Напевно, не почую багато заперечень, якщо скажу, що "Кульбабове вино" – одна з тих книг, які треба перечитувати час від часу, у різному віці, з різним настроєм, з різних світоглядних позицій. Власне, саме це я і зробила. І зрозуміла, що вчинила помилку, зробивши між своїми прочитаннями перерву у років 25. Не повторюйте її, бо я от відчула, як багато змістів і сенсів пропливло повз моє сприйняття і розуміння. Втім, маю сподівання, що згаяне вдасться-таки надолужити, адже, щойно перегорнувши останню сторінку твору, точно знала: перечитуватиму ще раз, і, звісно, не через чверть століття))
У кожного читача – своя ітерпретація будь-якого твору. Навіть найпростішого. Що вже говорити про таку насичену символами книгу, як оця? Зізнаюся: мені особисто під час читання було важко міркувати – я радше просто відчувала. Сонце й тепло, запахи і звуки, страхи і радощі, смуток і любов – все, з чого складається життя кожного з нас: від десятирічного хлопчика до вісімдесятирічної бабусі. Здавалося, то не мешканці містечка Грінтаун проходять перед очима сторінками книги, то – твоє життя, таке, яким воно є чи яким могло або може бути за умови, якщо ти навчишся насолоджуватися ним, а не просто існувати.
Фантастики у книзі мінімум. Рівно стільки, аби автор зміг утримати марку. Бо ж насправді він писав майже автобіографічний твір. І знаєте, я трошки заздрю Рею Бредбері: навіть якщо правди у книзі зосвім-зовсім небагато, то й ця дещиця викликає захоплення. У мене виникло бажання ще раз прожити дитинство – хоча б за посередництва вже власних дітей – так, щоб воно було варте цієї дещиці.
Переклад Володимира Митрофанова, вид. "Навчальна книга – Богдан", 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар