Альгерд Бахаревич "Біла Муха, вбивця чоловіків" / Альгерд Бахарэвіч - Белая муха - забойца мужчын

Альгерд Бахаревич підкорив мене своїм епічним романом із шести зовсім різних частин "Собаки Європи". Підкорив повністю й остаточно, тож я все, написане ним, апріорі починаю сприймати як щось класне.

Із таким же передчуттям взялася за читання "Білої Мухи, вбивці чоловіків". Спочатку все було нормально: Мінськ, вечірнє пиво, розмови, згадка про дівчачу банду, що колись буцімто діяла в місті й мстилася чоловікам, які нанесли фізичну чи моральну шкоду дівчатам... Тобто все в межах звичайного, ба навіть банального життя...

Але як я помилилася, переставши очікувати від книги чогось карколомного! І я не сюжет маю на увазі (хоча він також досить гострий), я про той підтекст, який завжди вплітається в оповідь (зумисне чи мимохіть) і який є значно важливішим за те, що лежить на поверхні. Бо насправді книга про споконвічне й дуже актуальне донині: протистояння жінок і чоловіків.

Оповідь ведеться від імені чоловіка, який, однак, виступає лише наратором — настільки він непомітний, сіренький, пасивний. Чоловік із тих, чия хата зазвичай скраю, хто рідко проявляє ініціативу, а свої бажання радше притлумлюватиме, аніж напружиться й зробить щось "незручне" для себе, аби досягти бажаного. Абсолютною протилежністю йому виступає головна героїня: Біла Муха, вона ж — Боса, вона ж — ватажок тієї банді дівчат "без царя в голові", які носили білі колготки й мстилися чоловікам. Вона вже не школярка, а доросла жінка, була заміжня, намагалася жити, як усі, однак не змогла — надто багато у світі кривди, завданої чоловіками жінкам. Тож тепер Боса знову очолює банду — зі скривджених жінок, які цього разу вирішили діяти не потемки й тихо, а вдень і голосно, навіть зі зброєю в руках...

Ну, наспойлерила я достатньо, тож далі — лише рефлексії))) Окрім вже згаданого (й не раз!) протистояння статей, у романі ще багато больових точок. Наприклад, відродження Білорусі — Країни Замків, як іронізує автор. Намагаючись завоювати належне (або хоч якесь) місце під сонцем Європи, вона не здатна (принаймні поки що) зробити все як слід: усерйоз і по-справжньому. Тому замість справжнього виходить якась бутафорія, як-от та типу старовина у відреставрованому сучасними матеріалами замку. Відгукнулося мені й сприйняття країни та її жителів європейцями: їх у романі двоє — німець і австрієць. Обидва приїхали сюди на полювання: один — на зубрів, інший — на жінок. Як гадаєте, чи готові білоруси задовольнити їхні бажання? Заболіло мені й іще одне протистояння: білорусів і росіян. За сюжетом, туристична група "з-за поребрика" теж опинилася в Замку в час Х, однак почувалися вони тут не як іноземці (той же австрієць, до прикладу), а як господарі, як вища нація (чи навіть раса), яка готова від  доброти душевної навчити всіх інших, як жити. І як помирати та вбивати теж. Не оминув Бахаревич і тієї діяльності, яку російські спецслужби проводять там, чиї землі вважають "своїми", — буквально кілька кадрів дуже яскраво довершують усю картину.

Однак головне — все-таки історія Босої. Вона — своєрідне узагальнене уособлення всіх зґвалтованих і скривджених, нинішніх і минулих, і майбутніх також, бо й нині жінка мусить "дати", коли чоловік схоче, інакше горіти їй, як тій Ганні з пісні, котра рефреном проходить крізь роман. Проте Боса не згоріла — й це в книзі найважливіше.

Джошуа Д. Мезріч "Коли смерть дарує життя. Нотатки хірурга-трансплантолога" / Joshua D. Mezrich - When Death Becomes Life: Notes from a Transplant Surgeon

Ця неймовірна книга стільки часу тримається на вершинах різних рейтингів і ТОПів, що не видати її в Україні було б величезною помилкою. І такою ж помилкою буде не прочитати її (це я апелюю до тих, для кого Мезріч — ще не відкрите ім’я).

Автор — відомий у США лікар-трансплантолог із величезним досвідом, про який він, власне, й оповідає у своїй книзі. Проте просто читати про численні операції було б, погодьтеся, не надто й цікаво, особливо коли ви не маєте жодного відношення до хірургії (хаба що як пацієнт). Однак не хвилюйтеся: книга — це ціла й цілісна історія трансплантології, від найперших і невдалих спроб до сучасних проривів у цій непростій галузі медицини.

Читаючи, я повсякчас міркувала: це ж наскільки відважним потрібно бути, щоб стати на стежку, якою не лише ще ніхто у світі не ходив, а й торувати її наперекір заборонам, суспільному осуду й релігійним догмам! Часто ті, хто це робив, платили за свої спроби репутацією, своїм підірваним здоров’ям і — головне — життями тих людей, котрих понад усе хотіли врятувати.

Мезріч — один із таких героїв. Йому, звісно, пощастило — він почав займатися трансплантологією вже тоді, коли ці операції стали якщо й не повністю рутинними, то хоча б зрозумілими й уже звичними як для медиків, так і для пацієнтів. Проте насправді все не так просто й нині — людей, котрі потребують пересадки тих чи інших органів, багато, а от трансплантатів — мало. Тому й підіймає автор такі важливі саме на сьогодні питання, як етичність забору органів у людей, які ще дихають, а відтак живуть; у донорів, котрі не вияивли за життя бажання ними бути; вирощування штучних органів і тварин для їх забору (а це теоретично  можна робити, використовуючи в якості донорів приматів та свиней). Цілий розділ присвячений етичній проблеми вибору між реципієнтами, адже, обираючи одного, ти свідомо підписуєш смертний вироку іншому... А ще в книзі багато настільки детальних описів оперативних втручань, що я знову, як у юності, захотіла стати лікарем. Не судилося. Однак наразі я із задоволенням читаю книги, написані лікарями, й можу разом із ними проживати частинку їхніх героїчних життів.

Переклад із англійської Анни Дученко, вид. BookChef, 2020

Катя Брандіс "Діти Лісу. Книга перша: Перетворення Караґа" / Katja Brandis - Carags Verwandlung (Woodwalkers #1)

Перша книга із серії "Діти Лісу" німецької авторки Каті Брандіс знайомить читачів зі світом, у якому живуть люди, тварини й перевертні. Караґ — хлопчик-пума, який разом із батьками та сестрою мешкає в Скелястих горах. Однак родина цих великих котів не звичайна: вони всі можуть набувати людської подоби, а відтак жити у двох світах. Проте головний герой вирішив обрати лише один — світ людей.

У книзі "Перетворення Караґа" йдеться про те, як складно зробити правильний вибір і ще складніше не зійти з обраної стежки. Адже в людському світі також багато хижаків, які загрожують тобі — якщо не фізично, то морально. Один із таких — названий брат хлопчика, бо в прийомній сім’ї й у школі також часом потрібно виживати, як і в лісі. 

Однак Караґові пощастило: його знайшли такі ж, як і він, перевертні. У спеціальній школі для Дітей Лісу він зустрів вірних друзів і мудрих учителів, тож попереду — життя, сповнене пригод.

Сказати, що мене захопила ця історія, буде надто банально. Написана вона так майстерно, що я просто бачила все, ніби на власні очі: й дітлахів, які живуть разом, хоча в природі одні з них — часто пожива для інших; й суворі Скелясті гори, вкриті снігом; і затишна кімната гуртожитку, де на одному ліжку спить хлопчик-пума, а на іншому — хлопчик-бізон, який уві сні раптово перетворюється на тварину й ламає своєю вагою меблі...

Книгу я прочитала сама, але впевнена — син її також оцінить. Тим паче, що це лише початок чергового книгосеріалу, які ми так любимо.

Ілюстрації Клаудії Карлс, переклад із німецької Марії Пухлій, вид. BookChef, 2020

Моллі Кармел "Попрощайся з цукром. Інструкція зі здорового й щасливого життя" / Molly Carmel - Breaking Up with Sugar: Divorce the Diets, Drop the Pounds, and Live Your Best Life

Це ледь чи не перша книга про здорове харчування, яку я прочитала. Бо, здавалося б, і так усе зрозуміло: їж корисне, уникай шкідливого — й буде тобі щастя. Хоча насправді причина такого мого ігнору подібної літератури полягала в тому, що я ніколи не мала проблем із зайвою масою тіла. Поки не подорослішала настільки, що почала підозрювати: проблеми все-таки можуть з’явитися))) Тож ліпше підготуватися до війни заздалегідь, ніж потім хапатися за соломинку, чи не так?)))

Вибір упав на Моллі Кармел, тому що, по-перше, це одна з книг, над якими я працюю, а по-друге, мені зімпонував її підхід до викладу матеріалу. Тут дійсно багато науки — бо ж як інакше переконати сучасного читача в об’єктивності інформації й надійності її джерел? Однак подана ця інформація дуже дохідливо й навіть дотепно: цукор у книзі порівнюється з колишнім партнером, токсичні стосунки з яким роблять вас нещасними. То навіщо вони взагалі? Потрібно попрощатися з таким "коханим" і зажити здоровим і щасливим життям.

Розповідаючи про свої стосунки з цукром (а авторка з дитинства мала неабиякі проблеми з масою тіла), Моллі Кармел щиро розказує про всі невдачі, які раз по раз твердили їй: нічого в тебе не вийде, навіть не сподівайся! Проте жінка не здавалася. Вона була настільки цілеспрямованою, що зрештою знайшла причину своїх проблем і змогла її усунути. Ну, ви вже здогадалися: це цукор. Його нині можна зустріти практично скрізь і в усьому. Навіть у звичайному борошні. Тому й радить авторка їсти хліб не зі звичайного, а з цільнозерновеого борошна. І не просто радить, а дохідливо обґрунтовує, чому й навіщо. А ще наводить історії своїх пацієнтів (бо наразі має клініку, в якій допомагає важковаговикам позбутися важкості) й ділиться цілою купою цікавезних корисних рецептів! Оцей розділ мені сподобався найбільше!

Переклад із англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2020

Люсі Гокінґ "Джордж і корабель часу" / Lucy Hawking - Geoge and the Ship of Time

Нарешті ми дочитали книжкову фантастичну епопею про космічні (й не лише) пригоди друзів Джорджа й Енні. Останню книгу серії Люсі Гокінґ писала сама... На жаль, батька вже не стало. І "на жаль" я тут кажу також як фанатка Джорджа — ця книга, зізнаюся, дещо розчарувала...

Сюжетний поворот, завернутий Люсі, виявився надто крутим, тож вона в нього, на мою думку, не вписалася. Змальовуючи Землю майбутнього (а саме туди, в майбутнє, повернувся Джордж із польоту, в який вирушив у попередній книзі), авторка настільки все заплутала, що я, прихильниця наукової фантастики, дещо ніяк не могла втямити. Дитяча антиутопія не вдалася, а шкода...

Щодо Джорджа й Енні, то їхня історія завершилася дуже сумно, як на мене. Певно, не дуже комфортно (м’яко кажучи) зустріти свою найліпшу подругу 70-річною. І, відповідно, друга, який тобі в онуки годиться, також... Утім, Джорджеві все-таки пощастило більше: Геро, племінниця Енні, якраз годиться йому в подружки. Проте я все одно сподіваюся, що продовження не буде — нехай друзі залишаться такими, якими ми з сином їх полюбили.

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад із англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Домінік Спенст "Змініть життя за 6 хвилин. Щоденник" / Dominik Spenst - Das 6-Minuten-Tagebuch

Якось Домінік Спенст, німецький підприємець, успішний фахівець і загалом людина, яка не особливо замислювалася про щастя, потрапив під мотоцикл. Це сталося в одній із далеких спекотних країн, тож, лежачи безпомічно на асфальті з роздробленою ногою, страждаючи від спраги й самотності, Спенст мимохіть був змушений зробити переоцінку цінностей. Він тоді ще не знав, що попереду на нього чекають довгі місяці не зовсім успішних операцій і що ця трагедія зрештою обернеться на одну з найліпших речей, які з ним трапилися.

Рідні й друзі дивувалися: як, лежачи на лікарняному ліжку, втративши роботу й купу можливостей, Домінік Спенст може радіти життю? Він, як міг, пояснював їм свій секрет, котрий полягав у зміні сприйняття подій і явищ, у позитивному налаштуванні, у вдячному сприйнятті того, що відбувається, у пошуках можливостей, щоб зробити щось, а не причин, аби не робити. Потім Спенст вирішив, що варто не просто розказати про це людям, а й дати їм інструмент, який допоможе зафіксувати сприйняті зміни й зробити так, аби люди не просто прочитали книгу, а дійсно змінили своє життя. Так і народився щоденник "Змініть життя за 6 хвилин".

Ні, насправді знадобиться значно більше, ніж шість хвилин))) Спочатку потрібно прочитати теоретичні викладки — а вони досить ґрунтовні й підкріплені посиланнями на літературу й результати наукових досліджень. А тоді взятися до справи: щодня по три хвилини вранці й три увечері працювати зі щоденником, виконуючи завдання й формуючи себе нового. Й лише коли збіжать 66 днів (за останніми науковими даними, саме стільки потрібно, аби в людини сформувалася стійка нова звичка), можна буде оцінити, що саме змінилося в житті.

Так, усе досить складно))) Але маю надію, що буде дієво, бо теорії, погодьтеся, ми всі начиталися вдосталь, а от чи в багатьох із нас настали ті зміни, про які ми читали і про які мріяли? Отож бо...

Наразі прочитала теорію. Коли допишу практику, розкажу, як воно)))

Переклад із німецької Марії Вачко, вид. BookChef, 2020

Ерін Гантер "Коти-вояки. Книга третя: Ліс таємниць" / Erin Hunter - Warriors. Book Three: Forest of Secrets

Якщо розповіді про дитячі книгосеріали вам уже дещо набридли, зрозумію, коли не читатимете)) Але для себе я хочу обов’язково зафіксувати тут те, коли і з яким захопленням я читала про пригоди неймовірних лісових котів.

Чотири клани диких тварин мешкають поруч, на поділеній між ними території. Здавалося б, межі визначені, правила прописані, питань нема — живіть собі, полюйте й буде вам щастя. Але ні...

У цих котів — усе як у людей. Тут є дружба й ненависть, підтримка й заздрощі, щира турбота й хитрий підступ. Тут є й любов — палка й заборонена, а від того ще сильніша. Є ревнощі й самотність, є намагання зрозуміти вчинки друга, навіть якщо ти так ніколи не вчинив би. У книзі багато того, про що я писала, розповідаючи про другий том серії: реальних проблем і радощів реального людського життя, майстерно загорнутих у вигадану історію. 

І якщо ви гадаєте, що в мене вийшло зупинитися на цій книзі серії, ви... помиляєтеся))) Однак про наступні розкажу іншим разом.

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид "АССА", 2019

Мілан Кундера "Безсмертя" / Milan Kundera - L'Immortalite

Колись давно я настільки зачитувалася творами Мілана Кундери, що здавалося — вгадаю його почерк із перших двох сторінок. Так і сталося. "Безсмертя" (фінальний роман трилогії, до якої входять "Книга сміху й забуття" і "Нестерпна легкість буття")  виявилося настільки моєю-моєю книгою, що я навіть відчула певний психотерапевтичний ефект, як ниньки модно говорити. Відчуття й сприйняття світу головної героїні в певний момент, здалося, абсолютно скопіювали мої, тож роман я одразу почала сприймати як дещо більше, ніж просто книгу.

Кундера й написав дещо більше, ніж книгу. У ній нема лінійного сюжету, нема чіткого поділу на головних і другорядних героїв, нема фабули, ба навіть самої книги як такої ще нема, бо вона — в процесі написання. Оповідь настільки багатошарова, що я отримувала неймовірну насолоду, спостерігаючи, як ці шари накладаються один на один, буцім кольорові плівки, утворюючи нові й неймовірні поєднання, як ото в калейдоскопі.

Усе починається із легкого жесту жінки, яку автор зауважив у басейні. Цей жест вразив його настільки, що він почав вигадувати історію жінки на ім’я Аньєса. Історія, як і годиться, обростала вигаданими й ні деталями, подіями, героями — дехто з них почався як голос із радіо, дехто — як добре знайомий чоловік, а ще хтось — як мертві Гете та Гемінґвей, які зустрілися в потойбіччі й розмірковують, яким же чином вони заслужили безсмертя. Паралельно читач знайомиться з історією стосунків Гете й Беттіни, їхнім листуванням і фікцією любові (чи ж ні?), розмірковує над цінністю почуттів у сучасному світі й, звісно, слідкує за Аньєсою, чий образ обростає дедалі більшою кількість деталей. Вона ніби постає зі сторінок оповіді й крокує собі далі, аби зажити власним життям. Власне, все, чого вона хотіла, — це жити власним життям. Настільки, що вирішила хоча б смерть залишити виключно власною й постаралася померти на самоті.

Фінал роману просто бомбічний: той же басейн два роки потому. Зустріч із тим же старим другом, якого автор чекав тоді. Й герої дописаної вже книги — реальні, а тому значно, значно банальніші й нещасніші.

Переклад із французької Леоніда Кононовича, вид. "Видавництво Старого Лева", 2020