привык действовать, и хорошо знал, что, надеясь на помощь других, он должен вместе с тем помогать себе сам".

"Я достаточно хорошо знаком с закулисной стороной политической жизни, чтобы знать ей настоящую цену. У меня нет веры в политику, и никогда мне не быть обращенным".

"За какое бы дело я ни брался, я положил за правило тратить на него как можно больше сил. Я стал, в подлинном смысле слова, жертвой самого себя".

"Но она поступила так же, как все они поступают, – взяла себе мужа. А муж поступил тоже так, как все они поступают, – сделал ее несчастной".

"... то, что я знал, отдаляло меня от моих товарищей куда больше, чем то, чего я не знал".
 

Ніна Дашевська "Віллі"/Нина Дашевская - Вилли

Щастя є! І я це точно знаю, бо ранок першого дня  весни подарував ще один шматочок пазлу для моєї картини внутрішньої гармонії (хоча, здається, скільки її не складай — до фіналу все одно далеко. Але то таке))). А стало можливим це відчуття завдяки дитячій книжечці. От люблю останнім часом читати дитячі видання)))

Чомусь, вибираючи книгу на сайті видавництва, подумала, що це — ще один зразок серйозної підліткової літератури. Аж ні, на щастя, помилилася. Кажу "на щастя", тому що сумніваюся, щоб оті всі підліткові проблеми подарували мені стільки світла й сонця, як оповідь про звичайні дитячі радощі. 

Хоча тут я трохи загнула: радощі не зовсім звичайні. Бо ж хіба можна назвати звичайним велосипед, який розмовляє? Чи Місто загублених речей (речі теж, до речі, балакучі)? Чи Село велетнів посеред міста? Але всі ці нібито фантастичні речі сприймаються головним героєм книги як належне. Бо і як ще можна спрйимати світ, коли тобі 10 років? Але разом із проможністю побачити отакі-от чудасії, хлопчик вчиться бачити і дружбу, і довіру, і нові можливості, і потребу приймати рішення.

Єдиним, що трохи затьмарювало радість під час читання, було питання: а чого ж батьки дітей не бачать того, що з ними відбувається? Трішки чарівником у цьому плані виявився тільки батько Севка, та й того мама затюкувала: припини фантазувати! повернися до реальності! Але сила щасливого фіналу повісті й полягала для мене насамперед у тому, що батьки таки спромоглися опинитися поруч із дітьми, і не лише у фізичному плані.

Книга маркується для читачів від 10 років, але я перечитаю її ще раз із сином, дарма що йому до цього віку ще далеченько, бо у повісті стільки позавікового світла, зрозумілого й потрібного усім без винятку, що візьму на себе сміливість радити її і дорослим, адже усі ми родом із дитинства й усім треба вчитися чути:

"— Віллі! А я вже був злякався, що ти остаточно припинив говорити!
— Нічого я не припиняв. Це ти чомусь відмовлявся чути."

Ілюстрації Євгенії Двоскіної, переклад з рос. Ольги Пилипенко, вид. "Віват", 2016